ГЕВРИЧ ЯРОСЛАВ БОГДАНОВИЧ

Ярослав ГЕВРИЧ
МІЙ ЖИТТЄПИС
Народився я 28 листопада 1937 року в родині греко-католицького священика в селі Остап’є на Тернопільщині. Початкову освіту здобував у рідному селі. Але у зв’язку з арештом батька, який категорично відмовився зректися батьківської віри і перейти на московсько-гебістське православ’я, змушений був виживати з ласки добрих людей. Моя мати Єлисавета з Рачковських, маючи університетську освіту і володіючи шістьма мовами, не мала права працювати вчителем хоча б початкових класів. Але, незважаючи на несприятливі умови життя, з Божою допомогою всі п’ятеро дітей (три сестри і брат), зуміли власними силами осягнути вищу освіту.
Після закінчення середньої школи в 1954 році поступив у Станиславське дворічне технічне училище, де здобув середню технічну освіту і влаштувався на роботу в гаражі Косівського ліспромгоспу. Далі був мобілізований і відбував трирічну військову повинність.
Після демобілізації у 1960 році поступив на навчання в Київський медінститут на стоматологічний факультет. У студентські роки був співорганізатором капели бандуристів інституту, брав участь у роботі Клубу творчої молоді м. Києва, організовував колядки.
У час літніх канікул 1964 року в Карпатах довідався про знищення в час війни мадярськими військами пам’ятника Шевченкові в с. Шешори на Косівщині та безуспішність старання голови сільради п. Володимира Михайлюка відновити пам’ятник. Маючи добрі стосунки з заслуженим скульптором України Іваном Гончарем, вирішив допомогти у відбудові пам’ятника. Тож з активною участю скульптора Івана Гончара, архітектора Григорія Ковбаси було виготовлено проектну документацію та бюст Шевченка. У свою чергу мешканцями села Шешори було відновлено могилу та постамент під погруддя.
Після встановлення пам’ятника та великого здвигу народу радянська влада заборонила відкриття пам’ятника у визначений день і тільки через тиждень, коли заборона була донесена до відома не тільки громадськості України, але й діаспори, пам’ятник був відкритий.
Після відкриття пам’ятника, повертаючись на навчання до Києва, я був у дорозі заарештований органами КГБ, доставлений у Київський централ і після семимісячного перебування в слідчій камері-одиночці та безкінечних допитів був засуджений за так звану «антирадянську агітацію і пропаганду» і відбув трирічне покарання в Мордовських концтаборах суворого режиму.
Після звільнення в 1968 р. мені було заборонено проживати в Україні (ніде не прописували). Тож змушений був прописатися в Росії, а з допомогою дисидентів поновився для закінчення медінституту в Смоленську. Після закінчення навчання дістав скерування в Пензенську губернію. Зіґнорувавши призначення, поїхав у Турку на Львівщині, де працювала лікарем моя дружина. За сприянням головного лікаря ЦРЛ п. Станіслава Горленка (до речі, єдиний головний лікар області безпартійний) влаштувався на роботу в с. Лімна, але через місяць був змушений покинути село, яке входило в прикордонну зону: особи зі штампом у паспорті «Положение о паспортах» не мали права на проживання там. Та головний лікар, проігнорувавши домагання органів, не звільнив мене, а перевів працювати в село Ясеницю (Ясінка-Масьова), а згодом у Турківську ЦРЛ на посаду районного стоматолога. Мав проблему з пропискою, і тільки через два роки мене з трудом прописали в м. Турка. На Турківщині я працював протягом 30 років.
У роки горбачовської «перестройки» включився в громадсько-патріотичне життя Бойківщини, організовував конкурс вертепів (25 вертепів), брав участь у створенні Товариства української мови і очолив його, співголова Руху, «Меморіалу».
Активно пройшли вибори на Турківщині – перші демократичні вибори до Рад усіх рівнів, на яких мене було обрано депутатом обласної та районної Рад. У 1994 р. в районі було створено осередок КУН, очолювати який доручили мені. З активною допомогою однопартійців нам удалось створити осередки КУН майже в усіх селах району, що дуже посприяло в піднесенні національної свідомості серед населення району.
Після створення Товариства «Бойківщина» брав активну участь у проведенні культурологічних заходів як член проводу Товариства.
За активну патріотично-виховну працю, участь у культурному відродженні Бойківщини був нагороджений знаком «10 років незалежності України», а на ІІІ Бойківських фестонах нагороджений грамотою «Почесний бойко».
У 2000 р. вийшов на пенсію і за сімейними обставинами виїхав на проживання до США. Але і на чужині старався працювати на благо Бойківського Краю: публікував матеріали з життя Бойківщини в українських часописах Америки і в першу чергу інформував українську діаспору про проведення Бойківських фестин та Світового Конгресу бойків.
Залучившись до роботи в Товаристві "Бойківщина" Америки та Канади, 16 вересня 2006 року був обраний на загальних зборах головою Головної Управи Товариства.
Моя дружина Леся з Сандурських працює лікарем-невропатологом у Львові, дочка Оля Качай (по чоловікові) працює лікарем в штаті Нью-Джерсі, США.
Ярослав Геврич.
(2007 р.).
Набрав з рукопису Василь Овсієнко, Харківська правозахисна група, 18.07. 2009 р.  

На знімку: Ярослав Геврич у терновому вінку.