МАР’ЯН ГАТАЛА

 427705.06.2012

автор: Іван ГЕЛЬ

МАР’ЯН ГАТАЛА
Після демобілізації з армії в кінці липня 1959 року і невдалої спроби поступити в університет, уже в вересні я змушений був шукати роботу – типова совєтська ситуація для багатьох «мічених» юнаків і дівчат, чиї родини були пов’язані з визвольним рухом 1940-х років. Батько повернувся з концлагера інвалідом першої групи, а мама – колгоспна кріпачка – не могла, звичайно, заробити й на сина, аби продовжити йому дембельські вакації.
На завод автонавантажувачів не хотів повертатися – надто примітивна робота слюсаря-штампувальника в рамо-кузовному цеху, а окрім слюсарської, в мене не було іншої професії, і тим паче будь-яких зв’язків, аби через них міг «влаштуватися» на «блатну» роботу. І, зрештою, хто б тоді відважився братися за ризиковане діло? Хіба отакі, як ректор Євген Лазаренко, що мав мужність post factum своїм окремим наказом зарахувати мене студентом університету.
Обійшовши низку підприємств, я спинився на електровакуумному, або заводі кінескопів, як його ще називали. Працювати почав у бригаді слюсарів ремонтно-механічного цеху, якого трохи згодом переназвали машинобудівним, оскільки ми виготовляли нестандартне обладнання – великі рухомі автоматичні вакуумні лінії, на яких виробляли електронно-променеві трубки для телевізорів і військових радіолокаторів. Робота була складною: кожен слюсар повинен був уміти читати креслення, виготовляти з нього потрібну деталь із різних деталей (у тому й точених, фрезерованих тощо), збирати вузли, монтувати агрегати, а з них – і цілі лінії. Інженери-конструктори давали дуже малі допуски розмірів, тому кожна деталь мусіла бути виготовлена з високою точністю, а кожен слюсар, відповідно до рівня кваліфікації, повинен був уміти «ловити» десяту й соту міліметра, щобільше – навіть мікрони. Отже уміти користуватися потрібними вимірювальними інструментами – штанген-циркулями з точністю до десятої і сотої долі міліметра, а також мікрометрами, що вимірювали тисячну долю.
Пропрацювавши в цеху півтора-два роки, я засвоїв усі тонкощі роботи – хоча людському духовному чи професійному вдосконаленню немає кінця-краю – й мені начальники цеху та слюсарського відділу запропонували очолити бригаду слюсарів. Завод розбудовувався, освоїв виробництво нових видів електронно-променевих трубок, отже потрібні були нові цехи, виготовлення удосконалених ліній нестандартного обладнання й відповідно збільшення кількості людей як у нашому цеху, який переназвали в машинобудівний, так і для будівництва кількох величезних корпусів нових цехів. Я погодився очолити бригаду.
Тепер у мої обов’язки входили не лише організація роботи бригади, розподіл персональних завдань, а й систематична, через тиждень – десять днів перевірка вимірювальних інструментів бригади на їхню точність в лабораторії-майстерні, де їх контролювали, регулювали, ремонтували. Контроль цих інструментів еталонними плитками робив молодий хлопець у синьому халаті. Так ми познайомилися. Це був Мар’ян Гатала.
Ми за конвеєром не стояли й не мали обов’язкових норм виробітку, проте й часу на розмови не було. Робота є роботою: він провірив, я забрав, несправні залишив слюсареві-інструментальнику й знову до себе в цех. Зближалися ми поступово. Спочатку наші зустрічі були тільки робочими, діловими. Але швидко зближувалися, почали зустрічатися в місті, разом ходили на футбол, по книгарнях. Мар’ян був студентом Львівської Політехніки. Навіть на рік випереджував мене, хоч я був на 5 років старший. На стаціонарі закінчив три курси і перевівся на вечірній, бо брати вже поодружувалися й мусіли утримувати свої сім’ї, а батьки доходили того віку, коли їм годі забезпечити себе й ще двох синів: молодший брат Мар’яна – Любомир – був ще школярем, учнем старших класів.
На той час я також уже був студентом-вечірником, навчався на історичному факультеті Львівського університету. Та головне – ще на підготовчих курсах близько потоваришував з Євгеном Наконечним, недавнім політв’язнем, Омельком Ільчишиним, Любою Попадюк, Петром Проциком – усі вони були старшими від мене, мали більший життєвий досвід, вищу освіту й доступ до самвидавних матеріалів – початкових поетичних циклів чи тоненьких збірочок Л. Костенко, В. Симоненка, М. Вінграновського, І. Драча тощо. Звичайно що давав читати й Мар’янові, Михайлові Черибі, ще декільком хлопцям на заводі. Я бачив, як Мар’ян щиро захоплювався поезією шістдесятників. І все, що мав, я приносив на завод, роздавав. Та скільки не роздам – завжди мало. Тоді ще не друкували самвидаву ні в моїй групі, ні в його. Отож гострий дефіцит самвидаву наштовхнув на думку придбати машинку, а трохи згодом – зробити ротатор.
Та ще до того нас дуже зблизив один життєвий епізод. У його день уродин ми зблизилися більше, ніж, можливо, за весь попередній час. У Мар’яна, якщо не помиляюся тепер, день уродин 25 серпня. А рік народження 1942. Своє 20-ліття він відзначав і – „виставляв” товаришам на роботі. Та мене запросив також додому. У «хрущовці» на Окружній вулиці зібралася вся родина, тобто тато з мамою, Мар’ян, три одружені брати з дружинами та дітьми, наймолодший Любко і я. Квартира звичайна, робітнича, на стінах – образи, Т. Шевченко, в куті – телевізор.
За столом першим узяв слово тато. «Зібралася вся родина, бо ти, Мар’яне, нині закінчив 20 років і став дорослим чоловіком. Нас, правда, такими вважали 21 року. А тепер уже і в 18. У 18 – завчасно, бо ще не зміцніли ані кості, ані жили, ані голова. У 21 – може бути запізно, бо життя вже не чекає на батьківське благословення й кидає людиною як хоче. А 20 – то самий раз. Що маю тобі сказати, сину, в день, коли ти став дорослим і самостійним? Ми з мамою і з усіма вами, діти, ціле життя прожили з Богом. Ти це бачив щодня. Як і старших, ми навчили тебе тих заповідей Божих і на них маємо будувати свою родину, коли настане той час. Ми з мамою вчили всіх вас любити Україну і жити для її добра. Ти знаєш, де був твій найстарший брат і чому найстарший брат – приклад для вас усіх. Я за все життя знав тільки одну жінку – вашу маму, і дай Боже, щоби і ти з родиною так прожив життя. Ціле життя бережися горілки, бо то – страшна отрута для тіла і душі. А тепер, сину, іди сюди, ми тебе поблагословимо», – так закінчив батько. Мар’ян підійшов спочатку до мами, поцілував мамині руки, уста, мама його пригорнула до себе, а потім через голову одягнула хрестик. Вона щось говорила йому крізь сльози, але цього не було чути. Мар’ян повернувся до тата, вони міцно обійнялися, якийсь час непорушно, стоячи, як, зрештою, мовчки стояли всі присутні. А потім Мар’ян сів на своє місце.
