МУРАТОВ МИКОЛА ФЕДОРОВИЧ. На шляху до незалежної України: погляд у минуле з Москви
автор: Муратов М.Ф.
Микола МУРАТОВНа шляху до незалежної України: погляд у минуле з Москви
Спочатку коротко хочу сказати про себе. Я народився 1950 роцi в Ярославській обл., де мій батько, Войленко Федір Якович, військовий будівельник, брав участь у будівництві 3-го поясу протиповітряної оборони Москви. Батько родом зі східної частини Білгородської області, поспіль заселеної українцями, де і зараз у селах говорять українською мовою. Мати, Куропаткіна Ганна Оникіївна, походила з родини білоруських селян Могильовської губернії, що переселилися до Сибіру під час столипінських реформ початку ХХ століття. Перші шлюби обох батьків на той час розпалися і за законами того часу мене зареєстрували на прізвище першого чоловіка моєї матері. Так я став Муратовим.
У 1952 році батька заарештували за дрібне посадове правопорушення і засудили на 12 років позбавлення волі. Нас (мені було 1,5 року, сестрі – 6 років) виселили зі службової квартири і конфіскували майно, що складалося з кози, яка давала молоко дітям, і радіоприймача АРЗ. Після цього сім’ї довелося поневірятися по країні, жили ми на Білгородщині – батьківщині батька, потім на о. Сахалін. Так що в мене є підстава «дякувати тов. Сталіну за щасливе дитинство». У 1958 році родина переїхала в Україну, в донбаське місто Сталіно, яке в 1961 році стало Донецьком. Тут я закінчив середню школу і, пропрацювавши рік на шахті, виїхав до Москви, де жила старша сестра по матері. У 1969 році вступив на медико-біологічний факультет 2-го Московського медичного інституту, який закінчив у 1975 році за фахом лікар-біофізик. За задумом батьків-засновників факультету, ми, медики, одержавши фундаментальну підготовку в галузі фізики, хімії та біології, мали б потрясти теоретичні основи медицини. Але особисто мені потрясти нічого не довелося, тому що сам я був вражений комуністичною дійсністю на самому початку своєї наукової кар’єри. На відміну від більшості, мені не вдалося примирити себе з тим розривом, який склався в країні між буденною корупцією і моральними гаслами КПРС. Наприклад, чому при декларованій загальній рівності в країні існує окрема система постачання населення товарами і послугами? Чому торгівля в СРСР здійснюється на різну валюту, що нагадує валютну систему окупованих територій, як це було під час війни з Німеччиною? Адже, як я з’ясував, такої сеґреґації немає навіть у країні, де переміг апартеїд – ПАР, де паспорти й прописка були обов’язкові лише для небілого населення. Намагаючись прояснити для себе ці питання, я почав самостійно вивчати радянське право, простудіював усі підручники для радянських юристів і кодекси. До 1980 р. мій інтерес до медико-біологічних наук згас зовсім і я перейшов на роботу в практичну охорону здоров’я. Мусив утримувати двох дітей, тому довелося влаштуватися на роботу в кремлівську лікарню лікарем-лаборантом, де дослужився до завідувача гормональним відділенням. Робота в ЦКЛ 4-го Головного управління МОЗ СРСР (так офіційно називався цей медичний заклад) збіглася за часом з вимирання старечої частини Політбюро ЦК КПРС. «Великий почин» почав тов. Косигін у грудні 1980 р., потім його в січні 1982 підхопив тов. Суслов, а листопаді і сам тов. Брежнєв. Бути присутнім на похороні Андропова мені не довелося, до цього часу мене вже змусили звільнитися. Під загрозою арешту. Тоді я вже почав примикати до релігійної сфери правозахисного руху. Це була рух християн-екуменістів, який очолював Сандро Рига. Близько двох років ми щотижня збиралися групою 10-15 осіб на нашій і ще одній квартирі для молитовного спілкування. Обговорювали і загальнополітичні теми, обмінювалися сам- і тамвидавом. До початку 1984 року нас остаточно «зачистили». Сандро запроторили до спецпсихлікарні, хоча я готовий поручитися, що його психічне здоров’я в той час було краще за моє. Заарештували кілька активістів і в Україні. У нашій групі провели кілька обшуків з метою вилучення «підривної літератури». До цього мене в кремлівській лікарні в січні 1983 р. понизили на посаді і почали оголошувати догани за вигаданими приводами, а через мого безпосереднього начальника передали «дружню пораду» звільнитися за власним бажанням, «інакше тебе посадять». Я пішов на такий компроміс, і репресія щодо мене обмежилася тим, що я два місяці не міг влаштуватися на жодну роботу за спеціальністю, що за відсутності заощаджень кинуло мене у злидні.
Слід зазначити, що чекістський прес у Москві був легший, ніж в інших частинах країни, особливо в Україні. Іноземні журналісти, посольства, велика кількість іноземних туристів, мабуть, не дозволяли створити таку щільну оперативно-слідчу опіку навколо кожного інакодумця, як в інших місцях країни. У нашому середовищі висловлювалися навіть такі думки, що, мовляв, дисиденти з московською пропискою володіють якимись правами «римського громадянства», особливо це відчувалося, коли читалася або слухалася по радіо «Хроніка поточних подій».
На початку 1985 року в Москві повіяло духом змін. Я це відчув у бесідах із комуністами – своїми колеґами по роботі в НДІ морфології людини АМН СРСР. Мені перестали затикати рот, погрожувати, що з такими висловлюваннями я довго не протягну на волі тощо. А коли аспірант з України на прізвище Грунько пішов «радитися» в райком КПРС з приводу моїх антирадянських розмов (його контрарґументом у суперечці зі мною було посилання на те, що ми поки що живемо в 1-й фазі комунізму – соціалізмі, а в другій фазі – повному комунізмі – всі недоліки зникнуть), то йому сказали, що зараз такі погляди вже припустимі і багато що в країні буде переглядатися. Так для мене почалася епоха перебудови і гласності.
На початку 1987 року перебудова в СРСР увійшла до стадії визнання наявності в країні політичної опозиції і політв’язнів. Почалося масове звільнення політзеків, засуджених за ст.ст. 70 і 190-прім. КК РРФСР і аналогічних статей союзних республік. Це подавалося як акт помилування, амністія та інше, але поки що не реабілітація.
