ГОРОХІВСЬКИЙ Л. Ф. НА ЗЛАМІ ЕПОХ: Хроніка громадянської та національної активізації на Тернопільщині (1988 - 1989 рр.) (Із принагідних записів у моєму щоденнику про перші кроки становлення Української Гельсинської спілки на Тернопільщині)

 587631.10.2010

автор: ГОРОХІВСЬКИЙ Левко Федорович

Левко ГОРОХІВСЬКИЙ

НА ЗЛАМІ ЕПОХ
Хроніка громадянської та національної активізації на Тернопільщині
(Із принагідних записів у моєму щоденнику про перші кроки становлення Української Гельсинської спілки на Тернопільщині. 1988 - 1989 рр. )

На тлі пекучих викликів тодішньої дійсності, на зламі епох, пробуджувалась національна свідомість і ставала активнішою громадянська позиція українців – явище, яке мало привести до неминучих змін в Україні.
У тих обставинах примхлива доля знову втрутилась у незбагненний плин мого буття. І вже крім внутрішнього протесту проти щоденної фальші та несправедливості, а також постійного прослуховування радіо «Свобода», мені запропонували обороняти людські та національні права від репресивної комуністичної системи.
За Божою волею все почалося (ніби набрало досконалішого продовження) з 20 липня 1988 року, коли до мене завітали Лідія Іванюк* та Олесь Антонович Ангелюк** з ініціативою Вячеслава Чорновола щодо створення філії УГС у Тернопільській області. Вручили статут і програму УГС, а Олесь Антонович для зв’язку залишив мені свій домашній номер тернопільського телефону – 5-15-57. Щоправда, трохи раніше з такою ж ініціативою письмово до мене звертався і Михайло Горинь…
Згодом, 24 липня 1988 року, після повернення о 20-й годині зі станції Потутори Бережанського району, де мій батько в 1953-му році збудував хату, я в дверях знайшов записку від Олеся Ангенюка – писав, що був у мене двічі. Тому я зразу подзвонив до нього, але його не було вдома – слухавку підняла якась жінка (як потім я дізнався – його 93-річна мати). А 25 липня десь о19.00 год. до мене знову заходив Олесь Ангелюк – приніс твори Костомарова і читав деякі вірші. Пізніше, 31 липня, ще раз приходили Олесь Ангелюк та Лідія Іванюк. Ми всі разом ходили в парк, де присіли на лавочку, щоб порозмовляти – Лідія Іванюк в ролі зв’язкової інформувала про найновіші події в УГС. Після цих зустрічей я прийняв остаточне рішення і 7 серпня написав заяву про вступ в Українську Гельсинську спілку (УГС).
Ввечері 11 серпня о 21-й годині заходив до Олеся Ангелюка. Пізно, бо дуже затримався на роботі – їздив у відрядження в село Райківці Хмельницької області для допроектних робіт (там знаходилась тюрма суворого режиму, де перебувало 1500 в’язнів під наглядом трьохсот офіцерів). Вдома Олеся Ангелюка не застав – була Лідія Іванюк. Вона не відвідувала Михайла Гориня, коли їздила до Львова, а до Чорновола заходила, проте його не було.
19 серпня телефонував, а потім знову заходив о 19.15 год. до Олеся Ангелюка. Випили по декілька чарок сухого вина – в нього два дні тому був день народження. Казав, щоб я подзвонив 22 серпня о 19.00 – має приїхати зі Львова Лідія Іванюк. Щось скаже.
22 серпня я телефонував кілька разів до Олеся Ангелюка та ніхто не піднімав слухавки. А 23 серпня – не приїхав з дачі. Нарешті, пішов до нього десь на 19.30 год. Була Лідія Іванюк – я приніс торт. Поспілкувались і домовились, що маю подзвонити 29 серпня, або вони до мене.
Слухав радіо «Свобода», по якому 24 серпня передавали, що Івана Макара ще не випустили, хоч раніше 7 серпня передавали, що звільнили. Помилка чи щось інше?
Телефонував до мене на роботу 26 серпня Олесь Ангелюк щодо поїздки на мою батьківщину, в Потутори, по яблука. Домовились зустрітись наступного дня о 13.10 год. біля входу на залізничний вокзал. Словом, 27 серпня о 13.26 виїхали разом з Олесем Ангелюком по яблука на станцію Потутори. Там був мій брат Славко і його мама Настя***. Нарвали доволі яблук – мачуха навіть пригощала, а Славко частував нараївською самогонкою (вигнана в селі Нараєві, Бережанського району). Після того, як я на таксі привіз додому яблука, то в поштовій скриньці знайшов повідомлення на рекомендований лист. Зразу 28 серпня я його забрав на пошті. Лист був від Вячеслава Чорновола – він прислав бланки заяв, статут УГС і повідомлення. Я зразу відписав і відіслав також рекомендованим листом.
Після зустрічі з Ігорем Гавдидою**** (претедентом в члени УГС) 30 серпня заходив до Олеся Ангелюка. Була Лідія Іванюк. З ними крім чисто громадсько-політичних проблем вели мову про Григорія Сковороду, Еріха Фрома, про еволюцію Духу Гегеля… Особливо бентежила нас цитата польського письменника Бруно Ясенського: «Не треба боятися друзів – у гіршому випадку вони можуть зрадити, не треба боятися ворогів – в гіршому випадку вони можуть вбити, треба боятися байдужих. Це з їхньої мовчазної згоди існують на землі і зради, і вбивства». Її зміст був дуже актуальним. Під час розмови Лідія Іванюк повідомила, що мені треба їхати у Львів до Чорновола.
31 серпня, після роботи, зустрічався з Ярославом Чирським*****. Він підписав відозву до громадськості щодо захисту Івана Макара. Потім випадково забрів до Євгена Бойка (електрика, з яким жили разом у гуртожитку в 70-х роках), щоб подзвонити до Петра Святенького (інженера-будівельника, проектанта) – він запросив до себе в гості і попросив принести всі документи, що стосуються УГС. Користуючись списком Чорновола, телефонував до Чубатого, але попав не на Василя, а на Володимира – треба шукати через адресне бюро.
Збирався до Львова 2 вересня. Але після роботи ще заходив до Петра Святенького (разом працювали у філії проектного інституту «Укрсільгосптехпроект»). Позичив у Петра 100 крб. Від Святенького телефонував до Ігоря Гавдиди, щоб домовитись про зустріч. А вже о 22.30 зустрічався з ним – поки-що відмовився підписуватись під документами УГС. Зате погодився зробити плиту до пам’ятника на татовій могилі у Саранчуках. Запізно ліг спати, і тому ледве встиг на поїзд до Львова, який відправлявся о 7.03 год. – планував піднятись о 4.30.
(* Лідія Іванюк –
** Олесь Ангелюк –
*** Настя –після смерті моєї матері друга батькова дружина;
**** Ігор Гавдида – токар-слюсар Тернопільського бавовняного комбінату,родом із села Саранчуки;
***** Ярослав Чирський – головний інженер проектів організації «Укржитлоремпроект»)
Приїхав до Вячеслава Чорновола о 10.40 год. Було багато людей. Присутні здебільшого квапились на весілля. Я взяв у Чорновола брошури, передав йому заяву і підписи на підтримку Івана Макара, ще й дав 50 крб. на УГС. Переді мною було поставлене завдання утворити Тернопільську філію УГС, а це було непросто, оскільки я був сам. Разом з тим, у Чорновола познайомився з Михайлом Осадчим* та якимсь Ярославом Івановичем, якого випадково зустрів у неділю 4 вересня, на другий день, по дорозі до залізничного вокзалу. Вийшовши від Чорновола, який надавав мені чимало документів, трохи походив по львівських крамницях. Коли розболілись ноги, завітав до Богдана Сеньківа (друга дитинства) і ліг спати. Ввечері ще телефонував братові в Потутори (Богдан замовив розмову на 21 год.). Славкові дав знати, що у вівторок 6 вересня до них прийде Ігор Гавдида і зробить опалубку для бетонної плити до пам’ятника татові.
Ранком, 4 вересня, поснідавши в Богдана, виїхав харківським потягом зі Львова о 14.15 і приїхав до Тернополя десь о 16.15, щоб продовжити пошуки сміливців, які б не побоялися записатись до УГС. Правда, на той час уже зацікавились моєю пропозицією Ярослав Чирський** (мій близький знайомий і однодумець) та Анатолій Федчук*** (його рекомендував мені Михайло Горинь як свого приятеля – разом вчилися у Львівському університеті і навіть міркували над створенням націоналістичної організації). Також мав зустрітись ще з Леонідом Драпаком зі села Констанція Борщівського району, який трохи раніше написав вступну заяву в УГС. Разом з тим шукав контакту з колишніми політв’язнями, яких запропонував мені Вячеслав Чорновіл, вручивши список з приблизними адресами. В першу чергу, через адресне бюро, почав шукати Василя Чубатого з Великих Гаїв. За порадою Олеся Ангелюка також взяв до уваги Олега Германа (викладача дизайну в політехнічному інституті).
Крім цього, я зателефонував 5 вересня Богданові Амрожію (знайомому по проектній організації) і спитав, коли збирається відвідати своє село Великі Луб’янки? В цьому селі проживає колишній політв’язень Ярослав Перчишин (був засуджений на 10 років ув’язнення). І я вирішив запросити його до себе в гості, щоб залучити до УГС. А вже в середу 7 вересня він був у мене і підписав відозву щодо звільнення Івана Макара. Стосовно вступу в УГС відклали на пізніше.
8 вересня я написав гостро-публіцистичну замітку на тему мови, щоб Роман Гром’як (професор педагогічного інституту, доктор філологічних наук) зачитав її на засіданні Тернопільської обласної організації Спілки письменників. Копія статті, яка в мене збереглася, такого змісту:
«Тернопільська філія СПУ, не маючи власної трибуни (газети чи альманаху), позбавлена природного функціонування (виходу на читача), тим самим страждає на потребу активної громадянської позиції і участі в процесі перебудови.
Компенсацією такої ситуації могли б стати, до речі, виступи письменників зі своїми творчими доробками, культурно-освітніми лекціями і гострою публіцистикою перед працівниками різних установ і підприємств. Адже відомо, що на промислових підприємствах і в багатьох установах, крім поверхового поняття про всю українську літературу, тим паче тернопільську, крім занижених (та й просто споживацьких) культурно-естетичних критеріїв і викривленого поняття духовності, вся ділова і технічна документація, а також різні виробничі наради та публічні виступи (за окремими суржиковими винятками) ведуться російською мовою.
Чи не пора вже, нарешті, безпосередньо (не чекаючи, поки надрукують книгу) письменницькій спілці, яка повинна годувати нас хлібом духовним, нагадати керівникам вищого і середнього рангу, всяким конформістам, що уторовують собі кар’єру, спекулюючи на рідній мові, – нагадати їм про їхній не лише посадовий обов’язок, а й про почуття честі – поважати і спілкуватись мовою того народу, серед котрого вони живуть і котрим керують!
І якщо звичайний собі обиватель ще посилається на право вибору вигідної для себе мови, то для керівного апарату це розцінюється, як грубе порушення ленінської національної політики!
Тому, щоб стати на шлях чесної, а не видимої перебудови в духовній сфері, треба позбутись сталінського і брежнєвського стереотипу мислення, при якому слово «національний» часто замінювалось словом «націоналістичний» і місце українській мові відводилось лише до рамок художньої літератури.
Але що змінилось? Яка громадянська позиція тернопільських керівників у пропаганді українського слова? У Тернополі й далі на кожному кроці рясніють російськомовні найменування вулиць, установ, закладів, реклам, вивісок і навіть стінгазет у дитячих садках, населених пунктів вздовж доріг і на вокзалах. А на автовокзалі навіть «здогадались» недавно, в час перебудови, замінити українські назви населених пунктів на російські…
У художніх колективах, в училищах, технікумах, у вищих навчальних закладах виховання і викладання дисциплін у переважній більшості ведеться російською мовою. І це мотивується тим, що, мовляв, не всі хороші спеціалісти знають українську мову. Але, як показав життєвий досвід, – знають, та не хочуть!
І хоч кожна мова – найтонший інструмент для вдосконалення мислення, показник високої культури, частка духовності і своєрідна неповторна краса, доводиться констатувати, що цим іґнорують. Тому одним із заходів для покращення становища буде створення Товариства шанувальників української мови, але активного Товариства!» (8 вересня 1988 року).
Після роботи, 9 вересня, заздалегідь подзвонивши, близько 22.40, завітав ще до Олеся Ангелюка. Приїхала вже Лідія Іванюк. Нового нічого, але я дещо передав для Чорновола – маю ще зайти в понеділок, 12 вересня, щоб передати їй аркуш з підписами. Передав їй теж для Чорновола своє звернення до письменників Тернополя – другий екземпляр дав Олесю Ангелюку, щоб вручив Роману Гром’яку.
У суботу, 10 вересня, ходив до Анатолія Федчука – він підписав звернення до громадян щодо арешту Івана Макара. Зі вступом в УГС не поспішає – ще подумає. Я залишив йому статут УГС. А вже на другий день, 11 вересня, вирішив відвідати Леоніда Драпака в селі Констанція. Через те спочатку поїхав до Борщева, звідки ще телефонував у Тернопіль Лідії Іванюк, бо піймав себе на думці, що неправильно написав речення. Замість «…не лише посадовий обов’язок, а й обов’язок честі» – вирішив написати «почуття честі». Потім поїхав і пішов до Леоніда Драпака. Розмовляли з ним десь зо три години. Приймав мене і відпровадив аж до Озерян на автобус. Коли повернувся додому, то в поштовій скриньці знову знайшов повідомлення на рекомендований лист від Чорновола. По дорозі до Ангелюка стрічався за кавою з Ярославом Чирським, якому зачитав своє звернення до Романа Гром’яка і XII обласної партійної конференції. Потім відвідав Олеся Ангелюка – Лідії Іванюк уже не було. Олесь Антонович розказав мені про засідання тернопільських письменників і про те, що передав мого листа Роману Гром’яку, який зачитав моє звернення перед усіма присутніми. Реакція на статтю була гострою, але Гром’як був задоволений.
Не можу вийти на Василя Чубатого – всі, до кого звертався, про такого не відають.
А 15 вересня до мене заходив Анатолій Федчук. Разом почали обговорювати принципи УГС. Анатолій Петрович не погоджувався з тим, що випинається національне питання, коли треба, насамперед, рятувати цілий світ від загрози війни. Вважав, що треба ввести пункт щодо скорочення озброєння, оскільки, на його думку, це було б актуально. Крім цього зазначив, що написано дуже кострубато і початок, де згадується право націй на самовизначення, cуперечить подальшому викладу, в якому закликається до федерації… Хоч, правду кажучи, «Декларацію принципів УГС» навіть наші опоненти визнавали струнким і грамотним документом. А щодо заклику до федерації, то там такого не було, а говорилось про конфедерацію. І то з врахуванням тодішнього юридичного статусу комуністичного режиму, який не допустив би розвитку подій у напрямку усамостійнення. Це була тактика. Попри те, документ не був догматичним, і вже через короткий час слово «конфедерація» було замінено на «повну незалежність». Все ж мотиви Анатолія Федчука щодо ставлення до УГС, напевне, були інакшими, хоч, як людина дуже порядна, в майбутньому мені багато помагав.
Приїжджав до мене 16 вересня Леонід Драпак. Був недовго, оскільки квапився на 19 годину. Сказав, що збирається до Вячеслава Чорновола. Так до чогось певного ми й не домовились. Зразу після від’їзду Леоніда Драпака я поїхав до Олеся Ангелюка. Була Лідія Іванюк. Довго розмовляли – вона у Львові не стрічалась ні з ким. Правда, передала «Український вісник» і попросила поезії Голобородька, підшивку з видатними українськими діячами (особливо про бандуриста Мішалова) і щорічник «Наука і культура» (про антів).
17 вересня – робоча субота. Холодно. Вже другий тиждень ідуть безперервні дощі – сльота. Ще не було б так похмуро, якщо б не передавали, що на східній Україні +26 градусів.
Згодом, 27-го вересня, Олесь Ангелюк мене познайомив з Ярославом Гевком (працював у Спілці письменників), який зразу погодився підписати протест проти арешту Івана Макара.
9 жовтня знову приїжджав до мене Ярослав Перчишин. Довго розмовляли – оповідав про свою справу. Пожертвував 30 крб. на УГС, а коли прочитав, що в «Українському віснику» згадується про допомогу журналу та УГС, то пообіцяв дати більше. Зразу після від’їзду Ярослава Перчишиного я зателефонував Ярославу Гевку. Він мене запросив до себе. На другий день, 10 жовтня, дав йому на один день «Український вісник». Казав, що зможе передрукувати. Коли стрічався з Ярославом Гевком, підійшов до нас непомітно Ігор Герета і поклав мені руки на плечі. Я йому передав вітання від Вячеслава. «Від якого?» – спитав. – «Чорновола…». – «Так, я в нього був один раз…», – сказав Ігор. – «Він Вас заніс у чорний список…», – не припиняв я cвоєї прямолінійності. – «А-а, якщо в чорний, значить поганий». Я промовчав. Потім ще перекинулись словами і він пішов,залишивши нас з Ярославом Гевком. А вже о 18.30 зустрічався з Петром Святеньким і дав йому читати на певний час «Український вісник».
13 жовтня дзвонив до Олеся Ангелюка, але не додзвонився. Вирішив до нього зайти. А там уже були Олег Герман та Євген Собуцький (викладач у технічному технікумі). З Олегом Германом хотів ще раніше познайомитись… І ось непередбачено знайомство відбулося – наступну зустріч Олег замовив після 20 жовтня 1988 року. Окрім цього, зв’язувався по телефону з іншими знайомими щодо їх ставлення до УГС.
Крім пошуків бажаючих вступити в УГС та проектної роботи, мусів закінчити встановлення пам’ятного надгробку татові. Тому, коли 14 жовтня подзвонив мій брат Славко, щоб приїжджати, то я ввечері зібрався і виїхав у Потутори. На другий день разом з Ігорем Гавдидою, Василем Дубчаком з Лісничівки (хутір села Саранчуки), Василем Пуканом і Василем Горошком (всі хлопці саранчуківські), який всім керував і дав свої дошки під опалубку, нарешті, зробили плиту під надгробок татові. Від Володимира Петровського брали бляху, на якій розбавляли розчин, позичили тачки в Романа Шевчука, від Стюрка (вуличне прізвисько – справжнє Федір Горошко) я носив воду, і Василь Дубчак також. Привезли 4 мішки цементу на тачках. Наробився, що аж нога спухла і дуже боліла. Десь після 13-ої приїхав на ровері Славко і теж взявся за роботу (він вчителював у Нараєві). Закінчили десь біля 16-ї. У понеділок Ігор Гавдида або Василь Пукан ще відшліфують цементом стінки плити, а через 7 днів поставлять пам’ятник.
Увечері 15 жовтня, перебуваючи ще в Бережанському районі, подзвонив Володимиру Рокицькому (політв’язень – засуджений на 5 років таборів суворого режиму за ст. 62 КК УРСР). Він відповів, що їде на празник. Але в його голосі вчулось мені якесь невдоволення. Все ж о 16.10, коли я поїхав у Бережани, то знову телефонував до нього – нікого не було. Обійшовши книгарні, автобусом повернувся до Тернополя. З Тернополя телефонував до Олеся Ангелюка і Анатолія Федчука, щоб домовитись про зустріч. З Ангелюком домовились зустрітися в середу 19 жовтня біля 19-ої години, а з Федчуком на 17 жовтня.
16 жовтня від Вячеслава Чорновола надійшов лист із двома статтями. На другий день заходив до Анатолія Федчука – він був на прийомі в першого секретаря Тернопільського обкому компартії Валентина Острожинського – шукає роботу. Має піти до нього ще раз 19 жовтня.
18 жовтня зразу після роботи о 17.50 виїхав автобусом до Бережан. Приїхав о 19.15 год., а поїзд відходить до Тернополя о 20.47. Часу обмаль, і тому я зразу подзвонив до Володимира Рокицького. Але його не було – так, зрештою, відповіла його дружина. Тоді я вирішив відвідати Міська Свізінського, з яким разом у селі Рибники Бережанського району зростали і бавились у дитинстві з 1947 по 1953 рік. Коли до нього зайшов, застав хвору маму, яка лежала і вже нічого не бачила. А Місько лежить у лікарні. Переніс, бідолаха, дві операції: на шлунок і на серце. «Ледве оклигав…», – сповістила його дружина. Але, як наслідок, після цього всього захворів епілепсією. Я поспішав, оскільки хотів ще зустрітись з Рокицьким. О 20.05 подзвонив до нього і застав удома. Володимир під’їхав на авті і привіз мені вірші Василя Стуса. Трохи порозмовляли і домовились, що вірші привезу через 2-3 тижні. А ще погодили, що запишу історію його судового процесу і дещо про Мелетія Кічуру – поета початку XX століття родом із села Носова, де ми з Володимиром Рокицьким народилися.
19 жовтня заходив до Ярослава Гевка і заніс йому поезії Василя Стуса. Коли я прийшов до нього о 22-й годині, там були польські гості, і я почував себе незручно, хоча Ярослав поводив себе гостинно. Але я почував себе ніяково ще й тому, що на другий день Ярослав Гевко мав лягати знову в лікарню – хворів астмою.
20 жовтня відпросився о 13 годині з роботи, щоб поїхати в Теребовлю до Миколи Павловича Брезденя. Перед тим мене познайомив з ним Олесь Ангелюк, як з учасником визвольних змагань, коли ми разом навідувались до нього. А тепер я хотів забрати документи, які залишав Миколі Брезденю для підпису. Зателефонувавши йому, домовився про зустріч. Микола Павлович мені все повернув – ніхто нічого не підписав і не виявив бажання нікуди вступати.
Планував зустрітися з Богданом Марценківським та Мирославом Мокрієм – може, щось підкажуть…
22 жовтня знову навідався до Олеся Ангелюка. Була Лідія Іванюк, але нічого нового не повідала, хоч перебувала довго у Львові, – трохи хворіла. Ні з ким не могла стрітися, крім Атени (дружини Вячеслава Чорновола), якій і залишила список того, що я хотів. Хоче зустрітись зі мною Ірина Калинець щодо часопису «Євшан-зілля».
У пошуках я ще розжився телефоном члена УГС Йосипа Зісельса з Чернівців (2-04-05; Чернівці, вул. Лесі Українки, 15/23) та адресою можливого кандидата в УГС Мамуса Миколи Степановича (Козова, вул. Ювілейна, 33).
Приходив до мене Анатолій Федчук 25 жовтня і ми знову обговорювали питання вступу в УГС, але він ще вагається – з 1-го листопада 1988 року має піти на роботу. А в четвер 27 жовтня до мене заходив Олесь Ангелюк зі своїм знайомим львівським художником Михайлом Твердуном. Пан Олесь повідомив мені, що 29 жовтня я маю бути у Львові о 13.45 біля головного входу Політехнічного інституту.
Зранку 28 жовтня мені на роботу зателефонував Йосиф Зісельс, і ми зустрілись о 13 годині біля головного входу готелю «Тернопіль». Йосиф Зісельс передав мені «Український вісник» №11 і №12 та деякі адреси. Після зустрічі я запросив його на каву в кооперативне кафе «Затишок», але як на зло перед самим носом виставили табличку «Кофе нет». Мені було трохи незручно. Ввечері ще відвідав Олеся Антоновича, щоб він зв’язався у Львові з Лідією Іванюк і уточнив, біля якого корпусу (старого чи нового) я маю зустрітись. Коли повернувся додому, то застав повідомлення на посилку від сестри Гані.
А 29 жовтня я забрав посилку, випив кави, зібрався і поїхав на залізничний вокзал. О 10.48 мав відправлятись поїзд до Львова, та він затримався на 1 годину і 20 хвилин. Щоб не втратити зустрічі, о 13.45 змушений був найняти таксі за 50 крб., яке привезло мене до Політехнічного інституту о 13.10. Як домовились, о 13.45 я зустрів Лідію Іванюк, яка привела мене до Вячеслава Чорновола і Богдана Гориня. Потім всі розпорошились і пішли на квартиру пана Ярослава десь в районі вулиць Пушкіна і Київської – від самого початку львів’яни шукали найбільше приміщення.
О 14 годині почались установчі збори Львівської філії УГС. Присутніх було 60 осіб – разом з місцевими і приїжджими. Деякі райони Львівської області не були представлені з огляду на гарантію безпеки. На зборах виступали по порядку Богдан Горинь як голова Львівської філії УГС, Вячеслав Чорновіл, потім Михайло Горинь, секретарі і колишній член Гельсинської групи Зіновій Красівський, а також Зорян Попадюк. Я теж додав кілька слів інформації про міграцію на Західній Україні та про «ступінчасту еволюцію» самих принципів УГС (тобто виконавши свої завдання, УГС самоліквідується і перейде в якісно вищий ступінь). Під час зборів скористалися двома магнітофонами та зробили відеозапис. Лідію Іванюк обрали на посаду бібліотекаря. Говорили про відкриття банківського рахунку, про типографію, про членські квитки, про атрибутику (герб, прапор), про координаційну раду та інше.
Зразу після закінчення установчих зборів трохи пройшовся з Михайлом Горинем і поїхав додому (залишилось 5 крб.). Уже в Тернополі подзвонив до Олеся Ангелюка – він запросив до себе на 10 годину 30 жовтня, чим скористався. У нього вже був Ярослав Гевко, який заповнив заяву про вступ в Українську Гельсинську спілку (УГС). Перша заява!
Після відвідин Ангелюка поїхав додому, щоб трохи почитати, але перешкодили гості – часу на читання не вистарчає…
31 жовтня стрічався після роботи з Ярославом Чирським (заходив до нього на роботу) і він позичив мені ще 100 крб., щоб я міг купити в універмазі паперу для друку (5 коробок). Потім зустрівся з Петром Святеньким – забрав у нього «Український вісник». Шукав папір для друку та, не купивши, зайшов до Ярослава Гевка – відніс йому для друкування «Український вісник», забравши надруковані «Обіжники»… Потім десь о 20.20 подзвонив у Київ до Миколи Горбаля. Має приїхати 8-10 листопада в село Летяче Заліщицького району до матері – я планував його відвідати. Намічав підготувати статтю для Михайла Гориня про Туманова і спецлікарню в Тернополі. Сьогодні, 31 жовтня, ще випадково зустрівся у книгарні Ольги Верещинської з її братом Богданом Комарницьким. Він священик у Бучацькому районі. Дав мені свою адресу – маю зайти до нього в кінці листопада.
А вже 1 листопада стрічався з Ярославом Чирським – вручив йому бланк заяви для вступу в УГС. Ще подумає до п’ятниці. Потім на 19.00 зайшов до Олега Германа в Політехнічний інститут. Довго розмовляли. Казав, що стримує його організація «Товариство рідної мови». Але «Декларацію принципів УГС» з додатком узяв. Для нього маю вияснити: 1) номер телефону «Фенікса» та координати Юрія Райхмана; 2) ставлення Романа Гром’яка до «Товариства рідної мови» – переказати йому, що має приїхати Роман Іваничук і що є багато бажаючих вступити у «Товариство…»; 3) що скаже Лідія Іванюк щодо Романа Іваничука?
2 листопада купив шість пачок паперу і відвіз Ярославові Гевку. Вдома був його син. Потім зайшов до Богдана Марценківського і залишив йому «Декларацію принципів УГС», оскільки його не було. Десь біля 20.00 ще завітав до Анатолія Федчука – вручив йому додаток до «Декларації принципів УГС». Довго розмовляли. Він все-таки не погоджується з «Декларацією принципів…», точніше хоче добавити туди ще один пункт щодо загального роззброєння.
З 3-го на 4-е листопада у мене ночував Леонід Драпак. Він приїхав зі Львова і привіз від Чорновола деякі документи та листи. Нічого не хотів їсти, бо мав зранку запланований прийом в обласній лікарні. До речі, ще й сплатив членські внески – 10 крб. Цього ж дня після роботи я зразу ж поїхав до Ярослава Чирського, але той ще вагався… Потім вступив до Ярослава Гевка – він був на роботі. Довго розмовляв з дружиною Ярослава Галею. Вона мені призналася, що знає секрет, про який нікому не говорила: Славко проживе ще найдовше один рік. Плакала і просила, щоб я його сильно не завантажував і не дай Боже, щоб я йому про це все не розказав, бо, мовляв, він попередив, що покінчить зі собою… Прикро було все це слухати, та й дуже неприємно і боляче, адже Ярослав став членом УГС. Залишилось одне – шукати шляхів, щоб Ярослав стрівся з Кашпіровським – він ще в нього вірить (в «Літературній Україні» повідомляли, що Кашпіровський лікує астму). Лікує астму також метод Констянтина Бутейка. Тимчасом телефонував Ярослав Гевко з роботи, і я трохи з ним перекинувся словами. До того залишив йому передрукувати три листки від 10-и до 25-и екземплярів для збирання підписів проти атомних електростанцій.
Від Ярослава Гевка телефонував Олесю Ангелюку, оскільки Ярослав по телефону сповістив мене, що Олесь Антонович дуже хоче зі мною поговорити. Але після моїх дзвінків весь час було чути короткі гудки. Не додзвонившись, я поїхав до нього додому. Проте й після багатьох дзвінків під дверима ніхто не відчинив. Щоправда, було вже пізно – 22.30. Аж зранку 5 листопада о 8-й годині, коли я їхав на роботу, то зателефонував до Ангелюка. Він їде до дружини Лідії Іванюк у Львів. Планують піти разом у театр чи на якийсь концерт. І ще признався мені, що вчора ввечері трохи випив, а мама відклала слухавку (мамі 92 роки, а йому 67). На завершення додав, щоб я зайшов до нього 7 листопада.
Відвідав 6 листопада Олега Федоровича Нечая (політв’язня 50-х років) – дав мені для ознайомлення «Історію української літератури» М. Грушевського. А я залишив йому додаток до «Декларації принципів УГС», пообіцявши на другий раз принести саму «Декларацію принципів..». Того ж дня телефонував до Романа Гром’яка і представився: «Горохівський». На що Гром’як: «Може, Левко?». Він повідав мені, що установчі збори «Товариства рідної мови» відбудуться 22 листопада 1988 року в актовому залі педагогічного інституту. А я у свою чергу маю добиватись через Лідію Іванюк, щоб вона попросила Романа Іваничука сконтактуватися з Романом Гром’яком. Потім о 17.00 телефонував ще до Олега Германа. Передав йому адресу голови госпрозрахункового об’єднання «Фенікс» Юрія Райхмана, а він дав мені адреси деяких учителів української мови, з якими слід поговорити щодо вступу в УГС. Наостанку домовились про зустріч наступного тижня.
Ввечері 7 листопада о 18.20 я зателефонував Олесеві Ангелюку і зразу ж поїхав до нього. Була Лідія Іванюк. Торкалися різних тем – Лідія Іванюк навіть записувала деякі питання. Вели також дискусію щодо Олега Германа – я дотримувався точки зору, що мій обов’язок агітувати за вступ в ряди УГС, а співрозмовникові вирішувати: вступати чи ні. І вже тоді я собі повелів: не торкатися в розмовах, навіть серед кола своїх ближніх, негативних фактів із минулого теперішніх членів УГС – ніколи! Але нелегко було цієї настанови дотримуватися…
Зранку 8 листопада, у вівторок, я зателефонував до Ярослава Гевка – він щойно прийшов з роботи і ще нічого не надрукував. Домовились, що я зайду завтра після роботи. Відразу зайшов до Степана Пастуха – він нічого не дізнався, хоч розмовляв із багатьма. Я залишив йому додаток до «Декларації принципів УГС» і домовились, що заїду до нього після 13 листопада. Після чого поїхав до Олега Федоровича Нечая. І там натрапив на несподіванку. Олег Нечай мене підозрював у співпраці з КГБ – так по суті прозвучало з його уст. Розказав, що до нього заходив один кагебіст і попередив: «Вас будуть агітувати в УГС але ви вступайте…». Частував мене і все розпитував. А потім я йшов з ним аж на Східний масив. І зразу ж я поїхав до Богдана Марценківського. Ніби готовий вступити в УГС – зайду ще після 13-го листопада. Після всього випив кави і поїхав додому. Та день на цьому не закінчився – ввечері о 20.00-й годині приїхав до мене Анатолій Федчук. Цікаву розмову вели десь біля 3-х годин, але вступати в УГС не квапиться – щось його стримує … Нарешті, змучений, не дочитавши заплановане, десь після першої заснув – зранку на роботу…
До мене на роботу 11 листопада зателефонував Анатолій Федчук й сказав, що на нього вийшов Михайло Горинь, який повідомив, що мені треба збиратися до Києва на Установчі збори Київської організації УГС. Ще й додав, що збори відбудуться 20 листопада, а перед зборами відбудеться засідання Виконавчого комітету УГС. Ввечері я заїхав до Ярослава Гевка. Забрав брошури і дав йому «Поезії» Ронсара і Війона – Ярослав буде виступати 13 листопада на засіданні Спілки письменників України в Тернополі. Після Ярослава Гевка я зразу ж поїхав до Богдана Марценківського (працював геодезистом у проектній організації) і, хоч його не було, залишив йому брошури, а також підписний лист проти атомних електростанцій. Далі заскочив до Йосипа Титора, та його не було вдома. І наостанку біля 22.00 год. зайшов до Анатолія Федчука. Повернув йому статтю Ольги Горинь про релігію (УКЦ). Мені лише не сподобалось те, що він весь час наполягає доповнити «Декларацію принципів УГС» пунктом про роззброєння.
