ЯКУБІВСЬКИЙ МИХАЙЛО МИХАЙЛОВИЧ

 410025.02.2008

автор: Овсієнко В.В.

Василь ОВСІЄНКО. ДВАДЦЯТИП’ЯТИЛІТНИК
(Овсієнко Василь. Світло людей: Мемуари та публіцистика. У 2 кн. Кн. 2 / Упорядкував автор; Худож.-оформлювач Б.Є.Захаров. – Харків: Харківська правозахисна група; К.: Смолоскип, 2005. – С. 77 – 82).

На Михайла 2002 року моєму давньому приятелеві Михайлові Якубівському виповнюється 50 років. Половину з них він прожив із тавром, страшнішим, ніж у мене, «особливо небезпечного рецидивіста»... Мене давно реабілітовано, хоч я більший «злочинець»: це за моїм посередництвом він, першокурсник філологічного факультету Київського університету, десь у 1971 році прочитав у фотовідбитку працю Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Та це, як виявилося, був не перший його «злочин».
Мені в концтаборах Мордовії та Уралу випало спілкуватися з найкращими людьми свого часу – Михайло ж став жертвою совєцької каральної психіатрії і сидів між “буйних”….
У ці дні, коли поминаємо жертв голоду і політичних репресій, коли згадуємо Декларацію прав людини, схвалену ООН 10 грудня 1948 року, я почуваю себе зобов’язаним розповісти цю страшну історію.

Михайло Якубівський родом з Вербівки Ружинського району на Житомирщині. Його дід Герасим і прадід Віцько були «розкуркулені» і вигнані зі своїх хат, загинули під час голоду 1933 року. Батько Михайло, щойно одружившись, 22-х років був мобілізований до трудармії, де за прояви протесту засуджений і етапований до Сибіру. Повернувшись до Вербівки, столярував, пройшов фронти Другої світової війни, встиг побудувати хату для родини, хоча мав слабке здоров’я, захворів і помер 45-ти років після невдалої операції. Найменшому з чотирьох дітей, Михайликові, було тоді лише 3 рочки, але він досі пам’ятає, як столярував з батьком. Мати Домаха Данилівна, залишившись удовою, виростила і «вивела в люди» всіх чотирьох. 40 років віддала важкій колгоспній ниві, а заробила мізерну пенсію. Вона, каже Михайло, як образ України: знає безліч пісень, успадкованих від своєї рано померлої матері Тодоськи.
У п’ятому класі на своїй учнівській карті Михайло “відокремив” Україну від СРСР.
Старший на 16 років брат Віталій, будучи студентом факультету журналістики Київського університету, читав і коментував йому вірші Тараса Шевченка, Василя Симоненка. Михайло з юних літ писав вірші. Прочитав роман “Собор” Олеся Гончара. Введення радянських військ у Чехословаччину в серпні 1968 року назвав окупацією. А дізнавшись, що це Ленін знищив УНР, оголосивши їй війну в кінці 1917 року, сказав комусь, що це ж перший ворог українського народу.
Не знати яким побитом ця інформація потрапила до дитячого психіатра Білоцерківського психдиспансера Галини Лащук . Вона розцінила все це як небезпечні для Радянської влади дії і без відома рідних, обманним чином (“Пусть тебя профессор посмотрит”) машиною швидкої допомоги в жовтні 1968 року спровадила його до Київської обласної психлікарні (у «Глеваху»). Там “лечащий врач” Жанна Корецька, прочитавши випускний за 8-й клас твір Михайла про Шевченка, пильно подивилася 15-літньому підліткові-відміннику у вічі: “У тебя такие мысли, такие мысли!..”
Після кількамісячних жахливих тортур у цій «Глевасі» Корецька видала Михайлові путівку на все життя, сфабрикувавши «вічний» діагноз: “шизофрения, простая форма” і надіслала до Ружинського райвійськкомату документ, де, зокрема, зазначила: «С детских лет начал читать философскую литературу». Але, щоб застрахувати себе, дописала: «интеллектуально сохранен», «имеет право поступать в высшие учебные заведения”.