Почуте й бачене мене вразило до глибини душі. Адже я сам проходив таку ж, можливо, навіть суворішу, батьківську науку. Але кожна галицька родина, що брала участь у визвольній боротьбі і пройшла через терор російських окупантів, лише серед своїх близьких і найбільш довірених родичів чи друзів могла бути відвертою, виявити свою ненависть до ворогів, розповісти про жахіття звірячих катувань під час слідства, у сибірських шахтах, на лісоповалах, у закритих тюремних централах… На ці теми було накладено «табу» не тільки, а може не стільки тому, що була небезпека знову «загриміти» на каторгу – й людей паралізував страх. Ті, що пройшли крізь тюрми й лагера, не ділилися пережитим і з інших причин: не хотіли, аби їхні розповіді сприймалися як спроби пожалітися, скигління, власна слабкість.
А в хаті Мар’яна про УПА, підпілля, каторгу говорили відкрито, без жалю і страху, а як про приклад для всіх, насамперед дітей. Тому це захоплювало і вражало. Того дня я перейнявся до цієї родини глибокою повагою, а до Мар’яна повною довірою, відчував, що він буде моїм побратимом і соратником, що ми вже назавжди пов’язані спільною долею. Того дня зі слів тата, а згодом і брата Мар’яна, я дізнався, що його найстарший брат був в УПА, під час бою з енкаведистами контуженим і пораненим потрапив до їхніх рук. У Дрогобичі (тоді обласному центрі) його виходили в тюремній лікарні, довго катували, засудили до кари смерті, але вирок замінили на 25 років, бо «вищу міру» Сталін скасував – на повоєнних «стройках коммунізма» потрібна була рабська сила. Батько також проголосив тост, але дуже короткий, зате відвертий: я, напевно, не дочекаюся, а тобі зичу жити в своїй державі. Пам’ятай тих, хто не шкодував за це власного життя, а тепер лежать у наших лісах і на чужині, навіть по-християнськи не поховані.
Того дня я дізнався, що Мар’ян і вся його родина походять із села Підзвіринець, а це всього 6-7 кілометрів від мого села. Вони мали господарку на хуторі Грабине. Батькові Мар’яна таємно повідомили, що його родина є в списку на вивезення у Сибір. Напередодні депортації, буквально за декілька годин до оточення села, родина Гаталів, зібравши найцінніші речі, покинула обійстя, а через деякий час поселилися на Лівандівці в покинутій хаті й легалізувалися як «переселенці з Польщі». Підзвіринець, Грімне, Кліцко, Горожанна, Колодруби тощо – це сусідні села, партизанський край, де вирувала визвольна війна, точилися великі і часто переможні бої. Скажімо, в Татаринові була підстаршинська школа. Енкаведистські карателі намагалися знищити вишкіл підстаршин і кинули на них декілька гарнізонів: у наступ з наміром оточення пішли батальйони з Комарна, Щирця, Миколаєва. Були задіяні артилерія, 5 танків і 5 літаків-«кукурузників». Бій тривав три дні. Машинами і валкою возів вивозили убитих карателів, а партизани вночі прорвали оточення й через болота пройшли в Карпатські ліси. Власне до отих сіл підступали карпатські лісові масиви. Тому були зручними для базування партизан. У Грімному, наприклад, була криївка Романа Шухевича. Як тепер стало відомо, в цих лісах мій вуйко – крайовий провідник ОУН Зиновій Тершаковець (Федір) був господарем – організовував, приймав і відповідав за безпеку відомої наради за участю Р. Шухевича, Бея-провідника Буковини, Галаси – провідника Волинського краю та інших, на якій було вирішено змінити тактику ведення боротьби. В дитинстві я був свідком цих подій, чув багато розповідей уже в дорослому віці, тому кожна згадка про навколишні села збуджувала відповідні асоціації, спогади. Виявилося, що Мар’ян також звідтіля – мій земляк. Природно, що амплітуда взаємної симпатії ще підскочила.
Того дня, вражений почуттям і ставленням до себе, виявом повної довіри, я сам розкрився, розповів про свою родину: тата – вояка-добровольця УГА, учасника польсько-української війни й недавнього політв’язня, сестру-зв’язкову, двох тіток – монахинь-василіянок і, звичайно, вуйка Зенка, що поліг у бою з енкаведистами як Крайовий Провідник ОУН. Про себе сказав, що відмовився поступити в комсомол і був виключений зі школи. А Мар’янові побажав закінчити Політехніку, захистити дисертацію й продовжити справу наших батьків, старших братів і сестер. Той день став для нас усіх днем взаємних одкровень, сповідальності і тому врізався в пам’ять на все життя.
Після уродин ми вже відверто, з повною беззастережною взаємною довірою обговорювали будь-які теми, обмінювалися літературою. І насамперед, звичайно, проговорювали «як бути?», «що робити?». На календарі був 1962 рік – пік хрущовської «відлиги», молодь була наелектризована суспільними й національними запитами, до Львова вже приїжджали І. Світличний, І. Дзюба, І. Драч. Почав курсувати Самвидав. Із сибірських лагерів повернулися тисячі учасників визвольної боротьби. Вони були хай і не в кожній, але в багатьох родинах: у кого батько, а в більшості старші брати й сестри. Молоді, комунікабельні, щирі, тож розповідали – якщо аудиторія викликала довіру – масу різних історій з лісового чи лагерного життя. А молодь, що підросла за це десятиліття, захоплено слухала. Проте вони повернулися в інший світ. Їхня діяльність була результатом організаційної роботи 1930-40-х років. А збройна боротьба – адекватною відповіддю в тих історичних обставинах – в умовах війни й жорстокого повоєнного державного тероризму окупантів.
Та розповіді недавніх політв’язнів про героїку боротьби – надихали, але не давали відповіді на гарячі для нас організаційні питання: як створити групу з усіма атрибутами організації, як налагодити зв’язки, забезпечити конспірацію, де діставати зброю, проти кого її застосовувати, хто повинен виносити вироки тощо? Від Мар’яна я був на п’ять років старшим. І вже мав гіркий, а з відстані часу – позитивний досвід. Ще в армії я зібрав групу з чотирьох хлопців-західняків – зброя в руках юнаків кличе «до подвигів». Отож ми збиралися кинути службу й податися в Карпати «з калашами» – там під Боринею в лісі була невикрита партизанська криївка, про яку розповів нам член групи. Вона й мала стати нашою базою. Та під час навчань (маневрів) він заробив запалення легенів і його комісували. Тому втеча не відбулася – випала одна ланка й ми вже не могли діяти. Не йдеться навіть про те, що нас швидко виловили б і судили б як дезертирів, або й відстріляли б ще на дорозі. Мене однак це нічого не навчило. На жаль. І вже в лагері я побачив, що нас, таких, хто допускалися подібних помилок, було багато.
