МАЛЮТА Іван. За нез’ясованих обставин (Ростислав Палецький)

 376909.05.2009

автор: Малюта Іван

Іван МАЛЮТА
ЗА НЕЗ’ЯСОВАНИХ ОБСТАВИН.
25 років тому загинув митець-патріот Ростислав ПАЛЕЦЬКИЙ
Шлях перемоги, № 1-2 (2590), 2004. – 1 січня.

Час від часу мені потрапляє на очі в домашньому архіві його єдина світлина (1970 р.). І щоразу пригадую добродушно-іронічну посмішку, коли вперше подав мені руку.
– Ростислав Палецький. Самодіяльний художник колгоспу «Маяк».
– Невже за трудодні малюєте, що користуєтесь шпалерами? – налаштувався було пожартувати. – І це при тому, що маєте виставки й за кордоном.
– Якби ті японці знали про мої заробітки, то, може, хоч кілька пензликів передали б. Бо свиней не тримаю, а щетини в кабана на свинофермі не позичиш.
Ліворуч на світлині – Марія Овдієнко, студентка філологічного факультету з Одеського університету, яка прибула на фольклорну практику в село Троїцьке, що в Любашівському районі на Одещині. Одразу збагнувши унікальність робіт сільського митця, вона запропонувала мені, тоді редакторові Одеської студії телебачення, зробити про нього передачу.
Народився Р. Палецький 10 січня 1932 р. у с. Коханівці Ананьївського району на Одещині. Навчався на муляра, але за станом здоров’я повернувся додому і став завклубом. А коли очолив Троїцький будинок культури, то ініціював створення «Перлини степу» – центру фольклористів та народних умільців, які збирали й вивчали цікаві зразки вишивки, ткацтва, писанкарства, переказів і легенд та ін.. За рік на базі цього угруповання виникло літературно-мистецьке об’єднання «Степовий колос».
У Будинку народної творчості, що побудований за його ж проектом, Ростислав Михайлович навчав декоративного розпису школярів і дорослих. Коли прибула туди моя телевізійна група, там експонувалося чимало робіт самого навчителя, зокрема цикл картин за мотивами драми-феєрії Лесі Українки «Лісова пісня».
Вдруге я зустрівся з цим майстром наступного літа (1971 р.). Завдяки І. Козироду, який їхав до Троїцького добирати роботи для персональної виставки в Одеському музеї західного і східного мистецтва, що його тоді він очолював.
– А що спонукало зайнятися саме декоративним розписом? – поцікавився я в Рости слава Михайловича. – Можна ж було писати пейзажі чи портрети, а не пріти над копіткою орнаментикою.
– Малювати я почав з дитинства. Коли заворожено дивився, як мати розцяцьковує комин або грубку, а перед Великоднем чаклує з фарбами над писанками. Або коли тато розмальовує скриню чи стільці. І от одного разу я ніби відчув поклик до цих народних візерунків...
Я звернув увагу, що в Палецького поглибився інтерес до козацької тематики, героїчного епосу нашого народу. Навіть не можу з кимось порівняти його.
– Палецький – новатор у цьому жанрі. І цим дивує світ, – підтвердив мої здогади Козирод. – Він часто вигадує власні орнаментальні композиції. І коли відомі майстри декоративного розпису, скажімо, Марія Приймаченко або Ганна Собачко-Шостак, задовольняються символікою тварин і птахів, то Ростислав вдається до стилізації історичних постатей та відомих літературних персонажів.
– Може, саме в цьому й таємниця успіху Палецького, захоплення його роботами на закордонних виставках? – висловив я припущення.
– На жаль, коли там, за «бугром», когось із наших митців починають хвалити, то керівні товариші здебільшого вишукують причини для протилежної оцінки, – нагадав Іван Іванович і зробив невтішний висновок. – Це означає, Ростиславе, що ти вже виходиш за межі регламентованого...
Третя й остання зустріч з ним відбулася того ж року, у жовтні, одразу після арешту мого приятеля – поета-інакодумця Олекси Різникова. Палецький прибув у якихось справах й заодно виконав делікатне доручення своєї сусідки-фольклористки.
– Раїса Чернець просила передати, що ти був правий, коли застерігав її...
– Отже, кагебісти вилучили в неї мої листи, – здогадався я.
– Того ж дня, коли повернулася з Одеси до села. Їхали слідом. Ще й підвезли від автозупинки до хати.
Ми уявили, як ця простодушна літня жінка хотіла було розплатитися з «добрими хлопцями» у чорній «Волзі», й мимоволі розсміялися.
– Мало не забув, – притримав на прощання мою руку Ростислав Михайлович. – Нещодавно приїздив до мене дивний чоловік. Начебто консультант чи то експерт з Міністерства культури. Казав, що в моїх роботах на виставці побачив «тенденцію сповзання до націоналізму». Настійно радив дотримуватися канонів у декоративному розписі й малювати не козаків, а флору та фауну.
– Вони тепер скрізь консультують, застерігають од збочення...
– Вони – це з КГБ? – вирішив уточнити майстер.
– Авжеж. Це головні «опікуни» літератури та мистецтва.
А ще в моєму архіві зберігається лист од Р.Палецького (1972 р.). Дорікає, що не подаю вісточки до Троїцького, а він же хотів намітити «лінію співробітництва», щоб видати книгу-альбом. І прохав звернути увагу й на роботи його молодшого брата Юрка, 1941 р. н.. Але мені тоді було не до листування. Тривало слідство у справі трьох інакодумців. Мене часто викликали на допити в КГБ.