12 листопада я телефонував у село Верхні Луб’янки Збаразького району і запросив Ярослава Перчишина заїхати до мене завтра на 16 год. Увечері подзвонив, а потім зайшов до Олеся Ангелюка – була Лідія Іванюк. Вони їдуть у Москву на весілля 15 листопада до сина Олеся Антоновича. Ще від Олеся Ангелюка довідався, що він телефонував у Теребовлю до Миколи Брезденя (староста Струсівської капели бандуристів), який обіцяв приїхати до Ангелюка 26 листопада. Я зразу поклав собі взяти в Миколи Брезденя інтерв’ю про тортури в Тернопільській тюрмі перед війною 1941 року і все це записати на магнітофон, який має для мене привезти від Чорновола Лідія Іванюк.
Ходив на засідання Спілки письменників 13 листопада 1988 року. В першій частині засідання обговорювали питання установчих зборів «Товариства рідної мови», які вирішили провести 23 листопада в актовому залі педагогічного інституту. На засіданні головував Роман Гром’як. Був представник з обкому компартії з питань культури. Засідали Георгій Петрук-Попик і Борис Демків. У нашому ряді сиділи: Лідія Іванюк, Олесь Ангелюк, я, Олег Герман, Євген Собуцький, Ярослав Гевко. На протилежному боці сиділи студенти.
Мені також надали слово і я розповів про студентів-узбеків, які звернулися до Верховної Ради зі скаргою, що не розуміють української мови, думаючи, що їх повернуть в Узбекистан. А їх залишили. Тільки заборонили читати лекції українською мовою.
«Якщо не перестанете читати українською мовою, то ми закриємо цей заклад», – залякував Туманов. Я тоді звернувся до аудиторії: «Як це назвати?» Cтуденти одноголосно відреагували: «Шовінізм!». Потім ще торкнувся кількох актуальних проблем – підтримав студентку, яка написала нарис про зросійщення сіл у найменуваннях побіч доріг. Запропонував старшій генерації письменників писати спогади про сталінські часи на Західній Україні. І нарешті порушив питання про статус державності української мови. Не стримався і на цілий зал зробив зауваження незнайомому виступаючому. Я спитав,чи довго він живе в Україні? На що він відповів: «Я родился на Украине». – «Так чому ж виступаєте російською?» – запитав. Зал ожив – почулись заперечення і підтримка. Але той відповів: «Я могу и на украинском…». А я кажу: «Розмовляючи по-російськи, ви проявляєте неповагу до усіх тут присутніх». А хтось додав: «Ми теж знаємо російську і могли б нею розмовляти…». І промовець почав дальше висловлюватись українською мовою. І ще: під час засідання я зібрав кілька підписів проти будівництва атомних електростанцій.
Після засідання від студентів до мене підійшов Сергій (син Ярослава Гевка) і повідомив, що студенти хочуть зі мною зустрітись та поспілкуватися. Хотіли зразу домовитись про час зустрічі але я сказав, що з ними зустрінусь після повернення з Києва. Як приїду, то перекажу через Ярослава Гевка.
14 листопада записався до УГС ще один претедент – Ярослав Чирський, інженер-проектант. Зразу після нього я відвідав Мирослава Мокрія – він підписав відозву проти будівництва атомних електростанцій. Розказував про старі вулиці – топоніми. Додав, що зможе дати правдиву інформацію щодо знищення 1500 осіб в Тернопільській тюрмі перед приходом німців в 1941 році. Наступного дня заходив до Мирона Радишевського, мого племінника, і залишив йому «Відозву проти будівництва атомних електростанцій» – він запевнив, що збере підписи. А 16 листопада я телефонував до Олега Германа щодо збору підписів – сказав, що проінформує мене 21 листопада. Ще перед поїздкою у Київ, 17 листопада, відвідав Ярослава Гевка – там випадково зустрівся з Анатолієм Федчуком. Та я прийшов до Ярослава Гевка, щоб прочитав статтю про Бориса Демківа, яку я підготував для «Вісника». Попросив Ярослава надрукувати ще по 10 екземплярів «Декларації принципів УГС», «Відозви проти будівництва атомних електростанцій» та інше.
У п’ятницю, 18 листопада, я виїхав у Київ – потяг відправився о 22.42. Перед від’їздом заходив до мене син Ярослава Гевка Сергій і приніс надруковані на друкарській машинці вірші Василя Стуса. Заходив і Анатолій Федчук – приносив свої зміни до «Декларації принципів УГС»…
Приїхав до Києва о 8.00 год. ранку і зразу ж купив зворотній квиток до Тернополя. Походив ще по крамницях: відвідав книгарні (дитячу і «Поезія»), був у «Дитячому світі» на Дарниці, де купив босоніжки Соломійці (своїй дочці). Перед цим подзвонив до Миколи Горбаля. Він щойно приїхав з Москви і додому ще не повернувся. Коли я зателефонував через півтори години, то Микола вже був удома. На мій дзвінок почав дуже емоційно і жартома відповідати, мовляв, уже давно чекає на мене і не знає, де я пропав. Я купив букет жовто-синіх квітів і книжки (поезії Семенка, Філянського, «Утвердження релігії на Русі» Брайчевського, сербохорватські прислів’я) і поїхав до Миколи Горбаля на швидкісному трамваї №3 до зупинки Ромена Роллана. Ледве знайшов його будинок. Вдома була лише дружина Миколи – Оля Стокотельна. А Микола пішов на зупинку мене зустрічати – ми розминулись. Я повернувся на зупинку, де зустрів Миколу, який зачекався на мене. У нього разом пообідали, з нагоди зустрічі випили по чарці і поїхали на засідання Культурологічного клубу. Відзначали вечір Олександра Олеся. Виступав інженер Анатолій Нагірняк (член КПРС), правда, якось в’яло – мабуть, був непідготовлений. Потім прийшли Олесь Шевченко, Сергій Набока і Михайло Горинь, які приїхали з Москви. Дещо розповіли про зустріч із сенатором Гойєром, який очолював Гельсинську комісію при конгресі США (здається, завдяки тій комісії звільнили з-під арешту Івана Макара). Михайло Горинь зачитав висновок щодо «Декларації принципів УГС» естонського кандидата філософських наук, члена КПРС. Виходило, що естонці давно таке друкують в офіційній пресі.
Увечері з Миколою Горбалем повернулись на його квартиру. Випили кави, поговорили і я десь біля першої години ліг спати і заснув. Пробудився о восьмій годині. Ще прийшла Орися Сокульська і ми разом на 10-у годину пішли на засідання Виконавчого комітету УГС. Першим на засіданні виступав Михайло Горинь із загальним оглядом правозахисного руху і порівнянням його з Гельсинською спілкою (зачитував деякі документи). Потім виступив Степан Хмара з приводу поправок до Конституції. Наприкінці обговорювали виступи, але перед тим кожен вставав і коротко оповідав про себе. На засіданні були присутні: Вячеслав Чорновіл, Михайло Горинь, Богдан Горинь, Микола Горбаль, Степан Хмара, Олесь Шевченко, Степан Сапеляк, Володимир Титаренко, Орися Сокульська, Павло Скочок, Мелетій Семенюк, Микола Муратов, Василь Овсієнко, Григорій Гребенюк та господар хати Дмитро Федорів. А також я, Левко Горохівський. Обговорювали два питання: 1) як організувати протест щодо виборів;2) які пропозиції врахувати як доповнення до «Декларації принципів УГС». Десь о 14-й годині всі розійшлись на обід.
О 15-й годині почались Установчі збори Київської філії УГС. Вступне коротке слово виголосив Олесь Шевченко. Далі довго виступав Вячеслав Чорновіл, розповідаючи про свою поїздку у Москву. Потім обговорювали назви секцій, які запропонував Олесь Шевченко. Зразу призначили керівників кожної секції – завідувачем бібліотекою стала Ярослава Данилейко.
А вже в Тернополі 23 листопада о 18 годині в актовому залі педагогічного інституту відбулися установчі збори Товариства української мови. Виступав Роман Гром’як (дуже стримано) і Олег Герман. Я хотів також виступити і подав записку в президію. Але при оголошенні бажаючих виступити мене не зачитали… Дуже добре виступав Петро Кукурудза. На зборах я зібрав багато підписів під «Відозвою проти будівництва атомних електростанцій». До речі, перед зборами передав два бланки Ярославу Велищуку для збору підписів під цією відозвою.
У суботу, 26 листопада 1988 року, ми перший раз збирались у моєму помешканні як члени УГС (Ярослав Гевко, Ярослав Чирський і я). Радились від ранку майже до 16 години. Ярославу Гевку доручив до вівторка надрукувати відозви і бланки для підписів, а Ярославу Чирському – щоб обійшов осіб, прізвища яких були в підписному листі проти атомних електростанцій, – може, хтось виявить бажання записатися в УГС. Після 16-ї ще заходив до Олеся Ангелюка. Там застав Ігоря Герету, Лідію Іванюк, Миколу Брезденя, Степана Моховика (інженер) і господаря Олеся Антоновича. Спільно з уболіванням за стан українського пробудження ми обговорювали вплив на цей процес «Товариства української мови» та УГС. Ігор Герета запросив мене на концерт ансамблю «Не журись», який мав відбутися в педінституті. Але я не міг піти, бо мусів окремо поспілкуватись з Лідією Іванівною – вона привезла мені зі Львова магнітофон.
29 листопада заходив до мене Ярослав Гевко (я йому телефонував). Але приніс лише по 5 екземплярів «Декларації принципів УГС», «Відозви…» і підписних листів.
Після роботи 30 листопада мене навідали четверо студентів (Сергій Гевко, Ігор Лисак, Олег Швидецький, Барабаш). Прийшли десь о 19.15 і пробули до 23-ї. Говорили про УГС і все, що стосується її діяльності та історії виникнення. Виявляли великий інтерес до історії України. Хлопці цікаві: троє з Тернополя, а один зі Львівської області, здається з Бродівського району. Ще подумають щодо вступу в УГС.
1 грудня я заходив до художника Михайла Николайчука – він ще не повернувся з роботи, але була його дружина. Я вирішив відвідати їх пізніше. Але, переступивши поріг, на сходах зустрів Михайла Николайчука і повернувся назад у кімнату. Передав йому «Декларацію принципів УГС», підписні листки, «Відозву…», «Наші першочергові завдання» і «Українські символи». Дещо оповів про УГС і пішов, залишивши свою адресу і номер службового телефону. Перша сім’я (і дружина і чоловік), які зацікавлено слухали розповідь про УГС. Тим самим з’явилися сподівання, що ряди УГС можуть поповнитись.
Зненацька 2 грудня мені на роботу зателефонував Ярослав Гевко, щоб я зайшов до нього в гараж. Коли я прийшов, то він розказав, що його сина Сергія і всіх студентів, які були в мене, викликало КГБ. Виявляється, що в інститут приходив представник КГБ і попередив тих студентів, що в разі вступу в УГС їх виключать з інституту. Я залишив Ярославу магнітофон, до якого купив батарейки, і він пообіцяв записати все про випадок зі студентами.
Від Ярослава Гевка подзвонив Анатолію Федчуку – той повідомив, що екологічний мітинг перенесли на 18 грудня 1988 року. Хоча у «Вільному житті» хтось подав оголошення, що мітингу взагалі не буде. Ще домовилися з Ярославом Гевком, що серед тижня він познайомить мене з керівником клубу «Ноосфера» Ігорем Пушкарем та керівником клубу «Громада Поділля» Антоном Субчаком. Опісля я відвідав Мирослава Мокрія, якому передав підписні листки і «Відозву…» – він запросив мене 4 грудня відвідати на цвинтарі могилу замордованих в 1941 році (перед приходом німців) у Тернопільській тюрмі.
Пробувши у Мирослава Мокрія біля двадцяти хвилин, я відзразу навідався до Олеся Ангелюка. Було вже десь 20.30 – ще застав Лідію Іванюк, яка 4-го грудня мала вже від’їжджати до Львова. Обмінявся з ними останніми новинами.
У суботу 3 грудня змушений іти на роботу – ще не закінчили проектувати цегельню. Працював до 14-ї години. Після роботи вирішив піти на каву – зі мною ходив наш керівник Микола Польовий. Коли, нарешті, прийшов додому, то в поштовій скриньці знайшов повідомлення: «Терміново візьміть рекомендований лист». Але я спізнився – пошта в суботу працює до 17-ї години. Зараз же подзвонив до Ярослава Перчишина, щоб приїхав до мене 4-го грудня і привіз усі необхідні документи. Також телефонував до Ярослава Чирського і Олега Германа, але їх не було.
Зранку 4 грудня Ярослав Гевко повернув мені магнітофон і зізнався, що нічого не записав про студентів – побоялись за сина Сергія, якого могли виключити з інституту. Після цього я ходив на пошту і забрав рекомендований лист від Чорновола – вислав мені «Декларацію прав людини». Потім подзвонив до Мирослава Мокрія, що на цвинтар о 13-й годині не зможемо піти – перенесли на 18-го грудня (може. ще буде й Микола Коц). Приходив Мирон Радишевський. Підписів не зібрав, але сам підписався. Сповістив мене, що з його роботи, з Бавовняного комбінату, один електрик, Остап Жмуд (навіть ходить до церкви), хоче записатися в УГС. Згодом приїхав Ярослав Перчишин і привіз теж згадану «Відозву…» з 18-ма підписами і прес-листки. Пожертвував 20 крб. на УГС і сказав, що буде ще збирати підписи.
5 грудня я телефонував до всіх, кому роздав документи УГС. І до Ярослава Гевка також – завтра прийде до мене на 20-у годину. Передав ще підписні листки Миколі Письменному (інженер-конструктор на Комбайновому заводі), Тамарі Гуцал і сам дещо зібрав. Дав сусіду Степану зі 43-ї квартири, а вчора дав Олійникам із 29-ї квартири сусіднього будинку.
На роботі, у Проектно-конструкторському технологічному інституті (ПКТІ) при Комбайновому заводі, 6 грудня мене викликав головний інженер Ігор Данилович Кічма. З ним був головний конструктор ПКТІ Любомир Миколайович Мудрик. Я їм розповів, що є членом Української Гельсинської спілки (УГС), про цілі, які переслідує наша спілка. Відразу їх застеріг, щоб думали над своїми висловлюваннями, інакше про них може дізнатися цілий світ… Бесіда пройшла культурно – я їм пояснив, що ми дотримуємось організованої громадської думки і не допускаємо антиросійських вигуків та висловлювань. Після роботи до мене приходили Ярослав Гевко і Ярослав Чирський – уже як члени УГС. Нарешті Чирському передав підписні листи, а Гевко читав листа до КГБ – прочитав і сказав, що надрукує. А я почувався зле – піднялася температура.
У середу, 7-го грудня, на роботі мене повідомили, що зараз же треба їхати у відрядження до Харкова і Києва. Але я відмовився. Після роботи до мене навідались Мирон Радишевський і Остап Жмуд. Довго розмовляли і зрештою Остап Жмуд написав заяву про вступ до УГС (ряди примножуються!), а я ще мав їхати до Богдана Амрожія, Йосипа Титора і Анатолія Федчука. Але згодом виявилось, що Остап Жмуд не заповнив графи з адресою, і я відніс бланк заяви Миронові Радишевському, який працював з Остапом Жмудом на одній роботі. Від Мирона поїхав до Богдана Амрожія – його не було. Я залишив йому бланки для підписів і зразу ж поїхав до Йосипа Титора. Він вже спав, але від шуму пробудився, і я дав йому прочитати «Декларацію принципів УГС». Також залишив бланки для збирання підписів. Тоді ще пішов до Анатолія Федчука. Вже було трохи пізно – 22.10. Але Анатолій Федчук передав мені текст звернення до обласної партконференції, а я переписав у нього адреси всіх тернопільських начальників і їхні номери телефонів.
8 грудня мене викликав знову головний інженер відділу автоматизації Комбайнового заводу Ігор Кічма і теж вмовляв поїхати у відрядження. Та я знову відмовився. Після роботи відразу поїхав до Богдана Марценківського в Агропром – він зібрав аж 200 підписів. А далі подався до Йосипа Титора через те, що забув у нього бланки заяв. Ще завітав до Мирослава Мокрія, але він зібрав лише чотири підписи. Врешті підійшов до кафе «Затишок» на 20 год. – там уже був Олег Герман. Він квапився, але розповів багато цікавого – його разом з Романом Гром’яком викликали в КГБ щодо виступу Петра Кукурудзи на установчих зборах «Товариства української мови». Сам виступ був досить рішучим, але міг бути і провокаційним. Ще, правда, відвідав Михайла і Марію Николайчуків.
У п’ятницю 9 грудня я готувався до Львова на мітинг, присвячений 40-річчю «Загальної Декларації прав людини». Цього дня я збирався до Ярослава Гевка, але мали прийти студенти, і я на них чекав. Згодом Оксана (дочка Мирона Радишевського) принесла виправлену заяву Остапа Жмуда.
10 грудня 1988 року, вставши вдосвіта, о 4.30, я все-таки встиг на поїзд, що прибуває в Тернопіль з Києва о 6.04. Прибувши до Львова, я зразу поїхав до Чорновола (вул. Левітана, 16/53), але його вдома не було. Тоді я повернувся до центру і зателефонував Лідії Іванюк – вона порадила їхати до Богдана Гориня. До нього було годі додзвонитися – напевне зняли слухавку. Ледве дістався до його кварталу на тролейбусі №9 (чомусь ці тролейбуси не їздили по вулиці 17 вересня). Приїхавши до зупинки «Октябрь», пішов по вулиці Кульчицької до помешкання Богдана Гориня. Він дуже поспішав – готувався до виступу, оскільки мітинг раптово скасували, точніше перекваліфікували у зв’язку з трауром через землетрус у Вірменії. У них був ще студент Руслан. Я не затримувався і пішов, лише спитав, де ми зустрінемось і як натрапити на Михайла Гориня. Але виявилось, що Михайло лежав у лікарні №5 – приступ нирок.
Коли я пішов по вулиці Миру і вирішив випити кави, був схоплений трьома кагебістами просто в кав’ярні. Мене запхали в автомашину, інкримінувавши крадіжку валізи в якоїсь жінки, що ніби-то їхала зі мною в поїзді. Яка підла брехня !! По дорозі на залізничний вокзал я до них звернувся: «Хлопці, адже мітинг скасували». Та вони понуро мовчали. Правда, я вимагав у них назвати своє прізвище, але один з них махнув червоним квитком і промовив: «Сидорчук». І ще додав: «Що, ви мені не вірите?». Але я не вірив і більше не наполягав, вражений підозрою у злодійстві, – адже від них усього можна чекати. Мене відвезли на залізничний вокзал, протримали до приходу потяга, який прямував у Тернопіль, і відправили за адресою. Вже згодом, коли ще раз у пам’яті відтворив львівські події, то поклявся бути наполегливішим, щоб такого більше не повторилось.
Після повернення додому довго спав і пробудився аж о 10 годині 11 грудня. Але за два тижні недосипання це не допомогло… Попри це, я почав збиратись у лікарню до Ярослава Гевка. В міській лікарні його не знайшов і зателефонував до Олеся Ангелюка, якому розказав про свою львівську пригоду. Ангелюк повідомив мені, що Ярослав Гевко лежить у відділі «лор», а як сказали мені в міській лікарні, цей відділ – в обласній лікарні. Коли нарешті зустрівся з Ярославом у лікарні, то разом посиділи, погомоніли – йому вирізали два нариви, температура впала і він навіть мав непоганий вигляд. Прочитав мені листа студентки четвертого курсу Київського університету, яка запитувала про те, хто започаткував УГС в Тернополі. Випишуть Ярослава у вівторок.
Вдома на мене чекали Анатолій Федчук і три студенти: Сергій Гевко, Ігор Лисак та Олег Швидецький. Вони розказали мені, як їх викликали в КГБ і як вони підозрюють Барабаша, який з ними раніше до мене приходив.
13 грудня після роботи зустрічався зі Степаном Моховиком, наперед йому подзвонивши. Поки що побоюється вступати в УГС – сказав подзвонити через тиждень. Відразу подзвонив до Олеся Ангелюка, а ввечері до Йосипа Титора, щоб зайшов до мене. Десь о 20.30 мене відвідав Йосип Титор і приніс заяву для вступу в УГС – спілка розростається… Титор приніс ще одну заяву свого сусіда, правда, без прізвища.
Трохи невдалий день видався 14-го грудня. Щоправда, брав інтерв’ю в мене кореспондент газети «Вільне життя» Михайло Іващук. Почав о 12-й годині і аж до 14-ої розпитував про УГС. Все шукав якихось компрометуючих моментів: то чи я прихильник побудови пам’ятника Степану Бандері, то як став членом УГС – чи часом мене туди не затягнули? Я відповів, що сам поїхав у Львів, написав заяву і попросив, щоб мене зарахували членом УГС. Обговорювали пункти «Декларації принципів УГС» – ті пункти, які я пам’ятав. Пообіцяв на другий день принести йому документ «Декларації…». Потім зателефонував до Ігоря Герети. Немає часу – попросив подзвонити завтра. Хотів ще зайти до Олеся Ангелюка, але він попередив, що в нього гості… Мені стало трохи прикро, але я переміг самого себе і вирішив зателефонувати завтра, 15 грудня. Як потім з’ясувалося, приїхала Лідія Іванюк і раптом дуже захворіла.
15 грудня знову навідався кореспондент «Вільного життя» Михайло Іващук. Я подарував йому «Декларацію принципів УГС», а він мене випитував по всіх пунктах цього документу. Хоч я міг йому і не відповідати, але мені самому було цікаво себе перевірити. І справді, два пункти, про вибори і служіння в армії на своїй території, трохи нечітко витлумачив, хоч учора тими пунктами просто його ошелешив. Наприкінці заявив, що він у глибині душі відчуває, ніби я не погоджуюсь з деякими пунктами «Декларації принципів УГС». Я одразу відповів: «Ви помиляєтесь – я згоден зі всім». Вже на виході провів його напутніми словами: «Не копирсайтеся в особистих справах і не називайте нас зеками, бо якщо нинішні зміни до статей 62-ої і 187-ої Кримінального кодексу УРСР спроектувати на день вчорашній, то ми незаконно репресовані і судити треба було не нас, а тих, хто підтасовував наші справи». Але він все запитував: а ви читали «Інтерв’ю з-під поли»? Проте я не заспокоївся навіть після того, як він пішов. Швидко, узагальнивши нашу полеміку, я зателефонував йому, щоб висловитись навздогін. І сказав: «Те чого ми добиваємось – право конституційне, а значить не є антирадянським, тому чи ми доб’ємось своїх цілей, чи ні – буде залежати в якійсь мірі від радянських і партійних органів. І, зрештою, «Декларація принципів УГС» не є якоюсь догмою, а на даному етапі обговорюється. Якщо хтось із чимось не погоджується – нехай дає свої зауваження».
ередзвонив ще до Ярослава Гевка – слухавку підняв його син Сергій. Батько ще лежить у лікарні і буде там до 18 грудня. Цього ж дня, ввечері, заходив також до Олеся Ангелюка – Лідія Іванюк хворіла. Довго обговорювали останні події. Виявляється, що вчора навіть по радіо «Свобода» згадували, як мене затримало КГБ у Львові під час мітингу 10 грудня.
16 грудня я чекав удома перших членів УГС. Прийшли: Ярослав Чирський, Остап Жмуд, Йосип Титор і ще двоє нових бажаючих, яких Йосип Титор загітував (Ярослав Чорномаз і Володимир Скакун). Роздав їм підписні листи проти атомних електростанцій, оскільки в неділю 18 грудня намічався екологічний мітинг у палаці культури «Ватра», про що повідомив мені Анатолій Федчук. Зголосилися навідати «Ватру» Йосип Титор і Володимир Скакун – я не міг, оскільки мав бути в Києві. Але коли я зателефонував до них 19 грудня, то з’ясувалося, що Титор не ходив, бо їздив у село. А Володимира Скакуна дуже сварила дружина – просто не знаю як бути… Ярослав Чирський теж лише до трьох осіб ходив збирати підписи…
16 грудня до мене телефонував Вячеслав Чорновіл і повідомив, що в Києві 18 грудня, в неділю, знову відбудеться засідання Всеукраїнської Ради УГС. Щоправда, мене не було на місці і я пізніше з транспортного відділу передзвонив Чорноволу, а після роботи зразу ж купив квиток до Києва. 17 грудня цілий день писав статтю, але не закінчив, оскільки змушений був займатись побутовими справами. Але зібрався і о 22.45 виїхав у Київ.
Прибув до Києва 18 грудня 1988 року о 8-й годині. Зразу купив квиток назад і, користуючись мапою, поїхав на вулицю Олегівську,10 (помешкання Дмитра Федоріва). По дорозі випив кави, а коли зайшов до хати, то вже були Вячеслав Чорновіл і Віталій Шевченко. Невдовзі почали сходитися інші. Головував Вячеслав Чорновіл, хоч по графіку мав бути Степан Хмара. Але Хмара ще не відсидів 15 діб арешту – його ув’язнили за надто активну підготовку до мітингу. Не було Михайла Гориня – загострилась хвороба нирок і ніби із серцем не все гаразд. Були присутні: Вячеслав Чорновіл, Микола Горбаль, Іван Сокульський, Василь Овсієнко, Олесь Шевченко, Віталій Шевченко, Євген Пронюк, Володимир Титаренко, Ольга Гейко, Сергій Набока і Зіновій Мельник, який дав мені свою адресу і пропонував у нього переночувати – він сам зі Зборівського району. Були ще Дмитро Мазур, який щойно звільнився з ув’язнення, а також якась чорнява жінка з Івано-Франківщини (можливо, Діана Бідочко). Не було Мелетія Семенюка з Волині, Степана Сапеляка з Харкова і Григорія Гребенюка з Краматорська.
Спочатку мав слово Микола Горбаль, який розповів про свою поїздку у Латвію, про свій виступ на їхньому мітингу, про українське товариство у Ризі, яким керує дівчина. З приводу доповіді Миколи Горбаля Всеукраїнська Рада УГС ухвалила рішення підтримувати контакти з Прибалтикою, щоб мати уявлення, що там відбувається… Потім обговорювали проведену роботу в областях – кожен представник області виступав і розказував про справи на своєму терені. І, нарешті, Чорновіл виклав точку зору , як УГС має ставитись до виборів: чи бойкотувати, чи йти на виборчі дільниці і проводити роз’яснювальну роботу. Але якоїсь резолюції з пропонованого вирішення проблеми не було прийнято – Євген Пронюк і Василь Овсієнко засумнівались в ефективності бойкоту. Після наради нас запросив на день народження своєї дружини один із членів УГС Київської філії.
До поїзда мене провів Микола Горбаль. У суботу, 24 грудня, маю знову бути в Києві у справі утворення товариства «За громадянську реабілітацію». Не знаю, чи зможу поїхати – в нас, у конструкторському бюро, робочий день.
У Тернопіль повернувся 19 грудня о шостій ранку без будь-яких пригод. На роботі переписував і дописував статтю. Відчував себе дуже втомленим. Ввечері заходив до мене Анатолій Федчук і я біля нього закінчив переписування своєї статті. Він погодився їхати до Львова 20 грудня, щоб відвезти мою статтю. Я йому давав гроші на дорогу, але він взяв лише три карбованці.
22 грудня після роботи приходили Ярослав Чирський і Остап Жмуд. Розказав їм про засідання Всеукраїнської Ради УГС у Києві і вручив листки прес-служби УГС. Після зустрічі з ними ще раз зайшов до священика Богдана Комарницького – вже було десь біля 21.30. Його не було – пішли на свято Ганни. Дітям сказав, що прийду ще в понеділок о тій самій годині.
Написавши заяву на відгул у суботу, я почав 23 грудня збиратися до Києва, купив квиток на ніч о годині 3.10. Правда, ще телефонував мені Анатолій Федчук, а через деякий час і прийшов. Приніс свій виступ і повідомлення газети з «Ватри» про екологічний мітинг. Дещо читав. А я, зібравшись, пішов пішки на залізничний вокзал о 2-й годині ночі, подолавши віддаль у чотири кілометри.
24 грудня, десь о 12.30, приїхав у Київ – поїзд запізнився. Зразу купив квиток назад, але на поїзд Полтава – Хмельницький. На Хрещатику відвідав книгарню «Поезія», де купив для Олеся Ангелюка і Ярослава Гевка поезії Миколи Філянського і Михайля Семенка. Щоправда, по дорозі, в підземному переході, купив чотири книжки поезій Євгена Плужника. Тоді на 16-у годину поїхав до Євгена Пронюка. Переживав, що спізнився на 10 хвилин, але там були лише Петро Січко, Іван Кандиба, Володимир Мармус і Олекса Миколишин. Потім підійшли ще двоє старших людей: чоловік і жінка – потерпілі від сталінських репресій. Появився і Микола Горбаль.
Домовились Установчі збори Товариства «За громадянську реабілітацію» провести 11 лютого 1989 року. Роздали всім проект статуту Товариства і повідомили про те, що маємо робити. Там, під час зібрання, учасник сходин із Тернопільщини Володимир Мармус написав заяву про вступ в УГС. Ще один вагомий здобуток нашої філії УГС – адже Володимир колишній політв’язень. З Мармусом я повертався до Тернополя – в Хмельницьку нам трохи пощастило і ми встигли зразу ж пересісти на львівський поїзд. Дорогою домовились, що в четвер 29 грудня Володимир Мармус приїде до мене – будуть ще хлопці. Подарував йому «Поезії» Євгена Плужника. Приїхали в Тернопіль 25 грудня десь після 10-ї години.
Щойно приїхавши додому, я зібрався було йти до Олега Нечая, але прийшов студент Ігор Лисак. Розказав, як Юрія Климчука викликáло КГБ: під’їхали «Жигулі» і там біля «Піцерії» вони розпитували, чи були в мене ще студенти. Ігор сказав, що ще прийде, і спитав про Установчі збори УГС – коли відбудуться? І Олег Нечай, коли я його відвідав, також питав про Установчі збори УГС… По дорозі додому ще зустрів у центрі кореспондента «Вільного життя» Михайла Іващука і спитав його, коли буде стаття. А ввечері разом з Анатолієм Федчуком ходили до Дмитра П’ясецького. Залишив йому «Декларацію принципів УГС» і статут товариства «Громадянська реабілітація». Казав, що ознайомиться, і після Нового року я йому маю зателефонувати – може, вступить в УГС.
27 грудня їздив до Олеся Ангелюка. Була Лідія Іванюк. Я для них у Києві купив дві книжки: «Поезії» Євгена Плужника і Миколи Філянського. Довго розмовляли – Лідія Іванюк читала мені вірші Євгена Маланюка. Обговорювали статтю про Євгена Плужника і виступи Миколи Жулинського та Івана Драча.
28 грудня зранку подзвонили, щоб завтра на 10-у годину зайти до міського прокурора Василя Баволяка. А після роботи – заходив до Мирослава Мокрія і повернув йому книжки. Потім відвідав Николайчуків – їх не було. Зрештою, поїхав до Анатолія Федчука. Він ходив до першого секретаря обкому з ідеології Михайла Бабія. Правда, не сподобалось мені те, що весь час говорить про УГС, мовляв, вони не мають своєї платформи, самі не знають, що хочуть і т. д. Додому повернувся о 23.30.
29 грудня зранку пішов на роботу, а потім у прокуратуру міста (вул. Котляревського, на 3-му поверсі в першому кабінеті). КГБ змусило студента Юрія Климчука написати, що я ніби-то «обробляв» його в націоналістичному дусі. Поговорив з міським прокурором – він вивчав нашу «Декларацію принципів УГС». А після роботи посходились до мене хлопці: Ярослав Чирський, Ярослав Гевко, Ярослав Чорномаз і Володимир Мармус. Гевко розказав, як його сина переслідували в інституті. Викликав декан, а потім завів в окремий кабінет до двох кагебістів. Оповів, як викликали на роботі його дружину Галю і «радили» їй вплинути на чоловіка, щоб Ярослав не підтримував УГС. Після нашого засідання Володимир Мармус лишився в мене ночувати. Я йому дав «Декларацію принципів УГС» та інші документи для Чорткова.
30 грудня на роботу прийшов до мене Богдан Кривий і заповнив вступну заяву в УГС, а після роботи я телефонував до Чорновола у Львів і розказав йому про виклик до прокурора. Домовились, що зранку 31 грудня поїду до нього у Львів. Також написав усім поздоровлення з Новим Роком, а Київську філію УГС через Олеся Шевченка поздоровив телеграмою. Потім зайшов до Николайчуків – вони готували вертеп. Запрошував їх на зібрання УГС у четвер 5 січня 1989 року. Може прийдуть, а з членством невідомо – хочуть, але заяв не підписують. Розповів їм про Установчі збори УГС, які варто провести не на моїй квартирі, оскільки виникли підозріння, що її прослуховують. Спитав, чи міг би хтось виділити свою кімнату для проведення зборів – промовчали (ніби згідні, але конкретно не відповіли). Від Николайчуків пішов додому і написав їм поздоровлення з Новим Роком та й почав збиратися до Львова.
Виїхав до Львова о 6.14 ранку поїздом №91. Відразу купив квиток назад на 14-у годину. Був у В’ячеслава Чорновола – розповів йому про виклик у прокуратуру і про Ярослава Гевка, якого шантажували. Коли приїхав додому – нікого не було. Новий рік зустрічав у сновидіннях…