Багаторічна монополія ЦК КПРС на будь-яку політичну, суспільну, культурну і взагалі будь-яку соціальну активність у країні призвела до того, що гласною і негласною опозицією виявився весь суспільно-політичний, інтелектуальний і націоналістичний спектр радянського суспільства, від охоронців «комуністичної чистоти» до тих, хто з часом стануть «терористами».
Уже тоді стало очевидним, що економічна теорія та практика реального соціалізму спростована життям, а соціальні прогнози, в тому числі й у національному питанні, не підтвердилися. В СРСР настала системна криза, назрівали значні зміни в країні, не виключався і трагічний розвиток подій у вигляді громадянської війни, голоду і повної економічної розрухи.
У колі ж релігійно-просвітницького та правозахисного руху, до якого я примикав і брав участь у ньому з початку 80-х, переважали оптимістичні сценарії перебудови суспільства за західним зразком: ринкова економіка на основі приватної власності, демократія на основі політичного плюралізму, розподіл влади та інше, інше. Справедливе національне облаштування, здавалося, випливатиме з демократії і стане наслідком дотримання прав людини. Українська проблема, хоча було відомо, що майже половина політзеків в СРСР – це українці, якось особливо не звучала в нашому колі. Особливо на тлі боротьби за право євреїв на еміґрацію і кримськотатарського питання. Будучи українцем за походженням, я хоч і жив до переїзду в Москву в Українi, але в тій її частині, де українство принижувалась до сільського рівня. Українство в мені відродили українські дисиденти в особі Чорновола, Геля, братів Горинів, Василя Барладяну та інших.
До середини 1987 року, коли кількість звільнених політзеків у Москві досягла певного рівня, а московські чекісти перестали вдиратися в приватні квартири інакодумців з метою... (мету вони придумували на ходу, наприклад, перевірка паспортного режиму за анонімним дзвінком), стало можливим проводити громадські заходи: семінари , прес-конференції та інше в цих приміщеннях, що вийшли з-під кадебістського пресу. Одним із таких проектів став прес-клуб «Гласність» з однойменним самвидавним журналом. Проект очолювали Сергій Григорянц і Лев Тимофєєв. На грудень того 1987 року, як своєрідний виклик владі, був запланований перший в історії нашої країни відкритий семінар з гуманітарних проблем в СРСР. Серед 10 запланованих, секція ч. 3 була сформульована як «Національні проблеми». Координаторами були затверджені В’ячеслав Чорновіл і Паруйр Айрікян. У підзаголовках були означені такі теми:
– сучасний стан внутрішнього законодавства у сфері національних взаємин і міжнародні угоди з прав людини;
– гласність та національні проблеми;
– законодавчі, соціальні, загальнокультурні і т.п. заходи, необхідні для приведення правової ситуації з національного питання у відповідність із міжнародними угодами і пактами з прав людини;
– специфічний характер заходів урядових ґарантій і громадського контролю в галузі національних проблем.
Для історичної довідки відзначимо, що всі секції семінару, крім № 3, працювали вчасно, хоча орендовані для відкриття, загальної дискусії та закриття конференцiї державнi примiщення були зачинені під вигаданими причинами (санiтарний, технiчний та протипожежний стан). Усе проходило на приватних квартирах. Семінару ж із національних питань влада не допустила навiть по хатах. В’ячеслав Чорновіл, брати Горині, Iван Гель зi Львова та інші учасники та доповідачі з України, Прибалтики, Вірменії були затримані, коли сідали в потяги та літаки, або зняті з поїздів під час руху. Василя Барлядяну навiть декілька днiв тримали пiд домашнiм арештом. Цим правляча верхівка означила головну болючу і вразливу точку комуністичного режиму – національне питання, і цим загнала проблему ще глибше. До початку розпаду СРСР залишалося два, а до повного – ще два роки.
До цього часу, до кінця 1987 року, я вже за посередництвом Василя Барладяну і Юрка Руденка був введений до кола українських національно-демократичних правозахисників, розголошував факти переслідування греко-католиків. З мого квартирного телефону Йосип Тереля в серпні 1987 року передав на Захід «Декларацію про вихід УКЦ з підпілля». У грудні я був кооптований у члени Української Гельсінкської групи, представляв корпункт «Українського вісника» як органу УГГ в Москві. Приблизно з цього часу моя трикімнатна квартира в Київському районі Москви, поблизу кінотеатру «Україна», на вулиці, що носить ім’я «сербського інтернаціоналіста хорватського походження Олеко Дундича», стала представництвом майбутньої незалежної та демократичної України. Свій остаточний анґажімент в українські справи я завершив у січні 1988 року, з’їздивши до Львова. Виявлений мені прийом дав підставу жартома сказати львів’янам: «Ви мене приймаєте так, ніби я не один десяток років просидів за волю України».
Взагалі, у мене є така схильність до жартів, я міг пожартувати навіть з аґентами зовнішнього спостереження. Про один такий, на мій погляд, вдалий жарт я хочу розповісти. Пам’ятаю, якось після грубої депортації В’ячеслава Максимовича з Києва до Львова в 1988 році я умовив його приїхати до Москви «на психологічну реабілітацію» в товаристві західних журналістів і дипломатів, які жадали почути з його вуст розповідь про останні події в Україні. Відвідавши низку посольств і влаштувавши у мене вдома прес-конференцію, ми вийшли з під’їзду разом з Чорноволом і західною журналісткою, яка затрималися після прес-конференцiї, і рушили у напрямку метро. З лавки біля під’їзду звівся молодий чоловік і, не поспішаючи, на відстані близько 10 метрів пішов за нами. Перейшовши вулицю, на початку невеликого скверу ми помітили лежачого на землі п’яного чоловіка років 40. «Ось так треба працювати, ось це справжній професіонал», – сказав я, звертаючись нарочито голосно до Чорновола та журналістки, побіжно поглядаючи на топтуна. На мою втіху, мої супутники помітно повеселішали, посміхався і чекістик. Йдемо далі. Назустріч нам рухається, під ручку, немолода подружня пара. «В’ячеславе Максимовичу! – кажу так само гучно. – Та вони для вас мобілізували всі свої резерви iз запасу!». А взагалі моє почуття гумору Чорновіл називав українським і для цього в «Українському віснику» він відкрив ним «куточок гумору».
