ПОКРОВСЬКИЙ ІВАН МИКОЛАЙОВИЧ

автор: Сверстюк Є.О.

Євген СВЕРСТЮК про Івана ПОКРОВСЬКОГО
(З інтерв’ю І.Покровського 25.07. 2002).

Мене завжди цікавив феномен Покровського. Адже було багато людей, які сиділи з ним і досиджували такий самий термін, і навряд чи мені спало б на думку їхати до них чи зустрічатися. Вони самі по собі, і в кожного своя доля. А Іванова доля якось близька до серця багатьом і завжди була близькою, що дуже цікаво. Він чоловік непоказний, чоловік мовчазний, страшенно терплячкий і скромний. Але його помічають – його помічає начальство, ніколи не забуває про нього, його помічають зеки, і він присутній в усіх важливих моментах життя лагеря, бо він носить у собі оцю іскру опору, іскру, яка не гасне. І хоч я його знаю лише пару років, тобто від літа 1973 року до 1974 року, навіть не пару років, але він мені запам’ятався як отакий міцний, коренастий, не лукавий, справжній і вірний до кінця. Чоловік, на якого можна покластися, чоловік, який усе, за що береться, зробить добре. І якось мені трохи прояснилося, хто він, коли він сказав, що він з роду священиків і по батьковій, і по материній лінії. Це мені прояснилося. Потім, коли він сказав, що закінчив, або майже закінчив гімназію. Це, звичайно, важило дуже багато. І те, що він ніколи у своїй справі нічого не знаходив такого, про що варто було б розказувати, а просто він ніс із собою долю своєї батьківщини – вона була репресована, і він з нею був репресований. Вона жила непримітним життям і непоказним – і він жив непримітним і непоказним життям. Ніколи йому нічого не треба було для себе і ніколи він нічого не просив ні в кого. Оце той чоловік, який може дати те, що він може дати, але він не просить. Я би сказав, що про гордість і якісь такі речі стосовно Івана Покровського говорити нема ніякого сенсу – він дуже далекий від цього, але гідність завжди з ним. І якби запитати тих людей, які були з ним – «О, Покровський!». А, може, вони більше б нічого не додали до цього. «О, Покровський – це людина!»
Випадок звільнення Покровського після піврічного перебування в ПКТ і в карцерах не є ординарним. Як правило, перед тим, як випускати людину виснажену, їй давали якийсь перепочинок у лікарні на якийсь тиждень або переводили її на норму харчування, яка називалася в лагері "5Б". Але дати чоловікові, у якого є, я не знаю чи закрита, чи не зовсім закрита форма туберкульозу, і це відомо, і це значиться в його справі, дати йому перед кінцем півроку ПКТ, а потім ще давати карцери – то цілком свідома політика, політика рішучого рішення, рішучої настанови адміністрації щодо цієї людини, і політика безцеремонна. Я вже забув зараз, як це було, але я пригадую, коли вся зона писала і вся зона переживала і дуже хвилювалася за те, як він вийде з цього ПКТ і як він дошкандибає куди-небудь після того, як його випустять, – це факт, який треба осмислити, він має різні виміри, цей факт. Я думаю, ми не випадково так хвилювалися – йшлося і про його долю, і про його особистість, і про те, що той чоловік здатний був піти на таку безоглядність без видимої необхідності. Адже йшлося не про якусь вирішальну битву, де можна ризикувати життям, а йшлося просто про солідарність з іншими зеками. І кожен із них міг іти на якусь голодівку і на якийсь карцер, бо ще мав сили й був молодшим. Але коли той чоловік іде, то це вже є чоловік незвичайний, про цього чоловіка вже починають думати – він відрізняється від інших: чи в нього ослаблений інстинкт самозбереження, чи він просто є чоловіком великої віри, який впевнений у тому, що хто береже себе, той утратить себе, а хто віддає себе, той збереже себе. Ті, що йшли до кінця терміну, особливо після 25 років, в останні півроку були вже абсолютно пасивними: «Я вже не в зоні. Хлопці, мене вже не рахуйте, я вже не беру ніякої участі ні в чому».
25 липня 2002 року.
Підготував Василь Овсієнко 22.12.2008 р.

Знаків 3.845.

PokrovskyjSvOvs –2098, к.35А, 25. 07. 2002. У м.Городні на Чернігівщині 25-літника Івана Покровського відвідали Євген Сверстюк та Василь Овсієнко. Зняв Олександр Сугоняко. Знімок В.Овсієнка