З Мар’яном ми також часто говорили про формування групи. Власне, ядро вже було: Мар’ян, Михайло Чериба і ще декілька інженерів – друзів Мар’яна, яким він передавав самвидав, отримуючи його від мене. Тобто самі ми ще нічого не виготовляли.
Однак ніхто з нас не сприймав самвидав як оптимальний – головний варіант своєї діяльності. Я був учасником зустрічей з Іваном Світличним, Іваном Дзюбою. Близько зійшовся з Любою Попадюк, О. Ільчишиним, Є. Наконечним, В. Байдаком, а через короткий час з Михайлом і Богданом Горинями, з Мирославою Зваричевською. Для них культурницька праця, поширення самвидаву вже тоді, скажемо так, стали сенсом життя. А для нас, окрім організаційних, інших форм боротьби не існувало. Ніхто з нас не міг запропонувати щось нове, відмінне від того, що робили наші попередники. Ми були зачаровані минулим і не могли вирватися з цього зачарованого кола, вже в нових умовах сформулювати адекватну до обставин програму дій, знайти відповідні форми боротьби. Той, хто пробував сформувати групу, боївку, організацію (назвім це як завгодно) за структурною будовою підпілля, стикався з низкою проблем не тільки організаційного, а насамперед морально-етичного характеру. Скажімо, кого слід визнати найлютішим ворогом, який підлягає ліквідації? Хто повинен виносити вироки, брати на себе відповідальність судді? Хто візьме на свою совість виконання вироків? Аналогічних питань виникало багато. Отож, хоч підсвідомо та емоційно наші руки й тягнулися до автомата й гранати, розумово в той же час зброя вже не сприймалася як виключний і ефективний засіб боротьби.
Зрештою, з початком 1960-х років у Львові вже поширювався самвидав. Мені він потрапляв звичайно, не щодня, але тримаючи в руках аркуші цигаркового паперу і захоплюючись написаним, ти зрозумів, що це теж підпілля, що хтось це робить і заняття це є дуже важливим, потрібним і вкрай небезпечним. Та все ж до знайомства з Михайлом Горинем як форма й засіб переважали організація й зброя, а не зброя слова. Тому я був споживачем самвидаву, а друкувати його навіть не пробував. І тільки після декількох зустрічей з Горинем та розмов на тему «що робити» та «як бути» він переконав мене, що створення організації не відповідає потребам дня, а виготовлення та поширення самвидаву малими групами є оптимальною формою боротьби з окупантом. (Наголошую, що словом «окупант» ми користувалися вже тоді). При тому Михайло щиро зізнався, що до знайомства зі Світличним і Дзюбою сам шукав людей, щоби створити організацію. І я – один з кандидатів. Але Світличний і Дзюба переконали його в неефективності організаційної боротьби в умовах тоталітарного режиму. Аргументи М. Гориня та посилання на киян мене переконали. Власне вже з осені 1959 року ми з Омеляном Ільчишиним упорядковували стрілецькі могили на Янівському кладовищі й бачили, як на це реагували люди – упорядкування розбитих могил, запалювання свічок 1 листопада, відправа панахид окрилювали тих багатьох, хто приходив на цвинтар у той день. Разом з О. Ільчишиним за дорученням В. Байдака в 1961 р. ми поклали терновий вінок до підніжжя статуї Т. Шевченка в Каневі, і це була резонансна подія – багатьох допитували кагебисти. Через рік-півтора до впорядкування могил та поширення Самвидаву я підключив М. Черибу та М. Гатала, а вони в свою чергу – ще молодь зі свого середовища.
Та якщо Горинь, Наконечний, Ільчишин, я сприйняли виготовлення та поширення самвидаву як діяльність дуже важливу, вже навіть як сенс життя, то група Мар’яна Гатали – заводські інженери та робітники – ставилися до самвидаву, впорядкування могил, розклеювання листівок як до діяльності справді потрібної, проте допоміжної, підготовчої, мобілізовуючої, але тимчасової, після якої, або паралельно з нею, настане ота вирішальна, доленосна, подвижницька. Коли часом спалахувала дискусія (інколи гостра) «як бути», «що робити» Мар’ян гасив її дуже швидко, по суті однією фразою, точніше буде сказати формулою: «Друзі, вгомоніться. Зараз ми робимо те, що вимагають обставини. Для справжнього чину ще не пора. Але настане час, коли лише наша кров змиє бруд окупантів з нашої землі». Мар’ян не був багатослівним мовцем, полемістом. Ніколи не підвищував голосу, не виходив із себе. Завжди залишався спокійним, виваженим, делікатним. Проте, коли починав говорити, всі затихали й слухали, що він скаже. А Мар’ян після двох-трьох речень, що стосувалися змісту полеміки, розводив опонентів однією фразою: суперечки через дрібниці не мають сенсу, якщо кожен з нас пам’ятає, що лише моя кров може змити бруд окупанта з моєї землі. Ця фраза злітала з уст Мар’яна не так уже й часто, бо власне й гострі дискусії виникали рідко, але вона звучала як мотто життя, як внутрішня визначеність.
Забігаючи наперед, скажу, що 1968 р. після мого повернення з ув’язнення і перших наших зустрічей, орієнтовно в кінці вересня – на початку жовтня – Мар’ян поділився зі мною двома сокровенними таємницями. Про перший розповідав як про доконаний факт, яким водночас і гордився, і був розчарованим, бо не знав, чи це щось дало: совєтська преса, та й західні «ворожі» голоси, про факт диверсії мовчали. А Гатала разом з Черибою й ще двома хлопцями на початку вересня, коли усіма дорогами Галичини йшла в Чехословаччину московська орда, вночі в горах розкрутили кріплення залізничної колії й домкратами розвели рейки. Так українці солідаризувалися з чехами й словаками, але не знали, чи хоча б один ешелон зійшов під укіс – з’являтися там означало потрапити в облаву. Я постфактум не дорікав хлопцям за зухвалу та безрезультатну диверсію, тим більше, що самі вони вціліли. Але сказав, що вони на власному досвіді переконалися: навіть якщо на усіх дорогах влаштовувати диверсії, то ними окупанта не зупинити. Маємо усвідомлювати й піднімати весь народ. Лише тоді досягнемо мети. А це праця на десятиліття.