Навіщо потрібний був такий чоловік і таке місце в Москві? А для того, що в Україні аж до 90-го року не було ні постійно акредитованих іноземних журналістів, ні дипломатів демократичних країн, які виявляли тоді до українських справ підвищений інтерес. Зібрання опозиціонерів на приватних квартирах і будинках в Україні як і раніше припинялися міліцією і КДБ, телефонний зв’язок із Заходом був нестійкий. У тодішній українській пресі правозахисників цькували, як і до перебудови. Готувалася громадська думка до видворення з країни Чорновола та Михайла Гориня. Греко-католиків переслідували адміністративними штрафами та арештами до 15 діб. Як приклад «затероризованості» наведу випадок з єпископом УКЦ із Закарпаття Іваном Маргітичем. Одного разу влітку 1988 року після візиту до мене на роботу в НДІ морфології АМН СРСР, де наша зустріч була зафіксована органами, я проводжав владику на поїзд. Вже у вагоні він зауважив провідника у мундирі і сприйняв його за міліціонера. Швидко передав мені якісь документи і запропонував швидко йти в інший вагон.
– Владико, – сказав я єпископу, – це ж залiзничник у мундирі. – І ми дружно заусміхалися.
Про всі ці неподобства я та Анатолій Доценко повідомляли західним прес-аґентствам, а з початку 1989 року Анатолій став передавати вісті з України в радіоефір через українську редакцію радіо «Свобода».
Кілька слів хочеться сказати і про Анатолія Доценка. Цей загалом мужній чоловік багато зробив для України, але він мав одну ваду: був схильний до ресторанного марнування часу і супутніх розваг. Можливо, він так знімав психологічну напругу. Але надалі це привело його до тяжкого алкоголізму у вигляді запійного пияцтва та передчасної смерті в 40 із чимось років. Цьому сприяла й та обставина, що за свої виступи по радіо «Свобода» Анатолій отримував гонорари як за свої репортажі і на ті часи значні суми. Але інформацію він отримував по телефону з різних областей України як працівник інформаційної служби УГС і, чесно кажучи, це не були зароблені ним гроші. Це був якийсь недогляд керівництва УГС і, зокрема, В’ячеслава Максимовича. Зі своїми кореспондентами та УГС Доценко прибутками не ділився, а зазвичай розтринькував їх у шинках. І нерідко потрапляв у п’яні халепи. Ба більше, він ревно ставився до того, що велика частина інформації з України на Захід іде через мене (поодинці ми б не впоралися з усім потоком), тобто хотів бути монополістом, єдиним у Москві джерелом вістей з України. Я підозрював його в тому, що він під час запійного затемнення свідомості організував мені кілька погрозливих дзвінків телефоном. По голосу я впізнав одного з його товаришів по чарці, студента з Західної України, який примикав до УГС. А одного разу напідпитку під моїм психологічним тиском зізнався, що це були їхні з тим студентом п’яні жарти. Гарні жарти: «Поріжемо тебе на шматки» та інше. Крім цього, мені вистачало і справжніх телефонних погроз від чекістських покидьків. Мене такі дзвінки дуже діставали і вибивали з робочого ритму. Починалися вони по-українськи: «Це пан Микола Муратов?». І далі йшли погрози.
Хоча Анатолієм, використовуючи його слабкості, могли якось маніпулювати й відповідні органи. Не могли ж вони залишити без уваги той факт, що аудиторія радіо «Свобода» в Україні обчислювалася мільйонами. Доценко володів хорошою дикцією, вільно володів українською мовою і мав усі задатки радіожурналіста. Його повідомлення користувалися великою популярністю або, як зараз кажуть, мали дуже високий рейтинґ в Україні.
А взагалі Анатолій вийшов на нас ініціативно, написавши листа Чорноволу на його львівську адресу, і ми їздили до нього додому для першого знайомства. До цього він схилявся до Демократичного союзу Новодворської і, за відгуками, вів себе на їхніх акціях провокаційно щодо міліції. Психологічно і за менталітетом Анатолій Доценко був якоюсь протилежністю мені. Я – русифікований українець з російським прізвищем, вихований у російській культурі, а він напівросіянин – напівказах, але з українським прізвищем, вихований в українській родині, тому вважав себе українцем. У нас були рівні стосунки, він поважав мене як старшого товариша, сприймав мою критику способу життя та пияцтва, але не серйозно і не надовго. В останні роки його життя я як лікар прямо йому говорив про ту смертельну небезпеку, яку несуть у собі тривалі запої. Така форма алкогольної залежності є більш руйнівною для здоров’я навіть у порівнянні зі щоденним пияцтвом. До того ж він тероризував своїх прийомних батьків. Усі види лікування і мої спасенні бесіди виявилися марними. Приблизно за півроку до смерті, в останній телефонній розмові, коли він розповів мені про те, що в нього в сечі з’явилася кров, я прямо йому сказав, що це його передостанній запій і після наступного він помре. Він погодився і сказав, що і його друг, лікар-нарколог, каже те ж саме. Але і загроза смерті його не зупинила.
У 1988 р. Москва вирувала подіями і заходами, організованими дисидентами і колишніми політзеками, майже щодня створювалися політичні групи і гуртки, анонсувалися нові самвидавні журнали, виходили з підпілля старі видання, вони асоціювалися, кооперувалися між собою, виникали і розпадалися союзи і т. п.. Загалом, тоді переважала об’єднавча і творча тенденція розвитку правозахисного руху в країні. Тенденція до розпаду СРСР поки що чітко не проглядалися. Здавалося, перебудовуватися будемо всі разом. У мене вдома українці зустрічалися з прибалтами, грузинами і вірменами, обмінювалися думками та інформацією, ставилися і вирішувалися якісь питання. І це було більше, ніж табірна дружба. Їхав в емґрацію литовський священик Альфонсас Сварінскас, майбутній головний капелан литовської армії. Випровадини і прощання співтабірників, серед яких був і справжній аґент ЦРУ Норік Григорян, відбулися у мене вдома. Життя вирувало.
Чорновіл призначив мене від імені «Українського вісника», а Іван Гель – від органу Комітету Захисту УКЦ «Християнський голос», бути представником в Асоціації незалежної преси, створеної Олександром Подрабінеком. Пам’ятаю, у своєму виступі я поскаржився, що для україномовних журналістів в СРСР не випускають навiть друкарських машинок з українським шрифтом. Втім, складність була у всіх одна – монополія держави на друковане обладнання та розмножувальну техніку. Зараз уже мало хто пам’ятає, що до 1987 року ввезення в СРСР персональних комп’ютерів і принтерів до них здійснювалося через дозвільну систему МВС. А до типографського обладнання доступу не було аж до 1991 року.
