АПАНОВИЧ ОЛЕНА МИХАЙЛІВНА

 332825.02.2008

автор: Овсієнко В.В.

Василь ОВСІЄНКО. Свідчить Олена Апанович
Виступ на “Липневих читаннях” 2002 року.
(Овсієнко Василь. Світло людей: Мемуари та публіцистика. У 2 кн. Кн. 2 / Упорядкував автор; Худож.-оформлювач Б.Є.Захаров. – Харків: Харківська правозахисна група; К.: Смолоскип, 2005. – 352 с., фотоіл. На стор. 181 – 189):

Слід би подякувати російському президентові Путіну, що він знайшов термін на означення того, що відбувалося в академічних інститутах Києва 30 років тому. Це була «зачистка». Вичищення українського елемента з науки.
Я не був науковцем. Я того 1972 року щойно закінчив філологічний факультет Київського університету і потрапив під «зачистку» 5 березня 1973 року як учитель української мови та літератури Ташанської середньої школи на Переяславщині. А мав би потрапити 6 липня 1972 («Раніше сядеш – раніше вийдеш», – жартують в’язні). Оскільки це я завозив до друкарки Раї на ст. Немішаєве папір і копіювальний папір для друкування «Відкритого листа до членів ЦК КПРС і ЦК КП України» Василя Лісового, то й мав забирати в неї віддруковані екземпляри. Та оскільки я вже мусив вибратися зі студентського гуртожитку, то сказав В.Лісовому, що приїду в Немішаєве зі своєї Житомирщини, заберу листа до села, зроблю конверти зі шпалери, приїду до Києва і розішлю його. Але Лісовий велів мені не приїздити: «Самі впораємося». Поїхав Євген Пронюк – і його в дорозі заарештували.
Та я хочу повести сьогодні мову не про себе, а про одну з «вичищених» з Інституту історії АН УРСР – Олену Михайлівну Апанович, яку в 60-х роках недарма називали чи не «єдиним мужчиною в українській історичній науці».
У рамках програми Харківської правозахисної групи я маю вже до 150 записів автобіоґрафічних розповідей колишніх політв’язнів та дисидентів. У серпні 1999 року я записав і Олену Михайлівну. Вона померла 21 лютого 2000 року. До її сороковин мені вдалося опублікувати в журналі «Політика і культура» № 10 (45) 2000 року фраґменти її розповіді. Але сьогодні хочу оприлюднити інші фраґменти: як її «вичищали» з науки та як згодом поновлювали.
Олена Михайлівна розповідає, що влітку 1972 року її відкликав з відпустки академік Скаба Андрій Данилович, секретар ЦК КПУ з ідеології. «Він мені, пам’ятаю, якісь завдання давав. А я кажу, що вже муситиму другу путівку здавати. А він мені в обличчя розсміявся і каже: "Нічого, третю купите!" А мене викликали просто для того, щоб звільнити.
А потім у вересні нас з Оленою Станіславівною Компан викликали на профспілкові збори Інституту історії. (Михайло Брайчевський уже на той час повернувся в Інститут археології і там його раніше за нас на кілька днів звільнили.)
Мені вже розповіли, що перед зборами засідав профком інституту. Голова профкому (його прізвище я недавно відновила) каже, що це ж "сорняк" (це про нас), що це треба з корінням виривати. І на основі рішення профкому відбуваються ті збори. Я кажу: "Олено Станіславівно, майте на увазі, що вже все вирішено, то давайте нічого не говорити. Без дискусій». Я так у вікно дивилася, а той голова профкому все до нас звертається. І Олена Станіславівна не витримала, щось сказала. А тому голові профкому потрібні були наші висловлювання, чи що. І вони проголосували одноголосно. Ніхто не протестував. Лише один у 1995 році на презентації моєї книжки каявся, що ми Олену Михайлівну не підтримали. Це було у вересні 1972 року. Ярослав Дзира пам’ятає дату, у нього пам’ять цупка на дати.