На цій підставі в райвійськкоматі 15 березня 1971 року юнакові виписали «вовчий білет» за гр. І ст. 4 «расписания болезней» з діагнозом «шизофрения», зазначивши: «переосвидетельствованию не подлежит». Хоча ніякої медичної комісії у військкоматі не проходив, а щойно в січні того року після місячних зборів допризовної молоді був нагороджений почесною Грамотою ДТСААФ як найкращий допризовник району.
1970 року твір «круглого» відмінника Якубівського на вступному екзамені в Київському університеті оцінили як «ідейно невитриманий», бо там згадувався “Собор” Олеся Гончара. Попрацював літпрацівником у районній газеті “Прапор комунізму” в м. Чуднів і наступного року знову приїхав з позитивними характеристиками та великою течкою власних публікацій. У приймальній комісії, побачивши військовий квиток, показали йому на двері: “Ты смотри, больной, а хочет в университете заниматься!” Довелося підробити медичну довідку.
Майже три роки успішно навчався на філологічному факультеті Київського держуніверситету ім. Т.Г.Шевченка, вивчав, окрім рідної, ще й новогрецьку мову. Отам ми й опинилися в 60-й кімнаті гуртожитку № 5 на вулиці Ломоносова – четверо п’ятикурсників і першокурсник. У нас «крутився» самвидав. Іван Бондаренко поставив мене перед фактом, що дав Михайлові Дзюбину працю “Інтернаціоналізм чи русифікація?”. Це зерно впало на вже підготовлений ґрунт.
Мене 5 березня 1973 заарештували. Трясли все моє оточення. Не памיятаю вже, як слідству стало відомо, що й Михайло читав самвидав, але Київський обласний суд виніс у справі Євгена Пронюка, Василя Лісового та Василя Овсієнка окрему постанову щодо Михайла Якубівського. 18 березня 1974 року на філологічному факультеті відбулися комсомольські збори, на яких однокурсники і викладачі ошельмували Якубівського за читання праці Івана Дзюби та за те, що не приховував своїх симпатій до мене.
«Комісар у спідниці», професор Маргарита Карпенко сказала: “Вам потрібно було на Василя заявити, тоді б ви були на коні... А тепер нам треба вести боротьбу за чистоту своїх рядів!”. Професор Валентина Миколаївна Поважна ізрекла знамениту фразу: “Жити в одній кімнаті і не знати, що робиться в портфелі сусіда – це, вибачте, не по-комсомольському!” Доцент Олесь Іванович Білодід (син академіка І.Білодіда, автора сумнозвісної «теорії двомовності» українського народу) гримів гнівним патосом: «Коли радянські люди плавлять сталь, добувають вугілля, ми тут говоримо про якогось Якубівського, що разом з Овсієнком, бачте, захотів вирішити українське питання! Це паршива вівця, яка не повинна бути в нашому університеті!».
Отже, Якубівського виключили з комсомолу, відповідно – з університету, за наказом ректора М.У.Білого № 141 від 30 березня 1974 року.
Улаштувався кореспондентом житомирської обласної газети «Комсомольська зірка», приховавши виключення з університету. За два тижні, 6 травня, редактор цієї газети Дмитро Панчук (нині він головний редактор газети «Житомирщина») звільнив його з роботи: «Ти ніякий не комсомолець і не студент! Ти пройдисвіт! Мені телефонував декан твого факультету і сказав, що тобі треба працювати фізично, на виробництві, щоб змити свою провину перед Радянською владою! А фільм «Білий птах з чорною ознакою» ніякий не геніальний, як ти заявляєш, а націоналістичний!».
Певно, що вказівку звільнити дав не декан філфаку Михайло Грицай, а працівники житомирського КГБ, оскільки днем перед цим Якубівський відмовив офіцерові КГБ Борисові Завальному у співпраці.
Пощастило влаштуватися вантажником на Житомирському льонокомбінаті. Працював у нічну зміну. Кагебісти пропонували інформувати про настрої робітників, обіцяючи поновлення в університеті. Відмовився і вирішив вибратися з Житомира. Але з цеху дійшов тільки до прохідної. Тут міліціонери заламали йому руки, вкинули в заґратований воронок і привезли в КПУ (камера попереднього ув’язнення), а звідти каретою швидкої допомоги – «на Гуйву», у третє відділення Житомирської психлікарні. Це сталося 13 червня 1974 року. Ніби в той день Якубівський виступав із антирадянською промовою біля пам’ятника Корольову в Житомирі...