1 січня 1989 року
майже весь день перебував удома. Лише заходив до Остапа Жмуда з проханням поїхати до Леоніда Драпака. Остап погодився. Ще й дружина його мене пригощала. А на другий день, 2 січня, я зателефонував до Ярослава Гевка і зустрічався з ним. Не хотів давати усі дані про сина і дружину – його можна зрозуміти…
3 січня на роботі викликав для бесіди секретар партійної організації Комбайнового заводу Вячеслав Михайлович Переяславець. Були присутні Михайло Іванович Николишин та Володимир Миколайович Леонтюк – його заступники. До Переяславця мене по телефону викликав секретар партійної організації ПКТІ Ярослав Іванович Мадараш. А перед тим вранці, десь о 10-й годині, відбувалося засідання парткому заводу, на якому Вячеслав Переяславець згадував мене як керівника Тернопільської УГС. Також додав, що ми хочемо провести установчі збори 14 січня. До речі, назвав цифру 20 осіб – ніби вже стільки є членів Тернопільської філії УГС. Хтось доносить…
Коли я зайшов в кабінет секретаря парткому Вячеслава Переяславця, десь о 16.30, всі якось запопадливо почали до мене зверталися:«Будь ласка», «Пробачте», «Прошу» і т.д. Михайло Николишин спитав чи справді ми користуємось «Голосом Америки»? Я відповів, що інформацію передаємо на радіо «Свобода». Ще розпитували про «Українську Гельсинську спілку», про націоналізм… Врешті, вони визнали, що не підготовлені тому попросили пробачення і я пішов, бо квапився.
4 січня після роботи заходив ще до Олеся Ангелюка. Він занедужав. Просив, щоб я не розказував Лідії Іванюк. Хоче нам допомогти чимось… То ж нехай дістане в Ігоря Герети книжку з історії Тернополя і уточнить щодо обіцянки Олега Нечая пожертви на УГС. Зразу заходив до Анатолія Федчука, де довго розмовляв з його сином Славком (другого сина звати Богдан) про історію і філософію. Невдовзі прийшов Анатолій Федчук – був на засіданні соціоекологічного клубу «Ноосфера». Я вручив йому адресу Євгена Пронюка для Дмитра П’ясецького і опис робіт по секціях, щоб, коли визріє конструктивна ідея, міг щось додати.
5 січня після роботи прийшли до мене лише Ярослав Чирський, Ярослав Чорномаз і Йосип Титор – більше не було нікого, хоч обіцяли. Я написав їм на картках, де маємо зустрічатись 14 січня о 12 годині, щоб потім піти на Установчі збори УГС. Де відбудуться збори, мені ще самому не було відомо. А Ярослав Чорномаз розповів, що вчора з його дружиною мав розмову якийсь Юрченко з Тернопільського обласного управління КГБ.
Зранку 6 січня я передав секретареві парткому Комбайнового заводу через Ярослава Мадараша «Декларацію принципів УГС», оскільки вчора її просив Вячеслав Переяславець. А перед тим телефонував наш головний конструктор Любомир Мудрик і сказав, що вимагають, щоб я їхав у відрядження в зв’язку з нашими установчими зборами. Перелякались… Я відповів, що це буде з боку адміністрації насильством і порушенням прав людини. І, звичайно, відмовився. Цього ранку телефонував Богдан Кривий і сказав, що хоче зі мною зустрітись, а також повідомити, чому він не прийшов до мене в четвер на 19-у годину, як було домовлено. Погодились, що зустрінемось після роботи о 17.20 – 17.30 біля зупинки автобуса №16. Але його чомусь не було. Щоправда, я його попереджав про те, що маю йти ще на бесіду до секретаря парткому Вячеслава Переяславця. Але мене чомусь більше не викликали. А вдома на Святий вечір разом зі сім’єю причащався кутею…
На Різдво, 7 січня, заходив до Остапа Жмуда і повідомив йому, де зустрічаємось у суботу, 14 січня, на Новий рік, щоб провести Установчі збори УГС. Остап сповістив, що їздив додому і був зі священиком, який колись правив у селі Потутори, а зараз важко хворий. Пізно ввечері приїхав Микола Коц, проте ми ще довго розмовляли. А зранку 8 січня виїхали на станцію Потутори. Ходили на цвинтар до мами і тата в селі Саранчуках, щоб засвітити свічки. Потім ходили пішки до села Котова, а пізніше до Рибник, де Микола фотографував церкви і костел у Котові. О 16.45 ми виїхали через Бережани поїздом до Тернополя – було страшенно багато людей. Вже вдома ввечері дуже гарно заколядував Роман. А Миколу Коца я вмовив залишитися ще на один день…
10 січня на роботі знову проходила нарада (чи засідання) секретарів партбюро, де зачитували деякі пункти з «Декларації принципів УГС». Після роботи я заходив у музей до Ігоря Герети (він працює в музеї старшим науковим працівником), але він узяв відпустку на день. Наступного дня знову заходив до Ігоря Герети з ініціативою започаткувати краєзнавчий гурток, а також спитав його, чи має якусь книжку про Тернопільщину. Не має… Сказав, щоправда, в кого можна дістати. Але вже пізно. Ще заходив до Анатолія Федчука – домовилися, що він зайде до мене 12 січня щодо запрошення на Установчі збори УГС.
12 січня, в четвер, телефонував мені на роботу Леонід Драпак – домовилися, що зустрінемось о 17.30 біля церкви. А потім о 16.30 несподівано прийшли на Комбайновий завод зі своїми дружинами, куди впускали суворо за перепустками, Борис Іванович Івасів (завідувач кафедрою педагогічного інституту) і Олег Варфоломійович Островський (директор галантерейної бази і чоловік дочки Титора). Вони вимагали від мене, щоб я повернув заяви Ярослава Чирського і Йосипа Титора про вступ в УГС. Особливо різко нападав на мене Островський, звинувачуючи в націоналізмі та ідеологічних викрутасах «Декларації принципів УГС». Але, коли я дав їм категоричну відсіч, почали просити, посилаючись на свої високі посади. Проте я відповів, що заяв не поверну, хіба що Ярослав Чирський або Йосип Титор самі за ними звернуться…
Цього ж дня зустрічався з Леонідом Драпаком. Він мені розповів, що до нього приходив начальник Борщівського КГБ капітан Ільчук Володимир Антонович і пропонував посприяти при вступі в медичний інститут, а також обіцяв допомогти в лікуванні за кордоном, лише б не слухав львівських і тернопільських баламутів від УГС. Після зустрічі з Драпаком я одразу повернувся додому. Вдома на мене вже чекали Володимир Мармус, Йосип Титор, Ярослав Гевко, Ярослав Чорномаз, Ярослав Чикурлій і Володимир Скакун. На засіданні домовилися, що Установчі збори проведемо в помешканні Йосипа Титора по вул. Пустоварова, 4/47. Потім, уже після дев’ятої вечора, приходив Анатолій Федчук, через якого я передав запрошення Николайчукам на Установчі збори УГС.
13 січня телефонував Вячеслав Чорновіл – уточняв, коли приїхати Михайлові Гориню. А я готував доповідь на Установчі збори Тернопільської філії УГС, але ще ввечері подзвонив до Ярослава Перчишина. Тим дзвінком я його розбудив, проте він погодився приїхати на Установчі збори.
14 січня об 11.30 приїхав Ярослав Перчишин і ми на таксі спочатку поїхали в кафе «Затишок» випити кави. А потім пішки рушили до будинку, де мешкав Йосип Титор. У себе вдома я про всяк випадок залишив записку, в якій вказав адресу нашого перебування. Але збори не відбулися. Затримався Михайло Горинь, він приїхав десь після 15-ї. Багатьох не допустили, інші не прийшли, бо не знали куди (Остап Жмуд і Леонід Драпак). Не пустили Ярослава Чорномаза – зробили інвентаризацію на його пасіці. Ярослава Чикурлія викликали на роботу на птахоферму в Петриках, хоч це був вихідний день. А Ярослав Чирський взагалі попросив повернути йому заяву – приходив зранку і розказав, який шалений тиск чинять на нього через дружину і маму. Скакун також не приходив. Були присутні лише: Ярослав Гевко, Йосип Титор, Павло Вербицький (баптист), Ярослав Перчишин, Ярослав Угрин і я. Потім під’їхав Володимир Мармус. Заходило три міліціонери і вимагали, а потім випрошували, щоб ми назвали свої прізвища. Та зусилля були марними – ніхто перед ними не збирався сповідатись. Коли пішли додому Ярослав Гевко, Павло Вербицький і Ярослав Угринів, приїхали, нарешті, Михайло Горинь і Зіновій Красівський. Але було вже запізно. Щоправда, вони привезли деяку літературу і «Український вісник» № 8. Розповіли про події у Львові і про те, що резолюція «Товариства рідної мови» концептуально збігається з «Декларацією принципів УГС». Після тих розмов ми з Михайлом Горинем і Зіновієм Красівським ще зайшли до Анатолія Федчука (до речі, в нього вимкнули телефон). А потім із Анатолієм Федчуком провели гостей, з якими я домовився, що зустрінемось у Києві 21 січня.
15 січня пробув удома, лише о 17-й годині зустрічався біля торгового комплексу «Ювілейний» з Остапом Жмудом і він розповів, як його «ламали» та затримували. Дав читати Остапові Жмуду «Український вісник» № 8. А наступного дня телефонував мені на роботу Леонід Драпак з Борщева. Він сповістив, що 14 січня приїжджав на 12-у годину біля філармонії, але там нікого не було – його в той день на 10-у годину викликали в міліцію і сільраду.
17-18 січня я готував прес-листок про події 14-го січня. Частково писав під час роботи. 18 січня чомусь телефонував мені генеральний директор Комбайнового заводу Михайло Григорович Данильченко. Спочатку секретарка мене повідомила, що він хоче зі мною поговорити, але потім, здається, передумав. Чомусь з прохідної телефонувала табельщиця і запитала номер моєї перепустки з заводу. А тоді ще подзвонила лікарка (такого ніколи не було), щоб я прийшов до неї на прийом. І я ходив в поліклініку, де мені зміряли тиск, пропонували путівку на курорт, а потім радили приймати якісь процедури впродовж тижня з бюлетенем.
17 січня, після того, як я купив квиток до Києва на 20 січня на поїзд №688, зайшов о 19.30 у кафе «Оріон», де мав зустріч із начальником лабораторії ПКТІ Ярославом Хромиком. Випили кави, а тоді Хромик розповів мені, що бачив інженера ПКТІ Ігоря Чубка у воєнно-обліковому кабінеті на Комбайновому заводі разом з куратором КГБ. Крім того, ніби йому, Ярославу Хромику, пропонували іти працювати до нас, щоб стежити за мною. Але це добре, що викрили Чубка.
19 січня зранку мене викликав головний інженер ПКТІ Ігор Данилович Кічма. Але, як з’ясувалося, його цікавив не проект фундаментів, він мусів провести мене до Михайла Данильченка. Спочатку говорили про якусь естакаду, яку треба проектувати, а потім Ігор Кічма залишив мене з генеральним директором і той зразу запитав про УГС. Я його вичерпно проінформував. Він слухав і не перебивав. Лише раз висловився про те, що Вячеслав Переяславець кваліфікує наші дії як бешкетництво, але він (Данильченко), мовляв, мене захищав. Наостанку подякував за розмову і я пішов. Одначе я ніяк не міг зразу зрозуміти, в чому справа. Аж у п’ятницю мені повідомив Михайло Василик (завідувач сектору технічного переозброєння), що Михайло Данильченко балотується в обласну раду. Нині також телефонували мені з Києва спочатку Олекса Миколишин (секретар товариства «Громадянська реабілітація») і сказав, що це товариство вливається у Київський «Меморіал». Потім подзвонив Микола Горбаль, щоб я заїхав до нього, як прибуду у Київ.
20 січня я збирався до Києва. Мене відвідав Мирон Радишевський, мій племінник, і допоміг мені переписати другий примірник прес-листка.
21 січня о 7-й годині ранку приїхав до Києва. Зразу ж купив зворотній квиток – на поїзд №91. Стояв у черзі цілу годину. Близько 8.40 прийшов до Миколи Горбаля. Там були вже Іван Макар та Василь Барладяну. Поснідали. Об 11-й годині були вже на вулиці Олегівській, 10. Збори УГС затяглися. Сперечалися, коли оголошували новий склад Виконавчого комітету УГС: Михайло Горинь, Вячеслав Чорновіл, Микола Горбаль, Євген Пронюк, Степан Хмара. Обговорювали звернення «Солідарності» із закликом об’єднатися з угорцями, чехами, поляками, болгарами, литовцями. Цікаво виступив Юрій Бадзьо, який був на зборах УГС уперше. Зробили огляд нашої роботи і підготовки до виборів. Я зауважив, що наступного разу треба все записувати. На зборах не було Мелетія Семенюка з Волині, Володимира Титаренка з Вінниці, і Григорія Гребенюка з Краматорська. Під час обміну думками виникли розходження щодо кінцевої мети: чи Україна в конфедерації (Михайло Горинь і прихильники), чи має стати незалежною (Іван Макар, Юрій Бадзьо та інші). На конференції, яка має відбутися в березні, ці питання будуть вирішуватись.
22 січня я повернувся в Тернопіль о 6-й годині ранку. Втомлений. Після короткого відпочинку відвідав Анатолія Федчука. З ним і його сином Славком довго обмінювалися думками щодо спільного молебня 22 січня у Львові на честь возз’єднання західноукраїнських земель з Великою Україною. А 23 січня ще нездужав і зранку заходив у поліклініку, але лікарка Карпова побоялась дати мені лікарняний на один день. Вона обстежила мене і заявила, що я здоровий, хоч сама телефонувала до мене в середу і пропонувала взяти відпустку. Довелося іти на роботу. Після роботи мали прийти до мене Остап Жмуд і Ярослав Чикурлій, але прийшов лише Йосип Титор. З’ясувалося, що на нього чинили тиск і шантажували на роботі… Я ще ходив телефонувати до Ярослава Чирського, щоб переказав Ярославові Угрину зайти в четвер до мене. Дзвонив зразу і до Остапа Федишина – він сказав, що прийде в четвер до мене і, може, навіть перекаже Николайчукам, щоб також прийшли.
24 січня після роботи прийшли до мене Ярослав Гевко і Остап Жмуд – домовились про зустріч 26 січня. Ввечері після 21-ї я телефонував до Ярослава Перчишина, але сусідка сказала, що його нема. Наступного дня після роботи о 21-й годині приходив студент Юрій Лисак. Домовилися, що він прийде до мене 26 січня. І того-таки вечора ще раз телефонував до Ярослава Перчишина – запевнив, що завтра приїде. І я почав готуватись до Установчих зборів.
На роботі 26 січня силкувався поговорити зі мною Ігор Чубко – щось мовив про честь, про Ярослава Мадараша та інше. Але я не захотів з ним спілкуватися. Після роботи забіг до племінника Мирона (його не було), а потім до двоюрідного брата Владика, щоб забрав Соломійку зі садочка. Коли прийшов додому, то застав біля під’їзду Михайла Гориня, який уже чекав на мене. Зайшли до хати, випили кави. Почали сходитися люди. Прийшли Леонід Драпак, Ярослав Гевко, Остап Жмуд, Йосип Титор, Ярослав Чикурлій, Володимир Скакун, студент Юрій Лисак (не записався в УГС), а з Чорткова приїхали: Володимир Мармус, Роман Шкробут, Ярослав Вовк, Іван Балабух (також не записався в УГС).
У мене зберігся запис моєї промови, яку я виголосив на Установчих зборах УГС у Тернополі 26 січня 1989 року. Вона була такого змісту:
«Шановні друзі! До нинішнього дня ми були ініціативною групою, а сьогодні нам надається статус Української Гельсинської спілки – її Тернопільської філії. Тому Установчі збори дозвольте розпочати словами нашого великого поета Василя Стуса:
Дай, Україно, гордого шляху
Дай, Україно, гордого лику!..
Звертання до нашої святині, немов молитва, очищає нас і ми мусимо визнати: без гордості і національної гідності мова наша, а значить і народ, приречені на зникнення. Український народ, який опинився перед загрозою руїни (адже східні області майже на 80% русифіковані), має нагальну потребу у відродженні, яке треба починати з психологічного визволення.
Тому, ставши членами Української Гельсинської спілки, беремо на себе посильний і, водночас, найвідповідальніший та найшляхетніший обов’язок – захищати Україну нашу від денаціоналізації, екоциду, від економічного і політичного централізму, від всього того, що залишив нам у спадок сталінізм та брежнєвізм.
УГС допускає плюралістичні погляди, але ті погляди повинна об’єднувати спільна мета – відродження України державністю.
Підтримуючи усе позитивне в перебудові, мусимо водночас визнати: поки що нема твердої певності, що вона закінчиться успішно, – сили реакції маскуються і завжди готові захищати свої власні інтереси та привілеї. Тому як складеться наша подальша доля – залежить від нас самих, від нашої активності і нашого впливу. Адже найбільша наша сила впливу – в компетентності та масовості, а перспектива – у безкорисливій праці.
Тепер Українська Гельсинська спілка виконує такі функції: стимулює партійні та державні органи, формує і активізує громадську думку, виконує певну роботу.
Про стимулювання, щоправда, не таке. як би хотілось, спостерігаємо по нашій поки-що короткій історії: інтерв’ю з кореспондентом «Вільного життя» (для зондування, звичайно), виклики до прокурора (для залякування), розмова із секретарем парткому і директорами підприємств багатьох наших членів УГС, переслідування як на роботі, так і на вулиці… І хоч у кожному випадку до УГС і «Декларації принципів» підходять упереджено, з певним прицілом начепити ярлики вульгарного націоналізму чи пов’язати нас з ОУН, все ж недавно прозвучали і нотки про неминучість дискусії зі Спілкою. Таких питань торкалися на засіданні парткому (в нас на Комбайновому заводі) і в газеті «Вільне життя» за 24 січня, де говорилось: «Реальна політична сила, яку треба враховувати – неформальні об’єднання. Потрібен глибокий аналіз їх програм, діалог». Це, зрештою, єдино правильний шлях для порозуміння, на противагу цькуванню і сваволі, до яких вдається ще сьогодні влада у Тернополі.
Щодо виховного моменту, то активна участь в акціях УГС пробуджує національну свідомість і розвиває політичну культуру, чим зобов’язує поширювати і пропагувати наші ідеї та принципи.
Робота наша буде розподілена по секціях – на структурі Спілки зупинимось пізніше. Також будуть і громадські заходи, як ось тепер підготовка до виборів (щодо виборів, то ми зберемо окремо Координаційну Раду, на якій вичерпно обговоримо, що нам робити).
Крім того, щоб не самоізолюватись, треба брати якнайактивнішу участь для поширення наших ідей в усіх тернопільських товариствах. Це стосується, насамперед, «Товариства української мови», соціоекологічного товариства «Ноосфера», «Громади Поділля». Мусимо тримати тісний зв’язок із філією Фонду культури, щоб уточнювати і черпати інформацію, а також робити їм зауваження. Восени створюється археологічне товариство, яке багато нам дасть для історико-пошукової секції…».
Після мого виступу вітальне і напутнє слово мав секретар Виконавчого комітету УГС Михайло Горинь. По ходу виступів ставилися питання. Були утворені секції: до історико-пошукової ввійшли Володимир Мармус і Йосип Титор, літературно-мистецьку очолив Ярослав Гевко, мовну Остап Жмуд, а екологічну Володимир Скакун. І, наостанку, Михайло Горинь проголосив Тернопільську ініціативну групу філією УГС, а мене обрали головою Тернопільської філії УГС…
Збори закінчились о 22.30 годині. Ми з Леонідом Драпаком провели Михайла Гориня на залізничний вокзал, але поїзди не їхали. Михайло Горинь сів на таксі і поїхав ночувати до Анатолія Федчука. Леонід Драпак ночував у мене.
Нарешті Установчі збори відбулися!
27 січня, після роботи, я відвідав засідання Ради «Товариства української мови». Виступали представники деяких районів (Бережанського і Гусятинського). У своєму виступі поет Станіслав Чернилевський запропонував створити кіностудію «Галфільм», а також продекламував свої три вірші. Виступив і я, зачитавши текст резолюції «Товариства української мови». Завдяки Петрові Кукурудзі я довідався про «Товариство української мови» на Комбайновому заводі. Потім ще розмовляв з Богданом Савкою та Ярославом Кутним – делегатами Копиченського та Бережанського «Товариства». Ярославу Кутному вручив «Декларацію принципів УГС» і свою адресу. Кутний сказав, що не боїться, але хоче видрукувати свої вірші. Дав адресу і копиченський учитель Богдан Савка. У кінці засідання я ще розмовляв з Романом Гром’яком – його 1 лютого в будинку політосвіти висуватимуть кандидатом у депутати до Верховної Ради СРСР. Навіть узяв нашу програму – програму УГС. Ще пройшовся з Анатолієм Федчуком і забіг до Остапа Жмуда, щоб той у себе на роботі провів агітацію за Романа Гром’яка.
28 січня, коли йшов до Олеся Ангелюка, по дорозі зустрів Івана Балабуха, який був на Установчих зборах нашої філії УГС. Він прямував до мене по заяву – я йому повернув. Затримав мене довше ніж на 1,5 години. Зразу пішов до Олеся Ангелюка. У нього була Лідія Іванюк. Вона розказувала про УАНТІ (Українська асоціація незалежної творчої інтелігенції, яку ініціював Михайло Осадчий – головний редактор журналу «Кафедра»), записала кілька питань до Михайла Гориня (піде до нього в четвер, 2 лютого). Частували мене супом та оселедцем.
Ще заїхав до Йосипа Титора і звернувся до нього, щоб запросив Володимира Скакуна. Розмовляли довго – я їх переконував, щоб у себе на роботі агітували за Романа Гром’яка, а також щоб збирали підписи проти атомних електростанцій… Додому приїхав вночі на таксі, бо тролейбуси вже не ходили.
29 січня їздив у Березовицю. Після деяких пошуків знайшов хату Богдана Гнатишина і трохи з ним поспілкувався. Залишив йому «Декларацію принципів УГС» – сказав, що приїде до мене 1 лютого (на жаль, не приїхав).
Наступного дня, 30 cічня, приходив до мене після роботи Ярослав Гевко. Приніс передруковану резолюцію Львівського «Товариства української мови». Я заплатив йому за друк 35 крб. А перед тим зустрічався з Ярославом Чирським, який пожертвував для УГС 60 крб.
На роботі 2 лютого дізнався по радіо, а потім від Анатолія Федоровича Гуменюка, що по тернопільському виборчому округу № 516 (із шістьох претедентів: Шморгай, Юркевич, Сіромський, Ігор Воробель, Світлана Гурар’є, Роман Гром’як) вчора обрали кандидатом у депутати до Верховної Ради СРСР Романа Гром’яка, а Світлану Гурар’є кандидатом до обласної ради.
А після роботи цього ж дня мене відвідали Ярослав Гевко, Остап Жмуд, Йосип Титор та Ярослав Перчишин (хоч він і не був членом УГС). Відбулося чергове засідання Ради Тернопільської філії УГС. Вели мову про підготовку до виборів, про нашу роботу, сплачували внески. Приходив якийсь Віктор Бригадир з Кам’янець-Подільського. Прислав його Віктор Федорчук із Києва, який так само як і Бригадир був у психлікарні. Прийшов до мене, щоб я допоміг йому виїхати за кордон. Я таких можливостей не мав, тому дав йому адресу Вячеслава Чорновола і номер телефону Богдана Гориня для консультації. А може треба було спробувати загітували його стати опорним пунктом УГС у Хмельницькій області? Наприкінці нашої зустрічі Йосип Титор повідомив, що мене може завезти на своєму авті в Козову і Бережани для залучення нових людей до УГС.
У п’ятницю, 3 лютого, я телефонував до Йосипа Титора – Ярослав Чикурлій не зможе підвезти мене ні в Козову, ні в Бережани… Я нині якийсь втомлений. Отримав листа з Києва від Віктора Федорчука. Трохи запізно, а то я б по-іншому розмовляв із цим Бригадиром… Можна було зібрати матеріал для прес-листка.
4 лютого о 13-й годині зустрічався в Політехнічному інституті з Олегом Германом – пообіцяв дати списки усіх голів районних організацій «Товариства української мови» (перед тим дзвонив і домовився з ним). Також додав, що їде на передпідготовку в Київ упродовж 4-х місяців. Буде в майбутньому викладати історію західноукраїнської культури. Одночасно допомагатиме у зйомках кіностудії «Галфільм». Щодо людини, яка змогла б очолити «Меморіал», нічого не міг сказати. Після нього, вже десь о 14-й, я зателефонував до Олеся Ангелюка і зразу відвідав його – думав, зустріну Лідію Іванюк. Щоправда вона дзвонила зі Львова і повідомила, що була в Горинів, але застала лише Олю – Михайло у відрядженні. Трохи затримався в Олеся Ангелюка – дуже прикро вразила мене його інформація. Виявляється, що йому телефонувала дружина Ярослава Гевка і проклинала мене (навіть обзивала), ще й погрожувала. Крім того, повідомив, щоб я не зустрічався з Ігорем Геретою та Миколою Брезденем. Миколу Брезденя за пропозицією Олеся Ангелюка я хотів залучити в УГС. Тому перед тим ми разом їздили до нього в Теребовлю, щоб започаткувати УГС у Теребовлянському районі. Як потім повідав Олесь Ангелюк, на Миколу Брезденя та Ігоря Герету чинився шалений психологічний тиск із боку КГБ. Після тих розмов і звісток я поїхав додому.
У неділю, 5 лютого, я збирався познайомитися з керівником «Громади Поділля» Антоном Субчаком. По телефону домовились зустрітись о 15.40 на масиві «Дружба» біля ресторану «Калина». Довго ходили вулицями «Дружби» – в основному, він говорив, а я слухав. Наприклад, запевняв, що річку треба іменувати не «Серет», а «Сірет». Не переносить назви «Надзбруччя» – вважає, що слід називати «Поділля». Дав мені деякі документи про ремонт церкви в селі Біле, а також про перенесення пам’ятника Тараса Шевченка на старе місце. Вважає, що недавню назву міста Жданов не слід міняти на Маріуполь, а місто має називатись так, як іменували козацький зимівник – «Домаха». Згодився співробітничати з УГС і збирати підписи проти будівництва нових атомних електростанцій.
Після цієї зустрічі десь о 17-й годині я ще заходив до Анатолія Федчука. Його дружина Галина Юхимівна пообіцяла знайти друкарку для нашої філії УГС, а Федчук Анатолій згодився поїхати в Кам’янець-Подільський, щоб зібрати інформацію про Віктора Бригадира, який так несподівано з’явився на нашій Раді УГС 2 лютого. Федчук також повідомив, що їде в Київ на конференцію «Товариства української мови», яка відбудеться 11 лютого. Зразу після нього я подзвонив до Олега Германа – списків ще не має. Обіцяв передати Ярославу Гевку 6 лютого. Тоді ще зателефонував до Остапа Федишина, але він сказав, щоб не приходити через одну обставину. А яка це обставина – скаже завтра.
6 лютого після роботи, як домовились, я зателефонував до Йосипа Титора щодо поїздки в Козову. Він запропонував завтра лишатися вдома – якщо буде авто, то поїдемо. В Чикурлія ніби поламався карбюратор. Вдома, прослухавши кілька передач радіо «Свобода», пішов до Остапа Федишина. По дорозі зустрів Ганю – дружину Остапа. Коли зайшов до них, то вручив Остапові «Декларацію принципів УГС», і він взяв ще дві заяви – для себе і для Володимира Собківа. Казав, що буде вступати в УГС – пообіцяв прийти в четвер, 9 лютого, на засідання Ради УГС, о 19-й годині. Там поговоримо. А по дорозі назад в автобусі несподівано долучився до моєї розмови Ігор Мединський, який їхав зі знайомою. Я дав йому «Декларацію принципів УГС» і пообіцяв прийти до мене, коли прочитає. Сказав, що працює у відділі головного технолога Комбайнового заводу.
Зранку 7 лютого я ходив у поліклініку – захворіла Соломійка. А після роботи разом з Йосипом Титором і Ярославом Чикурлієм їздили в Козову до Мамуса та в Бережани до Володимира Рокицького, щоб залучити їх до УГС. Їздили на «Запорожці» знайомого Ярослава Чикурлія. В Козові ледве знайшли вулицю Ювілейну, 33 – Миколи Мамуса не було вдома. Був його син, якому я передав «Декларацію принципів УГС» і свою адресу. Коли приїхали в Бережани, я зателефонував Володимиру Рокицькому – вдома була лише його дружина. Вона сповістила, що Володимир поїхав в Іршаву, у відрядження. Запрошувала в гості, але я відмовився. Лише спитав. чи можна пізніше подзвонити з Тернополя – погодилась. Отже їздили майже даремно – я нікого не застав і нічого не знайшов...
8 лютого 1989 року. Втомлений після роботи. Не додзвонився до Ярослава Перчишина. Тоді подзвонив до Олеся Ангелюка щодо квитків на благодійний концерт до Галфільму. Але Ігор Герета йому ще не передав – а я мав намір у четвер, на Раді УГС, розповсюдити серед наших членів УГС…
На роботі 9 лютого готував питання для засідання Ради УГС. Після роботи на Раду прийшли: Ярослав Гевко, Остап Жмуд, Ярослав Чикурлій, Роман Шкробут і Йосип Титор з чотирма своїми знайомими, які, ймовірно, запишуться в УГС. Був також Леонід Драпак, який квапився і був присутнім десь з півгодини. Не було лише Остапа Федишина. Я запропонував кожному у своєму районі навести довідки і навіть контакти щодо «Товариства української мови», щоб співпрацювати з ним. Остапові Жмуду доручив Монастирський район, щоб там розшукав голову «Товариства української мови» і розповів йому про УГС. Обговорювали також питання, як поводитися на виборах. Я також склав звернення до всіх претедентів на депутатське крісло і ті звернення розподілив за кожним членом УГС. Наприкінці наради сплачували внески.