Коли я побачила на дошці оголошень наказ цього Скаби, якого я називала «запрограмованим роботом» (це взагалі така людина, «ненависник націоналістів», як він казав, і нас він ненавидів), – так я коли прочитала, кинулася тоді на третій поверх до Федора Павловича Шевченка, який тоді був директором Інституту. Його знімав секретаріат... Так я кинулася, щоб просто поговорити, цей біль зняти, а він так подивився й каже: "Я ж нічого, Лєна, не можу зробити". (Він з сорок четвертого року нас по іменах називав). Бачу, що він складає книжки, і пригадала, що його раніше за нас звільнили. А потім говорили, що це двоє націоналістів зібралися на якусь нараду».
Далі О.Апанович розповідає, як було заборонено навіть згадувати її ім’я в публікаціях, не можна було покликатися на її праці. Її прийняли в Центральну наукову бібліотеку старшим науковим співробітником. «Прийшов до мене в бібліотеку такий Гапусенко, співробітник Інституту історії. Показує мені свій рукопис – він написав статтю з історіоґрафії козацтва. Козацтво вже тоді було ідеологічним криміналом. Але йому, мабуть, замовили цю статтю. Гапусенко мені каже: "Олено Михайлівно, от подивіться: у мене тут було ваше прізвище, а мені його викреслили". А я кажу: "То ваша проблема. Якщо ви пишете статтю з історіоґрафії козацтва, то не можете мене викреслити з історіоґрафії. Я ж пишу на цю тему, є моя книжка «Збройні сили України першої половини ХУІІІ ст.», видана «Науковою думкою» 1969 року. Ви можете мене покритикувати, але не замовчати. Бо це вже буде не наука».
«На наукові конференції мене намагалися не пускати, я їздила хіба в Москву, в Ленінград. Там я могла виступати, там мої виступи друкували в матеріалах конференцій. А в Україні – ні».
Справді, подивімося видання: Олена Михайлівна Апанович: Біобібліографічний покажчик. (До 80-річчя від дня народження і 55-річчя наукової діяльності). / Упорядник С.Данилевич. – К.: Вид-во імені Олени Теліги, 1999. – 79 с. Воно вийшло ще за життя Олени Михайлівни. Якщо до 1972 року в неї щороку було по десятку-два публікацій, то 1973 року – жодної, 1974 – одна в Москві, 1975 – одна в газеті «Молодь України», 1976 – по одній у Москві і Ленінграді, 1977 – одна в Ленінграді... І так аж до «перебудови». А з 1988 – їх уже по кілька десятків щороку.
Треба було писати історію ЦНБ. О.М. Апанович написала найважчу частину – про період її створення. «Ви ж знаєте, що бібліотека була створена 1918 року, за гетьмана Павла Скоропадського, а придумали, що 1919-го. Всі сміялися з нас!». Академік Бабій викреслив її ім’я як співавтора. «У нього вже була частина мого рукопису. Я була така безправна... Та потім він мене викликає і каже: "Я був ТАМ". ЦК називали «хатою», а він був ТАМ – у КГБ, так я зрозуміла. І розповідає мені, що оскільки я така "одиозная фигура", "меченый атом", як нас називали, тому що ми під наглядом КГБ були, – саме тому він вирішив не робити це без санкції, на випадок, якщо я буду протестувати, чи що. А вони йому сказали, що не треба цього робити. Бо в журналі "Сучасність" за кордоном пишуть, що я ходжу без роботи. "А ми покажемо, що вона друкується!" Треба було дати «відсіч ворогам». Таким чином я залишилася в авторах історії ЦНБ». (Це видання: История Центральной научной библиотеки Академии наук Украинской ССР / С.К. Гутянский, Е.М. Апанович, Е.М. Кравец и др. – К.: Наук. Думка, 1979. – 227 с.).
Далі йде простора історія книжки В.И. Вернадский: Жизнь и деятельность на Украине / К.М. Сытник, С.М. Стойко, Е.М. Апанович; АН УССР. – К.: Наук. Думка, 1984. – 235 с.. Друге, виправлене і доповнене видання 1988 р.. Цю історію білоруска Апанович розповідала почасти російською мовою – так її й цитуємо. Дещо переказуємо скорочено.
