нар. 21.11. 1930 р., с. Почапи Золочівського р-ну Львівської обл.
З селян. Батько в минулому січовий стрілець, два його брати загинули 1919 р. в боях під Уманню. 1933 р. батько збирав допомогу голодуючим Великої України. Наймолодший брат, Теодор Оленчак, загинув у лютому 1940 р., переходячи кордон, батько 1940 р. замордований большевиками у Золочівській тюрмі. Коли за німецької окупації було розкрите місце поховання 727 закатованих, то мати Анна впізнала тіло батька: голова розсічена начетверо, язика і очей не було, в праву ногу вбиті цвяхи... Михайло теж ходив дивитися на закатованих.
Батько наставляв своїх чотирьох синів: "Діти, ви повинні вчитися, бо нам треба вчених людей, свідомих, тому що Україна завше в ярмі". Батьки віддали Михайла до школи ще до семи років, вчився він з охотою. У вересні 1941 р. вступив до молодіжної організації "Юнак" (пізніше “Юнак УПА"). Пройшов військовий вишкіл. Восени 1943 р. станичний вперше послав його в розвідку.
1948 р. О., як і багато юнаків, одержав повістку їхати на шахти Донбасу. Він не поїхав, переховувався. Був пійманий, майор сказав: "Якщо їдеш на Донбас, то судити не будемо, ні – ми знаємо про тебе все". О. пообіцяв їхати, але знову втік.
8.04 1950 большевики трьома кільцями оточили село Почапи і всіх його мешканців вивезли до Сибіру, в тому числі маму О. з молодшим братом Мирославом, навіть сімיю глухонімих. 9 хлопців і 6 дівчат – членів „Юнацтва” – заарештували. Побивши хлопців та вчинивши наругу над дівчатами, відвезли в тюрму до Львова. О. тримали в камері 5х3 м, де було 26 в’язнів. Били 10 діб, покалічили ногу, але він витримав усі тортури. 19.08 1950 військовий трибунал за ст. 54-1а, 54-11 засудив усіх 15-х до 25 р. увיязнення.
Засуджених повернули до Золочева. О. разом з іншими готував утечу, але провокатор дав знати охороні, змовників порозводили по різних камерах. 29.01 1951 р. зі Львова вирушив черговий ешелон з 700 невільниками. У вагоні, де був О., їх було 74, здебільшого, молодь. Етап до Воркути тривав місяць.
О. працював на шахтах. Пайка: 550 г хліба, баланда, смердюча капуста, гнила або мерзла картопля, раз на місяць 450 г цукру. Не вистачало води. Зміна тривала 12 год., плюс дорога до шахти, обшуки, перевірки. 25.07 шахта № 29 застрайкувала під гаслом “Свободу нам – вугілля Батьківщині” з вимогами зняти замки з бараків, звільнити малолітніх, старих і жінок, не водити на роботу в наручниках, скоротити робочий день до 8 годин та ін. 1.08 повсталих розстріляли з кулеметів, установлених на вежах. Як свідчить В.КУРИЛО, загинуло 376 в’язнів, сотні поранено. Але бригаду О. перед тим несподівано 26.07 1953 перевели з деревообробного заводу на будівництво 30-ї шахти. Тут О. організував страйк, за що був покараний 6 місяцями БУРу. Кару відбував у штрафному таборі № 62, але працювати відмовився. Тяжко виснаженого повернули його на 30-у шахту, де працював на будівництві.
1956 р. термін О. скорочений до 15 р., а 2.08 він звільнений зі зняттям судимості та поразки в правах за постановою комісії Президії Верховної Ради СРСР від 31.VII з застосуванням Указу від 24.03 1956. Спрямований на спецпоселення в Томську область, до мами і брата. Щоб швидше звільнитися, пішов працювати до школи у віддаленому районі. 7.05 1958 знятий з обліку спецпоселення.
27.09 1958 р., на Чесного Хреста, О. повернувся з хворою мамою в с. Білий Камінь Золочівського р-ну в її рідну хату. З Сибіру також приїхала татова сестра Ґаврис Марія Андріївна, чоловік якої замордований разом з татом О. в Золочеві, а два сини вбиті. Мама скоро померла від раку шлунку.
КГБ вимагав, щоб О. повернутися в Томську область, звідки ще не виписався. Як повідомив брат, там на нього чекала нова справа. О. виїхав до Львова, потім у Карпати. 8.08 1960 р. одружився в Коломиї з Орестою Юліанівною Семотюк і прописався біля дружини. Але й після того вимагали, щоб виїхав за 24 години. Працював перукарем у військовій частині, потім на вокзалі. 1961 р. народився син Мирослав.
1.10 1963 р. О. знову заарештований за звинуваченням за ст. 228/17 – ніби з його вини у військовій частині пропала зброя. Провели 4 обшуки з міношукачами – і знайшли "Історію України-Руси" М. Грушевського, "Молитву" Мищака "О, Україно, свята мати героїв". Звинуватили в проведенні антирадянської агітації і пропаганди за ч.ІІ ст. 62. Івано-Франківський обласний суд на Різдво 1964 р. (9.01) зняв звинувачення щодо зброї і призначив покарання за ст. 62, ч.ІІ: 6 р. увיязнення та 3 р. заслання, з визнанням особливо небезпечним рецидивістом.
На пересилці у Львові О. кинули в камеру до карних рецидивістів, які програли його в карти: якби розплющив очі – їх би порізали лезом, вибачливо призналися вони, дізнавшись, що О. політичний.
Через Харків і Рузаєвку прибув до Мордовії, в табір № 7 (ст. Явас). Карався разом з Левком ЛУК’ЯНЕНКОМ, Богданом РЕБРИКОМ, Ярославом Гасюком, Володимиром Леонюком, Богданом Христиничем. 1965 р. особливий режим переводять у Сосновку, в табір № 1. Закінчував термін таборі у ЖХ-385/3 (пос. Барашево). У день етапу на заслання намагалися спровокувати бійку, щоб засудити як кримінальника.
Пройшов етап Челябінськ – Новосибірськ – Красноярськ. У січні 1970 р. завдяки начальникові карного розшуку Іванові Шляхенку, уродженцю м. Золочева, залишений відбувати заслання у райцентрі Большой Улуй, за 46 км від Ачинська. Жив упроголодь на квартирі у старенької бабці, тяжко працював на пилорамі за 4 км. Той же Шляхенко влаштував О. розיїздним перукарем, навіть дозволив відпустку в рідний край на 2 тижні.
Звільнений 8.06. 1972, в кінці червня повернувся в Коломию. Завдяки добрій характеристиці, яку дав Шляхенко, його прописати біля дружини і сина. Працював до 1991 р. до пенсії перукарем.
Син Мирослав закінчив ветеринарний факультет сільгоспінституту в Одесі, хоча зазнав утисків.
О. був учасником Установчих зборів Всеукраїнського товариства політичних вיязнів і репресованих на Львівському майдані у Києві (3.06. 1989), бере участь у роботі Братства вояків УПА.
Живе в м. Коломия. Пенсіонер. Пише спогади.
Бібліоґрафія:
Архів ХПГ. Інтервיю 8.02. 2000 р.
Василь Овсієнко, Харківська правозахисна група
З виправленнями М.Оленчака, листопад 2005. Фото В.Овсієнка 8.02. 2000 р.
