КОХАН ВАСИЛЬ ІВАНОВИЧ

автор: Овсієнко В.В.

КОХАН ВАСИЛЬ ІВАНОВИЧ (нар. 18.11. 1926, с. Косино Мукачівського р-ну Закарпатської обл.
Інженер, учасник дисидентського руху.
Народився в Підкарпатській Русі, яка належала тоді до Чехословаччини, у бідній, але національно свідомій лемківській сім’ї. Батько, Іван Кохан (у 1898–1967), двічі був заарештований німцями і большевиками. Брат Михайло 1947 (чи 1948) ув’язнений за ст. 54 на 5 р. за співпрацю з підпіллям УПА. Мати, Дзямко Олена Іванівна, прожила 99 років, померла в 2001.
Василь з дитячих літ читав українські книжки і пресу, вважає себе учасником національно-визвольного руху з 1938 р. Уже в 1939 р. він пройшов військовий вишкіл УВО (Українська військова організація) у районі Чорної Тиси, недалеко від гори Сивуля і, за його словами, брав участь у боях за незалежність Підкарпатської України.
1944 р. К. примусово мобілізований у Радянську Армію, брав участь у боях на території Польщі, Чехословаччини. Тричі поранений, контужений, внаслідок чого частково втратив слух.
Після війни до 1950 р. служив у районі Кам’янця-Подільського, Чернівців у чині сержанта, старшого сержанта, старшини роти. Неодноразово, з ризиком для себе, передавав воїнам УПА патрони, ґранати.
1952-53 рр. закінчив курси електромеханіків пересувних електростанцій при Львівському лісотехнічному інституті. 1953 р. поступив у московський технікум, вивчився на електрика. З 1955 навчався на інженерному факультеті Академії сільськогосподарських наук у Києві, закінчив її 1960 р. за фахом інженер-механік проектування машин, конструктор. Працював у науково-дослідному інституті УКРДІПРОстанок, потім старшим науковим співробітником Інституту автоматики. У 1962-65 рр. одночасно навчався на вечірньому відділенні факультету автоматики і телемеханіки Київського політехнічного інституту. Як талановитий інженер, мав технічні винаходи.
К. слухав висилання радіо «Свобода», мав знайомства в колі шістдесятників, читав і розповсюджував літературу самвидаву, зокрема, працю І.Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», яку одержав від інженера Юрія Хорунжого. Часті відрядження сприяли поширенню самвидаву по всьому СРСР. Звільнений з роботи з політичних мотивів, влаштувався на посаду виконуючого обов’язки с.н.с. Київського філіалу Всесоюзного НДІ поліґрафії.
29.10. 1974 р. К. затриманий КГБ в лікарні. Уночі в нього «вибивали» явку з повинною, погрожуючи: "Мы тебя не отпустим. Никто не знает, где ты. Ты читал, сколько людей пропадает?"
Звинувачений у «розповсюдженні в усній формі завідомо неправдивих вигадок, що паплюжать радянський державний і суспільний лад» (ст. 187-1 КК УРСР) у період 1970-74 рр.: щодо виборчої системи, у сільському господарстві, у національній політиці. Так, говорив про примусову русифікацію, знищення пам’яток української культури. Зокрема, йому інкриміновано розповсюдження інформації про пожежу в Центральній науковій бібліотеці 24.05. 1964 та в Георгіївській церкві Видубицького монастиря в грудні 1967 р., про спалення давніх книг на 5-й ТЕЦ у Дарниці. Крім того, К. витиснув на фользі герб тризуб і подарував знайомим. Інкримінований йому також «Щоденник старшого наукового співробітника». Усі звинувачення побудовані на показах випадкових людей. Ніхто з інженерів – друзів К. показів про літературу самвидаву не дав.
Справу вів слідчий Кухарчук Сергій Семенович.25.02. 1975 р. Київський обласний суд під головуванням А.Ф.Ткачової виніс вирок: 2 р. ув’язнення в таборах загального режиму.
Карався К. у колонії № 313 у Харківській обл.. Зона була «голодна»: добове харчування коштувало 33 копійки. В’язні були виснажені, непритомніли з голоду. К. працював зварювальником, зіпсував очі.
Коли звільнився – ні роботи, ні житла не мав. На збиранні овочів у колгоспі на Київщині заробив трохи грошей, одягнувся. Зумів пройти в консульство США, що знаходилося в готелі "Москва". Розповів про своє становище, передав свій вирок і касаційну скаргу. Йому обіцяли сприяння в еміґрації, але з його технічним фахом, пов’язаним з «таємницями», про це не могло бути й мови.
Коли К. йшов до консульства на чергову зустріч, його на Хрещатику затримали кагебісти, завезли в Дніпровський райвиконком ніби влаштовувати на роботу. Однак К. вдалося самому по знайомству влаштуватися на завод «Тисячний» на розвантажувальні роботи. Там оцінили його знання, застосовували його технічні винаходи з розвантаження вагонів з сипкими матеріалами, однак патент зареєструвати колишній політв’язень не міг: його зареєстрували на інше ім’я в Росії.
1982 р. К. поступив заочно в Ленінградський хіміко-технологічний інститут, щоб відновити інженерні дисципліни, одержав третій диплом.
К. відновив знайомства в колі дисидентів, знову читав і розповсюджував самвидав, журнал «Посев», потрапляли до нього еміґрантські газети "Українське слово", "Шлях перемоги".
1987 р. К. вийшов на пенсію. З того ж року брав участь у роботі Українського культурологічного клубу. Член-засновник Всеукраїнського Товариства політичних в’язнів і репресованих (1989). Брав участь у виборчих кампаніях 1989-90 рр. Член Спілки офіцерів України, Української Гельсінкської Спілки, потім Української Республіканської партії.
Одружений; син Євген, 1963 р. н., лікар; син Олесь, 1965 р. н., льотчик.

Бібліоґрафія:
Архів ХПГ: Автобіографічна розповідь В.Кохана 5.04. 2003 р.
Склав Василь Овсієнко 13.02. 2007 р., Харківська правозахисна група.