СМОГИТЕЛЬ ВАДИМ ВОЛОДИМИРОВИЧ

 457501.10.2011

автор: Овсієнко В.В.

СМОГИТЕЛЬ ВАДИМ ВОЛОДИМИРОВИЧ (нар. 1.04. 1939, м. Одеса)
Композитор, музикант, учасник українського правозахисного руху. Політв’язень (1978-81).
Мати (1916–1990) з с. Матусів Черкаської обл., батько (1911–1975) з с. Трительники Хмельницької обл., одружилися в Одесі. Батько потрапив у румунський полон, а мати з сином мусила під час війни перебратися в м. Жмеринка, що на Вінниччині, до батькових родичів. Там минуло його дитинство. Батько повернувся з полону і все чекав арешту. Мати казала про більшовицьку владу: «Відколи земля існує, більшого за комунізм рабства на землі не було». У сім΄ї панувала природна українська атмосфера. Вадим з дитинства знав майже весь «Кобзар» напам΄ять. Але його вабила музика, яку в Жмеринці можна було почути хіба що по радіо. Мати за пухову хустку купили йому на базарі акордеон, на якому навчився грати самотужки.
1945– 1955 рр. Вадим навчався в школі. Добре знав математику, але поступив у Київське музичне училище ім. Рейнгольда Глієра, яке закінчив 1959 р.. Тоді ж поступив у Київську консерваторію. На 4 курсі через музику прийшов до національної самосвідомості: щоб народ мав повноцінну музичну освіту, потрібна національна держава. І почав будувати державу з себе: насамперед повернувся до рідної мови. Мав з цього приводу розмову з кагебістом, який застерігав його від націоналізму. На що С. відповів: «Я козацького роду, тому не маю перед вами великого страху. Тим паче, що я не роблю нічого антидержавного. Буду розмовляти українською мовою і писатиму українську музику».
Керував естрадним колективом у ресторані «Полтава». Ішлося про призначення його керівником Українського камерного естрадного оркестру. Але втрутилися кагебісти. С. пішов в Українське хорове товариство допитуватися, хто ж у нас керує мистецтвом: КГБ чи мистецькі організації? Результат: С. став безробітним.
Доти пісні С. записувалися на радіо. Написав музику до кінофільму про Ніну Матвієнко «Русалчин тиждень», де звучить пісня в його обробці «Червона калинонько». Згодом платівка з цією піснею вийшла без його імені. Так само й пісня «Роде мій красний».
1963 р. разом з художницею Аллою ГОРСЬКОЮ та поетом В. СИМОНЕНКОМ С. влаштовував похід популярного серед студентів хору «Жайворонок» Київського університету по селах до Канева. Йому організували «неуспішність» і виключили з консерваторії. Щоб уникнути подальших переслідувань, виїхав на Волинь, півтора року керував хором в одному колгоспі. Відтак повернувся до Києва, викладав музику в школах. Та ніде надовго не затримувався: його звільняли за спілкування з дисидентами, за те, що поводиться як українець.
Одружився зі вчителькою Галиною Ріпою (1937-1985), народився 1969 р. син Володимир.
Безліч разів С. викликали на допити про І. СВІТЛИЧНОГО та інших заарештованих шістдесятників, вимагали показів проти них. І «покаянна» стаття була надрукована в газеті «Шлях комунізму», але жодного слова про вплив І. СВІТЛИЧНОГО чи інших дисидентів на С. там не було. С. відмовився робити це. Так само він відмовився виступити з подібними звинуваченнями на будь-кого й по телебаченню. Терор посилився: на роботу ніде не приймають, ніде не можна заробити ні копійки. Так тривало роками. Це викликало напруження в сім΄ї.
Оскільки не було фактів, за які можна було б заарештувати С. за політичними мотивами, йому влаштовували провокації, щоб організувати кримінал. С. розумів це і уникав небезпечних ситуацій.
Зрештою в серпні 1977 С. подав заяву до Президії ВР СРСР з проханням дозволити виїхати до Канади для завершення музичної освіти . У ній написав приблизно так: «Я не військовий, державних таємниць не знаю. Я музикант і хочу займатися музикою. У вас прекрасна країна, але випустіть мене з неї». Відвіз цю заяву в Москву і передав у кремлівську приймальню. Результат не забарився.
Увечері 13.12.1977 на вулиці Франка, де жив С., йому під ноги впав чоловік, підхопився і закричав: «За что ты меня ударил?» Тут напоготові стояла міліцейська машина, знайшлося 8 свідків (лише один цивільний). С. збили з ніг, схопили за руки й ноги, кинули в машину і повезли на судово-медичну експертизу. Алкоголю в його крові не виявилося. Тоді серед ночі повезли його на іншу експертизу. С. вимагав, щоб аналіз крови зробили в його присутності, та його брутально виштовхали і відвезли в камеру попереднього ув΄язнення. На третю добу звинуватили в хуліганстві і кинули в Лук΄янівський слідчий ізолятор. У камері замовлені карні в΄язні пропонували С. наркотики, намагалися побити, але С. мужньо захищався.