Другою вісткою Мар’ян мене приголомшив, вразив, прибив – навіть зараз годі знайти потрібне слово, адже був мені як брат, я його дуже любив. І добре знав вагу його слова. А Мар’ян сказав, що вирішив себе спалити й хоче зробити це у Львові на майдані біля оперного театру поблизу пам’ятника Лєніну. А мене просив написати текст листівки й допомогти поширити її, або, як тепер це називають, зробити інформаційне забезпечення. Я спочатку розгубився, мовчав, був прибитий твердо сказаним і продуманим рішенням. А оговтавшись від потрясіння, накинувся на нього: та як ти можеш думати про смерть! Стільки роботи, а ти хочеш відійти! Втекти з поля бою! Ти що, дезертир? Лише слабаки вкорочують собі життя з любові до України замість того, щоби жертовно працювати для неї й за це каратись у лагерах на каторзі, а вийшовши знову працювати, бо тільки така праця є більшим виявом любові й самопосвяти, аніж швидка, хай мучинецька смерть. У цьому я тобі допомагати не буду, бо сьогодні не час за Україну помирати, а жити для неї. Ми ще довго говорили в Кліцку на березі Верещиці, вже цілком спокійно й розважливо. Це було за місяць, може, півтора до самоспалення Василя Макуха.
А після жертовного подвигу Макуха Мар’ян (5 листопада 1968 року. – Ред.) знову говорив про те, що серед українців є багато людей, готових пожертвувати собою, і таких учинків буде щораз більше, хоч, можливо, й не через самоспалення. Про Макуха ми почули з передач радіо «Свобода», а трохи детальніше від Івана та Надії Світличних і Алли Горської під час моїх приїздів до Києва. В Алли або Івана я зупинявся, ночував, тож був час обговорити всі події. Ні Горська, ні Світличні не схвалювали, точніше, не захоплювалися вчинком Василя Макуха, бо ні режим, ні обиватель не сприймуть міри його жертовності. Але кожен має право на власний вибір, і цей вибір заслуговує поваги, бо є свідченням самопосвяти, мужності й сили духа такої людини.
Ще раз ми поверталися до цієї теми після самоспалення Яна Палаха в січні 1969 року. Мар’ян говорив про ще один обумовлений ситуацією факт самоспалення й силу удару, що його завдав окупантам Палах. А я співставляв приклади Макуха і Палаха, як реагував світ на самоспалення українця і чеха. Про Макуха пройшло декілька повідомлень по «Свободі», «Голосі Америки» і все. Ще хіба інформація в самвидаві. А про вчинок Палаха говорив увесь світ і він мав колосальний вплив на чеську та словацьку молодь, на світову громадськість.
Чи вдалося мені переконати Мар’яна? І так. І ні. Але з усіх сил я намагався це зробити, бо справді мав величезний вплив на нього. Звичайно, в моїх щирих намірах і аргументах траплялися «проколи», протиріччя. Скажімо, в іншому товаристві чи іншому контексті розмов, учасником яких міг бути і Мар’ян, самоспалення Макуха та Палаха, самостріли в криївках я називав героїчними, жертовними, а Мар’янові говорив, що це – слабкодухість. Але це не означало, що я кривив душею чи лицемірив. У кінці 1960-х – на початку 1970-х рр. ситуація в Україні була такою, що життя українця і його участь у визвольному русі були потрібнішими й результативнішими, аніж смерть, навіть якби вона була якнайкраще «організована» й інформаційно забезпечена. І хто взявся б за підготовку та організацію смерті одного із найкращих друзів, надійного побратима й соратника? Мар’ян погоджувався з моїми аргументами майже завжди. І не сумніваюся, що щиро: майже увесь 1969, 1970 і 1971 роки він більше не повертався до цієї теми. Я її, тим паче, не порушував. Мар’ян був глибоко задіяний у процес передруку, перевезення й поширення Самвидаву. Тому я не сумнівався, що він уже остаточно відмовився від своєї ідеї. Ще раз забігаючи наперед, скажу: коли думаю про Мар’яна, мене й тепер мучить сумління, що не «здав» його КГБ, не посадив. Я повинен був уже в тюрмі повернутися до задуму Мар’яна, завбачити його готовність померти за Україну й запобігти цьому. Але ж тоді я був переконаний, що він – в одній із сусідніх камер, арештований, як усі ми, а тому, що не дає показів, мене про нього як про посправника не допитують. І раптом допит. Низка запитань про Мар’яна, з яких я усе зрозумів. Зрештою, кагебисти не приховували смерті Мар’яна. Допит слідчий закінчив блюзнірським висновком: він сам собі виніс вирок, нам менше роботи.
Але я, мимоволі забігаючи вперед за ходом думки, не сказав про найцікавіші, продуктивні, насичені подіями роки життя Мар’яна. Тож повернуся до початку – першої половини 1960-х. На кінець 1962 року Мар’ян працював уже інженером-технологом у цеху електронно-променевих трубок №2. Це був величезний трьохповерховий корпус, у якому ми – інженери, електрики, слюсарі – монтували виготовлене нами ж обладнання технологічних ліній для виробництва кінескопів. Після завершення монтажних робіт у цеху працювало понад півтори тисячі людей. Дві третини, якщо не три четвертиги з них жінки, робота чиста, в білих халатах, у теплому й світлому приміщенні. На великих конвеєрного типу лініях дівчата й жінки зварювали колби з екраном, встановлювали електроніку, утворювали в кінескопі вакуум, герметично заварювали цоколь уже змонтованого кінескопа. І паралельно під час перерв чи перезмінок… шукали собі пари. Одні – постійної, назавжди, інші – тимчасової або хоча б «на робочу зміну». Адже життя в цеху (й на заводі) вирувало від понеділка до суботи безперервно в три зміни. У цьому «жіночому царстві» і працював технологом молодий, комунікабельний, з красивими й шляхетними рисами обличчя Мар’ян Гатала. Тому не дивно, що не одна дівчина «поклала на нього око». А він з усіма був привітним, рівним, але недоступним до тісніших стосунків. Він уже дружив зі студенткою Наталею Федорців (може Федунець?), почувався закоханим, а Наталя також дуже любила Мар’яна, й коли вони були разом, то третій справді видавався зайвим – їм уже ніхто не був потрібний.