Михайло Горинь представив мене Паруйрові Айрікяну і Мірабу Коставі як представника України в Асоціації допомоги колишнім політв’язням. Представником українських дисидентів призначив мене і Олесь Шевченко, але куди – зараз уже не пам’ятаю. З Мірабом ми також планували видання журналу з національних проблем, точніше, він пропонував мені видавати такий самвидавний журнал у Москві.
Однак основною моєю справою я вважав участь у прес-службі УГГ-УГС, де моїм шефом був В’ячеслав Чорновіл, і в Комітеті Захисту УКЦ, де я, будучи якоюсь мірою фахівцем з радянського релігійного законодавства, був юридичним консультантом. Моїм шефом у Комітеті був Іван Гель.
Через мене йшов також потік гуманітарної допомоги в Україні від іноземців та закордонних українців, література – т.зв. тамвидав. Деякі українські автори-політзеки завдяки мені вперше побачили свої друковані праці, видані на Заході, за написання яких їх і саджали.
Почасти моя діяльність мала довірчий і конфіденційний характер, особливо пов’язана з отриманням книг і деяких сум в іноземній валюті, що могло спричинити кримінальне переслідування. Це викликало в мене психологічну напругу, і я за найменшої нагоди намагався розвіятися в Україні, де психологічно відчував себе спокійніше. До того ж, мене захоплювала робота з надання конкретної юридичної допомоги священикам і громадам УГКЦ на заході Україні. Хотілося на практиці випробувати дію нещодавно прийнятого Закону СРСР «Про порядок оскарження незаконних дій посадових осіб» для припинення адміністративних репресій проти греко-католиків. Утім, такі позови не принесли бажаного результату, хоча пропагандистський і психологічний ефект, без сумніву, був.
Влітку 1988 р., отримавши чергову відпустку на роботі (науковим співробітником в НДІ морфології АМН СРСР), я, попередньо узгодивши свій візит із Чорноволом, прилетів до Львова. Оселився на квартирі Чорновола на вулиці Левітана. Мета поїздки, крім усього іншого, передбачала і відпочинок де-небудь у Карпатах. Це входило і в плани В’ячеслава, проте на місці поїздку в Карпати довелося відкласти днів на десять.
У цей час у Львові почалися напівстихійні мітинги, влада злякалися такого розвитку подій. Напівстихійними я їх називаю тому, що народу збиралося багато при мінімальних зусиллях організаторів. І ось "порушників спокою" Чорновола з М. Горинем викликають до заступника прокурора області, а вони запрошують мене з собою як «московського адвоката». Як виявилося, мета виклику була не процесуальна, це просто була бесіда з метою залякати. Тому, коли я попросив прокурора прояснити мету виклику і процесуальний статус «моїх клієнтів», які не порушували ніяких законів, а право на мітинги і збори закріплене в конституціях СРСР та УРСР та міжнародних Пактах з прав людини, ратифікованих в СРСР, заступник прокурора області дуже розхвилювався і зажадав, щоб я вийшов з кабінету. Я, пообурювавшись для годиться хвилину-другу, покинув кабінет. Одне слово, я виступив як громовідвід, і Славкові з Михайлом дісталося менше гніву чиновника. Окрім ролі захисника, я написав ще й прокламацію на одному аркуші про право народу на мітинги, покликаючись на закони СРСР та УРСР. Адже як тоді в країні проходили першотравневі і листопадові демонстрації трудящих? Ніяких попередніх дозволів міськ- і райвиконкоми не давали. Окремого законодавства з цього питання не існувало, а перебудовна влада висунули гасло: «Все, що не заборонене, – те дозволене». Зі слів о. Ярослава Лесіва, моя прокламація мала успіх.
У цей час у Львові велась і робота з реорганізації УГГ в загальноукраїнську політичну організацію Українська Гельсінкська Спілка. Попередньо я в ці задуми посвячений не був, можливо, і з конспіративних міркувань, тому прохання В’ячеслава Максимовича означити розділ статутних принципів УГС («Декларації принципів») майбутньої організації застала мене зненацька.
Він просив мене написати розділ про права людини, ґрунтуючись на міжнародних пактах. Хоча я і вважав себе фахівцем з цього питання, але без літератури, яка залишилася в мене в Москві, відчував себе не зовсім упевнено. Однак Чорновіл мене заспокоїв, сказавши, що його цікавлять загальні принципи та найменування документів, без конкретного посилання на статті міжнародних Пактів з прав людини. Такий документ довідкового характеру я написав обсягом у кілька сторінок від руки. Аналогічні (на інші теми) завдання мали і брати Горині, Іван Гель, Зіновій Красівський, Василь Барладяну, Степан Хмара. Може, хтось ще, про кого я не знаю. Але в моїй пам’яті відклалося те, що головним автором «Декларації принципів УГС» був Чорновіл. Зібравши цей довідково-чорновий матеріал в окрему течку, В’ячеслав Максимович сказав, що тепер ми можемо поїхати в Карпати через Моршин. Зіновій Красівський, який там живе, повезе нас далі машиною. До Моршина їхали в автобусі через Стрий. У Зіновія Михайловича жив тоді Іван Світличний, паралізований після інсульту, відомий український дисидент. Доглядала за ним його дружина. Наступного дня до нас долучилася дружина Чорновола Атена з онуком Васильком, і ми вирушили(не без чекiстського ескорту) в дорогу. Перша зупинка – Болехів. Поспілкувалися з о. Ярославом Лесівим, з’ясували його ставлення до УГС. Тепер мені стало зрозуміло, що крім відпочинку В’ячеслав Максимович буде вирішувати і кадрові питання майбутньої організації. Кінцевою метою нашої поїздки стали Чернівці. Якщо у Львові, Івано-Франківську, Києві, Харкові, Дніпропетровську організаційні питання не викликали проблем, то в Чернівцях крім Йосифа Зісельса кадрів не було, а сам Йосиф був під адміністративним наглядом і не міг приїхати ні до Львова, ні до Києва. Тому ми після відвідання Панаса Заливахи в Івано-Франківську, короткої зупинки в Прокураві та Космачі дісталися Чернівців. Адміністративно-піднаглядний Зісельс погодився вступити в УГС та організувати обласну філію.