Працюючи над Історією ЦНБ, О.М. знайшла щоденник В.Вернадського і розповіла про це ботаніку з Чернівців Стойку Степанові Михайловичу: "Ви знаєте, якось треба так зробити, щоб знайшлася якась людина, яка б займала високий пост, трошки розумілася в цінностях науки і розуміла, що це таке". А якраз виступав Костянтин Меркурійович Ситник, який був наглядачем, куратором бібліотеки. Я побачила, як він гарно виступає, і сказала Стойкові, що до нього важко потрапити. А Стойко каже, що разом з Ситником учився, що він пише для нього статті, які Ситник навіть не читає, а сам нічого не написав. Він обіцяв з ним поговорити. Вже збирався виїжджати, але це спеціально вирішив залишитися.
Стойко поговорив з Ситником, і через два тижні я таки до нього потрапила і розповіла про свою знахідку. То він встав, потиснув мені руку і висловив мені вдячність від науки, бо треба починати піднімати Вернадського, споруджувати йому пам’ятник, бо Вернадському пам’ятник є тільки в Москві на кладовищі. І запитав мою думку як спеціаліста. Я сказала, що надрукувати цей щоденник ми не можемо, тому що там є такі місця... Але я думаю, що треба написати статтю, в якій дуже поширено давати цитати, які можна, бо інакше не пропустять. Кажу: "Може, Москва допоможе?" – "Ні-ні, ні в якому разі! Це ми повинні видавати".
А перед тим мене вже хотіли звільняти з ЦНБ. Та цей Ситник пише папірець, щоби включити в план роботи Апанович підготовку книжки про Вернадського. І їм довелося поступитися. Мої друзі казали, що я врятувала Вернадського, а Вернадський мене врятував для науки, бо вже був підписаний наказ про моє звільнення з бібліотеки.
Стойко сказав, що напише про біосферу Вернадського. Ситник мені підказав подивитися, які ще є матеріали. Я знайшла масу документів. Складається колективна монографія, з двох частин. Я написала 100 сторінок. Тоді Стойко Степан Михайлович каже: "Олено Михайлівно, зробимо книжку. Думав, що брошура вийде, а коли є матеріал, то можна книжку зробити". Я півроку сиділа над матеріалами і написала вже, по суті, першу частину. Я вивчала біоґрафію, збирала по крупинках... Пізніше, за перебудови, я написала статті, доводячи його українську ментальність – Ви ж знаєте, що він нащадок запорозьких козаків? Це по батьковій лінії, а по материній – з української козацької старшини».
О.М. написала для «Комсомольской правды», яку тоді редагував Аджубей, статтю про В.Вернадського. «Я пригласила Федора Вольвача, чтобы сделал примечания как биогеохимик. Сытник прочитал статью, ему понравился мой текст, и он говорит, что ее надо скорее давать в печать. Он подписал как соавтор».
«Книгу мы издали так. Сначала договорились, что первую часть документа, где много латыни, подготовит закартатец ботаник Стойко. Он знает латынь, знает термины Вернадского. Он увиливал, а я его просто за шиворот привлекала, чтобы он тоже помогал. Договорились так, что первая часть будет Сытнику – сто страниц о связях Вернадского с Украиной, а второй раздел, учение Вернадского о живом веществе – Стойко, а я открыла дневник и работы Вернадского. Москвичи были в восторге – они не знали об этом. Стойко говорит: "Олено Михайлівно, щоб це скоріше вийшло, віддайте цей розділ директору, Сытнику, который вообще ничего не делал – чтобы он не препятствовал». Я настолько была возмущена, что сказала: "Так что, вы хотите, чтобы я была литературным негром?" Я так была возмущена – друг называется! Так дальше Сытник говорит: "Не надо, чтобы было по разделам – пусть будут общие авторы". Потому что все поймут, что так написать, как я, ботаник Сытник не мог...
Но самое интересное вот что, слушайте. Введение должен был написать академик Борис Патон. И я подготовила это введение. Причем Сытник первый стоит как соавтор – всегда же начальство сначала. А я настолько хотела, чтобы эта книжка была издана... Я с братом советовалась, как мне сказать, если Сытник будет стесняться, то я готова, чтобы моей фамилии не было – лишь бы только она вышла. И еще мы с Мишей советовались, как сделать так, чтобы его, Сытника, не оскорбить. А он – совершенно спокойно... Это я вам просто так хочу сказать... Это такая сторона дела, о которой я нигде не писала и никому не рассказывала. Но это нравы этого ничтожества, который академика Миколу Холодного уничтожил, академика Дмитра Зерова уничтожил, а потом хвалится, что он именем Холодного назвал институт. Холодный – это друг Вернадского. Я все это по материалам знаю.