Після роботи, 10 лютого, я телефонував до Львова. Чергував Василь Барладяну. Порадив мені ознайомитися зі статтею в газеті «Правда Украины» (інтерв’ю Вячеслава Чорновола і Михайла Гориня), а також прочитати статтю в газеті «Радянська Україна» про нього, Василя Барладяну. Повідомив мені, що Михайло Горинь поїхав у Київ на конференцію «Товариства української мови». Зі свого боку я розповів йому про нашу вчорашню Раду і як ми збираємось зустріти вибори. Після цього відразу подзвонив до Ярослава Перчишина – той обіцяв приїхати в неділю о 13-й годині. Ще зателефонував до Остапа Федишина і спитав чому не приходив вчора. Казав, що їздив у район. Крім цього, зустрічався з Ярославом Гевком на Східному масиві о 17.40 і забрав у нього надруковані звернення до кандидатів у народні депутати.
У суботу ввечері, 11 лютого, відвідав читальний зал Тернопільської обласної бібліотеки – знайомився з газетами «Ровесник» за 1972-й і 1974-й роки для продовження роботи над статтею «Національне обличчя Тернополя». Але нічого не знайшов про пам’ятник Пушкіну в Тернополі, хоч мені радили там шукати про нього інформацію (невдовзі я з’ясував, що пам’ятник Олександру Пушкіну в Тернополі було встановлено в 1959 році скульпторами М. Вронським, О. Олійником і О. Скобліковим з нагоди 160-річчя з дня народження російського поета, який ніколи тут не бував). Опісля ще заходив до Олеся Ангелюка – там була Лідія Іванюк. Вручила мені передруковані 33 листи від Михайла Гориня. Однак знову говорили про все загалом.
12 лютого о 13-й годині, як обіцяв, приїхав Ярослав Перчишин. Обмінювалися думками про вибори. Він, нарешті, заявив, що не стане членом УГС. Домовились, що 25 лютого я приїду в Нижні Луб’янки і ми вирішимо щодо їхнього кандидата у депутати Михайла Старицького.
Після роботи 13 лютого зустрічався з Ярославом Гевком – передав йому список справ, які він мав вирішити у Львові (туди поїде 16 лютого). І дав йому 10 крб.. Маємо зустрітись 17 лютого. Вдома по радіо «Свобода» почув інформацію про наші тернопільські Установчі збори УГС 26 січня 1989 року.
Сьогодні, 14 лютого, на роботі мене привітали з днем народження, хоч мама мені казала, що я народився 15 лютого. Але в паспорті записали на день раніше. Після роботи заходив до Анатолія Федчука. Він розповів про подробиці Київської конференції «Товариства української мови». Його дружина Галина Юхимівна не знайшла друкарки для нашої філії УГС. Та, що хотіла друкувати, вже не може, оскільки її син повернувся з Афганістану і почав дуже пити.
Зранку 15 лютого я відправив листа у Чортків Володимиру Мармусу з приводу осібного ставлення до кандидата у депутати Михайлова з Бучача, зареєстрованого від громадської організації (ДТСААФ). Після роботи подзвонив до Ярослава Чирського і запросив його на каву. Ярослав настроєний оптимістично, хоча з виборами зв’язуватись поки-що не хоче. А вдома чекали на мене вітальні телеграми від моїх сестер Гані і Галі, а також зі Львова від Богдана Сеньківа.
Увечері 16 лютого до мене приходив молодий хлопець з «Ватри» – родом із села Романівки Теребовлянського району. Хоче вступити в УГС, але трохи згодом. Крім цього, обіцяв залучити ще когось із Теребовлі. Потім на засідання Ради прийшли Анатолій Федчук (який так і не записався в УГС) та Остап Жмуд. Чомусь не прийшли Йосип Титор та Остап Федишин, хоч обіцяли. Також не було Миколи Мамуса – доведеться ще раз до нього їхати.
Після роботи 17 лютого відвідав засідання Ради «Товариства української мови». На засіданні виступав доктор медичних наук професор Олександр Голяченко. Він ознайомив присутніх із результатами конференції в Києві. Після нього виступав Роман Гром’як, який трохи спізнився, але доповнив виступ професора про конференцію «Товариства української мови» в Києві. Також виголосив слово Ігор Герета. Коли ж пішла мова про вибори, то і я коротко висловився – передусім торкнувся статті про Гурар’є у газеті «Вільне життя». Заперечив її тезу, що в центрі уваги має стояти економіка. Не економіка, а людина. Спростував її твердження про те, що економічні проблеми треба вирішувати централізовано. Коли всі знають, що якраз централізм і є причиною всіх бід в економіці. Зачепив трохи промову Романа Гром’яка. Відзначив, що йому варто було б підкреслити пріоритетність культури над всіма іншими галузями. Бо причиною економічних бід та забрудненого довкілля є бездуховність і безкультур’я правлячої верхівки. Ще виступили Анатолій Федчук, який пропонував свій варіант утворення секцій «Товариства української мови», та Віктор Литвинчук, який підтримав попередника.
Була субота 18 лютого. Робочий день. Надворі сльота – снігу нема. Тепло. Одразу після роботи заходив до Мирона, мого племінника, на день народження – його сорокаріччя. Один з його гостей співробітників-електриків, Гірчак (здається Ярослав) розказав, що його брата вбило КГБ.
А 19 лютого, після читального залу, завітав до Олеся Ангелюка. В нього біда: захворів син Мирослав на запалення простати. Взяв у нього п’ять квитків на доброчинний концерт. Замовив також квитки на 20 березня – виступатимуть бандуристи. Олесь Ангелюк ходив у село Білу і роздобув багато інформації про місцеву церкву для моєї статті «Національне обличчя Тернополя». Про пам’ятник Пушкіну в Тернополі теж дещо дізнався. Іще ходили разом до архітектора Ярополка Івашкевича. Олесь Ангелюк вважав, що Івашкевич може записатись в УГС. Але його вдома не застали. Потім поїхав додому і довго чекав на Йосипа Титора, який обіцяв прийти о 19-й годині, але чомусь не прийшов. Ще раз телефонував до Остапа Федишина.
Після роботи 21 лютого відвідав Спілку письменників і записався в зошит до членів «Товариства української мови». Ще раз передзвонив до Остапа Федишина, а потім до Володимира Скакуна, щоб сфотографував гріб, де поховані репресовані. Дізнавався номер телефону Б. Брилінського. А наступного дня на роботу до мене приходив Василь Когут із молодіжної групи. Хочуть встановити контакт з УГС. Зразу після роботи разом з Мирославом Мокрієм та Ярославом Гевком з’їздили на Микулинецький цвинтар. Мокрій показував нам могили січових стрільців (8 могил) і могилу замордованих у Тернопільській тюрмі (1500 осіб) перед приходом німців в 1941 році. Після цього я ще дзвонив до Антона Субчака, але не додзвонився…
23 лютого після роботи в мене вдома відбулося засідання нашої Ради УГС. Прийшли, щоправда, із запізненням, Ярослав Гевко, Йосип Титор і Володимир Мармус. Йосип Титор почав домагатися, щоб зареєструвати Тернопільську філію УГС у першого секретаря обкому Валентина Острожинського. Я відповів, що ніхто ще нікуди не ходив з подібним зверненням. І не піде. Проте, якщо ми будемо бездіяльними, то ми нікому непотрібні. Тому, по-перше, треба збирати інформацію про громадські та суспільні події і, по-друге, проявляти власну ініціативу. Також самим телефонувати до Львова або мені чи іншим членам УГС, якщо цього вимагатиме якась важлива подія. Ще розпитав Йосипа Титора про Ярослава Чорномаза, якого він пропонував в УГС. А Ярослав Гевко усім повідомив, що завтра їде до Львова.
В обід, 24 лютого, приходив Богдан Кривий – ми зустрічалися внизу у СііТО (відділ «Спеціальні інструменти і технологічне оснащення»), на Комбайновому заводі. Він повідомив, що здав склад і повертається в УГС. Дав 10 крб. вступних і сказав, що вчора до мене телефонував – хоче нині після роботи познайомити мене ще з одним бажаючим записатися в УГС. Взяв «Звернення до кандидатів у депутати» і піде до нього (Ігоря Данилюка) в Кам’янки Підволочиського району.
О 18.30, як домовились, я підходив до майстерні Остапа Федишина . Але його знову не було. Це несерйозно. Напевне, більше не варто гаяти час. Після цього, поспішаючи на залізничний вокзал, по дорозі зустрів Богдана Лехняка, який теж хоче вступити в УГС. Він пристав на мою пропозицію і ми разом пішли в Медичний інститут на Установчі збори «Товариства української мови». Там головували Роман Гром’як і Олександр Голяченко. Виступав викладач Юрій Вікалюк, який запропонував звертатись не «товаришу», а «пане». Хоч українською, за його словами, має бути «добродію». А щодо «пане», то сказав таке: «Ми всі пани, а не раби». Крім цього, звернувся до викладачів, щоб готували підручники українською мовою. Також було звернення осередку «Товариства української мови» про те, щоб усі кафедри перейшли на українську мову, мовляв, в інституті 40 кафедр і лише 5 з них викладають українською.
Зранку 25 лютого до мене приходив Ярослав Гевко і розповів про свою поїздку у Львів. Коли там перебував Міхаїл Горбачов, то всіх затримували – накладали домашній арешт. Михайло Осадчий пропонував Ярославу Гевку співробітництво в журналі «Кафедра», а Вячеслав Чорновіл для Тернопільської філії УГС дав 100 крб. на друкарську машинку «Optima». Михайла Гориня не було, а Павло Скочок хоче приїхати до мене в Тернопіль. Консультував Ярослава Гевка у Львові їхній гомеопат Анатолій – казав, що хвороба виліковна. Після тої розмови я ледве встиг до промтоварної крамниці «Слівен», де мене чекав Микола Богів у коричневій куртці – я запізнився на 5 хвилин, хоч добирався на таксі. Ходили і розмовляли дві години. Молодіжна група, яку він очолює, не знає, куди притулитись: чи до Товариства Лева, чи до УГС. Хочуть видавати часопис «Просвіта», переписуючи історію України зі старих книжок, та збирати фольклор. Але для них така діяльність ще передчасна. Я, зі свого боку, розповів йому про УГС і пообіцяв наступним разом вручити «Декларацію принципів УГС». Домовились на другий раз, 26 лютого, зустрітися біля кінотеатру «Комсомолець» о 17-й годині. Після цієї зустрічі ще забіг до Анатолія Федчука, а потім на 16-у годину відвідав доброчинний концерт у фінансово-економічному інституті. Там разом з Лідією Іванюк ми збирали підписи за Народний Рух. З концертом виступав ансамбль «Не журись». Віктор Морозов і Андрій Панчишин співали про Кагановича і Генерального секретаря, також виступала Ніна Матвієнко та інші.
У неділю 26 лютого приїжджав Ярослав Перчишин. Був недовго, оскільки в мене не було часу – я поспішав. А о 17-й годині, як домовились, знову зустрічався з Миколою Боговим. Приніс йому «Декларацію принципів УГС», часопис «Український вісник» і багато прес-листків та інших документів. Маємо зустрітись знову 6 березня біля кінотеатру «Комсомолець» о 19-й годині. Ще подзвонив до Олеся Ангелюка, але той погано себе почував. Тому вже не хотілося йти до нього, і я по телефону попросив Лідію Іванівну, щоб зайшла до Михайла Гориня, коли буде у Львові. Після цього я пішов додому.
Хотів скоріше вирватись з роботи 27 лютого, щоб вирішити деякі справи, але не вдалось. Після роботи поїхав до кінотеатру «Комсомолець», де о 19-й годині мав зустріч з Володимиром Яцишиним (інженером-проектантом). Він обіцяв розпитати про друкарку. Потім на 19.30 приходив Ярослав Гевко – я дав йому друкувати своє дослідження «Національне обличчя Тернополя». Також телефонував Олесю Ангелюку – Лідія Іванюк ще не озивалася. А коли подзвонив до Йосипа Титора, то відповіли, що він робить якийсь балкон у Петриках. Зрештою зателефонував до Миколи Горбаля в Київ, оскільки були збори «Меморіалу», а мене не обрали делегатом.
Нині, 28 лютого, Микола Горбаль дзвонив до мене на роботу і сповістив, щоб я приїжджав у Київ – мандат на «Меморіал» буде. Я взяв плацкартний квиток на 3 березня. Ще подзвонив у Чортків Володимиру Мармусу. Але не додзвонився.
2 березня в мене вдома відбулася чергова Рада Тернопільської філії УГС. Були присутні: Ярослав Гевко, Йосип Титор, Ярослав Чикурлій, Остап Жмуд, Володимир Мармус, Володимир Скакун, Богдан Кривий, який відновив своє членство в УГС. Написав вступну заяву в УГС Богдан Лехняк і взяв участь в нашому зібранні. А Богдан Кривий, виконуючи одну із передвиборних вимог УГС, навіть ходив на прийом до Ігоря Данилюка (кандидата у депутати до Верховної Ради СРСР) – він, за його словами, погодився з вимогами УГС. Але вони зараз усі погоджуються… Студент Ігор Лисак і його дядько також приходили. Дядько Ігоря Лисака навіть подарував своє соціологічне дослідження про шкільну педагогіку. Приходив Анатолій Федчук і сповістив, що в Козові знайшов бажаючого записатись в УГС, але той зараз лежить в лікарні. На засіданні крім організаційних питань радились також щодо ставлення до Народного Руху України.
Щоб ознайомитися з програмою «Громади Поділля» Антона Субчака, 3 березня я зателефонував до нього і запросив до себе, але він не прийшов. Приходив Анатолій Федчук – він описав перебіг зборів «Меморіалу», які відбулися в Тернополі тишком-нишком 24 лютого. Вибрали 15 делегатів на Установчу конференцію в Києві. Зі слів Анатолія Федчука – він ледве пропхав у делегати Дмитра П’ясецького. Коли я телефонував 27 лютого Георгію Петруку-Попику (він хворів удома), то виявилось, що списком делегатів займався обкомівець Вячеслав Ковальчук. Я зразу подзвонив до нього. Він почав виправдовуватись, лише почувши моє прізвище. Правда, сказав, що списки вже вислав у Київ. Після цього я зв’язався з Миколою Горбалем, а о 22.30 виїхав у Київ на Установчу конференцію провладного «Меморіалу». На залізничному вокзалі в Тернополі зустрів Володимира Мармуса (він мене гукнув). У Мармуса чомусь міліціонер перевіряв паспорт.
У Київ приїхав 4 березня. Зворотнього квитка не купував, бо поїзд спізнився майже на 40 хвилин. Разом з Володимиром Мармусом поїхали до Миколи Горбаля. Вже на 10-у годину були біля Будинку кіно. Микола Горбаль дав мені мандат, який я сам заповнив. А Володимир Мармус пройшов так, без мандата. Біля під’їзду зустрів Євгена Сверстюка, а потім Михайла Гориня. Всередині київські члени УГС притримували для мене місце. Конференція тривала шість годин. Під час перерви Вячеслав Чорновіл організував для закордонних кореспондентів прес-конференцію колишніх політв’язнів, які прийшли із транспарантами.
Але під час зборів стався дуже неприємний випадок. Микола Матусевич (член УГС – потім відмовився від членства) не витримав і підійшов до трибуни, де виступав один сексот та відштовхнув його, аж той упав. Для УГС це було ударом, щоправда, несвідомим. На перерві я зустрів Ігоря Герету (який теж був присутній на зборах) і розказав йому, хто штовхнув сексота. Після моїх слів Ігор Герета сказав: «Я так і знав!». І не хотів зі мною говорити. Пізніше Богдан Горинь повідомив мені, що КГБ буде затримувати всіх членів УГС, тому треба бути всім разом. Але все, на щастя, обійшлось. Теж поспіхом познайомився з Юрієм Бадзьом, який пообіцяв через Миколу Горбаля передати свою працю «Право жити». Після всіх цих подій ночував у Миколи Горбаля.
5 березня о 9-й годині почалось засідання Виконавчої координаційної Ради (ВКР) УГС. Були на ній і латиші – представники від «Народного фронту». Сипались питання. А об 11-й годині ми всі пішли на мітинг, який почався о 12-й годині і тривав аж до 16-ої. На виступ записалось 58 осіб, з яких найцікавішими були виступи Юрія Бадзя, Левка Лук’яненка, Ярослава Лесіва, Івана Геля, Євгена Сверстюка і ще багатьох інших. Після мітингу повернулись знову на Олегівську,10, де домовились наступну ВКР провести 2 квітня. Ввечері, о 20.52, я потягом № 52 повернувся до Тернополя. На вокзалі ще зустрічався з Володимиром Мармусом.
6 березня я телефонував Роману Гром’яку – він, як кандидат у депутати, погодився з нами (членами УГС) зустрітись 11 березня об 11-й годині у моєму помешканні. Потім, об 19-й годині, знову прийшов Микола Богів на зустріч зі мною біля кінотеатру «Комсомолець». Попросив ще на деякий час залишити йому «Український вісник». Розповів, що вони вже ухвалили назву свого товариства: «Вертеп». І колективно вступили у «Товариство української мови». Також планують організувати мітинг під час Шевченківських свят. Після зустрічі з Миколою Боговим я заїхав до Богдана Лехняка, щоб уточнити з ним дату поїздки до села Рибники і остаточно вияснити щодо друкарської машинки нашої філії УГС. Вже пізно ввечері я ще поїхав до Анатолія Федчука. Він 7 березня їде до Львова, то я передав йому список питань для Михайла Гориня, який підготував на роботі.
Відтак 7 березня я телефонував Йосипу Титору і Ярославу Чикурлію – сповістив їх, що завтра виїжджаємо в село Рибники о 8-й годині ранку. Був скорочений день (завтра вихідний – жіноче свято). Я ще телефонував Віталію Тетюченку, але той сказав, що подзвонить мені щодо УГС. Я на цьому не зупинився і подзвонив керівнику групи електриків інституту «Укрсільгосптехпроект» Зіновію Якимцю і навіть зустрічався з ним після роботи. Але він хоче лише допомогти в проектуванні якоїсь будівельної частини. А я сподівався, що він скаже щось про УГС…
8-го березня, трохи із запізненням (виїхали десь о 10.15) ми вирушили до села Рибники. Прибувши в село, заїхали до Івана Засєдка, приятеля мого батька і очевидця наслідків катувань НКВД в Бережанській тюрмі. Я взяв зі собою магнітофон і записав його свідчення, які пізніше зі скороченнями публікувались у газеті Тернопільської філії УГС «Тернистий шлях». А в цьому дописі з магнітофонного запису (внесок у діяльність Тернопільської філії УГС щодо відновлення національної пам’яті) вже детальніше передаю це інтерв’ю. Тоді я розпочав діалог:
– Ми цікавимось долею в’язнів Бережанської тюрми, замучених в 1941 році.
– Не замучених, а помордованих – то є велика різниця.
– Пора всім вже знати правду про ті жахливі події, адже смерч сталінських репресій надзвичайно жорстоко прокотився по Західній Україні. Отже Ви, пане Іване, мимоволі стали очевидцем наслідків цих катувань. Чи може і про самі мордування щось знаєте?
– Ну, я не знаю як, я бачив тільки трупи помордованих, закатованих. Повибирані, повиколювані очі, носи і вуха відрізані – ото я бачив. А більше що я можу сказати?
– Ну, а коли це було? Чи це було перед приходом німців?
– Перед приходом німців 7-го липня у Бережанах, на Івана. Знаєте Івана Купала – літнє свято.
– Ще німці не були в Бережанах?
– Не були. Першим якраз з’явився німець у той час, коли гнав того юда…
– Це був сам слідчий, той кат, що мордував?
– Той кат, що катував, дуже страшний був. Він сховався, бо всі решта повтікали, а дурний жид (може і не жид – хто його знає) за гроші… Ну, але ж держава не жидівська була. Так же ж? Так, що на жида нема що спихати. Но може німець мав зло на жида, на юда і казав: «Шнель, юд, шнель». Він ішов такий замучений – ну, може, він вже там два-три дні сидів. Бо він мордував до того і сидів на стриху, той самий жид, що я кажу.
– А німці фотографували? Цих трупів було багато?
– На подвір’ї лежали трупи, ну, як можу сказати: на подвір’ї тюрми, в підвалі, там (ви собі почитаєте, що той Юзень казав) була капличка, куди щонеділі ходили молитися тюремники за Польщі. Як він сидів, то ходили молитися, а тепер подивіться. яку катівню зробили з тої каплиці.
– Значить, то польська ще тюрма?
– То була польська тюрма, так.
– І там всіх тих в’язнів мордували?
– Так, у тій капличці.
– А скільки їх там було всіх, хоч приблизно? Ви не знаєте?
– То знаєте, вже літа і літа по-перше. А по-друге, якби то чоловік так дивився спеціально та й перекинув оком, а так 50 чи 100, чи скільки? Ну багато. Одним словом, як вам сказати: казав мені один, що з Нараєва, село Нараїв є, в той день якраз, що мали відступати наші, що мали мордувати, то привезли з Нараєва дві машини по 20, а може і побільше хлопців, мужчин у тюрму. Там замордували тата Синдецького. От він може бути дуже добрий свідок. Він є вчителем.
– А де він? Звідки він?
– Він сам родом з Нараєва, а оженився до Рибник. Ще я хотів сказати, то Пасемника замордували, тата Павла Пасемника з Жонівки. Можете піти до нього чи Мотиса, він вчителем також. Пасемник Павло Григорович живе у Жонівці.
– А він де працює? Чи вже на пенсії?
– Так, він на пенсії.
– А Мотис?
– Його батька також замордували – повісили в Бережанській тюрмі. Хоч казали, що він сам повісився. Мотис учитель, але ім’я і по-батькові вам не скажу, бо не знаю. Вам Павло скаже.
– Учитель Рибницької школи?
– Ні, ні! Не Рибницької, а Жонівської. Павло вам розкаже, бо то вони родичі.
– Коли я вчився у 7-му класі мій батько (Федір Горохівський) розказував мені, що в селі Саранчуках Бережанського району, в 1941-му році з річки Золота Липа витягнули 40 таких понівечених трупів, в яких були повиколювані очі, повідрізувані носи і вуха, а у дівчат відрізані груди.
– Так, так, так!
– І всі ці трупи повитягували, обмили і поховали під церквою. В цій роботі брав участь і священик Кордуба. Мій тато говорив, що він під час війни виїхав за границю. Поховали замордованих коло церкви. Там зробили братську могилу, але після цього весь час зрубували хреста. Тільки встановлять хрест – і тут же зрубають. Підіслані сталіністи зрубували хреста.
– Всі сліди затирали.
– Ви також знаєте про Саранчуки? Бачили? Були тоді в Саранчуках?
– Ні. Я чув, що люди витягували трупи, впізнавали – з різних сіл їздили рідні, багато трупів забрали, а решту, котрих було не впізнати, поховали під церквою.
– Ви говорите, що на Івана Купала, 7 липня, ще німців не було. А хто з тих людей, що там були, хто лишився живий?
– Клачик Володимир.
– І де він зараз?
– У Львові.
– А яким чином він уберігся?
– О, того, ви знаєте, я не знаю – вам не скажу. Мені казав його брат, що Володимир був знайомий з начальником тюрми і той звільнив його. Він навіть не через начальника тюрми, а через когось, що знався з начальником тюрми, і звільнив його – пару днів до того, як почали мордувати. То його брат вам розкаже.
– Якщо пам’ятаєте, то назвіть прізвища деяких закатованих. З яких сімей вони були, їхній вік, професію, чим вони займалися. Деякі прізвища. Там Ви писали про дівчинку Ганну Яцичин.
– Яцичин Ганна, Іскра Текля – то лісницькі, вони із села Лісник. Вони були молоді дівчата.
– А як вони попали туди – в тюрму?
– А брали отак, та й усе. Забрали, щоб знищити інтелігенцію, – вони ж були вчительками.
– Значить, вони були вчительками – в основному брали інтелігенцію? Так?
– Так. Мама Ганни Яцишиної казала мені, що вона мала забиту в горлі шовкову хустину, так що доктор не міг витягнути. Ну як вже привезли трупа, хотіли поховати, то й вже обслідували. Але не могли витягнути хустину – її чимось так затовкли, забили якимось пристроєм, що тяжко було видобути. Груди були відрізані, ніс відрізаний і статеві органи понівечені. Мама Яцишин Ганни, власне теж розказала, що і в хлопців статеві органи також були вирвані якимось пристроєм – не відрізані, а вирвані.
– А з тих хлопців ви когось пам’ятаєте?
– Ні. То треба питати Синдецького – може, там був і його тато і як він був понівечений. Ви ще забули записати прізвище: Пелех з Мечищева, молодий хлопець, 18 років.
– Ви бачили його?
– Я бачив, як виносили трупа. Мама шукала родимку на грудях, згрібала кров. Бо ми навіть один одного питаємо: ніби знакома людина? А хтось каже: та то Пелех Іван з Мечищева.
– І також був покалічений?
– В нього були повиколювані очі, ніс відрізаний. Та знаєте, як вже труп натрудоватіє через день, а може через два… Бо то не одного дня вони робили.
– А з якою метою вони робили такі садистські процедури? Вони насолоджувались тим чи що? А той Пелех Іван також був учителем?
– Ні, він був з господарів. А по другому я не знаю, може де він і вчився, але його батьки господарі.
– А Ви не пам’ятаєте прізвищ тих катів? Невідомо нікому? Може знаєте, хто вони були? Приблизно хоча б? Може зі слідчих?
– Знаєте, є цікавий дядько в Підгайцях. Його прізвище Вінницький. Він вчився у Відні – інженер-будівельник. Одного разу він мене спитав: Засєдко, чи Ви не знаєте часом, хто був начальником тюрми? Но я не знаю – прізвище вроді українське. Він дуже цікавий дядько – має родиму пляму.
– Він ще живе, цей Вінницький?
– Повинен жити. Він, може, пару років від мене старший. Я питав недавно сусіда свого, то він сказав, що ще жиє.
– А скільки Вам років?
– Мені 75.
– Де знаходиться та Бережанська тюрма?
– Вище вірменської церкви. Перша вулиця за церквою догори.
– Що там зараз знаходиться?
– Ну, того не скажу. У вірменській церкві тютюн приймали.
– Як Ви думаєте, чому за такий час, відколи сталися ті страшні катування, чому до цього часу люди мовчали і не протестували? Чи був хоч один такий сміливець, який відкрито говорив про це?
– Був професор гімназіальний Підлужний. Його дочку там замордували, і він, вчена людина, нікому не сказав, не признався просто. А його зятем був ксьондз Мельник. Чули такого в Рибниках?
– Щось трохи пам’ятаю.
– То його зять. Його жінки сестру там замордували.
– І що, ніхто з них нічого не сказав?
– Ніхто нічого нікому не сказав.
– А Підлужний живе ще?
– Помер давно.
– І Мельник помер?
– І Мельник помер.
– Взагалі не було ні однієї людини, яка б прокляла їх і плюнула їм в лице?
– Ой, пане Горохівський, ви ж знаєте, як то було все притиснуте – людина боялася сама себе. Ви, може, не пам’ятаєте, бо ви молодший. То була страшна репресія – все було затиснуте. Таких людей не було. Був дуже великий страх, і не можна було висловитись, мовляв, що ви кати, що ви нелюди.
– А є в Бережанах зараз такі свідки, що могли би про це розказати?
– Ой, чекайте, чекайте. Ви, знаєте, що там була товаришка тої Гані Яцишин. Вона з дому Шоп’як, родом з Лісник і замужем за дуже файним чоловіком, розумним, патріотом. А як він пишеться, то не знаю – був агрономом в Бережанськім колгоспі.
– Давно це було?
– Давно, давно. Він вже десь на пенсії. Він, може, старший як я, а, може, і тодішній.
– А прізвища не пам’ятаєте? Ну, нічого, може пізніше згадаєте. От зараз, якщо б почали розкопувати могили, робити експертизу, то на основі чого могли б доказати, що це робили не німці, а НКВД?
– Ну, того я вам вже не скажу.
– Там були застрелені, чи тільки закатовані?
– Ні, тільки закатовані, помордовані. То робилося за тиждень до приїзду німців. Трупи вже розкладалися. Вони всіх наперед мордували і вивозили за межі тюрми. То в ріку кидали, то в могили закопували там, де парк каштановий біля замку. То ви розумієте, що німці не могли цього зробити. Як німці приїхали, то вже були могили, а ті, що пізніше замордовані, були на території тюрми. Я так визначаю: ті, що були на дворі, вже розклалися, а в тюрмі ще були здорові тіла. Тільки вже покатовані: носи відрізані, очі виколені. За день вони того не могли обробити, бо то ж було сотні народу.
– Я думаю, що ще багато живе людей, які це бачили. Були, може, такі часи, коли можна вже було сказати правду, – допустимо, за Хрущова. Як Ви думаєте?
– Все одно Хрущов тиснув. Люди були перестрашені. От дивіться тепер, ви думаєте, що люди вірять? Хоч і кажуть, що демократія, перебудову робить Горбачов, а йому не вірять. Світ йому не вірить. Він, правда, велике діло зробив, що розбудив народ, надихнув народ. Але він сам боїться і сам не знає, що його чекає. От Лігачов його сильно критикує – гальмує перебудову. Лігачов найстрашніший його суперник, і він дуже сильний шовініст руский, він такий кат, як Сталін. Його би туди післати, за Cталіним. А ви думаєте, що Сталіна не замордували? Я чув по радіо, що з’їхалися Берут, Готвальд, Димитров – їх чотири. Щось там маси народу кричали, і дуже пам’ятаю: «Берут-Сталін, Берут-Сталін», а я думаю собі: вже чорти Сталіна берут...
За короткий час Берут, Готвальд, Димитров конають...
– Я перепрошую, щодо Ганни Яцишин, то Ви казали, що в неї був брат?
– Микола. Він був з Ганною в тюрмі. Його не пізнали, а Яків пішов в УПА помститись за смерть сестри і брата. Як поляки казали, в Керзонський край.
– Ну. що ж, пане Іване, дякуємо! Я особисто дякую і будемо надіятись, що більше такого не повториться. Думаю,що ми зробили перший крок для того, щоб пробити нелегкий період мовчанки. Після нас, я думаю, появиться більше свідків. І ми зможемо розкрити все, що творилося не лише в Бережанах і на Бережанщині – всі ті зловживання і катування, до яких не могли додуматись навіть німці. Ми мусимо їх викрити!