До ночі повернулися в Моршин і, переночувавши у Зіновія Красівського, автобусом повернулися до Львова. Наступного дня я вилетів у Донецьк, де відпочивала у сестри моя сім’я. Коли я прилетів у Донецьк (рейс був транзитний, Львів – Волгоград), мені заявили, що валіза, яку і здав у багаж, полетіла далi, у Волгоград. Дали якийсь бланк чи то для написання заяви про розшук, чи то для претензії. Проте не встиг я його заповнити, як мій багаж "знайшовся". Що вони там шукали, я не знаю. От уже любителі попорпатися в брудній білизні в прямому сенсі слів! Усі конфіденційні матеріали були в мене з собою в ручній валізці. У Донецьку я за завданням Чорновола мав відвідати одного симпатика (забув його ім’я) нашого руху і передати йому запрошення на вступ до УГС. Славко просив мене також відвідати в Краматорську Григорія Гребенюка з тією ж метою. За адресою в Донецьку я нікого не застав, а в Краматорськ не потрапив через брак часу, тому що потрібно було повертатися в Москву, відпустка закінчувалася.
Крім мене і Анатолія Доценка в нашому колі московських українців було ще близько десятка осіб українського походження, які тією чи іншою мірою поділяли наші погляди. З ними спілкувався в основному Доценко, я, за браком часу, досить рідко. Тепер же, отримавши завдання від Чорновола створити в Москві філію УГС, впритул почав контактувати з цими людьми. Частина з них були жителі Москви, приблизно половина була студентами, які приїхали на навчання. Від багатьох віяло комсомольським завзяттям. Взагалі-то мій досвід спілкування з українцями в Москві був негативний. Доля зводила мене в основному з кар’єристами і людьми недисидентської ментальності, з радянськими людьми в чистому вигляді. Континґент для УГС потрібен був усе-таки трохи ліпший, а я в деяких вбачав явних інформаторів КДБ. Але цей факт я завжди намагався ігнорувати, тому що наша діяльність була абсолютно легальною.
У вересні ми провели установчі збори, де я на пропозицію Доценка був обраний координатором, головою Московської філії УГС. Збиралися ми 1-2 рази на місяць. Питання порядку денного були в основному щодо актуальних подій тих днів. У пам’яті залишилося тільки те, що ми висловили протест проти арешту прокуратурою Львова Івана Макара за ст. 187-прім КК УРСР («поширення завідомо неправдивих вигадок»). Одним з епізодів звинувачення було поширення «Декларації принципів УГС». На прохання Чорновола, я почав підшукувати «відомого московського адвоката» для майбутнього процесу Івана Макара. Процес мав бути унікальний у тому сенсі, що це була єдина у всій країні справа за цією статтею в перебудовну епоху. Ернест Михайлович Аметистов, відомий учений-юрист, який згодом став членом Конституційного суду РФ – з ним я був знайомий з клубу "Перебудова", – дав мені координати трьох висококваліфікованих і найвідоміших у той час адвокатів – їхні імена й до останнього часу були на слуху. З різних причин мені відмовили в їхній участі в процесі. Так я і доповів Чорноволу. Як варіант, розглядалося і моє підключення до справи. Ернест Михайлович почав мене теоретично готувати до процесу. Хоча я не мав будь-якого досвіду захисту в кримінальних справах, та сміливості мені не бракувало. Адже найголовнішим чинником і способом захисту ми вважали надання справі Макара широкого громадського резонансу. Цього, мабуть, побоювалася і сторона звинувачення. Справа була закрита.
Не могла не викликати усмішку відповідь, що надійшла на мою домашню адресу зі Львівської міської прокуратури на наш лист протесту. На жаль, оригінал я віддав на Україну, не залишивши собі копію. Але він звучав, майже дослівно, так: «Московській філії УГС. Повідомляємо, що справа про звинуваченням Івана Макара за ст. 187-1 КК УРСР припинена у зв’язку з відсутністю складу злочину. Прокурор, підпис». Ось, жартував я, варто було поскаржитися москвичам – і справу припинили.
Брали участь ми з українськими синьо-жовтими прапорами і в загальномосковських акціях і демонстраціях, які проводила «Демократична Росія». Прапори приносили члени Українського молодіжного клубу, що примикав до УГС. Якщо не помиляюся, була така думка, що частота появи української національної символіки на публічних акціях у Москві в той час навіть випереджала аналогічний процес в Україні. Однак центральне керівництво УГС хотіло від Москви і Росії більшого. Михайло та Богдан Горині регулярно нагадували мені, що в Росії живуть мільйони українців, треба б пробудити в них національну самосвідомість і включити в наш рух. Але я цього не міг зробити з двох причин: я не маю таланту трибуна і публічного політика, а друге – це не ті українці, які нам потрібні.
При всіх наших недоліках, у Москві була цілком бойова філія УГС. Ми, зокрема, відгукувались на події в Прибалтицi й інших республіках, де гальмувалася перебудова. Моя особа, як її координатора, була представлена у Координаційній Раді УГС, я регулярно їздив до Києва на засідання.
Пригадується, як на одних із перших зборів Координаційної Ради в Києві, у приватному будинку на Подолі, де головував Василь Овсієнко, увійшли два міліціонери. Один представився дільничним і заявив, що ми проводимо незаконні збори, тому що ви, мовляв, голосуєте щодо порядку денного та інше. Тоді вже вийшов Закон про мітинги, демонстрації, збори і вуличні походи, який передбачав дозвільний порядок таких заходів. Проте на збори в приватних житлових приміщеннях цей закон не поширювався, і не тому, що він (Закон) був такий демократичний, а з тієї простої причини, що конституційний принцип недоторканності приватного життя і житла не давав тому ж дільничному чи іншим оперативникам законних підстав проникати в оселі: підглядати, підслуховувати і т.п., аж до аґентурного проникнення з метою з’ясувати причини і приводи для цього зібрання. Тобто законним шляхом неможливо встановити незаконність зборів у приватному будинку, що становило предмет адміністративного правопорушення. Проникати вищевказаним способом можна було тільки в порядку розслідування кримінальних справ. У Москві цей правовий принцип уже дотримувався років два, судячи з того, що останній наліт на мою квартиру під приводом перевірки паспортного режиму був у червні 1987 року. У Києві ж це ще іґнорували, і я коротко нагадав охоронцям, що їхні дії незаконні. «А що стосується мети нашого зібрання, – продовжив я, – то ми послали людей по горілку і чекаємо їх повернення». – «А з приводу закуски?» – (Стіл був порожнім). – «Але ж закуску скасували ще в минулій п’ятирічці», – закінчив я фразою з відомого анекдоту. Всі заусміхалися і міліціонери пішли. Засідання нам вдалося провести, але потім, як я з’ясував, господаря дому все-таки оштрафували. (Очевидно, йдеться про Координаційну Раду УГС близько 8 квітня 1989 року в хаті Дмитра Федоріва на вулиці Олегівській, 10. Тоді господар сказав дільничному міліціонеру, що ми справляємо день народження Овсієнка. Так я виявився в центрі події. А секретарем УГС я не був, тільки членом Координаційної Ради, потім і головою Житомирської обласної філії, яка створена була 16 липня 1989 року. – В.Овсієнко).