И вот Патон должен был подписать введение, которое я написала. Приезжает Патон на заседание Президиума. Как раз тогда говорили о биосферных заповедниках. Патон никак не хотел брать на себя эти биосферные заповедники. А доклад должны были делать Сытник и Стойко. Президент Патон отказался подписать введение к книге. Когда он отказался, то Сытник заявил Стойко: "Вы знаете, я тоже не буду соавтором книги – я буду вас поддерживать". Значит, уже побоялся, понимаете? Наша библиотека близко от Президиума, и этот Стойко Степан Михайлович пришел в перерыве ко мне и спрашивает, что же делать. Я говорю: "Вы должны уговорить Сытника, чтобы он не уходил из авторов, иначе книга не выйдет. Вы представляете, какая подлая жизнь у нас – в других странах борются против плагиата, против присвоения авторства, а мы умоляем его, чтобы он был в авторах. Какая страшная жизнь у нас, как перевернуты все ценности!"
Стойко после этого возвращается поздно (а я, как всегда, вечером работала) и говорит: "Елена Михайловна, такая победа!" Оказывается, что Стойко (он доктор наук, работал во Львовском филиале Института ботаники, которым руководил Сытник) второй раз выступал на заседании Президиума. Он говорит: "Я знал, что Цицерон учил, что если вы выступаете, то должны сначала привлечь внимание слушателя каким-то таким ударом, чтобы его поразить, – а потом вы можете говорить что угодно, вас уже будут слушать. И я это применил. Я сказал, что наша Академии опоздала на двадцать лет. Двадцать лет назад в Чехословакии вышла книжка по этой проблеме, очень подробная монография. И все встрепенулись. А так – сидят, одни правят верстку, там же много людей разных специальностей – и математики, и химики. А другие откровенно спят. И я здесь применил этот прием – я сказал, когда речь шла о биосферных заповедниках, що найвидатніший природознавець XX століття Володимир Іванович Вернадський розробив не тільки вчення про біосферу, а й про біосферні заповідники. Зараз ці заповідники практично розробляються в багатьох країнах світу. А саму практичну розробку було зроблено, на жаль, не в нас, не від нас вона пішла по світу, а до нас прийшла з Парижу". И все встрепенулись. И тогда Патон вынужден был согласиться на эти биосферные заповедники. Тогда он уже и нашу рукопись взял посмотреть. О введении уже не говорилось – мы его имя сняли. Но он уже отнесся благосклонно к книге. Тогда и Сытник остался как соавтор. Конечно, книга пошла».
Але пізніше з цим Стойком я взагалі не хотіла справу мати, бо це, по-перше, він запропонував, щоб мого імені під книгою не було. Коли книга вже була майже готова, зробили таку рекламку з його портретом. Українською, російською і англійською мовами. Поніс він її якомусь клерку з Президії АН, функціонеру якомусь нікчемному, який курував їхній інститут. А той каже: "А чого ви зв’язалися з Апанович? За нею ж слідкує КГБ! Підіть до Ситника, щоб він викреслив її ім’я". І це він мені по телефону дзвонить. Я кажу: "І ви пішли?" – "Я пішов, але Ситника не було". Ви уявляєте? Друг називається! Після того минув якийсь час – і він мені дзвонить: "Оце, Олено Михайлівно, в Рівному була конференція. Був Констянтин Меркур’євич Ситник. Я нагадав йому історію з книжкою про Вернадського, то він сказав, що це нічого, це раніше було». А це вже наближалося до перебудови. Я подумала: "Ах ти негідник!». Отакі справи були”.