Хоч це була підла інсинуація, та лікар-кат Павєл Кузнєцов цілих три місяці щоденно по кілька разів за зміну катував Якубівського сильнодіючими нейролептиками (галоперидол, аміназин, трифтазин, сульфазин та ін.), після яких не можна ні лежати, ні ходити, ні стояти. Хвилини здаються вічністю. Страшнішої муки на світі немає. Недарма в’язні брежнєвських таборів і психушок співвідносять такі ув’язнення як 1:10, а то й кажуть, що психушка страшніша смерті. Там Якубівського катували електрошоком, прив’язували до нарів з буйнохворими, били по голові чимось важким. Гадав, що вже звідти живим не вийде. Санітари-костоломи прозвали його «Самостійною Україною»: “Он «Самостійна Україна» пішла! Ги-ги...” Лікар Кузнєцов питав, чи чує якісь голоси. Пробував жартувати: «Тільки «Голос Америки». Кузнєцов мав садистське задоволення від катування: «Что – ламает? Язык твой – враг твой!»
Звільнили 5 вересня, перед тим наколовши якимись невідомими ін’єкціями, від яких відходив рік. Важко було навіть розмовляти, все було наче в тумані, реакція уповільнена, якісь нав’язливі страхи... На черговій розмові кагебіст Борис Завальний сказав: «Це було зроблено в гуманних цілях!». А інший застерігав: «Дякуй, що живеш. А то зробимо по-іншому: попід тинами з прутиком будеш ходити... Гусей пасти».
Страх у суспільстві був такий, що в час цієї трагедії не зважилися виступити на захист Якубівського його добрі приятелі та знайомі, до яких звертався, у тому числі відомий український поет Михайло Клименко, викладачі університету професор Андрій Білецький і викладачка новогрецької мови Тетяна Чернишова. Лякав Якубівського «Гуйвою» і зловтішався з його долі сусід по кімнаті житомирського гуртожитку, тоді журналіст обласної газети «Радянська Житомирщина» Олексій Кавун (нині власкор «Голосу України» – досі ностальгує за радянськими часами). Знав про катування і журналіст обласної газети Микола Волинець, але навіть не поспівчував.
Коли згодом Якубівський приїхав до Києва шукати захисту, його запроторили в Київську “Павлівку”, де “гуманніший” лікар, Даниїл Брандус, підтвердив інсинуацію київських стукачів і кагебістів, що начебто він ходив голим у гуртожитку будівельників, коли влаштовувався на роботу. У «Павлівці» Брандус утримував його разом із “буйними” в четвертій палаті. Жорстоко били по голові, а лежачого – і ногами.
Усього за один рік психіатричок Якубівський отримав понад 500 сильнодіючих пігулок та ін’єкцій нейролептиків.
Доводилося працювати сторожем, чорноробом, голодувати, бути тяжко приниженим. Як від зачумленого, від нього тікали колишні «друзі». Ніхто з уцілілих переполоханих колишніх шістдесятників, до яких звертався Якубівський (Д.Павличко, Б.Олійник, І.Драч – вони раніше знали і добре оцінювали його вірші), не зважився допомогти йому. Два роки був самотній, як палець.
1976 року Якубівський на вимогу проректора Київського університету Володимира Горшкова мусив написати “покаянну заяву” приблизно такого змісту: “Прийміть мене на заочне відділення філфаку, я більше не буду націоналізмом займатись”. Для відновлення на філфаці завимагали ще й довідку з психлікарні, чи може Якубівський навчатися...
Улаштувався позаштатним кореспондентом газети “Київська правда”, але не зміг виконати ролю брехливого радянського журналіста. Тож 1977 року пішов на мізерну зарплату наукового співробітника Музею народної архітектури й побуту УРСР. Певно, мікроклімат давньої української архітектури – хат, церков, вітряків, відрядження на збирання етноґрафічних експонатів, спілкування з їхніми власниками – простими українцями – це був бальзам на душу. Це й допомогло йому пережити страшне брежнєвське мракобісся. Однак і звідти, після 15 років бездоганної праці, за спробу захистити музей від нищення тамтешньою адміністрацією, його звільнили у вересні 1992 року. Не допоміг навіть візит до тодішнього міністра культури України Івана Дзюби... Влаштувався кореспондентом газети «Злагода», згодом в УРП-Інформ, був помічником-консультантом народного депутата Левка Лук’яненка. Тим часом одружився, мають з дружиною Людмилою дочку Ярославу (вже студентка), старшокласника Тараса.