На піку своєї активності, а це з середини 1987 до кінця 1990 року, мені доводилося працювати ніби на три ставки: 1 і 2 місця займали правозахисний та релігійний компонент, але багато часу забирав і чисто побутовий аспект: хтось кудись якось їхав, мені доводилося зустрічати і проводжати гостей. Іноді справи накладалися одна на одну, і я був на межі фізичного і морального виснаження.
Чим же я займався конкретно? Брав і передавав на Захід інформацію, попередньо обробивши і надрукувавши її для телефаксу. Зустрічався з безліччю журналістів, дипломатів, політологів-радянологів на їхнє прохання і за рекомендацією шефів з Україною. Отримував і передавав в Україні оргтехніку: комп’ютери, принтери, факсимільні апарати і т.д. Маючи деяку популярність на Україні, доводилося приймати безліч прохачів і ходаків у приватних справах. Іноді були ходаки з проханням оприлюднити їхні маячні скарги. У цьому сенсі ситуація в країні була катастрофічна, офіційній владі та правоохоронним органам мало хто вірив, і часто проста бездіяльність влади сприймалося як підступи спецслужб. Не виключаю, що хтось спеціально направляв сутяг і психічно хворих людей у правозахисні організації. Ну, типу «органи встановили у сусідів апаратуру і мене опромінюють». Скарги неодмінно вимагали передати в ООН. Тут я згадав інститутські лекції з психіатрії. Якщо на Заході при маячних розладах свідомості переважають сюжети з бізнесу, то в СРСР, як правило, в фабулу марення вплетені спецслужби. До цього привела «чекізація і огепеушення» нашого життя. КДБ-манія не обійшла стороною і самих дисидентів. Там теж були нерідкі взаємні підозри і звинувачення у співпраці з КДБ. Не уникнув таких звинувачень і автор цих рядків.
У середині травня 1989 року делегація УГКЦ у складі двох єпископів – Филимон Курчаба, Павло Василик – і кількох священиків за попередньою домовленістю приїхала до Москви на прийом до Президії Верховної Ради СРСР. Раніше їм обіцяли прийом і предметну розмову на рівні відповідальних працівників Президії на тему про легалізацію УГКЦ. Однак на місці їм у прийомі відмовили і направили до Ради у справах релігій. Делегати були розчаровані таким розвитком подій. По-перше, вони знали, що це за Рада – це був один з оперативних підрозділів 5-го ГУ КДБ СРСР, а по-друге – вони там нещодавно були, півроку тому з цього ж питання, і відповіді не отримали. А в ПВР СРСР вони хотіли ніби як оскаржити бездіяльність Ради у справах релігій. Тому греко-католики оголосили, що вони не підуть із приймальні, поки їх не приймуть на належному рівні, і оголосили голодування. Поголодувавши в приймальні ПВР до кінця приймальних годин, вони залишили будівлю і повернулися додому виконувати пасторські обов’язки. Звістка про оголошене голодування єпископів і священиків УГКЦ швидко через Анатолія Доценка поширилася західними інформагентствами, та й самі делегати передали цю інформацію в Україні. Віруючі на Західній Україні разом з Комітетом захисту УКЦ вирішили підтримати ініціативу. Так із середини травня на Арбаті в Москві почалося естафетне голодування і одночасне пікетування з вимогою легалізації УГКЦ. Постійний континґент голодуючих пікетувальників з 10-15 осіб розміщувався на кількох квартирах і весь світлий час доби з відповідними плакатами проводив на Арбаті, в той час єдиній пішохідній вулиці в Москві, пам’ятці, яку найчастіше відвідують іноземці. Я рекомендував Іванові Гелю Арбат як місце проведення акції ще й тому, що на проведення там будь-яких акцій влада не вимагала попереднього дозволу. У той час там співали, танцювали, мітингували, пікетували і протестували неформали.
Акція тривала кілька місяців і неабияк мене втомила. Крім того, я вважав, що це відволікає протестні сили з України. Українська влада тоді більше потребували тиску знизу, ніж московська.
Більшу частину учасників я спрямовував на Арбат як безпосередньо, так по телефону, який не вгавав. Деякі голодуючі ночували в мене. Інфраструктура моєї квартири ледве витримувала такий наплив. Через те, що голодуючі постійно займали телефон, до мене не могли додзвонитися з інших питань ні з України, ні з Заходу. Крім того, я взагалі не прихильник голодування як акту протесту. А враховуючи наростаючі проблеми з продовольством у країні, владі демонстративні голодування були на руку. Комуністична влада чекає, що вся країна оголосить голодування і... так вона вирішить продовольчу проблему, іронізував я з цього приводу. Крім того, PR-ефект від акції почав катастрофічно падати. Журналістський інтерес до неї майже зник. Одне слово, я чекав зі Львова команди на згортання пікету, хоча формально і фактично не координував його і сам не брав участі в ньому. І от десь у листопаді подзвонив мені єпископ Павло Василик, який ініціював цю акцію, і на моє запитання про голодовку, яку вже перестали помічати, сказав мені, що її пора припиняти. Загалом акція була корисною, але вичерпала себе. (За деякими даними, акція тривала з 19 травня по 24 листопада 1989 року). Так я й почав говорити по телефону і особисто тим, хто хотiв змінити голодуючих .
Після цього Степан Хмара, який координував голодування від Комітету захисту УКЦ і особисто кілька разів приїздив до Москви, звинуватив мене у зриві заходу і «діях за завданням КДБ». Це він мені заявив особисто у мене вдома. І ніякі посилання на єпископа Василика його не влаштовували. Те, що я винен у зриві голодування, і мій, на його думку, зв’язок з КДБ, мене образило, тому на найближчій Координаційній Раді УГС я зажадав від головуючого Михайла Гориня включення питання про образу мене до порядку денного. Михайло Миколайович поставив моє питання в порядок денний і повідомив про це присутнім. У перерві Степан Ількович підійшов до мене і вибачливим тоном заговорив, що, мовляв, я його неправильно зрозумів. Гнів мій на той час минув, і я попросив зняти питання.