А ще – виступала якось Олена Михайлівна на конференції в Чернівцях. «Звонит Михайлина (а он отделением института в Черновцах заведовал), интересуется телефоном Елены Станиславовны Компан, а я спрашиваю: "А як збірник?" – "Вийшов". – "Так ви мені вишліть, бо там же моя стаття". – "Я повинен вам сказати, що Андрій Данилович (Скаба) розпорядився, щоб Ваше ім’я викреслили і щоб підписався я і Шинкарук – тодішній секретар вченої ради інституту, і ще третій з Чернівців". Слушайте – это прямо бандитизм! Що це таке? Отак робилося. Нас не садили, не заарештовували, бо це в рамках нашої роботи було важко. Це не арешт, але, по суті, заборона на професію! А коли звільнили – то що це таке? Це був просто розбій у науці. Це дуже важко переживалося. Це не тільки незахищеність, а взагалі ми, виходило, без усяких прав – що хотіли, те з нами й робили. Я вважаю, що це прояви якогось... В усякому разі, переслідування таке, що було дуже важко.
Ще й таке було, що забороняли мені зустрітися з людям. Дізналися, що Апанович у бібліотеці працює – валом пішли консультуватися. Бо я паліограф, а вони не можуть прочитати давні тексти, то я їм читаю. Коли це побачили, то завідуючий віддав наказ, що тільки він може давати консультації. Закрили цей шлях, але люди все одно приходили.
Було таке совєцьке правило, що зарубіжжя не допускати до фондів бібліотеки. А я, коли приїжджали, тайком показувала людям, щоб вони знали. То коли вони приходили – працівників бібліотеки посилали виймати з картотеки цілі ящики і ховати.
Була така Патриція Кеннеді, спеціалістка по архівах і бібліотеках. Вона і в Росії, і на Україні склала такі огляди. А їй усіляко перешкоджали, навіть ненавиділи її. Я кажу їй, що яке це щастя – у нас ніяких можливостей нема цього робити. Яке щастя, що це робиться... Ця Патриція Кеннеді хотіла зі мною поговорити. А мені: "Олено Михайлівно, ця Кеннеді з вами хоче поговорити, так ви говоріть те, те, те", – повчає мене.
Я зрозуміла, що даремно їй щось говорити, висловлювати своє невдоволення. Кажу, що мене буржуазною націоналісткою називають, а я навіть не українка. А вона каже, що якраз найчастіше націоналісти – не українці: Франко – німець... І когось вона ще трьох назвала.
А потім мені замдиректора, який став директором, коли Гутянський помер, – каже: "До мене прийшов наш куратор". Це кагебіст. Такий куратор був у кожному інституті, в кожному архіві, в кожному відділі.
Коли вже прийшов новий директор, коли вже, по суті, почалась перебудова, він доповідав перед завідуючими відділами і секретарем парторганізації (мені потім розповідала моя подруга), що деякі скорочення повинні бути, дехто піде на пенсію, от Апанович – вона ж не хоче і не вміє працювати. Навіть секретар парторганізації – вона, щоправда, у відділі моєї подруги працювала, а я цьому відділові дуже багато допомагала, – вона каже: "Як це не може? Що це таке?". Тоді ця моя подруга, заввідділом, зібрала мої публікації, книжки (вже й книжка про Вернадського вийшла), показала йому, то він здивувався і попросив, щоб я прийшла. Я прийшла, розповіла дещо, а він каже: "А чому ви не скаржились?" Я кажу: "А кому скаржиться? Кому? Коли тут дискредитація така і дискримінація! Коли я на вулиці йшла зі своїм приятелем, доктором наук, то він представив мене якомусь учителеві-пенсіонеру як автора "Збройних сил України" – то він руку цілувати... Це за стінами бібліотеки – а хто мене тут захистить?».
Після цієї розмови я прийшла, отак за столом до дев’ятої проплакала, ридала, пригадувала всі ті образи. Таке страшне було життя... Повинна сказати, що потім я зі співробітниками бібліотеки здружилася, вони мені й зараз рідні. Тільки з цим начальством... Так я проплакала, потім пригадала вислів Льва Миколайовича Толстого, що людина всемогутня, вона може досягти великого, коли вона має силу волі, коли вона спрямована до мети, але "человек становится безконечно слабым, когда он начинает себя жалеть". И я вот подумала: а я, все-таки, как ученый, состоялась, как они мне ни мешали – так правда же? И все, и мне стало легче! А то мне жизнь казалась такой страшной и жуткой! Эти преследования на каждом шагу...