У 1963 році – піку хрущовської «відлиги» – поширення самвидаву набирає розмаху, з’явилася захалявна публіцистика, ріс запит на заборонену літературу. Все, що я приносив на завод, швидко розходилося, а тиражування не було. Зібралися втрьох – Гатала, Чериба і я. Всі відразу ж погодилися, що отриманий самвидав потрібно передруковувати. Почали шукати конспіративну квартиру, бо наші однозначно для цього не годилися. Чериба сказав, що має стареньку тітку на Лівандівці, яка живе в такій же старій хаті. Я туди не їздив – уже третій рік мене постійно викликали в КГБ, тож остерігався, аби не привести «хвоста». Ми троє скинулися на машинку. Її купив і привіз до Львова Мар’ян. Він як технолог доволі часто їздив у складі кількох інженерів у Псков – там будувався новий завод кінескопів і туди посилали різних фахівців для відлагодження і запуску технологічних ліній, на яких у Львові вже виробляли добре освоєну продукцію. Мар’ян свідомо затримався на заводі і вже сам поїхав у Лєнінград, де купив машинку. Разом з Михайлом занесли до тітки. Туди приходила Наталя. Конспірація була добре поставлена: матеріали самвидаву я отримував в університеті, куди ходив на вечірні лекції, або в Музеї українського мистецтва (тепер Національний), де В. Свєнціцька, М. Батіг та інші у відповідні дні читали лекції з мистецтвознавства. В університеті матеріали я отримував від Л. Попадюк, П. Процика, Є. Наконечного, О. Ільчишина, а в Музей приходили М. Зваричевська, М. і Б. Горині, В. Байдак. Отримане ранком я віз на завод, передавав Мар’яну або Михайлові разом з купою різних креслень під час «виробничих» зустрічей. А вони вже несли на Лівандівку, де Наталя передруковувала. Окрім поезії Симоненка, Вінграновського, Драча, це були статті Івана Франка «Що таке поступ», «Поза межами можливого», книжки «Вивід прав України» та «Москва й українська політика Москви» Мирослава Прокопа. Після завершення роботи починався зворотний маршрут матеріалів та обмін – бартер на нові. Так у Львові виникла ще одна група, що друкувала та поширювала самвидав, і її ядром був Мар’ян Гатала.
За своєю природою Мар’ян був однолюбом. Тож навіть у помислах не міг зрадити Наталю. Може, саме через оту його недоступність дівчата горнулися до Мар’яна й шукали його товариства. Одна з таких дівчат – шкільна товаришка чи однокурсниця – працювала в обкомівському інформаційному відділі. Якось випадково зустрівшись, вона запросила Мар’яна в гості на роботу й провела його в «святая святих» цієї установи – кімнату, де стояло кілька друкарських машинок і ротатор. Дівчина хотіла похвалитися місцем і важливістю своєї роботи, а Мар’ян з одного погляду схопив принцип роботи прилада і сконструював його, зробив креслення, а ми з Черибою разом з іншими деталями різних конструкцій замовляли поокремо токарні та фрезерні деталі й для ротатора. Слюсарні робили самі. Виносили їх за межі заводу. Коли все було готове, Мар’ян з Михайлом змонтували ротатор, але він з першого разу не запрацював. Мар’ян переробив креслення деяких деталей на нових розрахунках і після монтажу та регуляції прилад почав видавати якісну продукцію. Поки ми могли діставати заводську восківку, ротатор працював добре. Ми переконалися, яка разюча різниця в продуктивності праці. Але восківка – матеріал строгої звітності, та й не часто траплялася можливість її діставати. А наші спроби самим виготовляти восківку не були успішними: восківка нашого виробництва або не пропускала фарби, або розмазувала слова так, що текст неможливо було прочитати. Ми розібрали ротатор на окремі вузли й деталі, більшу частину перенесли на завод, де вони зберігалися серед маси заводських деталей «до кращих часів», не викликаючи підозри.
1964 року львівська компартійна, владна та письменницька номенклатура готувала відкриття пам’ятника Іванові Франкові. Спочатку це мало відбутися в кінці серпня, приурочене до дати народження Франка, але через недоробки перенесене на осінь. Ми також готувалися. Я скомпонував листівку, автором якої був Франко, а мій текст складався всього з одного речення: «Українці! Пам’ятаймо, що Франко писав це про нас і для нас». Нижче йшли слова «Прологу» з поеми «Мойсей» «Народе мій…», а ще нижче чотири рядки «Не пора, не пора, не пора…». Текст я віддав Мар’яну. Наталя надрукувала понад 100 примірників. Листівка в половину аркуша А-4 була компактною й промовистою, хоч і не антирадянською – адже Франко помер ще до більшовицького перевороту. Відкриття пам’ятника призначено на 4 жовтня, а напередодні під вечір Гатала і Чериба зі своїми хлопцями рознесли листівки по поверхах головних корпусів політехніки та університету. Ще частину вночі розклеїли на стінах будинків і на деревах по периметру скверу, в якому стояв пам’ятник. Наталя і я в тій акції не брали участі, але всі ми збиралися прийти на церемонію урочистого відкриття. Та мене ще зранку затримали троє кагебистів, привезли на Вітовського (тоді Дзержинського) й проводили «профілактичну» бесіду до восьмої години вечора. Гальський, повернувшись з відкриття пам’ятника, нахабно кпив собі з мене: «Ти, Іване, даремно обурюєшся, що тебе затримали. Наші оперативники очистили місце від листівок. Я точно подумав би, що це ти нагадив, а ти тепер маєш алібі, бо сидів тут». Я обурювався, що він зірвав мені лекції в університеті, та водночас подумки кпив із нього: ти мене зняв з автобуса, коли ми їхали до Канева на ювілей Шевченка, але Мирося Зваричевська таки передала самвидав на Захід, а ти й не здогадуєшся, що я тоді був громовідводом. І ти на це клюнув. Сьогодні ти теж не всі листівки позбирав – щось залишилося і для людей.
Лише наступного дня мені хлопці розповіли, що були на відкритті, але листівок більше не розкидали – ми заздалегідь домовилися, що коли виникне щось не передбачене або небезпека, то листівок у натовпі людей не залишати, бо це можуть помітити і схоплять на гарячому. Вони зрозуміли, чому я не прийшов – випадків превентивного затримання на мойому рахунку було вже багато й хлопці про це добре знали, тож легко змогли вирахувати, чому я не прийшов. Але історія з листівками на цьому не закінчилася, а мала продовження.
Частину листівок, що залишилася, Мар’ян віддав Наталі, а вона замість зберігати на Лівандівці або знищити, заховала їх на квартирі, де мешкала. Листівки, на жаль, довго лежали, аж поки їх випадково не виявив хтось із батьків, що приїжджав до дочки з гостинцями. Батьки почали розпитувати, хто їй це доручав, що ще друкувала, де це робила тощо. Наталя розповіла про біду Мар’яну. Він їй сказав, що візьме все на себе й відповість перед батьками як наречений. Історія з листівками, можливо, не завершилася б так драматично, якби не арешти 1965 року й та висока резонансна хвиля, що прокотилася про них Україною і світом. Арешти стривожили батьків ще більше. Вони почали дорікати Наталі, що хоче занапастити цілу родину: братів і сестер позбавлять права вчитися, батьків – учителювати. На той час я вже був арештований і про все, що сталося, почув від Мар’яна аж після повернення з Мордовії.