Подальші події в Україні, зокрема, більш ніж 200-тисячна демонстрація на підтримку УГКЦ у Львові 26 листопада 1989 року і відразу ж слідом за цими подіями визнання владою легального статусу греко-католиків швидше підтвердила, ніж спростувала мої припущення.
Другий раз під підозру мене підвели чекісти. Восени 1989 року мені подзвонив Тарас Кузьо, директор Українського прес-агентства (УПА) з Лондона. З УПА я співпрацював в інформаційній сфері і часто через них отримував що-небудь з оргтехніки. Тарас попросив мене бути сьогодні вдома і чекати візиту. Інших подробиць він мені не повідомив. До вечора мене відвідав незнайомий поляк-студент і передав компактний множильний апарат типу ротатора вагою не менше 20 кг. Його потрібно було відправити до Львова. Кому і як швидко – поляк не знав. Цього дня в мене в гостях був Василь Барладяну, який пізніше ввечері повертався до себе в Одесу. Поїзд проходив через Київ, і ми вирішили передати пристрій туди для подальшої передачі Чорноволу до Львова. Одеський потяг стояв у Києві близько півгодини, Василь встиг покласти апарат в автоматичну камеру схову і повідомив по телефону, якщо не зраджує пам’ять, Миколі Горбалю номер, код і прохання з оказією передати ЦЕ до Львова. Одне слово, коли кияни приїхали на вокзал, камера була порожня. Чиста робота.
Дізнання з цієї нагоди проводив Зіновій Красівський, з яким у мене були дуже теплі і дружні стосунки, але коли він мене розпитував про цей випадок, мені було неприємно. Потім ще кілька разів мені доводилося виправдовуватися. Я діяв у цiй справi максимально оперативно, а вилучити заборонений тоді розмножувальний апарат могли по дорозі на вокзал, і в поїзді у Барладяну. Але обійшлися без процесуальних формальностей, просто слухаючи телефон, швидше за все, Миколи Горбаля. Виявилося, що ротатор чекав для себе Богдан Горинь, з ким я теж мав неприємну розмову. Виявляється, він облюбував його, будучи на Заході, і запропонував такий шлях перекидання. Єдине, що мені потрібно було зробити, так це самому відвезти техніку поїздом до Львова. Але поїздка тоді не входила у мої плани, та й коли і кому я маю передати, я не знав. Хоча й тут не було ґарантії. Мене у Львові вже раніше затримували і обшукували в аеропорту та на вокзалі.
Другий випадок, аналогічний першому, стався вже під час виборчої кампанії до Верховної Ради України. Як завжди несподівано мені на квартиру приносять експрес-поштою зі США досить великий моток наклейок, де на тлі українського національного прапора був напис «ГОЛОСУЙТЕ ЗА КАНДІДАТIВ РУХУ!» Потрібно терміново передавати його до Києва. Найзручніше з провідником пасажирського поїзда. Так я і зробив. Вибрав зручний для зустрічаючих поїзд і дзвоню в Київ. Зараз уже не пам’ятаю кому, але погодилися забрати передачу лише після дзвінка третьому абоненту. Вже чийсь телефон напевно слухали. А коли кияни прийшли забирати передачу, то провідниця сказала, що її забрав молодий чоловік на останній станції перед Києвом, назвавши ім’я одержувача. Мені було щиро шкода, що пропало стільки пропагандистського матеріалу. Ось куди витрачали свої оперативні ресурси наші органи. Це замість боротьби з організованою злочинністю, що зароджувалася, як повідомляла преса, у тi часи.
1989 рік був останнім, коли моя участь у національно-демократичному і правозахисному русі на шляху до незалежної України була необхідною. Після виборів до Верховної Ради позиції партократів були ослаблені, інформаційна завіса впала. У кінці року припинилися репресії і проти греко-католиків, УГКЦ нарешті набула легального статусу. Після звільнення на початку 1989 року із заслання Левка Григоровича Лук’яненка (його звільнили на 2 роки пізніше основної маси політв’язнів, але й це не врятувало комуністичний режим) і вступу на посаду голови УГС, я помітив якесь відчуження В’ячеслава Чорновола від УГС. Не виключаю, що в нього почалося тертя з Лук’яненком, тому що за темпераментом і ментальністю вони люди різні. Левко більш практична і прагматична людина, Чорновіл швидше ліберал та романтик. При цьому вони, включаючи Михайла Гориня, на мій погляд, є трійкою найвидатніших політичних діячів національно-демократичного руху України кінця ХХ століття. До них впритул наближаються Іван Гель, Олесь Шевченко, Богдан Горинь. У другу групу я би включив і Степана Хмару, але аж надто він гарячий. Для політика епохи компромісу з комуністами він занадто темпераментний. Василь Барладяну, Микола Горбаль, Євген Сверстюк, Михайло Осадчий та інші справляли на мене швидше враження інтелектуальних опозиціонерів. І щоб завершити персоналістичну частина моїх спогадів, хочеться сказати кілька слів про Зіновія Михайловича Красівського. Цей чоловік мав найбільше тих якостей, які мені подобаються в людях: почуття гумору і самоіронія. Якось він рано і несподівано пішов із життя. Узагалі, за злою іронією долі, передчасно пішли з життя більшість українських дисидентів, з якими мене пов’язували дружні стосунки. Крім Зенка, це о. Ярослав Лесів і Чорновіл, які загинули в автокатастрофах. Тепер уже нема й Iвана Геля та Василя Барладяну. Бiльше року нема і Юрка Руденка.
Після розпаду СРСР і набуттям Україною реальної незалежності стосунки перервалися майже на 15 років, хоча єпископи і священики регулярно запрошували мене на різні заходи, запрошували мене і до Києва у 1996 р. на урочистості з нагоди 20-річчя УГГ, коли ще був живий Микола Руденко. Специфіка моєї роботи не давала мені вільного часу, відпустка за капіталізму стала не більша двох тижнів на рік. Постійний зв’язок по телефону не переривався лише з Іваном Гелем, який 2007 року відзначив своє 70-річчя. Разів зо два в середині 90-х дзвонив Михайло Горинь. Мабуть, хотів мене підключити до Всесвітнього конґресу українців, але я не виявляв у голосі ентузіазму, та й зайнятість на роботі не давала ніякої можливості бути чимось корисним у цій сфері.