Після того інтерв’ю мене ще пригощали, а потім ми з Іваном Засєдком обнялись, розцілувались та й розійшлись. Сам Іван Засєдко, незважаючи на 75 років, ще добре виглядав, лише з ногами в нього було щось негаразд. Від нього я заїхав на станцію Потутори, але нікого не заставши, повернувся потягом у Тернопіль.
На роботі 9 березня зранку о 12-й годині мене викликав до себе наш директор проектного бюро Юрій Зіновійович Вуйчик. Він мене спитав, чи піду я на мітинг, і якщо піду, то чи буду виступати, бо, мовляв, його вже замучать ті кагебісти. Я відповів, що нічого не знаю і додав: «Але, якщо ви мене провокуєте на виступ, то я виступлю». Він почав мене просити, щоб говорити лише про Тараса Шевченка і нічого про УГС.
Я підготувався, але мітинг скасували. Зібралися люди, заспівала Струсівська капела «Реве та стогне Дніпр широкий» (а мали виконувати «Заповіт»). Я постояв, поговорив з Антоном Субчаком і пішов додому, оскільки до мене мали прийти і приїхати члени УГС. До того я телефонував десь о 15-й годині Ярославові Гевку, щоб причепив у мене на дверях напис, що я буду о 20-й годині. Але хтось напис зірвав… Коли прямував додому, то зустрівся з Миколою Боговим – на дорозі співали студенти. Вдома вже чекали на мене Володимир Мармус, Ярослав Перчишин (не член УГС) і Ярослав Пасічник, який написав вступну заяву. На черговій Раді УГС обговорювали побіжні питання, а також обмінювались думками про суботню зустріч (11 березня ) з Романом Гром’яком.
10 березня після роботи о 19-й годині зустрічався з Миколою Боговим біля кінотеатру «Комсомолець» – він повернув мені «Український вісник», а я дуже шкодував, що втратив засідання «Товариства української мови». Потім телефонував до Ярослава Чирського, але його не було на роботі – поїхав у відрядження. А ввечері ще раз подзвонив додому і застав його. Запросив до себе на 11 березня, суботу, але він не прийшов. Телефонував до свого брата Славка, та не додзвонився. Також телефонував у Бережани до Володимира Рокицького. Проте він, напевне, зі страху говорив як автомат, і дуже бундючно. Ще розмовляв по телефону про події в Тернополі з Вячеславом Чорноволом і Михайлом Горинем.
В мене вдома 11 березня зібралися на зустріч з Романом Гром’яком об 11-й годині Йосип Титор, Володимир Скакун, Богдан Лехняк, Ярослав Гевко, Остап Жмуд (хоч боліла нога). Але Роман Гром’як не прийшов. Після засідання я ходив до Анатолія Федчука. Прокрутив йому магнітофонний запис Бережанських подій 1941 року, спитав про статут ООН (та він його не знайшов) і пішов до Олеся Ангелюка. Дорогою зустрівся із Антоном Субчаком (дзвонив йому від Анатолія Федчука) і передав свою статтю «Національне обличчя Тернополя», а також підписні листки проти АЕС. А він мені вручив підписні листки за те, щоб повернути пам’ятник Тараса Шевченка у парк. І я попрямував до Олеся Ангелюка, в якого трохи затримався. Знову прокручував Бережанські записи, передав Лідії Іванівні питання до Михайла Гориня і Вячеслава Чорновола, а вони запросили мене з ними повечеряти. Ще забігав до Богдана Лехняка і до Остапа Жмуда за «Українським вісником» і батарейками.
12 березня о 12-й годині почалось засідання обласного відділення Спілки письменників України (СПУ). Мало розглядатися питання щодо ставлення СПУ до Народного Руху. Але засідання перенесли на 24 березня 1989 року через відсутність половини (чотирьох) членів СПУ. Тоді ж відбулося засідання Ради «Товариства української мови». Зустріч присвятили 175-й річниці з дня народження Тараса Шевченка. Присутні декламували вірші, які були присвячені до Шевченківських свят. Від УГС виступив Ярослав Гевко. Він сказав: «Дії обласних партійних керівників, які заборонили урочистий мітинг 9 березня біля пам’ятника Тараса Шевченка (обмежились лише мовчазним покладанням вінків), не можна кваліфікувати інакше як антиперебудовними. Складається враження, що влада відгородилась невидимою, але досить щільною стіною від власного народу, не довіряє йому, зневажає його. Сьогоднішня активність народу, його пробудження, лякає тих, для кого застій був рідною стихією. Та які б вони не чинили перешкоди, курс на перебудову змінити їм не вдасться, як неможливо зупинити після холодної зими прихід весни».
Далі я виступив з промовою, яку мав прочитати біля пам’ятника:
Сталінська національна політика привела до того, що за гучним та водночас поверховим сприйняттям Тараса Шевченка часто приховується внутрішня порожнеча. Істинний Шевченко не в казенних словах, а в серці кожного патріота. Бо духовність передається через любов і віру. Адже найголовніша заповідь Кобзаря – любити свій народ, його культуру і традиції, його історію та мову, що виховує правдиву, а не лицемірну, любов до інших народів. А чи можемо ми по-справжньому любити свій народ, коли не знаємо його історії? Коли боїмося сказати повну правду, як вчить нас Великий Кобзар, а висловлюємось лише половинчасто? Коли найновіша наша історія та багато скарбів України знаходяться в архівах КГБ, в тому числі значна частина творчості видатного українського поета Василя Стуса? Коли за громадянську активність, яка зроду-віку вважалась на Україні найвищою духовною вартістю, сьогодні переслідують і запроторюють в психлікарні? Коли незважаючи на Гельсінський процес, підтриманий Горбачовим в ООН, і Віденську конференцію з прав людини, забороняють Українську Автокефальну Православну та Греко-Католицьку церкви? Коли українська мова ледве животіє, витіснена з усіх сфер життя, крім побуту? Коли прекрасна та оспівана багатьма поетами природа України перебуває на грані екологічного геноциду? Коли навіть пам’ятник Тарасу Шевченку, не питаючи згоди в громадськості, в 1982-му році запакували і вивезли геть з міста, аби не муляв очей з вікон державної установи… І лише тоді почнеться в Тернополі справжня перебудова, коли кожен з нас почне її від самого себе, проявивши громадянську активність для усунення подібних потворних явищ нашого суспільства. На таких засадах і стоїть Народний Рух України за Перебудову. Підтримуючи його, зможемо назвати себе справжніми духовними спадкоємцями геніального Тараса Шевченка».
Після мого виступу навіть аплодували і потискали мені руку. Обидва виступи (і Ярослава Гевка, і мій) збереглися в мене в оригіналі. Під час перерви я підійшов до Романа Гром’яка – він зразу сказав, чому не прийшов 11 березня. Ніби тому, що не вийшло – хотів навіть подзвонити. Але взяв наше «звернення» і пообіцяв зателефонувати 16 березня, в четвер. Крім цього, я розмовляв з Георгієм Петруком-Попиком – сказав йому: «Хоч це не скромно, але я б хотів бути в Раді «Меморіалу»». Він пообіцяв за мене голосувати. Після засідання ходили на каву – Володимир Скакун, Богдан Лехняк, Левко Крупа (тоді з ним познайомився) і ще хтось… Я вручив їм «Декларацію принципів УГС». Всі будуть думати про членство.
13 березня прийшов на роботу невиспаний і дрімав… Телефонував до Йосипа Титора щодо запису на магнітофон подібних до бережанських жахливих подій в Тернопільській тюрмі 1941-го року. В нього вже був свідок цих подій. Але він не був очевидцем, а лише знав з розповідей. Виглядало, що я готувався даремно. Щоправда, він назвав прізвище очевидця, якому вже 96 років – він возив трупи на цвинтар. Пообіцяв, що син з ним переговорить і на другий тиждень ми запишемо його. Після Титора я ще телефонував у Київ. Але не міг додзвонитися – впродовж 40 хвилин лунали коротенькі гудки. Чи вимкнули телефон, чи зайнято – невідомо. А до Славка в Потутори додзвонився. З’ясувалось, що він був на Шевченківському святі в Саранчуках. Там був і Роман Гром’як як кандидат у депутати. Славко сказав, що приїде до мене в неділю о 12-й годині.
14 березня телефонував до Василя Когута, а потім і зустрічався з ним внизу нашого шестиповерхового корпусу. Я розпитував його про товариство «Вертеп» і про Богдана Гордасевича, а також попросив, щоб повідомив мене про їхні вибори. Ввечері заходив до Олеся Ангелюка – відніс магнітофон із записом бережанських подій 1941 року, щоб Лідія Іванюк відвезла їх до Львова. Передав їй ще й свій виступ та питання до Вячеслава Чорновола та Михайла Гориня. Лідія Іванюк наступного дня повинна була їхати до Львова. Ще мав зустріч біля кінотеатру «Україна» з Василем Когутом. Студенти боялись називати прізвища їхніх секретаря партійної організації, декана, ректора, оскільки я збирався телефонувати у Київ Миколі Горбалю. Телефонував десь 40 хвилин, але весь час було зайнято – не додзвонився.
15 березня на роботу (Комбайновий завод) прийшов Петро Кукурудза – телефонував мені і запросив до себе. Я заходив у художню майстерню. Там були Ігор Мединський (до речі, досить енергійний і розумний), а також Василь Когут і Богдан Балко та інші художники. Петро Кукурудза питав про перебування Міхаїла Горбачова у Львові, а я їм розповів про його перебування в Києві. Запропонував їм скласти план діяльності «Товариства української мови», а Петро Кукурудза висловився за те, щоб занести комусь на перевірку. Але я сказав: «Кому це потрібно? Ми ж самі можемо скласти і обійтись без «опіки». А о 16.40 на Комбайновому заводі відбулась зустріч з кандидатами у депутати до обласної ради Світланою Гурар’є і Стефанією Тислицькою. Я хотів виступити (навіть підготувався), але не було можливості. Гурар’є виступала проти Народного Руху України, за двомовність і взагалі заявляла, що їй українська мова не потрібна, бо скоро йде на пенсію.
Сьогодні 16 березня на роботу телефонував Анатолій Федчук – хоче зустрітись. Ми зустрілися о 17.05 біля Комбайнового заводу. З Федчуком прийшов Ігор Пушкар (керівник екологічного товариства «Ноосфера»), з яким я там познайомився. Пушкар попросив мене, щоб я не виступав на мітингу, який вони планують провести 19 березня. Мовляв, в міськкомі партії секретар Олена Сохацька попередила його, що не можуть «Ноосфері» дозволити мітинг, бо ним може скористатись УГС. Зрештою Ігоря Пушкара було завірено, що члени УГС не прагнуть конфронтації з іншими товариствами і, якщо так потрібно, то не виступатимуть. Там при зустрічі ще довідався, що Романові Гром’яку на фотографії у газеті «Вільне життя» підфарбували вишиту сорочку і намалювали краватку. Ввечері я зателефонував до Романа Гром’яка, як домовились, і одночасно, щоб пересвідчитись щодо краватки. І це підтвердилось. Крім цього, зі статті у «Вільному житті» викинули його слова про листа Леніна «До питання про національності або про автономізацію». Але коли я запропонував 22 березня зустрітись – телефон вимкнувся.
А ввечері збиралась наша Рада УГС. Прийшли: Володимир Мармус, Роман Шкробут, Ярослав Вовк (всі з Чорткова), Ярослав Гевко (хворий – довго не приходив), Богдан Лехняк, Остап Жмуд, Ярослав Чикурлій, Ярослав Пасічник і Ярослав Перчишин зі своїм знайомим, який приніс пожертвування на УГС. В Соломійки був День народження (сім років) і в другій кімнаті було багато гостей – в основному діти. Тоді знайомий Ярослава Перчишина подарував Соломійці 80 крб. На Раді обговорювали питання про вибори й аналізували «Декларацію принципів УГС». На засідання Ради приходив також Анатолій Федчук, який пропонував у Чортківському виборчому окрузі розклеїти листівки проти Острожинського.
17 березня після роботи зустрічався з Антоном Субчаком біля універмагу на «Дружбі». Разом ходили до Наталії Пласконіс, яка телефонувала мені, але я не зрозумів, з якою метою. Виявилось, що Наталія Пласконіс – це колишня дружина П’ясецького (але чи Дмитра – невідомо), хвора, і хотіла, щоб ми їй написали лист-протест проти засудження Михайла Гориня та за усунення з посади Володимира Щербицького. Разом з Антоном Субчаком оглянули нову спецлікарню по вулиці Бережанській і розійшлись, щоб зустрітись 19 березня на мітингу. Потім я ще телефонував у Львів – слухавку підняв Володимир Яворський. Я йому передав майже всю інформацію про вибори і про тернопільські події.
Заходив 18 березня до Олега Нечая – хотів дати йому «Український вісник» і взяти пожертву на УГС, яку він обіцяв. Але його не було. Телефонував ще до Володимира Скакуна щодо квитків на «Кобзарське свято» – казав подзвонити в неділю, але й тоді він не дістав їх.
А 19 березня десь о 11 годині зайшов до мене Ярослав Гевко, потім і Богдан Лехняк. Гевко від Володимира Яворського привіз «Інформатор» і Обіжник № 4. Відразу ж вирушили на «Співоче поле», де мав відбутися мітинг під гаслом: «Вся влада Радам!». Але в парку ще нікого не було. Та й взагалі мітинг не відбувся, і то не лише тому, що не прийшли кандидати у депутати, яких запрошували. У переддень , коли від голови міськради Анатолія Кучеренка не надійшло ніякої письмової відповіді, а колишні члени «Ноосфери» розклеїли оголошення із закликом: «Усі на мітинг», їх усіх повідвозили в міську прокуратуру, а на місці попередніх закликів понаклеювали інші оголошення, де говорилось, що мітинг скасовується. Тим часом я ще повернувся додому, а хлопці пішли до Ярослава Гевка за папером. Коли повернувся в парк, то там побачив 2-3 купки людей – студентів і молодь з «Оріону», яким я роздав «Декларації принципів УГС». Із членів УГС, крім мене, були присутні Остап Жмуд і Богдан Лехняк. Прийшов ще студент Юрій Лисак. З гурту молоді підійшов до мене Андрій Кузьменко і попросив «Декларацію принципів УГС», а також спитав, чи комуністи можуть бути членами УГС? Я вже вдома вручив йому «Декларацію принципів УГС» та часопис «Український вісник», який він дуже просив. А на «Співочому полі» я ще сперечався із заступником завідуючого ідеологічним відділу Тернопільського обкому компартії Олександром Левченком. Зрештою він сказав, що нам треба шукати спільні точки дотику і дискутувати – не йти на конфронтацію. Були ще Анатолій Федчук та Ігор Пушкар, який лише привітався (був з дружиною-росіянкою). Щоправда, признався мені, що їх усіх возили в прокуратуру. Потім телефонував Йосипу Титору, якого не міг застати, і до Володимира Скакуна. Також дзвонив до Анатолія Федчука, з яким зустрівся в центрі. Пройшлись по парку, і він передав мені матеріали про мітинг. Та я не міг ними скористатись, бо скільки не набирав номери телефонів, ніхто не відповідав. Особливо Київ, куди телефонував уже два тижні. Або спеціально вимкнули, або настільки зайнятий, що неможливо пробитись. А от 19 березня вже на пошті навіть не було монет для розмінювання, щоб подзвонити з телефону-автомата.
20 березня на роботі Женя Кубацька повідомила мені, що дуже погана стаття появилась у «Радянській Україні» про Романа Гром’яка. Після роботи ходив на «Кобзарське свято». Хотів зі сім’єю – не вийшло. Перед драмтеатром продав квиток. А потім зобачив Володимира Тимощука (підполковника у відставці), який попросив позичити 5 крб., оскільки не мав при собі, а хотів відвідати концерт. На концерті зобачив Олеся Ангелюка та Лідію Іванюк, а також багатьох інших знайомих. Стрічав Павла Вербицького (баптиста), а також художника Михайла Николайчука. Виступали: бандурист Супрун (сліпий), бандуристи брати Литвини і Струсівська капела бандуристів. Після концерту я ще телефонував до Києва, але не додзвонився і пішов додому.
21 березня мені телефонував Василь Когут. Я не впізнав його голосу, бо користувався телефоном № 1-24, що виходить лише на місто. Хоче зі мною зустрітись Микола Богів біля кінотеатру «Україна», о 21-й годині. Це трохи вплинуло на мої плани, та все ж я зустрівся з Миколою. Він сповістив мене, що зі мною дуже хоче зустрітись студент педінституту зі Саранчук Іван Гавдида – десь у селі. Домовились, що й надалі будемо зустрічатися, однак трохи ближче. Опісля я знову телефонував до Львова та до Києва, але не додзвонився.
22 березня я готував питання для Романа Гром’яка та Ігоря Данилюка, які в цей день мали зустріч з виборцями. Аж раптом, під час обіду, подзвонила мені якась жінка, що хоче зі мною зустрітись на першому поверсі. Я пішов, але нікого не угледів. Коли я пообідав, до мене знову зателефонувала ця ж Наталія Пласконіс і я на її прохання підійшов до прохідної. Виявилось, що вона захотіла від мене дивної допомоги щодо протесту проти Щербицького – щоб я переписав своїм почерком текст протесту у телеграму, мовляв, сама того не може. Я відповів, що не маю часу, але поцікавлюсь у свого знайомого (мав на увазі Анатолія Федчука). Але той категорично відмовився. А втім, розмовляючи з цією жінкою, я відчув, що це якась авантюристка. Мої підозри на роботі підтвердила Євгенія Кубацька, сповістивши, що це колишня теща Ярослава Хромика (нашого співробітника), яка його одурила. Все ж я зателефонував до неї сам – хай пробачає, але я не маю часу тим займатися, а мій знайомий не хоче. Все це було сказано для того, щоб уникнути скандалу, і я хотів по-доброму цього позбутися.
Після обіду, підготувавши три питання для Романа Гром’яка і одне для Ігоря Данилюка, пішов на зустріч з делегатами. Зустріч відбувалася в залі Комбайнового заводу. Я сів у першому ряді і передав питання Роману Гром’яку (про суверенність, про село Антонівці Шумського району і про централізм в економіці). А Данилюку передав таку записку (в мене зберігся її оригінал):
«Ігоре Васильовичу! Українська Гельсинська спілка хоче знати, чи після обрання Ви будете домагатись: 1) Затвердження статусу української мови як єдиної державної мови на території Української РСР і впровадження її в усі сфери культурного, господарського та політичного життя Республіки; 2) cуверенітету Української РСР над своїми природними багатствами та економікою – переходу на госпрозрахунок та самофінансування; 3) припинення будівництва нових атомних електростанцій та реакторів на діючих АЕС. Поступове згортання атомної енергетики на території Республіки. Перегляду структури промисловості Української РСР з повною ліквідацією екологічно шкідливих підприємств».
Роман Гром’як одне питання проминув, оскільки у своєму виступі майже вичерпно торкнувся цієї проблеми. Інші два питання прочитав, але якось невиразно і з зупинками. Та й відповів якось нечітко. Ігор Данилюк прочитав усі три питання, але також невиразно. А початку записки, де наголошувалось, що це запитує УГС, не прочитав. Не сподобалось мені у відповіді Романа Гром’яка, що він якось половинчасто відгукнувся про Народний Рух України. А про Греко-Католицьку Церкву так відповів, що мені не захотілось після цього за нього голосувати. Хоча, з другого боку, треба було розуміти, що це ще були часи переслідувань, які свідомо створювали атмосферу ворожості і страху, і те, що Роман Гром’як був все-таки українським патріотом.
Після роботи ще зустрічався з Богданом Кривим та Ігорем Мединським – ми продовжили розмову про утворення Товариства української мови на Комбайновому заводі. Ігор Мединський наполягав, щоб мене обрати головою Товариства – казав, що все для цього зробить. В мене лише промайнула думка: «Побачимо». Провівши Богдана Кривого до вокзалу, я поїхав до Олеся Ангелюка. Там мене приймали і ми разом слухали радіо «Свобода».Звідти ще подзвонив до Анатолія Федчука і познайомив його з Олесем Ангелюком. Переговоривши з Лідією Іванівною (вона з Олесем щойно прийшла з городу), я пішов додому.
23 березня вдома чекав на декого з наших членів УГС, хоч погано себе почував. Однак, згідно з домовленістю – засідання Ради УГС відбулося. Насамперед прийшов Петро Бусько, який наприкінці засідання написав заяву про вступ в УГС. Потім з’явився Богдан Лехняк (вже надворі після засідання він признався мені, що його дружина не зможе більше друкувати для УГС – на роботі нею дуже цікавилось КГБ). Завітали Володимир Скакун, Ярослав Гевко та Остап Жмуд. Дехто сплатив внески, а Володимир Скакун повернув 25 крб. і сказав, що знайшов людину, яка буде для нас фотографувати задарма. І попросив в мене «Український вісник» № 8. А Остап Жмуд не їздив у Підгайці – були гості. Пообіцяв поїхати за день-другий. Ярослав Гевко продовжує друкувати вірші Василя Стуса (для Івана Сокульського) і мою статтю про Тернопіль. Разом з тим, нас проінформували, що нині у 23-й середній школі Тернополя на зустрічі кандидатів у депутати Романа Гром’яка та Ігора Данилюка з виборцями інструктор міському компартії Надія Чайківська на питання: «Чому не відбувся мітинг?» відповіла, що його зірвали члени Тернопільського відділення УГС, якими керує Горохівський, раніше судимий (постійно підкреслювалось для постраху і приниження, хоч вже всім було відомо, кого потрібно було притягати до відповідальності).
24 березня на роботі я повідомив Ігоря Мединського, що сьогодні у Тернопільській Спілці письменників відбудеться обговорення питання щодо утворення Народного Руху України. Засідання відбулося. Присутніх було 211 осіб – у тому числі заступник завідувача ідеологічним відділом обкому компартії Олександр Левченко та завідувач ідеологічним відділом міськкому компартії Надія Чайківська. Обговорення почалося о 18.30. Промовців було багато: Марія Куземко, Левко Крупа, Антон Субчак, Дмитро П’ясецький, Ігор Пушкар, Богдан Кушнірик та багато інших. Згадували і про символіку України (А.Субчак), і про застарілий гімн Радянського Союзу (Д. П’ясецький). Виголосив коротку промову і я, вже на ходу прийнявши рішення сказати про недемократичність виборів до усіх Рад. Я виступав якраз перед приходом Романа Гром’яка. Виступив і відповідальний секретар Тернопільського відділення СПУ Георгій Петрук-Попик, який сказав, що після телефонного дзвінка зав. відділом ідеології ЦК КПУ Леоніда Кравчука інструктор обкому компартії Богдан Мельничук звернувся до нього з пропозицією осудити Народний Рух України. Представники влади теж публічно поділились своїми міркуваннями. Збори закінчились утворенням Тернопільської організації «Народний Рух України за перебудову», головою якого був обраний Михайло Левицький. До Ради Руху було обрано 16 осіб: Михайло Левицький (голова), Ігор Пушкар (перший заступник), Марія Куземко (другий заступник – відповідальний секретар), Олександр Левченко (з «Оріону»), Богдан Кушнірик, Георгій Петрук-Попик, Василь Квасновський, Дмитро П’ясецький, Антон Субчак, Володимир Колінець, Микола Гирич, Петро Дундій, Богдан Ткачик, Богдан Бастюк і я, Левко Горохівський. Голосували: «за» – 208 осіб, два – проти і один утримався. Заступник завідуючого ідеологічним відділом обкому компартії Вячеслав Ковальчук, відповідальний секретар Тернопільської Спілки художників України Євген Удін і заступник редактора газети «Вільне життя» Федоришин голосували як проти створення «Меморіалу», так і проти Народного Руху України. Після зборів члени Ради залишились, щоб обговорити питання про свою діяльність. Вирішили збиратись щосереди о 19 годині. На зборах Народного Руху був також Анатолій Федчук, який давав письмові зауваження до програми Руху.
25 березня була робоча субота, і я зустрічався з Ігорем Мединським. Ми домовились, що запросимо Михайла Левицького і Романа Гром’яка, коли визначимось з датою Установчих зборів Товариства української мови на Комбайновому заводі. Вирішили запросити ще й тому, щоб одночасно провести збори Народного Руху. А після роботи я відвідав концерт Стеценків у педагогічному інституті. З ними мала ще виступати 13-річна дівчинка Надія Купчинська як виконавець веснянок і колядок. Але вона захворіла і не приїхала. Після концерту я ходив телефонувати до Києва і знову не додзвонився. Заблокували телефон Миколи Горбаля.
26 березня я перекрутив стрілки годинника на годину вперед, а біля 13-ї зустрічав Ярослава Гевка, якому я зобов’язався до 21-ї години написати «Тернопільський інформатор». Це було перше періодичне видання Тернопільської філії УГС для передачі інформації на радіо «Свобода». А десь о 14-й годині ходив голосувати. Довго вагався перед тим, оскільки мав намір бойкотувати. Але побачивши всенародне піднесення і цькування «зверху» Романа Гром’яка, вирішив проголосувати за нього – решту всіх повикреслював (Гурар’є, Данилюка, Тислицьку). До речі, коли Тислицьку запитали, хто її висунув кандидатом у депутати, відповіла: «Люди добрі, хіба я знаю. Напевне обком». Після голосування дописував перший наш «Тернопільський інформатор», а потім, ледве встигнувши, відвіз його Ярославові Гевку. Ще згодом працював удома до 3-ї години ночі.
На роботі 27 березня дрімав, ще й стало холодно. Говорили, що в Карпатах випав сніг. Зустрічався на Комбайновому з Ігорем Мединським – він підготував напис для афіші. Цим написом доводив до відома, що 29 березня відбудуться Установчі збори Товариства української мови, запрошуються Михайло Левицький та Роман Гром’як. У кінці напису додав: «Хто хоч трохи вболіває за прийдешність нашої мови – на збори!». Щоправда, виникли деякі непорозуміння, оскільки виявилось, що 29 березня відкривається футбольний сезон, а на Комбайновому заводі працювали в основному чоловіки. Коли перенесли дату на 30 березня, то, подзвонивши Роману Гром’яку, дізнався, що він їде у Москву (в цей день стало відомо, що його обрали депутатом). Довелось залишити попередню дату, 29 березня. А в обід на таксі до мене приїжджав Ярослав Гевко – він друкував «Тернопільський інформатор» №1 і дещо виясняв. Крім цього, домовились, що на 18-у годину я принесу йому свій виступ у Спілці письменників до ювілею Тараса Шевченка. Після роботи заходив Анатолій Федчук зі своїм знайомим Петром Касінчуком з Мельниці-Подільської (живе у Тернополі), який взяв у мене кілька «Декларацій принципів УГС». Буде агітувати. У цей час, як я розмовляв з гостями, задзвонив у двері підполковник Володимир Тимощук і, не заходячи в помешкання, повернув мені 5 крб., які позичив на квиток на Кобзареве свято. Крім цього, попросив для Шумська «Декларації принципів УГС» – я дав йому три примірники. До хати не заходив, оскільки, за його словами, нас разом «засікли» – ніби підслухало КГБ.
28 березня зранку на роботі я зустрічався з Богданом Кривим і повідомив йому про Установчі збори «Товариства української мови», щоб загітував найбільше людей. Головний конструктор нашого проектного бюра післав мене в «Агропроект» по типову серію на стовбчасті фундаменти. Я оформив звільнення з 13.30 (на Комбайновий завод впускали по перепустках), але вийшов десь о14-й годині, оскільки не міг зустрітись з Ігорем Мединським. Коли зустрілись, то він запевнив, що все гаразд, але всі ніби дуже мене бояться – особливо директор заводу Михайло Данильченко. Ігор Мединський признався мені, що Данильченко (він же і член обкому) накинувся на нього зі словами: «Я тобі дам українську мову! Пиши заяву на розрахунок! Зараз! Зараз!» і так далі. Матюкався і вимагав списки ініціативної групи. Після цієї розповіді я вирушив у Спілку письменників, але Михайла Левицького не було. Тоді я навідався до «Агропромбуду», де в Петра Святенького забрав типову серію по фундаментах. Там стрічався із Віталієм Тетюченком та дружиною Матіяша Наталкою – казала, що хоче «Декларацію принципів УГС». Після них знову відвідав Спілку письменників і там застав Ігоря Пушкаря, Дмитра П’ясецького, Миколу Гирича і Левка Крупу. Після короткого спілкування і мого повідомлення про Установчі збори на Комбайновому заводі Левко Крупа теж погодився відвідати наші збори 29 березня. Цього ж дня Ярослав Гевко їздив до Львова з нашими питаннями і першим номером «Інформатора».