Наталя була в пригніченому стані й поступово під тиском батьків здавала позиції. Спочатку сказала Мар’яну, що більше не друкуватиме самвидаву. Потім батьки заборонили Наталі зустрічатися з Мар’яном, бо його все одно арештують, і вона залишиться одна на все життя. Спроби Мар’яна забрати Наталю й одружитися без дозволу її батьків виявилися марними через відмову самої Наталі: без благословення батьків я не зможу жити подружнім життям з тобою. Вони ще зустрічалися час від часу, але це вже не були побачення закоханих. Восени 1966 р. виявилося, що в Наталі лейкемія. Хвороба швидко прогресувала, бо Наталя була в жахливому психологічному стані. Рідні вважали, що причина саме в цьому й на обстеження дочку повели, коли стало очевидним, що Наталя почала фізично підупадати. Вже весною 1967 р. вона померла. Мар’ян важко переносив трагедію. Під час нашої першої зустрічі я побачив зовсім інший вираз обличчя: міцно стиснуті уста, складки на переніссі, суворий погляд очей. А був завжди усміхненим життєрадісним, зухвалим, відчайдушним. Він казав мені: «Знаєш брате, світ спорожнів, я не знаю, як складеться моє життя, але його сенс – боротьба з окупантом. Потрібен час, щоб стати іншим, та до себе вчорашнього вже не повернуся. Тільки ти не думай, що почуваюся скривдженим чи зламаним. Просто якась частка душі вигоріла. А може навпаки – душа збагатилася? Я став дорослішим, почав розуміти й сприймати людей, які пройшли школу життя – криївки, лагери, втратили близьких і несуть це в собі, нікому не скаржаться. Ніхто про це навіть не здогадується».
Мар’ян навчився друкувати, ще коли я відбував термін, і разом з Черибою та ще кількома хлопцями (з якими свідомо відмовився знайомитися й підтримувати контакти) передруковували та поширювали самвидав. Тільки «Що таке поступ» і «Поза межами можливого» І. Франка Мар’ян надрукував понад сотню примірників. І ще стільки ж «З приводу процесу над Погружальським». Бо названі статті в нього збереглися. Але до мого повернення це були загалом епізодичні речі – хлопці не мали джерела постачання. Вийшовши з-під варти, по дорозі додому я зупинився в Києві. Мене зустрічали Надія та Іван Світличні. Того ж дня вони познайомили мене з Аллою Горською та Василем Стусом. Згодом часто приїжджаючи до Києва, я брав увесь львівський самвидав і обмінював його на київський. Так до мене потрапили «Собор у риштованні» та «Іван Котляревський сміється» Євгена Сверстюка, «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Івана Дзюби, а в Чорновола брав усі 5 чисел «Українського вісника». Отож Мар’ян зі своєю групою були завантажені роботою аж «по вуха». Щоправда, наші зустрічі стали набагато рідшими, ніж до арешту. Мені у Львові жити заборонили, вислали на так званий 101-й кілометр, хоч я хотів прописатися в рідному селі. Та, як пояснювали колишні політв’язні з досвідом такого життя, сільська агентура КГБ була або відомою вже людям, або примітивною, далеко не професійною. А фаховий оперативник виявився б чужою, помітною фігурою в селі. Тому людям, що поверталися з ув’язнення й за якими влаштовували стеження, місце проживання визначали в районних центрах. Мені випав Самбір – місто із 40-тисячним населенням, у якому зосереджені всі органи влади, діяла розгалужена мережа агентури на чолі з професіоналами міськрайонного КГБ. Вони були незнаними й небаченими, в той час як новоприбулий об’єкт спостереження залишався на видноті й чужим у середовищі.
Однак кагебисти прорахувалися. В Самборі з 1953 р. мешкала моя сестра Оля. Там вона вийшла заміж і з чоловіком та дітьми, проживши в місті понад 15 років, мала широке коло знайомств у середовищі свідомої української інтеліґенції. Вона працювала заступником головного бухгалтера великої торгової організації «Змішторг», яка обслуговувала прод- і промтоварами по суті весь Самбір. Завдяки сестрі мені вдалося швидко стати своїм у місті й тут організувати передрук та поширення Самвидаву, в тому числі й книжок. У Самборі через сестру та її друзів познайомився з учасниками визвольної боротьби – політв’язнями Данилом Кузмінським, Володимиром Сорокалітом, старосамбірчанами Іваном Петриною, Володимиром Васютою, Йосифом Голубцем, Володимиром Затварським, у Комарному – налагодив зв’язок із моїми земляками, що, відбувши великі терміни ув’язнення, а дехто й два, повернулися з Мордовії, де ми разом «тягнули строк» – Михайлом Вітром, Андрієм Губичем, Василем Мисаківцем, мешканцем Миколаєва Василем Петрівим (псевдо Роман Писарчук) тощо. З більшістю з них я познайомив Мар’яна. Оскільки я був «під ковпаком», Мар’ян узяв на себе ще й обов’язки координатора-кур’єра – він забирав готовий самвидав, розподіляв його для адресатів і розвозив. Часто зустрічався з Панасом Заливахою в Івано-Франківську. Але згодом я переконав Заливаху, що його життєва місія – мистецтво, бо в тюрмі він не зможе реалізувати себе і його талант буде втраченим для України. Тому Мар’ян припинив постачати Опанаса Заливаху самвидавом.
У Самборі більшість матеріалів, які я привозив зі Львова або з Києва, отримуючи їх у В’ячеслава Чорновола, Валентина Мороза, Надії та Івана Світличних, Алли Горської, Любомири Попадюк тощо, перших дві або три закладки – в залежності від обсягу – друкувала Роксоляна Данчин, студентка Дрогобицького педінституту. Саме через її руки пройшли «Хроніка опору», «Мойсей і Датан» В. Мороза, а опісля його арешту – й стаття «Серед снігів», тобто вся публіцистика й поезія, що ввійшла в однойменну книгу з моєю передмовою. Книга була обсягом близько 300 сторінок, і це означало якісний поступ українського самвидаву. Р. Данчин передрукувала також усі 5 чисел «Українського вісника», книгу Михайла Гориня «Листи з-за ґрат», збірку поезії Зіновія Красівського «Невольничі плачі», Миколи Холодного «Крик з могили», статті Євгена Сверстюка. Надруковані матеріали я забирав у неї, впорядковував, оправляв як інтролігатор у книжки й віддавав адресатам – частину – В. Сорокаліт, а частину – до Києва й Москви. М. Гатала, В. Сорокаліт, З. Попадюк ще передруковували в своїх групах і поширювали серед довірених людей.