Підбиваючи підсумки, хочу зазначити, що головними подіями, які мені довелося готувати та здійснити технічно, – це зустріч провідних правозахисників з прибулим до Москви Президентом США Рональдом Рейґаном влiтку 1988 року. Це була акція політичного визнання де-факто української опозиції як із боку Заходу, так і радянської влади. Друга подія, рівна за значенням, що теж відбулося за моєї організаційної підтримки, це зустріч делегації УГКЦ з делегацією Ватикану, яка прибула до Москви на 1000-річчя хрещення Русі-Україні. Ця зустріч була фактичним визнанням УГКЦ, і питання про легалізацію цієї важливої національної інституції після цієї зустрічі було вирішене. На щастя, у мене збереглися хороші фотознімки обох делегацій, зроблені у мене на квартирі безпосередньо перед виїздом на ці зустрічі, і ми можемо показати їх читачам. Зазначу лише, що на зустріч із Рейґаном дисиденти добиралися на метро, а для духовних осіб довелося наймати таксі.
Минуло вже майже 20 років з часу краху тоталітаризму в СРСР. Можна і потрібно підбити деякі підсумки. Якщо поставити собі питання: чи виправдалися мої сподівання і надії на ті зміни в країні та світі, які особисто я хотів бачити і в міру своїх сил і здібностей ініціював? Відповідь буде такою: швидше ні, ніж так. Візьмімо для порівняння Німеччину. Через 20 років після падіння III рейху Німеччина стала зовсім іншою країною, а на колишніх теренах СРСР до цих пір більше свавілля, ніж законності. Тут Німеччина і СРСР непорівнянні. Можливо, подібного було б більше, якби Німеччину перебудовували численні... фюрери і лайтери.
Комуністи повалені і осоромлені. Чи не правда? Ну і що? Для людей без совісті це зовсім не проблема. Навіть серед моїх однокурсників з прокомуністичними поглядами, з ким я дискутував у 70-80 роках, можна зустріти «нових росіян». Капіталізм якось в один момент перетворився на загниваючий і олігархічний. Гласність і демократичні процедури в Росії зведені до мінімуму. Країною знову починає керувати «керівна і спрямовуюча сила». І загалом Марксова теорія ніби написана для сучасної Росії. Тут відносне і абсолютне зубожіння, правоохоронні органи на службі у багатих (вони ж і можновладці). Ціни диктують монополії, системна корупція влади і т.д. і т.п.. СРСР розпався не повністю, є «продукти недорозпаду»: Придністров’я, Абхазія, Карабах, Південна Осетія. Що з ними робити? Росія визначила силовий шлях вирішення цієї проблеми.
У цьому зв’язку проводять аналогію з Кримом. На мій погляд, кримська ситуація відрізняється від, наприклад, абхазької тим, що абхази не прийняли грузинського громадянства в момент проголошення грузинської держави в 1991 році, а кримчани, наскільки мені відомо, в більшості отримали українські паспорти, тому рух за вихід Криму зі складу України – це чистий сепаратизм. Зараз в українській державі проблеми нагадують радянські. Тоді багато народів не хотіли примусово зросійщуватися, а зараз в Україні приблизно половина населення – українізуватися. Боюся, що без компромісу в мовному питанні тут не обійтися.
Звичайно, спосіб життя в Росії зараз зовсім не радянсько-соціалістичний, але соціальною справедливістю й не пахне. Приватизовані не тільки природні ресурси, але й правоохоронна діяльність за типом корпоративної держави. Політичне та інформаційне поля зачищені. Методи боротьби з опозицією вже нагадують комуністичні часи. Зокрема, Каспарову та Касьянову відмовляють у наданні приміщень для зборів, як це було в 1987 році з правозахисним семінаром. З цим повне дежавю. І все це на тлі наростаючої озлобленості народу. Особливо в Москві, де надприбуткове поки що житлове будівництво призвело до перенаселення і транспортного колапсу, а міські тротуари продані чиновниками і перетворені на східний базар. Єдина схожість у Росії із Заходом – це все зростаючий прошарок мусульмансько-кавказького населення, особливо в Москві. Сюди вони привозять свій спосіб життя і супутні йому звичаї. Але мені не хочеться жити на Кавказі, де за роки радянської влади були законсервовані родоплемінні взаємини. Тяга на історичну Батьківщину – Україну зростає разом з її євроатлантичною інтеґрацією.
Переклав з російської Василь Овсієнко 25. 03. 2011 р. Виправлення М.Муратова внесені 26.03. 2011.
Знімок «На зустрiч з Рейґаном» – Muratov-Reagan-1988.
Михайло Горинь, Ольга Горинь, Петро Рубан (у другому ряду), Іван Гель, Вячеслав Чорновіл, о. Ярослав Лесів 30 травня 1988 року в Москві на квартирі Миколи Муратова перед зустріччю з Президентом США Рональдом Рейґаном. Знімок М.Муратова.
Знімок «Визит к Иосифу Зисельсу. Июль 1988» – Muratov-Zisels-1988
Вячеслав Чорновіл, Йосиф Зісельс, Зіновій Красівський. Чернівці, липень 1988. Піднаглядний Й.Зісельс погодився створити й очолити Чернівецьку філію УГС. Знімок М.Муратова.
Поділитися
Вас може зацікавити
Дослідження
Бабий Яр, или Память о том, как в народ превращалось строптивое племя. Эммануил (Амик) Диамант
Інтерв’ю
ЗДОРОВИЙ АНАТОЛІЙ КУЗЬМОВИЧ. Овсієнко В.В.
Персоналії / Український національний рух
МУРАТОВ МИКОЛА ФЕДОРОВИЧ. Овсієнко В.В.
Спогади
МУРАТОВ МИКОЛА ФЕДОРОВИЧ ВОСПОМИНАНИЯ ПРАВОЗАЩИТНИКА. МУРАТОВ Микола
Спогади
Спогади
ЛІСОВИЙ Василь Семенович. Спогади. Лісовий В.С.
Дослідження
ПРАВОЗАХИСНИЙ РУХ В УКРАЇНІ. Овсієнко В.В.
Персоналії / Український національний рух
ЗДОРОВИЙ АНАТОЛІЙ КУЗЬМОВИЧ. Овсієнко В.В.