Аж через 25 років, 19 серпня 1993 року, експертна комісія Асоціації психіатрів України (С.Ґлузман, В.Чернявський, Н.Верґун) визнала Якубівського психічно здоровим: “На підставі вивчення медичних документів і результатів нинішнього обстеження експерти прийшли до висновку, що громадянин Якубівський Михайло Михайлович у період з 1968 до 1975 р.р. хронічним психічним захворюванням (шизофренією) не страждав і ознак психічних хвороб в даний час не виявляє”.
М.Якубівський опублікував у журналі «Зона» № 3 1992 року вражаючий нарис «Фабрика душогубства». Талановиті його вірші «з шухляди» і статті були опубліковані в різних виданнях. Він виступав у пресі, на українському телебаченні та радіо, а також на радіо «Свобода» з викриттям каральної радянської психіатрії, звертався до Прокуратури України з вимогою реабілітувати. Але його не вважають репресованим! Ось яка була відповідь з прокуратури м. Києва від радника юстиції П.Ємельяненка від 31 грудня 1993 року (цитуємо з його помилками): «Згідно з діючім законодавством України знаходження Вас на лікуванні у псіхоневрологічних лікарнях не являється примусовими заходами медичного характеру, передбаченними ст. 13 КК України і ст. 416 КПК України. В зв’язку з цим до Вас не може бути застасований Закон України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні», від 17 квітня 1991 року».
Справді, згідно з цим Законом, жертвами політичних репресій вважаються тільки особи, засуджені на примусове лікування судом. А запроторені без суду і слідства (що значно погіршувало становище) – не репресовані... У Росії цю похибку щодо репресованих каральною психіатрією вже виправлено. Передбачає таке виправлення і проект Закону, підготовлений низкою громадських організацій і поданий депутатом Лесем Танюком, але він роками не може протовпитися до розгляду. От і штампують на бланках з Тризубом цинічні відповіді на зразок надісланої 1 вересня 1997 року начальником загального нагляду прокуратури м. Києва, радником юстиції Л.Ніколенко:
«Прокуратурою міста Києва за дорученням народного депутата України Є.В.Пронюка із залученням відповідних фахівців перевірено обставини, викладені у Вашій заяві щодо примусового лікування. Встановлено, що лікування Вас проводилося в 1968 – 1975 рр. Застосоване лікування в кожному випадку госпіталізації відповідало діагнозу і стану, про що свідчать висновки фахівців. За результатами перевірки підстав для вжиття заходів реагування прокуратура не знаходить».
А в.о. начальника відділу охорони психічного здоров’я Мінохорони здоров’я України Роман Никифорук листом від 22 серпня 1997 року «втішив»:
«Головне управління лікувально-профілактичної допомоги розглянуло Вашого листа, що надійшов до Генеральної прокуратури України, і повідомляє, що для перегляду Вашого діагнозу заключення Асоціації психіатрів недостатньо: юридичної сили воно не має. Тому пропонуємо Вам з аналогічною заявою звернутися до Українського НДІ соціальної та судової психіатрії (м.Київ, вул. Фрунзе, 103-А, директор інституту Чуприков А.П.). Цей лист можете вважати за направлення на консультативне обстеження до зазначеного інституту».
Нині пан Никифорук очолює Київську «Павлівку», тодішній міністр охорони здоров’я України Раїса Богатирьова стала народним депутатом, «лікарі» Якубівського і кагебісти досі працюють у медичних установах або під вивіскою «СБУ», декотрі повиходили на «заслужену пенсію». Тільки репресований Якубівський, половину життя проходивши з тавром «шизофреніка», досі не добився ні реабілітації, ні компенсації за скоєний проти нього комуністичним режимом злочин – скалічене життя і підірване здоров’я: недавно він переніс гострий інфаркт міокарда і тепер стоїть на обліку сердечно хворих.
19 листопада 2002 року.
Україна молода. 2002. – № 231 (20337). – 11 грудня
На сайті ХПГ з 25.02.2008.
 Поділитися
MENU