З Мар’яном ми зустрічалися найчастіше під час вихідних у мойому рідному селі. Особливо коли цього вимагали справи: на березі річки з вудками в руках ми бачили все довкола й у спокійних умовах могли проговорювати свої проблеми. Та й приїжджаючи до Львова я також насамперед зустрічався з Мар’яном, часто в нього ночував. Уже після ув’язнення познайомив його з Оленою Антонів, В’ячеславом Чорноволом, Іриною та Ігорем Калинцями, Стефою Шабатурою, Марією Качмар, Ярославом Мацелюхом. У цьому товаристві Мар’ян швидко став своїм, займався культурницькою діяльністю – відвідував художні виставки, концерти, шевченківські та інші суспільні знакові акції, ходив колядувати в образі різних вертепних героїв. Тут він зблизився зі Стефою Шабатурою, і вона горнулася до Мар’яна, немов би шукаючи в ньому опори та захисту, а він шляхетно відгукнувся на цей поклик душі й по-лицарськи підтримував та оберігав Стефу. Їм обом було добре. Проте чи їхня взаємна симпатія й дружба були виявом глибокого кохання, судити не беруся.
Остання наша зустріч з Мар’яном відбулася в кінці грудня 1971 року. Саме впродовж грудня в Моршині лікувався Василь Стус, а на вихідні приїжджав до Львова. Тут ми зустрічалися в Калинців або в Шабатури. А ще в Києві під час однієї з поїздок я сказав Василеві, що маю «Призначення України» Ю. Липи та «Націоналізм» Д. Донцова. Стус дуже хотів їх причитати, і я привіз йому ці роботи. Через деякий час він передав «Націоналізм» через М. Гаталу, бо я не зміг приїхати на зустріч. Не знаючи про це, я запитав Стефу Шабатуру, чи Стус не залишив у неї книжку для мене. Дізнавшись про це, Мар’ян дав мені урок конспірації: «Іване, про справу говорять не з тим, з ким можна говорити, а з ким треба говорити». Так скрупульозно й принципово Мар’ян Гатала ставився до всіх проблем і питань, що поставали перед ним. На новий 1972 рік Василь Стус був у Львові й разом з Мар’яном і товариством ходив колядувати. А в Самборі о 8 год. вечора, коли я вже одягнений мав виходити, до хати зайшов капітан міліції, як заходив з провіркою вже багато разів, і попередив, що буду затриманий, якщо намагатимусь порушити режим. З Мар’яном Гаталою і Василем Стусом, які мене шукали у Львові, ми вже не зустрілися. Василь залишив «Призначення України» в Михайла Осадчого. А вже 12 січня відбулися арешти, книжку під час обшуку вилучили кагебисти і знищили. З Василем Стусом ми зустрілися на Уралі, в Кучинському лагері особливого режиму лише восени 1981 р., коли він починав відбувати другий термін уже як особливо небезпечний рецидивіст, а я, як такий же рецидивіст, завершував десятиліття на тому ж особливому. Ми декілька місяців були в одній камері, поки мене не повезли на заслання. І вже не довелося зустрітись, бо Василь Стус загинув при загадкових обставинах у цьому ж кучинському лагері.
Після наших арештів 1972 р. КГБ, як засвідчує це у своїх доповідних Щербицькому, почав «розробляти» М. Гаталу лише в травні. Це був серйозний провал кагебистів і свідчення доброго конспіративного вишколу та строгого дотримання правил конспірації Мар’яном. Цитую витяги з документа №502-1 «Специальное сообщение» (Совершенно секретно, екз. №1): «В отношении Гатала М. П. в УКГБ Львовской области имеются оперативные материалы о том, что он является связью арестованных органами КГБ за антисоветскую деятельность Геля И., Стуса В., Калинец И., Шабатуры С. и других. Шабатура в камере говорила, что Гатала много знает о враждебной деятельности названных выше лиц и опасается, что в случае допроса он может дать правдивые показания» (кінець цитати). Проте першу «негласную беседу» провели з ним лише 18, а другу – 20 травня, тобто аж через 4 місяці після арештів. Отже, впродовж трьох років своєї найбільш продуктивної діяльності М. Гатала не потрапив під оперативну розробку КГБ. Це засвідчує, що зухвалі „професіонали” – кагебистські нишпорки – не стільки випереджали події й факти „антісовєтской націоналістічєской деятєльності”, як наздоганяли їх. Скажімо, начальника Самбірського районного КГБ підполковника Шаля за провали в роботі вже після арештів розжалували до капітана і відправили на Харківщину простим оперативником. Та, на жаль, про долю Мар’янового „опікуна”-розробника ми просто не маємо інформації.
Не сумніваюся також, що Мар’ян не боявся допитів. Він був готовий до арешту та слідства і фізично, й психологічно – старший брат, досвідчений підпільник, багато його навчив. І сам він був людиною сильною та мужньою.
Свій крок у вічність Мар’ян продумав заздалегідь і зробив його свідомо. 25 травня 1972 року він прийшов у цех між перезмінками, коли перша зміна вже закінчувала роботу, а друга – готувалася до неї. В цеху працювало понад півтори тисячі людей. Отже в приміщенні зібралося багато робітників. Мар’ян був ведучим технологом і його всі тут знали. Він зібрав людей навколо себе, в короткому слові говорив про окупацію України, про розправи над тими, хто виборює українську державність. А після слів «лише моя кров може змити бруд окупантів з моєї землі» ножицями проколов собі серце. Міра його самопосвяти Україні й сила духу були такими великими, що за її свободу Мар’ян Гатала свідомо віддав найдорожче – власне життя.
Р.S. Вже коли спогади про М. Гаталу були по суті закінченими, а вони готувалися як доповнення до інтерв’ю, що його брали в мене відомі в Україні та за її межами громадські діячі – Василь Овсієнко та Вахтанг Кіпіані, Голова СБУ Валентин Наливайченко та директор відомчого архіву СБУ Володимир Вятрович буквально перед самим звільненням із займаних посад зуміли опрацювати й розсекретити великий масив документів під загальною назвою БЛОК, які безпосередньо стосуються діяльності учасників національно-визвольної боротьби 1960 – 1980 рр. У цьому масиві матеріалів КГБ є декілька, що безпосередньо стосуються особи Мар’яна Гатали і його жертовного вчинку. В. Овсієнко, знаючи зі змісту інтерв’ю, що Мар’ян був моїм близьким другом і соратником, шляхетно й по-товаристськи відіслав їх мені, за що складаю йому щиру подяку.
Документи – це три доповідні Голови КГБ України Федорчука В. першому секретареві ЦК КПУ Щербицькому В. Вони засвідчують:
1. Велику стурбованість, щоб не сказати паніку, керівництва КГБ, яку викликало самогубство Мар’яна Гатали в цеху Львівського заводу кінескопів 25 травня 1972 року;
а) вже цього дня (цитую мовою оригіналу): «В город Львов направлен Заместитель Председателя КГБ при СМ УССР тов. Трояк Н. З. (вечером 25 мая)». (Галузевий державний архів СБУ. – Ф. 16. – Оп. 3 (1975 р.). – Спр.14. – Арк. 347).