А ще Палецький на моє прохання повідомляв деякі дані: за першу персональну виставку отримав бронзову медаль лавреата; єдиний з області, чиї роботи буди представлені на Всесоюзній виставці; 1971 року отримав звання «Заслужений майстер народної творчості»; розписи його були на виставках в Одесі, Києві, Ленінграді, Москві, Ізмаїлі та Полтаві, бачили їх і поляки, болгари, німці, чехи та японці; має 8 тематичних виставок з 50–60 робіт кожна. Був знятий документальний кольоровий кінофільм про Р.Палецького, ще один – 1993-го.
В І. Козирода є дивна світлина цього майстра. Він показує на годинник, мовби нагадує, скільки йому ще зосталося бути на білому світі. І чи не воно, оте лихе передчуття, в останні роки гасило творче завзяття, викликало депресію. З одного боку, тут можна зрозуміти цього геніального самоука. Під приводом, що не має спецосвіти, його відчужують од дитячої студії декоративного розпису, тоді вже зі статусом художньої школи. Коли йшлося про виставку, чиновники від культури шпетили за ідеалізацію козаччини тощо. У видавництві «Мистецтво» припинили роботу над його альбомом. А в Спілці художників десь «загубили» документи з проханням стати її членом.
– Жінка моя, як Ви знаєте, теж була в колгоспі художником. Але днями там, у конторі, мною зацікавився прокурор. Виявляється, комусь ми не до вподоби. Це мене вкрай обурило... Тому я офіційно розраховуюся з посади художника. Піду до виробничої бригади. Мені потрібен спокій, бо із серцем все гірше. А весною я зникну із Троїцького. Досить. Зв’язки я пориваю, – вичитую з листа Палецького до І. Козирода восени 1972 року.
Мабуть, він ще не збагнув, що причина перевірки не в його скромних заробітках навіть за сумісництвом. Що таки потрапив до секретного списку в КГБ на відстежування. Вочевидь викликали занепокоєння його роботи, що могли спонукати до національного самоусвідомлення.
Крім того, хтось активно інформував «куди слід» про ідеологічно небезпечні задуми Р.Палецького: спрямовує об’єднання «Степовий колос» на вивчення «забобонних» (насправді, старовинних) звичаїв та обрядів, створення музею «пережитків капіталізму» (очевидно, народного побуту) Причорномор’я та видання книги про «самозваних» (напевно, недипломованих) майстрів с. Троїцького. Був «сигнал» і про те, що Палецький бачив десь старий рушник з якорцями і... тризубом.
Хіба все це не «пахне» націоналізмом?
Отож вирішено було зламати цього митця-впертюха. Будь-яким чином.
– У мене зберігається все, що пов’язане з Палецьким. Навіть твій лист, писаний влітку 73-го. З проханням, щоб я поїхав рятувати його, – похитав головою І.Козирод, з яким звели мене вже спільні спомини аж через 30 літ. – Але мені теж було відомо, що Ростислава таки зацькували. Він надламався, лише зрідка сідав малювати.
Після репресії (1972 р.) у мене додалося чимало проблем. Але якби ж було знаття...
Смерть Палецького була загадковою. У цілому версія його загибелі збігається з тією, що пізніше була описана у закордонному збірнику "Російщення України": «Дня 10 березня 1978 року в селі Троїцькому Одеської області у власній хаті був «невідомими злочинцями» убитий український мистець маляр Ростислав Палецький. Його знайшли з проламаним черепом. Напередодні смерти до Палецьких прийшов якийсь підозрілого вигляду чоловік... Влада розповсюдила чутки, мовляв, Палецький умер, бо був п’яний, упав і вдарився... Палецький як маляр визначався великим талантом, українським кольоритом, патріотичною тематикою. По його смерті не було в жодній совєтській газеті некрологу чи бодай згадки, дарма що його картини виставлялись по всьому СССР і за кордоном...».
Одна суттєва поправка: це сталося не 10, а 7 березня. А де ж поділася вдова Палецького? Марія, налякана анонімними погрозами, хутенько – за безцінь – продала хатину й подалася до Одеси, де мала родаків. Але щороку приїздила молитися на могилу Ростислава. Аж до своєї смерті.
Невтішна й подальша доля «Степового колосу». Деякий час він ще тримався і давав творчий урожай. Але згодом мистецькі джерела у Троїцькому призамулилися. Називають імена лише кількох майстрів, зокрема, вчительки історії Лариси Бабинець – кращої учениці Р. Палецького, яка навчає дітей декоративного розпису у студії «Дивоцвіт». Жодної згадки в тодішній пресі... Тож укладачі енциклопедичного словника «Митці України» (К., 1992), не обтяжуючи себе запитами, не зазначили дату смерті Р.Палецького. Гейби загубився десь у глибинці.
– Хвалю за несхитну волю, – так закінчив він своє послання до мене.
Розумію, що останні слова – це просто данина глибокій взаємній приязні. У тяжких думах про наш упосліджений народ. І тому сприймаю їх, як моральний заповіт бути саме таким. Кожному, хто сповідує українську соборну ідею.
Підготував Василь Овсієнко 2.05. 2009.
 Поділитися
MENU