А на роботі 29 березня сталося непередбачуване. Відповідно до оголошення мали відбутися установчі збори первинного осередку «Товариства української мови». Були запрошені професор Роман Гром’як та письменники Михайло Левицький і Левко Крупа. Проте Ігор Мединський без мого відома подзвонив до Романа Гром’яка, щоб той не приїжджав на Комбайновий завод. По телефону до мене такий вчинок мотивував тим, що одного члена ініціативної групи викликали на комісію, бо їде у Францію, – він ще, за його словами, мав бути ведучим на установчих зборах. В іншої дівчини, яка мала виступати, помер дід. Ну і відкриття футбольного сезону. Ніби правдоподібно, але, як потім з’ясувалось, його настільки притиснули (Данильченко і КГБ), що він перелякався. А я бігав, організовував – і все даремно...Хотів тоді зустрітись і поговорити з Ігорем Мединським, та він уже мене уникав. Проте така поведінка може свідчити і про позитивні обставини – він не був сексотом. Як потім з’ясувалося, справжньою причиною заборони зборів була боязнь адміністрації, щоб Товариство… не очолила УГС. Разом з тим, мені видалось дивним, що ініціатор установчих зборів, художник з обласного художнього фонду Петро Кукурудза, під час цих подій підозріло не появлявся. Крім того, виринули дані, що на членів УГС (мене і Богдана Кривого), а також на інженера Ігоря Мединського, підготували розпорядження позбутися із заводу при першій нагоді.
Ввечері о 19-й годині у залі обласної Спілки письменників відбулось перше публічне засідання Ради Народного Руху. Засідання вела Марія Куземко. Було повно обкомівців, які почергово виступали (Михайло Бабій, Михайло Ониськів, ректор інституту марксизму-ленінізму Леонтій Чорний і ще якийсь кагебіст). Крім тих промовців, був присутній другий секретар обкому компартії Василь Остапчук. Ми покинули зал. Переговоривши з Олександром Левченком з «Оріону», я пішов купувати квиток до Києва.
30 березня після роботи в моїм помешканні відбулося засідання Ради Тернопільської філії УГС. Були присутні: Володимир Мармус, Ярослав Гевко, Роман Шкробут, Ярослав Вовк, Володимир Скакун, Ярослав Чикурлій, Ярослав Пасічник. Приходив і Микола Богів. Розглядали поточні питання і результати виборів. Ярослав Гевко роздав надруковані перші наші «Інформатори». Ввечері ще приходив до мене Анатолій Федчук, з яким трохи дискутували і обговорювали виступ щодо дотримування чистоти рядів.
31 березня на Комбайновому заводі в художній майстерні зібрались ініціатори «Товариства української мови». Я зачитував план діяльності і прокоментував його. Домовились, щоб люди писали заяви для вступу і наступної п’ятниці знову приходили сюди. Після обіду я ходив в «Агропроект», щоб повернути альбом креслень по фундаментах. Хотів скористатись нагодою і розмножити в проектній організації проект програми Народного руху України. Але не було Степана Балка, який працював на ремі (копіювальний апарат). Там в проектній організації мене повідомила Ніна Маркуш, що мені телефонували з Комбайнового заводу. І, коли я туди подзвонив, виявилось, що я загубив квиток до Києва, а Володимир Спіцин знайшов. Зрештою домовились, і Світлана Новожилова привезла мені квиток. Ще заїжджав до Богдана Лехняка – його не було. Переказав його дружині, щоб Богдан завтра навідався до мене. Згодом телефонував Володимирові Яворському до Львова, якому передав інформацію про Народний Рух у Тернополі. Він запрошував у понеділок на Раду Львівської філії УГС, але я не обіцяв, оскільки не дозволяє робота.
Зранку 1 квітня до мене додому на автомобілі приїхав Богдан Лехняк зі знайомим. Той знайомий запропонував друкарку для Тернопільської філії УГС і розказував дивні речі про тернопільського священика Петра Водяного, який бере гроші з церковної каси і ділиться ними з КГБ. Потім прийшов Анатолій Федчук, приніс Статут ООН. Надвечір ще приходив Микола Богів і поділився цікавою інформацію про Саранчуківського голову сільради Романа Жарія. В його кабінеті при ревізії наступним головою сільради знайшли акт передачі автомобіля «Жигулі»… від КГБ. Після тих відомостей я ще виписував дані про вибори на Тернопільщині, а ввечері потягом № 688-м виїхав до Києва..
2 квітня приїхав у Київ, взяв квиток назад і зразу поспішив на засідання Всеукраїнської координаційної Ради УГС. Коли прибув на Олегівську,10, то в приміщення зайшли начальник відділу внутрішніх справ і, напевне, кагебіст. Вимагали в усіх паспорти і ставили питання: «Для чого зібрались?». Та не на тих напали! Адже в приватне приміщення ніхто не має права вриватись. Після гарячих суперечок і юридично переконливих доказів з нашого боку, представники влади залишили помешкання. Почалось засідання. Спершу обговорювали колективний вступ в УГС товариства Української народно-демократичної ліги (УНДЛ – колишня УДС), керованої Євгеном Чернишовим. Леонід Мілявський (представник УНДЛ) проінформував, що чисельність членів їхньої Ліги в Києві складає 20 осіб, а в цілому по Україні – 40, з яких більшість члени УГС. Соціальний склад Ліги – робітники, студенти, інтеліґенція. А за національним складом переважно українці, також є росіяни і євреї. Вячеслав Чорновіл тоді доповнив реплікою: «А може б спробувати з них створити незалежні профспілки?». Втім, Левко Лук’яненко зачитав заяву про колективний вступ УНДЛ в склад УГС і всі підтримали голосуванням. Потім виступав Степан Хмара, який ознайомив з результатами виборів по Україні. Відповідно до його звіту, по Союзу не пройшли до Верховної Ради СРСР 22 секретарі обкому (у тому числі на Україні в 19-и виборчих округах). Далі виступив Микола Горбаль і зачитав звернення щодо Карабаху. З’ясувалось, що в Карабаху арештували 12 активістів Комітету і всіх зразу перевезли у Москву. Затримали навіть депутатів, які мали імунітет проти арешту. А Вячеслав Чорновіл ознайомив усіх з «Білою книгою» – закликав збирати інформацію про порушення прав людини. Після тих виступів кожен представник області розказував про події в його регіоні. На завершення постановили провести Установчі збори в усіх областях, впродовж 2-х тижнів зібрати дані про адміністративний терор на Україні за 1988- 89 роки, створити «Білу книгу» (зобов’язати Виконавчий комітет УГС), продовжити обговорення «Декларації принципів УГС». Коли все закінчилось, я ще розмовляв з Петром Розумним – хоче свіжої інформації для журналу «Пороги». Також спілкувався уривчасто майже з усіма присутніми. А в кінці Микола Горбаль запросив до себе. Вже на залізничному вокзалі ще раз зустрівся з Михайлом і Богданом Горинями, які також їхали тим самим поїздом.
3 квітня телефонував і зустрічався з Богданом Кривим щодо заяв у Товариство української мови. У той самий день відбувся пленум міськкому КПУ, на якому осудили утворення Тернопільської організації НРУ, а також шельмували всіх членів Ради Руху. А я після роботи ходив на засідання Ради Народного Руху України. Складали план організації Руху на середу 15 квітня.
4 квітня дав читати Василеві Когуту газету «Голос Відродження», яку привіз із Києва. Одночасно домовився, щоб зустрітись зі Сліпим. Після роботи завітав до Богдана Лехняка і разом з ним навідались до нової друкарки Ольги Олійник. Вона погодилась друкувати для УГС, але це буде лише з 1 травня.
5 квітня мав зустрітись з Богданом Кривим щодо бланків для вступу в Народний Рух, але перенесли на п’ятницю. Після обіду знову їздив в «Агропроект» по типову серію проектів легкого покриття. І знову там ніхто не може розмножити програми Народного Руху на ремі (ротаційна електрокопіювальна машина). З нічим пішов у Спілку письменників. Тут відбувся творчий вечір поета Михайла Левицького та фотовиставка Андрія Зюбровського. Фотохудожник Зюбровський виступив з оглядом забутих і втрачених промислів на Тернопільщині чорно-димленої кераміки, яка зникла зі смертю останнього майстра 1971-го року у місті Копиченцях. Присутні слухали записи очевидців сталінських репресій 1951-го року в селі Антонівці Шумського району. Услід за тим продовжила своє засідання Рада Народного Руху. Вела засідання Марія Куземко, яка сповістила, що обком партії має намір закрити приміщення Спілки письменників, щоб не проводити дискусій з народом. Також виступав Михайло Левицький. Виступало дуже багато з присутніх. Особливо цікавими були виступи студентів, членів товариства «Вертеп». Студент Юрій Тима, член товариства «Вертеп», відхилив як бездоказові закиди місцевої преси, яка пише, що «Вертеп» нічого не робить для перебудови, бо бачте, відродження українських обрядів і звичаїв у вигляді вертепу, збирання унікальних фольклорних скарбів суперечить перебудові. Члени товариства «Вертеп», за словами студента Тими, «відкривши» могили січових стрільців (а їх аж вісім на Тернопільському міському цвинтарі) і прочитавши напис на вцілілому пам’ятнику: «Тут спочивають українські стрільці, які загинули в 1919 році, імен не знаємо, в молитві просим і благаєм», вирішили, що найкращою молитвою для заборонених буде впорядкування їх могил. Голова товариства «Вертеп» Богдан Гордасевич у своєму виступі заявив, що товариство вступило б у Народний Рух але, за його словами, він не хоче підвести членів товариства під машину репресій. Разом з тим, він висловився, що за ярлики, поначіплювані газетою «Вільне життя», кореспондента слід притягнути до відповідальності. Але, як він сказав: «слава Богу, що нас вже не розстрілюють і не засилають у Сибір». На завершення Богдан Гордасевич, піднявши газету із заголовком «Ні – Рухові!» мовив, що напрошується другий висновок: «Слава застою!». З тих виступів я навіть дещо записав на магнітофон. Там мені сказали, що був присутній завідувач ідеологічного відділу ЦК КПУ Леонід Кравчук і ніби за його велінням виступав завідувач соціально-економічного сектора Володимир Сімонов. Він оголосив присутнім, що в керівних рядах Народного Руху є такий Горохівський, який хоче відокремлення України. Я, звичайно, відразу ж зреагував і відізвався: «Я Горохівський, але вас не знаю! Звідки ви мене знаєте?». Він трохи знітився, але потім відповів, що читав «Декларацію принципів УГС». Я зразу парирував на його повідомлення і сказав, що погано читав, бо там такого нема.
6 квітня члени УГС знову зібралися на Раду. Прийшли: Володимир Мармус (дуже хотів мати статут товариства «Меморіал»), Остап Жмуд, Богдан Кушнірик, Ярослав Пасічник (дав йому «Голос Відродження»). Ярослав Гевко не прийшов – в нього помер тесть. На Раді я ознайомив усіх з основними напрямами діяльності УГС, торкнулися деяких питань і розійшлись.
На 7 квітня я підготував три папки з розкресленими листами для вступу у Народний Рух. Одну папку передав Богданові Кривому, а другу Зіновію Сліпому, який обіцяв зібрати підписи. А після роботи зустрічався зі Степаном Балком, який забрав у мене «Програму Руху», пообіцявши розмножити на ремі. Потім заходив до Анатолія Федчука і спитав його, чи він зміг би поїхати до Львова? Він погодився на понеділок. Ще телефонував до Львова – на зв’язку був Вячеслав Чорновіл. Він мене повідомив, що Михайла Гориня ув’язнили в Чернівцях на 15 діб за виступ перед студентами. Я запитав його, чи буде вдома, якщо до нього приїде Анатолій Федчук? Обіцяв передати чисті касети і запис виступу Юрія Бадзя.
Зранку 8 квітня, як домовились, приходив Ярослав Гевко. Але я не написав «Інформатора» – перенесли на 20-у годину. І я цілий день писав «Інформатор» №2. Коли ввечері знову завітав Ярослав Гевко, «Інформатор» був уже готовий і я передав йому друкувати. В «Інформаторі» №2 я записав, що координаційна Рада Тернопільської філії УГС складає щиру подяку всім, хто надав нам моральну і матеріальну підтримку. Тоді поступили перші скромні пожертвування в касу Тернопільської філії УГС: від Боцмана Івана Васильовича – 50 крб., Ярославського Івана Петровича – 60 крб., Крайнього Антона Петровича – 15 крб., Князя Івана Дмитровича – 10 крб., Іваніва Івана Івановича – 5 крб.
9 квітня я цілий день готував питання для Вячеслава Чорновола, виписував інформацію до «Білої книги», основні напрямки діяльності, щоб передати через Анатолія Федчука. Він ввечері приїхав до мене (я дав йому на дорогу 10 крб.) і ми поїхали на зустріч з Ярославом Гевком, щоб забрати в нього надрукований матеріал (8 примірників). Цього дня ще збирався їхати у Почаїв. Передзвонив Ярославу Чикурлію, однак той сказав, що не зможе мене завезти на своєму авті.
10 квітня на роботі мене викликав наш начальник Микола Польовий і натякнув, що мене можуть звільнити з роботи, хоч «найвищі», за його словами, цього не бажають… Користуючись нагодою, розказав йому про УГС. Потім ходив на засідання Ради НРУ. На Раді, яку вела Марія Куземко, обговорювали питання щодо виключення з Ради Руху Антона Субчака за те, що виступив на Установчих зборах про передчасне вивішування синьо-жовтого прапора. Я від голосування утримався. Лише наполягав, щоб такі питання вирішувались не Радою, а виносились на ширший загал – на збори.
11 квітня під час роботи до мене телефонував якийсь Григорій Лаврушко, що хоче зі мною зустрітись. Я запросив його до себе. З роботи ще телефонував до Анатолія Федчука – він уже приїхав і обіцяв увечері прийти до мене. Увечері разом прийшли до мене Анатолій Федчук і Григорій Лаврушко. Зі Львова Федчук привіз для нас касети до магнітофона та стрічки до друкарської машинки. З Анатолієм Федчуком я ще дискутував про Антона Субчака. А з Григорієм Лаврушком вийшли надвір і пройшлися. Він шофер – працює на автобусі дальніх рейсів. Родом з Копиченець, хоче вступити в УГС.
Після роботи 12 квітня зустрічався зі Степаном Балком, але він зробив на ремі лише 5 копій «Програми Руху». Я відразу пішов у Спілку письменників. У залі проводили збори якісь комсомольці (чи афганці) з міському комсомолу. Нагорі Георгій Петрук-Попик розказував, як у міськкомі компартії його виключили з рядів партії через його участь у Народному Русі. Ще й попередили про те, що буде поставлене питання про недоцільність перебування його на посаді секретаря Спілки письменників. А секретар міськкому Віктор Рибін заявив Георгію Петруку-Попику, що не бере на себе відповідальності, коли хтось із робітничого класу поб’є його на вулиці. Потім всі переглянули діалог Леоніда Кравчука з ініціативним головою НРУ філософом Мирославом Поповичем у Києві. А на дворі зібралось багато людей, які прийшли на засідання Руху, та згодом розійшлися. Цього ж дня обком компартії довів до відома, що в залі Спілки письменників забороняється проведення не лише засідання Ради Народного Руху, а й Товариства української мови. За дозволом щодо проведення засідань вимагалось подавати заявку в міськраду наперед за 10 днів.
13 квітня о 10-й годині до мене подзвонив міський прокурор Василь Баволяк, щоб я його відвідав. Я зразу відповів: «Оформляйте виклик». Але, зателефонувавши начальникові відділу кадрів, я змушений був піти в міську прокуратуру. Баволяк звинуватив мене в участі у двох несанкціонованих мітингах, а також у виступах, які нібито сприяли міжнаціональному розбрату (стаття 66 КК). Я підписав документ, що ознайомився, але зверху додав: «не відповідає дійсності». Прокурор чомусь розкричався і погрозив, що за третім разом мене виведуть під конвоєм. Телефонувала Марія Куземко, щоб зустрітись біля музею, але я після роботи спочатку зайшов у Спілку письменників. Коли зібрались ініціатори, то вирішили провести збори «Меморіалу» на квартирі Марії Куземко.
У цей день лише склали протестну телеграму Михаїлу Горбачову і узгодили дату проведення зборів нашого «Меморіалу». Я ще дав на телеграму 3 крб. і поїхав додому – там чекали люди на засідання Ради. Надворі біля будинку зустрів Ярослава Перчишина і Богдана Лехняка. Щоправда, Богдан Лехняк зразу ж від’їхав. А біля дверей ще чекав Григорій Лаврушко, який у хаті заповнив бланк заяви про вступ в УГС. Також прийшли Володимир Мармус і Ярослав Гевко, якому дав передрукувати звернення до працівників партійних і комсомольських організацій, щоб знали, які питання задавати членам УГС. Приїжджав ще й Роман Шкробут. Уже надворі я повідомив Володимира Мармуса і Ярослава Гевка, що збори «Меморіалу» відбудуться в помешканні Марії Куземко.
14 квітня, нарешті, зустрівся з Василем Когутом і сповістив його, що мене викликали у міську прокуратуру. Він у свою чергу поскаржився, що, під час прибирання могили січових стрільців якась російська шовіністка страшенно розкричалася… Після роботи я знову пішов у Спілку письменників. Там уже були Марія Куземко, Ігор Пушкар, Дмитро П’ясецький. Вперше я там побачив Анатолія Косарєва. Марія Куземко розказала, як її викликали до міського прокурора Василя Баволяка і як вона мене захищала. В поясненні прокурору написала, що ніяких мітингів не було. Коли підписала, що звинувачення не відповідає дійсності, Баволяк сказав: «О, то ви пишете так, як Горохівський». Марія Куземко повідомила мені, що збори «Меморіалу» мають відбутися 15 квітня о 12-й годині вже у приміщенні Спілки письменників. Я готувався до зборів і вже на роботі в чорновику написав скаргу прокуророві СРСР.
Цього ж дня телефонував Вячеславу Чорноволу про всі події, але виявилось, що Володимир Яворський вже отримав цю інформацію від Ярослава Гевка. Про це Яворський хотів мене повідомити по телефону, але в цей час я десь вийшов…
15 квітня я знову відвідав Спілку письменників. Перед тим я телефонував Ярославові Гевку, щоб проінформувати його про намічені заходи. Коли зійшлись о 12-й годині, то з’ясувалося, що обком і міськвиконком не дозволяють у залі Спілки письменників проводити збори нашого «Меморіалу». Та Марія Куземко пошепки переказала усім збиратися в Березовиці. З Березовиці всі пішки рушили до села Острів, де мешкала Марія Куземко. Але не минуло і п’яти хвилин після того, як ми увійшли (а нас було 26 осіб), як у її будинку з’явилась міліція з районним прокурором Михайлом Лисюком та заступником начальника міліції Андрієм Жураковським. Прокурор категорично заявив: «Якщо буде проведено це зборище, то ми вас особисто притягнемо до відповідальності». – «На підставі чого?» спитала Марія Куземко. «А статтю ми знайдемо…» – відповів прокурор. Виступив Георгій Петрук-Попик (ще були присутні Михайло Левицький, Ярослав Гевко, Дмитро П’ясецький, Ігор Пушкар, Михайло Николайчук, художник Богдан Ткачик, Богдан Кушнірик, Анатолій Федчук та інші – багато студентів). Петрук-Попик запропонував не проводити збори, а написати протести. Дехто погодився, інші частково, багато промовчало. Я ж спробував запропонувати, щоб не зважали на застереження і провели збори тепер. Але цілковитого схвалення не було. Може тому, що помешкання не було нічийним, а власністю Марії Куземко. Щоправда, хтось запропонував звернутись до Леся Танюка з проханням приїхати в Тернопіль і допомогти провести повноцінні збори «Меморіалу», а зараз лише вибрати Голову «Меморіалу» з майбутнім затвердженням на наступному етапі Установчих зборів. З цим усі погодились. Головою «Меморіалу» була обрана Марія Куземко. Тому створення Тернопільської обласної організації «Меморіал» отримало дві дати – 15 і 28 квітня 1989 року. Все одно, зіпсувавши собі настрій і день, я пішов додому. З дому ще телефонував до Львова Богданові Гориню. Він невдоволений новим указом щодо кримінального кодексу. Сказав, що ще є надія на сесію Верховної Ради.
Зранку 16 квітня, коли я вже виходив з хати, до мене приїхав Володимир Мармус. Ми разом пішли у Спілку письменників. Там я підписався під протестом, поговорив трохи з Георгієм Петруком-Попиком і вернувся додому. Коли я повертався з міста, то біля нашого будинку зустрів Йосипа Титора, який виходив з дому. Я його гукнув і ми трохи побалакали. Хоче на два місяці зникнути з «обрію», бо дочка захищає диплом – ну, що ж тут поробиш… Хоч не кривить душею і каже правду. Ще й сплатив 5 крб. внесків за квітень. Увечері подзвонив до Олеся Ангелюка і спитав, чи приїхала Лідія Іванюк. Вони запросили мене до себе в гості, і хоч я був роздратований сам на себе, оскільки нічого не зробив, але пішов до них. Лідія Іванюк передала мені два «Українські вісники» №7 і №9-10, а я їм продав «Пам’ятки братських шкіл на Україні». А у Спілці письменників тимчасом відбулась ділова зустріч керівних працівників обкому з членами письменницької організації. Мета зустрічі: осудити та відмежуватись від Народного Руху, чого й було частково досягнуто. Член Ради НРУ письменник Богдан Бастюк покинув Народний Рух. Ця незапланована зустріч, названа місцевою газетою письменницькими зборами, відбулась без ініціативи письменників та за відсутності відповідального секретаря Спілки письменників Георгія Петрука-Попика. Не було також і члена бюро Михайла Левицького, якого в цей час міліціонер повідомив про терміновий виклик до міського прокурора. Проте газета «Вільне життя», фальсифікуючи факти, сфабрикувала рішення зборів. Вона виклала зміст рішення про недоцільність перебування членів Спілки письменників України в Раді Народного Руху, а також про осуд спекулятивного використання авторитету та імені обласної організації Спілки письменників різними екстремістськими та демагогічними елементами і групами.
У понеділок 17-го квітня я писав «Інформатор» №3, а після роботи передав Ярославові Гевку, щоб надрукував. Телефонував Анатолію Федчуку і спитав, чи не поїхав би він у середу до Львова? Він погодився. Але ми не домовились про конкретну зустріч, хоча з Ярославом Гевком домовилися щодо друку «Інформатора» – принесе готові завтра о 21-й годині.
18-го квітня зранку зустрічався з Ігорем Мединським – зізнався мені, що його викликали в партком і КГБ. На роботі я довго розмовляв з Миколою Польовим (керівником нашої проектної групи) про українську мову. Доводив йому необхідність єдиної державної української мови. Потім прочитав статтю з газети «Наше слово» за 2 квітня 1989 року, що видавалася у Варшаві. В тій статті учителька з Бердянська пише, як звільнені від української мови учні плюють через трубку на портрет Тараса Шевченка і на неї… Згодом телефонував до Василя Когута, а потім зустрічались о 14-й годині. Довго розмовляли: він навіть би записався в УГС, але боїться за «Вертеп». Після роботи хотів піти у Спілку письменників, але все зіпсував дощ. Я сильно змок і довго добирався додому, бо затопило видолинок на вулиці Енергетичній і ніякий транспорт туди не міг проїхати. Ввечері о 21-й годині приходив Ярослав Гевко і приніс «Інформатори», а я дав йому «Український вісник» №7 та «Інформативний бюлетень». Він розказав мені, що зустрічався і розмовляв з Михайлом Левицьким, якого вчора також викликав міський прокурор. Також стало відомо, що в цей самий день у Тернопільському педагогічному інституті відбулися збори місцевої адміністрації, представників міськкому компартії, міськкому комсомолу і обкому комсомолу. Другий секретар міськкому компартії Василь Остапчук піддав гострій критиці Народний Рух України і заявив, що нібито на одному із засідань Руху хтось закликав до зброї. Звісна річ, що такого не було – комусь була потрібна провокація…
Зранку 19 квітня я написав заяву на відпустку з третього травня, бо Микола Польовий застав мене за писанням скарги Ґенеральному прокуророві. Після роботи я знову заходив у Спілку письменників. Проте замість творчого вечора артиста Володимира Лотоцького та огляду картин Івана Яворського в залі засідали афганці – проводили якісь збори. Міськком комсомолу знову перехопив зал. Попри те, на третьому поверсі все-таки виступав артист Володимир Лотоцький, який напам’ять читав новели Василя Стефаника. Порозмовлявши з Михайлом Левицьким, я вирушив до Анатолія Федчука. Передав йому «Інформатор» №3, щоб відвіз до Львова. Трохи подискутували щодо моєї скарги до Ґенерального прокурора і я подався додому. Лише забув дати йому гроші на дорогу.
20 квітня телефонував на роботу Ярослав Пасічник з Хоросткова, що не зможе нині приїхати, бо захворіла мати. А їй вже 84 роки. А об 11-й годині зустрічався з Василем Когутом – обіцяв завтра принести якусь інформацію. Зіновію Сліпому, який зайшов до мене, вручив «Декларацію принципів УГС» і зразу побіг, оскільки на мене чекав Михайло Николишин – заступник секретаря парткому на Комбайновому заводі. У нього довго розмовляли про УГС, про «Товариство української мови» та інше. Спочатку в коридорі (там зібралося трохи людей), а потім Микола Польовий запросив до себе в кабінет і щось почав натякати щодо профспілки. Я не міг второпати, чого він хоче, та й уже квапився. Але наприкінці все таки з’ясувалось, чого він прийшов – хотів розізнати, чи я передавав на радіо «Свобода» про «Товариство української мови» на Комбайновому заводі? І якщо передавав, то що? Мабуть хтось уже доніс, бо передачі я ще не робив, хоч він на неї посилається. Крім того, мені передали, що в цей день на пленумі обкому компартії України було затверджено рішення міськкому про неможливість участі комуністів у рядах Народного Руху.
І ще 20 квітня в Тернопільському музично-драматичному театрі імені Тараса Шевченка, відповідно до оголошення, мала відбутися постановка Шевченкових «Гайдамаків». Продавали квитки, були перевезені за чималі гроші декорації з Копичинець, однак начальник обласного відділу культури Олександр Бачинський в останню мить заборонив постановку «Гайдамаків». Артисти Копичинського драмтеатру і їх режисер Орест Савка були до болю обурені поліцейським рішенням властей.
На 19-у годину, щоб провести Раду нашої філії УГС, прийшли: Ярослав Гевко, Остап Жмуд, Богдан Лехняк, Ярослав Чикурлій і Володимир Скакун (приніс нарешті фотографії з підписів проти АЕС, але не всі). Обговорили деякі питання, я пороздавав «Вісники» та «Інформатори» і домовились зустрітись 27-го квітня. А після засідання я засидівся аж до третьої ночі – не знаю, коли вже висплюся…
На роботі 21 квітня о 12-й годині зустрічався в цеху з Василем Когутом і вручив йому «Український вісник» №9-10. Відтак після роботи заходив у Спілку письменників. Збиралася Рада Руху. Марія Куземко розповіла про свою поїздку в Київ: про зустріч з Іваном Драчем, про участь на засіданні Ради «Меморіалу» і на зборах київських письменників, про розмову з представником ЦК. Повідомила також, що члени Ради Київського «Меморіалу» розцінили заборону створення Тернопільського «Меморіалу» як політичний тиск та репресивний акт місцевих властей і на знак солідарності з тернопільчанами надіслали телеграму протесту в Москву. А на зборах київських письменників Іван Драч оголосив, що члена Спілки письменників України Георгія Петрука-Попика виключили з партії за участь у Народному Русі. Іван Драч одночасно ознайомив і з наклепницькою запискою з Тернополя, де причини виключення з компартії мотивувались екстремізмом та випадом проти росіян. На цьому засіданні Ради Народного Руху було вирішено випускати газету під назвою «Хроніка Народного Руху». Згодом я відвідав ще Анатолія Федчука і забрав у нього «Український вісник» №13, який він привіз зі Львова. Він ще розповідав, що зустрічався з Вячеславом Чорноволом і передав йому касету з нашою інформацією. Але їхня зустріч була короткочасною. Додому повернувся пізно. По дорозі ввечері ще заходив до Богдана Лехняка щодо організації нашої поїздки у Почаїв.
22 квітня, в суботу, у вихідний день, зранку, нарешті, трохи виспався. Вирішив зайти до Григорія Лаврушка – думав, що він щось скаже про Копичинці, де заборонили постановку «Гайдамаків» 20 квітня. Але Лаврушка не було. Тоді я зайшов в обласне відділення фонду культури, до Святослави Миколаївни Ященко. Дуже приємна жінка… Розказала мені все про заборону постановки «Гайдамаків» – заборонив начальник обласного управління культури Олександр Йосипович Бачинський. Постановка була розрахована на збирання вкладу у фонд стели акторки театру Леся Курбаса «Тернопільські Театральні Вечори» Катерини Рубчакової, могилу якої тоді знайшли на цвинтарі Тернополя.
Увечері до мене приходив Богдан Лехняк і ми домовились, що в неділю о 12-й годині поїдемо в Почаїв. Провівши його, я почав писати «Інформатор» №4. «Як то прекрасно працювати з магнітофоном!», – зберігся спогад про цей епізод у моєму записнику.
23 квітня, неділя. Я чекав на Ярослава Гевка, але він не прийшов. Тоді я вирішив до нього подзвонити. Та слухавку підняла його дружина Галя і сердито відрізала: «Ти, сволоч, забудь номер телефону і більше не дзвони!». Отаке-то – довго-довго не міг прийти до тями… Але, коли заспокоївся, то подумав, що подібні гнівні прояви треба прощати з огляду на нелюдський психологічний тиск і залякування з боку КГБ. Затим зв’язався ще з Анатолієм Федчуком – він згодився поїхати у Львів.