Не вважаючи себе винним, С. оголосив голодівку, яку тримав 29 діб (за іншим джерелом – 53 доби, аж до суду). Його годували примусово через шланг. Відмовився від послуг адвоката, який підійшов до нього перед початком суду 3.02.1978. Попри те, що «потерпілий» Щербань і «свідки» давали суперечливі покази, Радянський народний суд м. Києва засудив його за ст. 206 ч. 2 КК УРСР («хуліганство, з нанесенням легких тілесних пошкоджень, без розладу здоров΄я») на 3 р. ув΄язнення в таборах загального режиму. На суді були присутні лише мати і дядько С., друзів і знайомих брутально виштовхали з зали.
10.02 т. р. Надія СВІТЛИЧНА та Микола ГОРБАЛЬ спрямували лист прем’єр-міністрові Канади П΄єру Трюдо на оборону С.. 22.03.1978 Верховний суд УРСР під головуванням заступника голови Цупренка П.Г. розглянув касаційну скаргу С. і залишив вирок без змін, приписавши від себе, С. завдав потерпілому два удари.
Карався С. у ВТК загального режиму ЮЗ-17/7 у с. Стара Збур’ївка Голопристанського р-ну Херсонської обл.. Це була зона беззаконня. Доводилося фізично захищатися. З ним десятки разів розмовляли офіцери, щоб визнав себе винним, обіцяли умовно-дострокове звільнення (УДО), але С. стояв на своєму: «Я його не бив». Привозили літаком дружину, щоб умовляла його визнати вину.
Записували його в будівельну бригаду, де треба було носити вантажі. Намагалися «розкрутити» на нову справу, влаштувавши бійку, організовували всілякі провокації. Перекидали з одного загону в інший, «губили» рахунок, не нараховували платню за роботу – і він не міг купувати додаткових продуктів харчування. Тоді С. застрайкував. Наслідок: 10 діб холодного карцеру. Спати там було неможливо. Витримав, постійно рухаючись. Коли вийшов з карцеру, то в΄язні зустріли його як переможця: простелили під ноги білий рушник. Начальник повів до продуктового ларка, бо «знайшовся» його рахунок.
Мав у зоні крововилив у мозок. Рятувався фізкультурою.
Перед звільненням С. заховав у підборі черевика виписки зі справи і 13.12.1980 виніс їх на волю. Мав 6 міс. адміністративного нагляду.
Знову почалися пошуки заробітку. Шантаж тривав 9 р.. Зрештою, С. показав майорові Чипаку на сокиру: «Я відсидів три роки. Що ви ще з мене хочете? Я хочу писати пісні. А якщо знову прийдете арештовувати мене за пісні, то я скільки зможу вас уб΄ю».
Мати казала: «Ти вийшов з неволі у сто разів зліший. Виїзди за кордон, бо тут тобі життя не буде». Це вдалося аж 7.01.1990 р.. В Канаді йому допоміг колишній політв΄язень Йосип ТЕРЕЛЯ. Розчарувавшись у тамтешній українській інтеліґенції, перебрався до США. Писав музику, та оприлюднювати її вдавалося лише зрідка. За 15 р. переконався, що жити українському митцеві поза Україною безглуздо, і 2005 р. повернувся додому. У Жмеринці відремонтував хату, де живе донині. Зберігає громадянство США.
Син Володимир закінчив університет у США, але прийняв українське громадянство.
Кримінальна справа С. №11-866 після закінчення терміну зберігання (15 р.) знищена, тому судові органи відмовляються переглядати її. Але С. зберіг копії деяких документів і домагається перегляду справи та реабілітації.

Бібліоґрафія:
Чорновіл В. Твори: У 10-и т. – Т. 3. («Український вісник», 1970-72) / Упоряд. Валентина Чорновіл. Передм. М.Косів. – К.: Смолоскип, 2006, – С. 563-564. (Український вісник», ч. 4, січень 1971).
Вісник репресій в Україні. Закордонне Представництво Української Гельсінської групи. Редактор-упорядник Надія Світлична. Нью-Йорк. – 1981, вип. 2-258, 3-98, 5-70; 1982, вип.2-34.
Українська Громадська Група сприяння виконанню Гельсінкських угод: Документи і матеріали. В 4 томах. Харківська правозахисна група. – Харків: Фоліо, 2001. Т. 3. Документи і матеріали. Серпень 1977 – 10 грудня 1978. Упорядник В.В. Овсієнко. – С. 90-91, 117, 211 (Інформбюлетені УГГ № 1, 2, 4).
Інтерв΄ю ХПГ 11.11.2008 р.
Рух опору в Україні: 1960 – 1990. Енциклопедичний довідник / Передм. Осипа Зінкевича, Олеся Обертаса. – К.: Смолоскип, 2010. – С. 605.