б) Не минуло й доби, тобто 26 травня, В. Федорчук у «специальном сообщении» доповідає В. Щербицькому про самогубство, подає анкетні дані М. Гатали й наголошує: «По указанию КГБ при СМ УССР УКГБ Львовской области приняты необходимые меры по недопущению возможных эксцессов (виділено мною – І. Г.), связанных с самоубийством Гатало М. П.» (Там же).
в) КГБ цинічно фабрикує чутки про мотиви самогубства, мовляв зробив це через скасування наказу про підвищення на посаді, невлаштованість особистого життя, статеву неповноцінність тощо.
2. Подвижницький вчинок М. Гатали викликав широкий резонанс і суспільне збурення у Львові. Про це свідчить зміст доповідних Федорчука.
а) КГБ змушений провести низку превентивних заходів, щоб не допустити відкритих виступів громадськості. Це означало: затримання можливих ініціаторів; заборону говорити правду, з якими словами звертався М. Гатала до людей, та мету його вчинку; поширення неправдивих чуток, які фальсифікували б саму ідею і мотиви самогубства та дискредитували б особу, що вчинила акт протесту проти окупаційного режиму.
б) робітники заводу комсомольці Голіков Сергій, Банцак Павло, Постюк Богдан зверталися до комсоргів цеху й заводу, а також до начальника дільниці, з вимогою провести комсомольські збори (хоч М. Гатала комсомольцем не був) і вияснити на зборах причини та обставини самогубства. І тільки після проведення з ними «разъяснительной беседы» люди відмовилися від своєї вимоги. (ГДА СБУ. – Ф. 16. – Оп. 3 (1975 р.). – Спр.14. – Арк. 353).
в) Похорон М. Гатали відбувся 27 травня за участю великої кількості людей, хоч КГБ з усіх сил намагався не допустити до цього. Щобільше. Помимо того, що акт самогубства був демонстративним виявом протесту окупаційному режиму, і КГБ, і обком вимушені були дати дозвіл поховати тіло, як трохи згодом і тіло Володимира Івасюка, на одній із центральних алей Личаківського кладовища, хоча на цьому кладовищі поховань звичайних людей уже не проводили.
3. Щоб пригасити суспільне збурення у Львові, КГБ змушений був провести низку превентивних заходів. Цитую: «С целью недопущения нежелательных проявлений со стороны объектов дела «Волна» (очевидно, патріотів, які ще не були арештовані й здатні протестувати відкрито, як у 1966 р. це робили Л. Костенко, І. Дзюба, В. Чорновіл тощо – І. Г.) и их единомышленников в связи с самоубийством Гатала УКГБ по Львовской области проводится комплекс агентурно-оперативных мероприятий (виділення моє – І. Г.). (ГДА СБУ. – Ф. 16. – Оп. 3 (1975 р.). – Спр.14. – Арк. 352).
Аналогічного змісту абзац подано і в останній доповідній Федорчука Щербицькому. (ГДА СБУ. – Ф. 16. – Оп. 3 (1975 р.). – Спр.14. – Арк. 367).
Наголос на проведенні таких заходів аж у двох документах засвідчує, якого великого значення КГБ надавав цій події й скільки докладав зусиль, аби приглушити, нейтралізувати збурення людей. До агентурно-оперативних заходів відносилися:
а) Так звані профілактичні бесіди, а насправді – форма грубого морального тиску, навіть терору. Людину викликали в КГБ або забирали з місця праці чи просто ловили на вулиці. «Об’єкт» завозили в управління КГБ, часто на кагебистську конспіративну квартиру й починали (або продовжували) «обробляти»: вербували, обіцяли освіту, посаду, житло, всілякі привілеї. Коли ж «об’єкт» не піддавався «на пряник», переходили «до батога» – погрожували, шантажували, шельмували. Робили це вишколені оперативники-психологи. Треба визнати, що в психологічному терорі кагебисти досягли значних успіхів – у суспільстві панував страх, було маса агентури.
б) Фабрикація й поширення різних неправдивих або брехливо інтерпретованих, спотворених фактів, вигадок, чуток, пліток тощо. Вони виходили з уст нібито близьких або знаючих людей. У даному конкретному випадку, тобто в документах, що стосуються М. Гатали, КГБ не розкриває Щербицькому змісту всіх проведених ним агентурно-оперативних заходів, проте дещо подає як один із можливих «мотивів» самогубства: це і скасування проекту наказу про підвищення на посаді (протест проти несправедливості, але не проти окупантів); це і слова начальника цеху, якому дівчата-робітниці його цеху розповіли про нібито статеву неповноцінність М. Гатали, що також витлумачується як імовірну причину самогубства; це і смерть коханої людини etc. Мета ж одна – дискредитувати й опорочити людину та її вчинок.
в) КГБ посилається на думки «антисоветски настроенных лиц Попадюк Л., Гулик С., Гнатенка В. и других», які начебто засудили самогубство М. Гатали. Таку позицію КГБ повністю схвалює й подає та поширює серед людей, як оцінку широкого загалу. (ГДА СБУ. – Ф. 16. – Оп. 3 (1975 р.). – Спр.14. – Арк. 367).
г) С. Шабатурі, подрузі Мар’яна, КГБ приписав відвертий донос – у камері вона начебто говорила, що, цитую: «Гатала много знает о враждебной деятельности (чи могла б Стефа свою діяльність, а рівно ж і багатьох своїх соратників, називати ворожою – виділення моє – І. Г.) названных выше лиц и опасается, что в случае допроса он может дать правдивые показания». (Кінець цитати. – ГДА СБУ. – Ф. 16. – Оп. 3 (1975 р.). – Спр.14. – Арк. 346). В тюрмі до закінчення слідства і суду товаришів по справі ніколи не утримують в одній камері. Скажімо, з Іриною Калинцевою. Отже, чи могла б Стефа Шабатура ділитися такими сокровенними думками про дуже близьку їй людину з камерними стукачами, «квочками» etc.? Однозначно – ні! Агентурно-оперативні заходи – це всуціль брудна гра політичної поліції.
Кагебисти цинічно брехали навіть Щербицькому, бо такою наскрізь брехливою та підлою була московська тоталітарна система. Ціною мільйонів подвижників, таких як Мар’ян Гатала, ми її зруйнували. Тому маємо пам’ятати тих, хто поклав своє життя на вівтар свободи.
Іван Гель.
Вересень 2010 року.

На знімку 9 січня 1972 року стоять: Любомира Попадюк, Василь Стус, Олена Антонів, Ірина Калинець, Марія Садовська, Ганна Садовська, Михайло Горинь. Сидять: Стефа Шабатура, вбрана циганом, Мар’ян Гатала, Олександр Кузьменко.
 Поділитися
MENU