О 14-й годині разом з Богданом Лехняком на легковому автомобілі Ярослава виїхали до Почаєва. Знайомий Лехняка водій Ярослав працював у церкві і по дорозі до Почаєва подарував мені ланцюжок на шию. Коли прибули у Почаїв, то застали Дмитра Кондратьєва, з яким я особисто переговорив і залишив йому «Декларацію принципів УГС». Через два тижні маю до нього приїхати, зазделегідь зателефонувавши. Ще заїжджали в село Сапанів Кременецького району, але учителя Бориса Скоропляса не застали. Я залишив його сусідові «Декларацію принципів УГС» разом з коротким листом. Коли повернулися в Тернопіль, то Богдан Лехняк взявся друкувати «Інформатор», а я залишився вдома. Невдовзі прийшов Ярослав Гевко і ще взяв один чорновик «Інформатора», а також «Історію інакодумства в СРСР», щоб надрукувати. Згодом завітав ще Анатолій Федчук по друковану продукцію. І ми разом пішли до Богдана Лехняка – той вже надрукував «Інформатор». Я дав Анатолію Федчуку 5 крб. на дорогу до Львова і ми розійшлись.
24 квітня зранку Анатолій Федчук поїхав у Львів. А на роботі я зустрічався з Василем Когутом об 11-й годині. Він поділився зі мною враженнями про своє перебування у Заліщиках, а також повідомив, що на Комбайновому заводі вже є відповідальний за створення Руху Онуфрій Митник. Після роботи я переглянув теледебати (дискусію) на тему Народного Руху між Леонідом Кравчуком та Мирославом Поповичем. А тоді, сівши на таксі, попрямував до кінотеатру «Комсомолець» на зустріч з Миколою Боговим. Але його не було.
В цей самий день у будинку політосвіти відбулися установчі збори альтернативного товариства «Меморіал», фундаторами якого стали ідеологічний відділ обкому компартії, обласний краєзнавчий музей, товариство Червоного хреста, товариство «Милосердя», клуб «Ветеран». Збори відбувались у робочий час, і тому на них були присутні спеціально підібрані люди, яким за попередньо підготовленими списками видавались мандати. Головою альтернативного товариства «Меморіал» було обрано тодішнього директора обласного краєзнавчого музею Венедикта Лавренюка. Туди якось прорвався Ярослав Гевко і публічно прочитав один пункт з «Резолюції» про підтримку Народного Руху. Намагався зачитати присутнім «Резолюцію» республіканської конференції «Меморіалу», проте йому більше не дозволили .
25 квітня телефонував до Анатолія Федчука – він уже приїхав зі Львова і ввечері я його відвідав. А на роботі директор ПКТІ Юрій Вуйчик повідомив мені, що нас (його і мене) викликає обласний прокурор завтра на 10-у годину. Коли приїхав до Анатолія Федчука, то ще переглянув по телевізору останній пленум ЦК КПРС – скоротили Центральний Комітет на 50 осіб (з 301 до 251). Потім, уже вдома, слухав радіо «Свобода» – передавали останню інформацію про Тернопільську філію УГС, яку я переслав по телефону. Проте при трансляції було допущено три помилки: прізвище «Куземко» перекрутили на «Буземко», замість «Рибін» (перший секретар Тернопільського міськкому компартії) сказали «Рябінін», а Петрука-Попика назвали головою замість ведучим секретарем. Я зразу зателефонував Богдану Гориню у Львів, щоб засвідчити, але його викликав прокурор.
26 квітня разом з директором Юрієм Вуйчиком на його «Москвичі» виїхали до обласної прокуратури. Водій залишився в автомобілі, а я з Вуйчиком попрямували в кабінет обласного прокурора. Щоправда, Юрій Вуйчик перед тим спитав мене, чи я дозволяю йому також бути присутнім на «прийомі»? Зустрічали нас обласний прокурор Василь Іванов, начальник обласного КГБ Олександр Іванович Шапаренко та заступник обласного прокурора Микола Іванович Яценко. Коли усі розсілись за столом, керівники силових структур почали звинувачувати мене в тому, що я проводив несанкціоновані установчі збори УГС 26 січня 1989 року, що передаю «Інформатор» на радіо «Свобода», агітую студентів у ряди УГС, підбурюю людей проти радянської влади читанням шкідливих документів, оправдую дії УПА… Я під документом, який мені підсунули, написав, що все сказане не відповідає дійсності. Мене звинуватили за статтею 23-ю Процесуального чи Кримінального кодексу. Вели полеміку десь із півтори години. У ході розмови хотіли мене в чомусь переконати, звинуватити і залякати. Зрештою, під кінець я не витримав і гостро зреагував: «Можете мене розіп’ясти, але від УГС я не відступлюся та «Інформатор» буду випускати». Наступила мертва пауза. Іванов аж побагровів. А я спитав, чи можна іти. І вже біля дверей, коли я збирався виходити, мене зупинив Олександр Шапаренко, який прямував до мене з простягнутою рукою. Підійшовши, вимовив: «Не будемо ж ворогами… Але якщо на другий раз будеш передавати інформацію за кордон – не допускай помилок». Я зразу зрозумів на що натякалось, – на останню передачу радіо «Свобода», хоч моєї вини там не було. Вже надворі Юрій Вуйчик, який все це слухав, признався мені: «Я ще такого дива не бачив…».
На роботу мені зателефонував київський філософ і перший голова Українського культурологічного клубу (УКК) – Аркадій Кіреєв. Ми з ним зустрічались – наступного дня обіцяв до мене зайти. Після 17-ої біля прохідної Комбайнового заводу я зустрів 4-х чоловік, які вчора теж приходили до мене. Разом з ними я поїхав у Спілку письменників, де познайомив їх із Михайлом Левицьким. Двоє з них залишились на зібранні. Творчий вечір Марії Куземко пройшов без затримки і перепон. Потім відбулась Рада Народного Руху. Заслуховувалась інформація про трагедію села Антонівці Шумського району, яке було по-варварському знищене як бандерівське, а жителі вивезені у Сибір.
27 квітня зустрічав Зіновія Сліпого, який розказав мені, що про мій виклик в обласну прокуратуру вже знає весь Комбайновий завод. Ніби в прокуратуру мав іти зі мною директор заводу Михайло Данильченко, але не захотів, а післав Юрія Вуйчика. Під час роботи Микола Польовий цікавився в мене про Народний рух України (вчора він з Михайлом Николишиним був на засіданні), а потім я телефонував до Марії Куземко і після роботи зустрічався з нею біля шостого магазину, що на вулиці Заводській, тепер Бродівська. Зізнався їй, що мені треба бути в Раді «Меморіалу» і розповів про натяк Миколи Польового щодо звички Михайла Левицького.
У мене вдома ввечері відбулося чергове засідання Ради Тернопільської філії УГС. На засідання прибули: Ярослав Чикурлій, Богдан Лехняк, Володимир Скакун, Остап Жмуд та Аркадій Кіреєв. Ярослав Перчишин прийшов і зразу чомусь пішов, ніби щось насторожило… Аркадій Кіреєв виступив перед нами і розповів про УНДЛ (Українська народно-демократична ліга). Я усе записував на магнітофон. Наприкінці засідання підійшов Ярослав Гевко. Потім їздили на зустріч з Миколою Боговим, але його не було. І вдома також. Трохи почекали, поговорили і розійшлись. І тоді я подумав, що, напевне, доведеться з Миколою Боговим вести переговори у себе вдома...
На прохідній 28 квітня я знову зіткнувся із Зіновієм Сліпим. Повідомив мені, що розмовляв з директором заводу Михайлом Данильченком і секретарем парткому Вячеславом Переяславцем – вони лякали його, що мене мають судити. Втім я поїхав додому, де при вході зустрів Володимира Мармуса. Ми разом сіли у таксі і поїхали спочатку на каву, а потім на Установчі збори «Меморіалу». Перед Спілкою письменників все було обтягнуте шнурком з червоними бантами і стояла міліція – інсценували розкопування німецького снаряду. Нікого не пропускали. Але прийшов секретар Спілки письменників Георгій Петрук-Попик і промовив: «Хто не боїться вибуху – за мною!». І всі пішли – людей було багато. Після багатьох виступів Марія Куземко зачитала присутнім Резолюцію республіканського товариства «Меморіал» і Статут. На зборах було обрано Раду Тернопільської обласної організації товариства «Меморіал» у складі 23 осіб: Марію Куземко головою, заступниками Ярослава Карп’яка та Олександра Голяченка, Ярослава Гевка секретарем, а до Ради увійшли: Олесь Ангелюк, Григорій Баран, Роман Бойко, Левко Горохівський, Андрій Зарудний, Андрій Зюбровський, Петро Касинчук, Михайло Левицький, Надія Левицька, Микола Невеселий, Георгій Петрук-Попик, Іларіон (Ілярій) Пилипець, Богдан Підгірний, Олег Полянський, Олександр Польовий, Ігор Пушкар, Дмитро П’ясецький, Орест Рибак, Богдан Ткачик. На установчих зборах з прекрасною промовою виступив співголова республіканського товариства «Меморіал» Лесь Танюк.
29 квітня Соломійка з мамою поїхала у село Майдан. А я писав «Інформатор» №5. Планував передати його текст у цей же день у Львів, але нічого не вийшло.
30 квітня я поїхав до Львова. Коли заїхав до Вячеслава Чорновола, то його не застав. Кілька разів телефонував Лідії Іванюк, але її теж не було. Тоді я зайшов до Михайла Гориня, з яким зразу ж рушили в гості до кандидата філологічних наук Любомира Сеника, який повернувся з Франції. Коли зайшли, то він зі всіма тричі розцілувався. Пан Любомир розказував нам про життя українців Франції. Ще прямуючи до Михайла Гориня, в центрі, бачив багато людей, які оточили місце, де має стояти пам’ятник Тарасові Шевченку. Усі співали «Смертію смерть поправ…» і передавали з рук в руки заклик до мітингу проти виборів 3 травня 1989 року. Львів’яни бойкотували позачергові вибори через виключення зі списків кандидатів у депутати до Верховної Ради СРСР Івана Драча… Біля майбутнього пам’ятника стояв жовто-блакитний прапор. Тоді казали, що перший секретар обкому компартії Яків Петрович Погребняк біля цього місця ставив букет квітів… Ввечері, вже десь біля 12-ї, коли всі почали розходитись, Вячеслав Чорновіл запросив мене до себе на 1 травня. Мав прийти і Михайло Горинь. До цього обговорювалось питання, чи варто було готувати колону неформалів навіть із жовто-блакитними стягами на першотравневу демонстрацію. Вячеслав Чорновіл і Михайло Горинь це засуджували. Щоправда, колона членів УГС з національними прапорами все-таки пройшла повз першотравневу трибуну. Коли всі розійшлись, я ще зайшов до Горинів, забрав свій дипломат і пішов ночувати до Богдана Сеньківа. Було вже пів на першу ночі, але ми ще довго сиділи, поки наговорились і я дуже захотів спати…
1 травня зранку якось поза першотравневі колони і трохи на таксі я добрався до помешкання Вячеслава Чорновола. Разом з ним прослухали магнітофонний запис розмови з Аркадієм Кіреєвим. Також передав Чорноволові зошит Кіреєва з його власними записами. Михайло Горинь чомусь не прийшов. Трохи посиділи з Атеною (дружиною Чорновола) – вона чомусь дуже вовтузилась і була невдоволена. Забравши деякі документи та інші речі у Чорновола, я вирушив на залізничний вокзал.
Уже вдома, 2 травня, збирався їхати в Саранчуки, але передумав. Цілий день порпався в документах, лише ввечері відвідав Богдана Лехняка.
3 травня на Комбайновому заводі секретар партійної організації 11-го цеху Зінаїда Косаківська зірвала приклеєний на стіні проект програми Народного Руху України. Головний механік цього цеху Степан Скрипець поскаржився заступникові парткому заводу Михайлові Николишину. Той відповів, що Зінаїда Косаківська вчинила правильно, оскільки робітники не повинні займатися небажаною пропагандою. Після роботи я відвідав засідання Народного руху. Найцікавішим був виступ Володимира Колінця – говорив про партбюрократію (Бабія і Острожинського), які виступали проти перебудови. Після засідання для ознайомлення я вручив Андрію Зюбровському «Український вісник» №13. Потім купив квиток до Києва на чергове засідання ВКР УГС. І в цей день несподіванкою виявився прихід Івана Гавдиди та Юрія Моргуна – хочуть записатись в УГС. А ввечері телефонував Ярослав Пасічник – хоче забрати заяву. Приходив о 3-й годині ночі і забрав заяву про вступ в УГС.
4 травня стрічався з Василем Когутом. Тепер зустрічаюсь з ним кожного вівторка і четверга об 11-й годині. Ввечері відбулося чергове засідання Ради нашої філії УГС. Були присутні: Ярослав Гевко, Богдан Лехняк, Ярослав Чикурлій. Здається був і Володимир Скакун. Не було Володимира Мармуса. На засіданні обговорювали повсякденні проблеми.
5 травня знову зустрічався з Василем Когутом – він мені передав інформацію про свято гаївок, яке відзначало товариство «Вертеп». А на роботу мені подзвонив невідомий: «Чорновола та інших арештували. Вважайте, як будете сідати в поїзд». Я спитав; «Так що, нічого не буде?». Голос відповів: «Я більше нічого не знаю».
6 травня «Інформатора» не писав, хоч планував, оскільки збирався до Києва. Перед від’їздом мене відвідав Анатолій Федчук – передав свої зауваження до «Декларації принципів УГС». Потім ще приїхав Володимир Мармус. А перед самим виходом несподівано появився Григорій Лаврушко – виглядало дуже підозріло, тим більше, що про нього розповідав Андрій Зюбровський. І вчорашній підозрілий дзвінок. Проте, враховуючи вчорашнє попередження, я вирішив поїхати на легковому автомобілі у Підволочиськ і там сісти на поїзд. Коли я виходив з кімнати, Лаврушко запропонував мене провести. Але я не схотів. Щоправда, пожертвував 50 крб. у касу УГС і спитав про свіжий номер «Українського вісника». Зрештою я пішов до Богдана Лехняка і той організував авто – у Підволочиськ мене відвіз Богдан Пилипишин.
7 травня прибув у Київ о 7-й годині ранку і зразу зателефонував до Миколи Горбаля – він мене запросив до себе. Коли зайшов до Миколи, то там застав Степана Хмару. З’ясувалося, що його покарали штрафом у тисячу карбованців і адміністративним наглядом. Згодом до нас пристали представники Дніпропетровщини з Іваном Сокульським (Петра Розумного арештували на 10 діб). Разом вирушили на квартиру з електронно-мікрофонним пристроєм. Там вже були: Вячеслав Чорновіл, Олесь Шевченко, Оксана Мешко, Євген Пронюк та інші. Потім підійшов Левко Лук’яненко. З годину порозмовлявши, ми всі вирушили на мітинг в Биківні. Туди йшли колоною – я навіть тримав транспарант з написом: «Шукаєте винуватих у Биківні, а вони серед вас». Наприкінці мітингу виступали Левко Лук’яненко та Степан Хмара, який запропонував прийняти резолюцію щодо скасування Указу Верховної Ради СРСР від 8 квітня 1989 року «Про кримінальну відповідальність за державні злочини». Виступали кандидати у народні депутати. Десь у цей час підійшов до мене Михайло Стойко з Бучача, який виявив бажання записатись в УГС – приїде до мене після 20 травня.
8 травня, коли прийшов на засідання «Меморіалу», – нікого не було. Я зателефонував до Марії Куземко, а вона дала мені номер телефону Ярослава Карп’яка. Я з ним зв’язався і провідав його (Гайова, 26). В цей день також отримав листа від Левка Лук’яненка з маркою, де була зображена монета з тризубом, і зразу йому відписав.
9 травня складав звернення до Президії Верховної Ради СРСР щодо скасування Указу від 8 квітня. Коли закінчив, то відніс Богданові Лехняку, щоб передав Григорію Лаврушку для збирання підписів під зверненням. Одночасно я хотів перевірити, чи справді Лаврушко збере підписи під закликом: «Геть сваволю партбюрократії!». Затим довго всюди телефонував (до Чорномаза та інших) але безрезультатно…
10 травня відвідав засідання Народного Руху. Михайло Левицький доповів, що в обком компартії Тернополя надійшла відповідь на телеграму, яку Тернопільська організація Руху надіслала Міхаїлу Горбачову у зв’язку з переслідуванням його членів. На словах обком став ніби толерантнішим до Руху, проте вони одночасно поширили інструкцію для всіх організацій Тернополя, як боротись з УГС та НРУ. І насамперед чомусь з такими членами як Левко Горохівський, Дмитро П’ясецький, Анатолій Федчук… Під кінець засідання я розповів про мітинг у Биківні і порушив питання про скасування Указу від 8 квітня. Усі проголосували «за». Під зверненням щодо скасування репресивного указу зібрав 122 підписи. На засіданні Народного Руху були присутні Володимир Мармус та Роман Шкробут, які дуже квапились. Але я зауважив, що мій виступ вони ще прослухали. Між іншим я переказав Мармусу, що Євген Пронюк просив приїхати 13 травня у Київ – мають відбутися Установчі збори товариства «Громадянська реабілітація».
11 травня знову зустрічався з Василем Когутом об 11-й годині. Він передав мені дуже цінну інформацію і повернув «Український вісник». Крім того, я надумав зібрати підписи на Комбайновому заводі за скасування антидемократичного указу від 8 квітня. Тому доручив Зіновію Сліпому збирати підписи серед працівників заводу. Проте під кінець роботи я зустрів Зіновія Сліпого і він зізнався, що нічого не зібрав – усі, мовляв, бояться. На роботі під час свобідних пауз, я складав план проведення Тернопільської Ради УГС.
На Раду в четвер 11 травня з’явились: Ярослав Гевко, Ярослав Чикурлій, Остап Жмуд, Богдан Лехняк і Юрій Моргун (тоді ще кандидат – працює у міськвиконкомі). Богдан Лехняк розповів (із записом на магнітофон), як на роботі його викликали два кагебісти (з їх слів: Михайлюк і Сидоров). Розмову почали з приниження усіх керівників УГС, мовляв, кому ви довіряєте… Про Вячеслава Чорновола казали, що має будинок за 50 тисяч доларів, у Левка Лук’яненка третя дружина, а моя дружина ніби дуже хоче другої дитини… Отакі-то кагебістські фантазії. Відтак Юрій Моргун повідомив, що запишеться в УГС, коли розміняє квартиру. Підписи за скасування указу ще не зібрав, але обіцяв зібрати до суботи.
12 травня під час роботи я телефонував Богданові Кривому, але мені відповіли, що він працює в суботу. Телефонував до мене з Києва Євген Пронюк про те, що Установчі збори товариства «Громадянська реабілітація» у визначений час не відбудуться. Затим ввечері я зателефонував до Львова, але був дуже поганий зв’язок. Я лише мовив, що «Інформатор» передам нашою людиною в понеділок. А на черговому засіданні Ради «Товариства Української мови» народному депутатові і голові товариства Роману Гром’яку було передано наказ від представників НРУ, «Меморіалу», «Товариства української мови» скасувати Указ від 8 квітня 1989 року. Разом з тим на засіданні виступив Ярослав Карп’як, який від імені Товариства і всіх присутніх передав Роману Гром’яку вимогу записати в Законі «Про державну мову» слова про те, що українська мова на території республіки є мовою міжнаціонального спілкування.
13 травня ходив у майстерню Андрія Зюбровського і дав йому перефотографувати наші підписи проти АЕС, а також забрав «Український вісник» №13. Разом з тим ми домовились, що підемо брати інтерв’ю від свідків розстрілів і мордувань у Тернопільській тюрмі 1941 року. За пошуками мимоволі спізнився на зустріч з Юрієм Моргуном – казали, правда, що хтось приходив. Невдовзі ще прийшов Анатолій Федчук і приніс свої зауваження до «Декларації принципів УГС». І раптом зайшов знайомий, з яким я часто бачився на засіданнях Народного Руху. Це був художник Олег Федорів. Від нього я довідався, що він заходив до Михайла Левицького, а тепер вирішив, просто так, зайти до мене. Я запросив його до хати. Про щось розмовляли. Потім він спитав, чи я не збираюся їхати завтра на фольклорне свято в Бережани? Навіть, мовляв, приїдуть на конях, одягнуті в козацький стрій, хлопці зі Саранчук. Якусь мить передихнув і попросив напитись води. Зненацька в нього чомусь почали сіпатись губи і руки… Коли я проводив його, то мимоволі заговорив про донощиків – Федорів спохмурнів… Ще заходив Володимир Мармус – зібрався в Київ на Установчі збори товариства «Громадянська реабілітація». Однак я зупинив його, повідомивши, що телефонував Євген Пронюк про перенесення зборів.
14 травня ліг спати зранку о 5-й годині, а вже о 10-й мене розбудив дзвінок Юрія Моргуна, який приніс підписи проти Указу від 8 квітня 1989 року. Потім цілий день писав «Інформатор» №6. Щоправда, зранку їздив у майстерню до Андрія Зюбровського. Його не було, і я залишив записку. Зразу зателефонував до Володимира Пасічника і домовився, що зустрінемось у вівторок біля церкви – звідти підемо брати свідчення про страти в’язнів у Тернопільській тюрмі 1941 року. Далі ввечері заледве дописав «Інформатор» і дав друкувати Богдану Лехняку, а потім його забрав Анатолій Федчук. Все закінчили аж біля 24-ї години – Богдан Лехняк надрукував і приніс «Український вісник» (5 примірників).
15 травня о 9-й годині на Комбайновому заводі, внизу корпусу СііТО, зустрічався з Богданом Кривим. Він скаржився, що його сильно шантажують, тому хоче забрати назад свою заяву щодо вступу в УГС. Також зізнався мені про великий тиск на його дружину (а вона на 26 років молодша) – після тої наруги над ними нависло розлучення. Втім по закінченні роботи я поїхав на засідання Ради Народного Руху. Зустрів на засіданні Мирослава Мокрія (він навіть телефонував мені на роботу) – приніс фотографію церкви на вулиці Островського (тепер вул. К. Острозького), зруйнованої в 1963-му році комуністами. А Марія Куземко передала вітання від Миколи Горбаля (повернулася з Києва) і дала мені один примірник газети «Голос відродження» №2. Андрій Зюбровський розповів, що перефотографував церкву Йосипа Сліпого та його хату.
16 травня зустрічався об 11-й годині з Василем Когутом. Він розказав мені про фольклорне свято в Бережанах: було чимало людей зі Саранчук, навіть згадували про мене. А після роботи о 18.30 зустрічався з Андрієм Зюбровським, який трохи спізнився, а потім з Пасічником. Напередодні ми погодили план щодо відтворення репресій, які мали місце в Тернопільській тюрмі 1941 року. З обсягу цих питань ми разом ходили до Мазепи, а потім до очевидця, якому було вже 77 років. Вони давали нам свідчення про те, як з Тернопільської тюрми вивозили понівечені трупи на місцевий цвинтар. Андрій Зюбровський фотографував оповідачів.
17 травня о 9-й годині я зустрічався з Богданом Кривим внизу головного корпусу СііТО. Повернув йому вступну заяву в УГС. На прощання він пожертвував 20 крб. для УГС – казав, що зібрав… У цей день відбулось засідання Народного Руху. Виступав дуже довго Дмитро П’ясецький зі своєю біографією і творчістю, а також з осудом репресивних заходів щодо нього самого. Ігор Пушкар йому допомагав. Але виступ був нецікавий і нудний.
18 травня, як завжди, об 11-й годині здибався з Василем Когутом. Згодом мені зателефонувала незнайома жінка і ми домовились про зустріч після роботи на зупинці «Текстильник». Представила себе Любомирою Олексіївною – посланцем від Львівського УГС, Ярослава Путька і Богдана Гориня. Запропонувала час від часу зустрічатись, залишивши свій номер телефону. І наостанку мовила: «У Львові вважають, що у вас нічого не робиться».
Невдовзі зібралася Рада Тернопільської філії УГС. На засіданні, крім мене, були присутні Ярослав Чикурлій, Богдан Лехняк і новий кандидат Петро Кіндратович Шав’як, який погодився мене возити в районні центри на своєму авті. Брав участь у засіданні і Григорій Лаврушко, який привіз 51 підпис проти Указу від 8 квітня. Все одно він здавався мені непевним. Після того, як провели Григорія Лаврушка, я домовився з Петром Шав’яком, що в суботу поїдемо до Бережан.
19 травня зустрічався з Ярославом Гевком – повернув мені деякі речі… Нарешті завітав до Олеся Ангелюка. Була Лідія Іванюк – я вручив їй букетик конвалій. А вона дала мені дві газети: «Поступ» і «Голос відродження». Разом з тим я передав через неї питання для Михайла Гориня. Потім заїжджав до Ігоря Гавдиди – розмовляли по телефону. Але з нього вже нічого не буде – затягнула домашня господарка…
В суботу, 20 травня, спав довго, оскільки пізно ліг. Зранку розбудив Богдан Лехняк – приніс надрукований «Український вісник». Затим телефонував у Львів до Атени, але її не було. Втім з бібліотеки у Львові відповіли, що Михайло Горинь вже на волі, а штраф у 300 крб. заплатили люди, які склалися. Ще телефонував до Ярослава Чорномаза, проте не додзвонився.
Зранку 21 травня о 9-й годині, як домовились, я зателефонував до Петра Кіндратовича Шав’яка – буде чекати на мене в автомобілі біля палацу культури «Текстильник» о 10-й годині. По дорозі розминувся з Богданом Лехняком, але зрештою зійшлися і разом рушили до «Текстильника», а далі поїхали в Бережани. В радіаторі не було води і ледве не сталася аварія, але Петро Кіндратович завчасно побачив і залив воду. В селі Лісниках Бережанського району нічого не дізналися про катування в Бережанській тюрмі 1941 року, бо Ганна Шоп’як померла. А в Бережанах ще заїжджали до Новицького, якому я вручив «Декларацію принципів УГС». Пізніше відвідали Козову, де я також залишив «Декларацію принципів УГС». Коли повернулись до Тернополя, то на 19-у годину ще ходили разом з Богданом Лехняком до пам’ятного знаку в центрі, де інтеліґенція Тернополя вирішила встановити пам’ятник Тарасу Шевченку. Богдан Лехняк виготовив чотири жовто-блакитні прапорці і купив квіти з двома жовто-голубими стрічками – усе це ми поклали біля пам’ятного знаку. Відбувся мітинг – було багато людей. Декламували вірші і співали. Виконували пісні на слова Шевченка і народні пісні. Петро Шав’як, який возив нас у Бережани, теж прийшов. Він признався, що готовий мене возити будь-коли – це ж прекрасно! На мітингу біля майбутнього пам’ятника виступили з промовами Георгій Петрук-Попик і Михайло Левицький. Було багато міліції, обкомівців та кагебістів.
22 травня ходив на засідання Ради «Меморіалу», але засідання на заплановану тему не зразу відбулося, оскільки всіх обурила нічна подія. О 3-й годині ночі було знято стелу на місці майбутнього пам’ятника Тарасові Шевченку разом із жовто-блакитними прапорцями і квітами. Художники на те місце принесли чорні транспаранти з написами: «Ганьба злочинцям, які познущалися над іменем Тараса Шевченка». Прийшло багато людей – члени Ради «Меморіалу» також долучились до них. Співали. Виступав голова міськвиконкому Анатолій Кучеренко і пояснював людям, чому таке сталося. На питання: «Де стела?» відповів, що не знає. Все ж врешті-решт визнав, що місце пам’ятникові Шевченка у центрі міста. Я теж мав короткі дискусії з Анатолієм Кучеренком і Ярославом Сухим (секретарем парторганізації Фінансового інституту, як він себе представив). Потім продовжили засідання Ради «Меморіалу», на якому ще обговорювали різні проблеми товариства, збирання коштів і друкування заяв.
23 травня при зустрічі з Василем Когутом я робив деякі довідки і пішов обідати. За цей час десь зо п’ять разів телефонував, шукаючи мене, начальник відділу кадрів Комбайнового заводу. Виявилось, що мене викликала міліція. Коли я повернувся з обіду, Ігор Чубко повідомив, що треба подзвонити у відділ кадрів. Ще й дав номер телефону. Начальник відділу кадрів переказав мені, щоб я обов’язково відвідав у міській міліції полковника Віталія Рейму або Романа Родзяка. І я пішов. В міській прокуратурі фактично мене ні в чому не звинувачували. Лише Віталію Реймі я нагадав, що попередні застороги щодо зборів Руху були помилкові і просто смішні тому, що на тих зборах, які прокурор вважав несанкціонованими, були присутні Леонід Кравчук та Михайло Бабій. Щоправда, про пам’ятний знак на місці майбутнього пам’ятника Тарасові Шевченкові я письмово висловив свою думку. Я написав, що мітинг не був запланований, а виник спонтанно і що викрадення стели є актом вандалізму.
Після роботи 24 травня я відзразу поїхав додому. Взяв магнітофон і зайшов до Богдана Лехняка. Передав йому «Український вісник» і доручив занести в проектну організацію «Діпроцивільпромбуд», щоб виготовили палітурки. І зразу поїхав на засідання «Меморіалу». Трохи спізнився, але протиснувся наперед і записав на магнітофон частину виступів. Сам також виступив із пропозицією осудити прояви сталінізму місцевих властей. Втім, дуже цікавим був виступ запрошеного зі Львова співголови Народного Руху письменника Михайла Косіва. Я запитав його: «Як Ви ставитись до УГС?». Михайло Косів відповів, що «Декларація принципів УГС» не суперечить існуючому законодавству і, тим паче, законодавству майбутньої правової держави…