Я люблю афоризмы – там у меня над кроватью висело такое: "Какое море мелких неудач, какая бы беда ни угнетала – руками стисни горло и не плачь, засядь за стол и все начни сначала!" А потом я увлекалась йогой и медитацией. Ленинградский поэт перевел индийские формулы медитации – я себе такое выбрала: "Ритм творчества – он побеждает и крепости, и бастионы зла". Вот сидеть и работать!
Далі я запитав Олену Михайлівну, чому вона так і залишилися «кандидатом у науку». Михайло Брайчевський же став доктором. Вона відповіла: «Треба було написати таку ніби доповідь, і це було б як захист. Але я подумала, що я взагалі дуже емоційна – то це мені буде дуже дорого коштувати. Краще я книжку напишу. На мене й зараз звалилися безкінечні пропозиції, і я за першу половину 90-х років видала три книжки. За книжку «Гетьмани України і кошові отамани Запорозької Січі» мені 1994 року присудили премію імені Тараса Шевченка. Премію вручав Олесь Гончар – така традиція – в музеї Шевченка. Я виступила коротко і сказала, що коли Україна одержала незалежність – я так сказала, як було і як я думала, – я сіла і подумала, як я в своєму віці, зі своїми можливостями і силами можу допомогти розбудові української держави, і вирішила, що оскільки в українського народу була вкрадена національна історична пам’ять, то я мушу взяти участь як історик і філолог в написанні книжок, статей, щоб допомогти повернути цю національну та історичну пам’ять; і те, що мене зараз нагороджують найвищою премією, – це є визнання моєї праці. А що премія осяяна Шевченковим ім’ям – це мене підіймає на найвищі висоти духовності. Це було сказано щиро. Мені кажуть, що моє ім’я – це вже вище, ніж академік».
Я запитав також, як Олену Михайлівну поновлювали на роботі в Інституті історії. Вона розповіла: «Голова Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих Євген Пронюк звертався до Патона з запитання: а що з тими вченими, яких звільнили з роботи? А той сказав, що ми це питання вирішимо. То мене Валерій Смолій приймав і каже: "Куди ви хочете, Олено Михайлівно?" Я кажу: "Як куди? Я хочу в той відділ, в якому я профі – це колишній відділ феодалізму, а зараз – середніх віків». А він каже: "Але ж тут Котляр і Сергієнко?" А Котляр мене як вогню боїться, тому що коли була перша археографічна конференція, то я виступила проти нього. Він написав був рецензію на книжку Киценка "Хортиця в героїці і легендах". Та рецензія послужила підставою того, щоб Киценка зняли з роботи заступника голови Запорізького облвиконкому – обком партії покликався на цю рецензію Котляра. Це засідання він Федір Павлович Шевченко. А я кажу, що висловлювання Котляра реакційніші, ніж маніфест Катерини II про зруйнування Січі. Він доводить, що русское правительство запізнилося ліквідувати Січ на півтора століття, тому що, по-перше, Запорозьке військо – це відстале військо, воно заважало розвиткові військового мистецтва в Росії; воно перешкоджало заселенню – ви розумієте? Козацька Січ знищена, запорозькі землі поділили між поміщиками та іноземними переселенцями, а ті привезли кріпаків і поселили... І ще щось третє. То ж Смолій каже: "Тут же Котляр". Я кажу: "Ви знаєте, мені, мабуть, не дуже багато залишилось біологічного часу – як уже Бог дасть. То я не буду його витрачати на деструкцію, на боротьбу, щось доводити. Я буду тільки конструктивно працювати".
На мою думку, ці свідчення Олени Михайлівни Апанович дуже цінні для з’ясування обставин погрому 1972 року в академічних інститутах Києва. Це теж частина драматичної історії України: як метрополія душила Україну руками нікчемних малоросів.
Матеріали 10-х липневих академічних читань (5 липня 2002 р.) Випуск 1. – К.: Центр духовної культури. 2002. – С. 48-57.

На сайті ХПГ виставлено 25.02.2008.