ГЕВРИЧ ЯРОСЛАВ БОГДАНОВИЧ
Ярослав ГЕВРИЧ
МІЙ ЖИТТЄПИС
Народився я 28 листопада 1937 року в родині греко-католицького священика в селі Остап’є на Тернопільщині. Початкову освіту здобував у рідному селі. Але у зв’язку з арештом батька, який категорично відмовився зректися батьківської віри і перейти на московсько-гебістське православ’я, змушений був виживати з ласки добрих людей. Моя мати Єлисавета з Рачковських, маючи університетську освіту і володіючи шістьма мовами, не мала права працювати вчителем хоча б початкових класів. Але, незважаючи на несприятливі умови життя, з Божою допомогою всі п’ятеро дітей (три сестри і брат), зуміли власними силами осягнути вищу освіту.
Після закінчення середньої школи в 1954 році поступив у Станиславське дворічне технічне училище, де здобув середню технічну освіту і влаштувався на роботу в гаражі Косівського ліспромгоспу. Далі був мобілізований і відбував трирічну військову повинність.
Після демобілізації у 1960 році поступив на навчання в Київський медінститут на стоматологічний факультет. У студентські роки був співорганізатором капели бандуристів інституту, брав участь у роботі Клубу творчої молоді м. Києва, організовував колядки.
У час літніх канікул 1964 року в Карпатах довідався про знищення в час війни мадярськими військами пам’ятника Шевченкові в с. Шешори на Косівщині та безуспішність старання голови сільради п. Володимира Михайлюка відновити пам’ятник. Маючи добрі стосунки з заслуженим скульптором України Іваном Гончарем, вирішив допомогти у відбудові пам’ятника. Тож з активною участю скульптора Івана Гончара, архітектора Григорія Ковбаси було виготовлено проектну документацію та бюст Шевченка. У свою чергу мешканцями села Шешори було відновлено могилу та постамент під погруддя.
Після встановлення пам’ятника та великого здвигу народу радянська влада заборонила відкриття пам’ятника у визначений день і тільки через тиждень, коли заборона була донесена до відома не тільки громадськості України, але й діаспори, пам’ятник був відкритий.
Після відкриття пам’ятника, повертаючись на навчання до Києва, я був у дорозі заарештований органами КГБ, доставлений у Київський централ і після семимісячного перебування в слідчій камері-одиночці та безкінечних допитів був засуджений за так звану «антирадянську агітацію і пропаганду» і відбув трирічне покарання в Мордовських концтаборах суворого режиму.
Після звільнення в 1968 р. мені було заборонено проживати в Україні (ніде не прописували). Тож змушений був прописатися в Росії, а з допомогою дисидентів поновився для закінчення медінституту в Смоленську. Після закінчення навчання дістав скерування в Пензенську губернію. Зіґнорувавши призначення, поїхав у Турку на Львівщині, де працювала лікарем моя дружина. За сприянням головного лікаря ЦРЛ п. Станіслава Горленка (до речі, єдиний головний лікар області безпартійний) влаштувався на роботу в с. Лімна, але через місяць був змушений покинути село, яке входило в прикордонну зону: особи зі штампом у паспорті «Положение о паспортах» не мали права на проживання там. Та головний лікар, проігнорувавши домагання органів, не звільнив мене, а перевів працювати в село Ясеницю (Ясінка-Масьова), а згодом у Турківську ЦРЛ на посаду районного стоматолога. Мав проблему з пропискою, і тільки через два роки мене з трудом прописали в м. Турка. На Турківщині я працював протягом 30 років.
У роки горбачовської «перестройки» включився в громадсько-патріотичне життя Бойківщини, організовував конкурс вертепів (25 вертепів), брав участь у створенні Товариства української мови і очолив його, співголова Руху, «Меморіалу».
Активно пройшли вибори на Турківщині – перші демократичні вибори до Рад усіх рівнів, на яких мене було обрано депутатом обласної та районної Рад. У 1994 р. в районі було створено осередок КУН, очолювати який доручили мені. З активною допомогою однопартійців нам удалось створити осередки КУН майже в усіх селах району, що дуже посприяло в піднесенні національної свідомості серед населення району.
Після створення Товариства «Бойківщина» брав активну участь у проведенні культурологічних заходів як член проводу Товариства.
За активну патріотично-виховну працю, участь у культурному відродженні Бойківщини був нагороджений знаком «10 років незалежності України», а на ІІІ Бойківських фестонах нагороджений грамотою «Почесний бойко».
У 2000 р. вийшов на пенсію і за сімейними обставинами виїхав на проживання до США. Але і на чужині старався працювати на благо Бойківського Краю: публікував матеріали з життя Бойківщини в українських часописах Америки і в першу чергу інформував українську діаспору про проведення Бойківських фестин та Світового Конгресу бойків.
Залучившись до роботи в Товаристві "Бойківщина" Америки та Канади, 16 вересня 2006 року був обраний на загальних зборах головою Головної Управи Товариства.
Моя дружина Леся з Сандурських працює лікарем-невропатологом у Львові, дочка Оля Качай (по чоловікові) працює лікарем в штаті Нью-Джерсі, США.
Ярослав Геврич.
(2007 р.).
Набрав з рукопису Василь Овсієнко, Харківська правозахисна група, 18.07. 2009 р.
На знімку: Ярослав Геврич у терновому вінку.
Вас може зацікавити
Дослідження
Особистість проти системи. Любов Крупник
Інтерв’ю
ГЕЛЬ ІВАН АНДРІЙОВИЧ. Інтерв’ю. Вахтанґ Кіпіані та Василь Овсієнко
Спогади
Спогади
ЛІСОВИЙ Василь Семенович. Спогади. Лісовий В.С.
Інтерв’ю
ГЕВРИЧ ЯРОСЛАВ БОГДАНОВИЧ. Овсієнко В.В.
Персоналії / Український національний рух
ГЕВРИЧ ЯРОСЛАВ БОГДАНОВИЧ. Овсієнко В.В.
Персоналії / Український національний рух
ГРАБЕЦЬ ЛЮБОМИР ОМЕЛЯНОВИЧ. Овсієнко В.В.
Інтерв’ю
ГРАБЕЦЬ ЛЮБОМИР ОМЕЛЯНОВИЧ. Овсієнко В.В.
Спогади
ДВАДЦЯТЬ ДРУГЕ ТРАВНЯ. Плахотнюк Микола
Дослідження
ПРАВОЗАХИСНИЙ РУХ В УКРАЇНІ. Овсієнко В.В.
Спогади
РУСИН ІВАН ІВАНОВИЧ. На Володимирській, 33. Підготував Овсієнко В.В.
Інтерв’ю
РУСИН ІВАН ІВАНОВИЧ. Овсієнко В.В.
Ґлосарій
Ґлосарій
АРЕШТИ УКРАЇНСЬКОЇ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ 1965 р.
Персоналії / Український національний рух
ТКАЧУК ЯРЕМА СТЕПАНОВИЧ. Овсієнко В.В.
Інтерв’ю
ЗАЛИВАХА ОПАНАС ІВАНОВИЧ. Овсієнко В.В.
Персоналії / Український національний рух
ГУК ЛІДІЯ ЛАРІОНІВНА. Овсієнко В.В.