Шкода, але на цьому обриваються мої нотатки у записній книжці, написані мимохідь без претензій на художність, про болючі проблеми того часу, оскільки завантаженість, як організатора УГС, зростала, і я перестав записувати про тодішні щоденні події…
Проте саме відчуття духу того переломного часу спонукали не зігнорувати цими записами. А ще глибока пошана до тих перших, що за покликом совісті свідомо ставали на дорогу правди.
Хтось із тут згаданих був відчайдушним, а хтось обережним, але про всіх моїх тернопільських друзів того непростого періоду двадцятирічної давності залишається в мене найсердечніший спомин.

Левко Горохівський, м. Київ.
Передруковано із записника 16 березня 2010 року.

 Поділитися

Вас може зацікавити

Спогади

ГОМЗА Ярослав. Овсієнко В.В. підготував

Інтерв’ю

АЛЕКСЕЄВА І ОРЛОВ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ОВСІЄНКО ВАСИЛЬ ВАСИЛЬОВИЧ. Овсієнко В.В., Захаров Б.Є.

Інтерв’ю

КУЛИНИН ВАСИЛЬ ІВАНОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

СОКУЛЬСЬКИЙ ІВАН ГРИГОРОВИЧ. Овсієнко В.В.

Праці дисидентів

ГОРОХІВСЬКИЙ ЛЕВКО ФЕДОРОВИЧ. СКАРГА Прокурорам СРСР та УРСР. 10.12. 1971. Горохівський Л.Ф.

Дослідження

ГОРОХІВСЬКИЙ Л.Ф. ДІЯЛЬНІСТЬ УКРАЇНСЬКОЇ ГЕЛЬСІНКСЬКОЇ СПІЛКИ НА ТЕРНОПІЛЬЩИНІ.... ГОРОХІВСЬКИЙ Л.Ф.

Дослідження

ПРАВОЗАХИСНИЙ РУХ В УКРАЇНІ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ГОРОХІВСЬКИЙ ЛЕВКО ФЕДОРОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

КОЦ МИКОЛА ГЕОРГІЙОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

НАЗАРЕНКО ОЛЕСЬ ТЕРЕНТІЙОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ЛУЦИК МИХАЙЛО ПЕТРОВИЧ. Овсієнко В.В.

Ґлосарій

СТУДЕНТСЬКА ГОЛОДІВКА

Опитування

Горохівський Левко

Інтерв’ю

РОЗУМНИЙ ПЕТРО ПАВЛОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ПРОКОПОВИЧ ГРИГОРІЙ ГРИГОРОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

МАРМУС ВОЛОДИМИР ВАСИЛЬОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ВИННИЧУК ПЕТРО МИКОЛАЙОВИЧ. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

ГОРОХІВСЬКИЙ ЛЕВКО ФЕДОРОВИЧ (ЛЕОН ТЕОДОРОВИЧ). В.Овсієнкo

MENU