ІВАНИШИН ВОЛОДИМИР МИХАЙЛОВИЧ

 562203.06.2013

автор: Овсієнко В.В.

ІВАНИШИН ВОЛОДИМИР МИХАЙЛОВИЧ (нар. 17.11.1939, с. Дуба Рожнятівського р-ну Івано-Франківської обл. – загинув у грудні 1985 на ст. Роздільна Одеської обл.).
З кола шістдесятників. Учитель, поет, літературний критик, художник.
З бойківської селянської родини. Середульший з трьох синів, Євген, у серпні 1948 р. пішов в УПА (псевдо – Вітер) і 14.10.1949 загинув у бою 20-річним. Сім΄ю заслали в Томську обл., майно конфіскували.
1954 р. Володимир закінчив Буждюрську семирічну школу Чаїнського р-ну Томської обл. (за іншими джерелами – 9 класів у 1957). Працював лісорубом, помічником моториста на лісозаготівельному пункті, 1957 р. закінчив курси десятників-приймальників лісу.
1958-1961 рр. служив у Радянській армії. Закінчив там школу авіаспеціалістів – електромеханік, шофер аеродромних пересувних електроагрегатів. Займався спортом. Останні два роки служив в авіаційній частині у м. Стрий на Львівщині. Писав вірші, деякі з них друкувалися в газетах «Слава Родины» та «Крилья Родины» (1961).
Після демобілізації повернувся в рідне село, куди вже перебралася батьки, щоправда, без старшого сина Василя, який 1958 р. втопився, рятуючи російську дівчину.
Якийсь час Володимир завідував клубом. 1962 р. екстерном склав у Перегінській школі робітничої молоді екзамени за середню школу, вступив на російське відділення філологічного факультету Івано-Франківського педінституту. Навчався заочно. З 1963 р. працював у Дубівській восьмирічці спочатку вчителем фізкультури, відтак викладав російську мову та літературу.
Досліджував творчість В. Стефаника, Лесі Українки, Григора Тютюнника. Написав кілька публіцистичних заміток і рецензій на книжки А. Матвієнко, А. Малишка, І. ДРАЧА, М. Стельмаха (його повість «Гуси-лебеді летять» перекладав російською мовою).
Був знайомий з аспірантом Львівського університету М. КОСІВИМ, з учителем Ріпненської середньої школи М. ОЗЕРНИМ, з викладачем Івано-Франківського педінституту В. МОРОЗОМ, які були заарештовані у серпні – вересні 1965 р. за звинуваченням у проведенні антирадянської агітації і пропаганди (ст. 62, ч. 1 КК УРСР).
Студент IV курсу В. Іванишин теж заарештований 28.08.1965 за підозрою в розповсюдженні літератури самвидаву, в націоналізмі та ревній прихильності до підпільної Греко-Католицької Церкви. Під час трьох обшуків у нього вилучені статті «З приводу процесу над Погружальським», «Відповідь матері В. Симоненка Щербань Г. Ф.», «Український націоналізм на сучасному етапі», «Виступ І. Дзюби на вечорі Симоненка», «Українська освіта в шовіністичному зашморзі» та ін. Вилучили навіть надруковані на початку 60-х у радянських виданнях і переписані від руки поезії В. СИМОНЕНКА, Л. КОСТЕНКО, І. ДРАЧА, М. Вінграновського, Д. Павличка. А ще – всілякі виписки, старі книги, записні книжки з адресами й прізвищами учнів. На кожну дрібничку треба було давати пояснення: де взяв? навіщо переписав? кому давав читати? Намагалися інкримінувати цитату з творів Леніна з негативною характеристикою великоруського шовініста – вона мала стати стрижнем звинувачення! Слідство з жалем мусило зняти це звинувачення. Фіґурували в справі як наклепницькі вірші «Руки», «Мене ти, батьку, привчаєш...» та «В космосі – історія».
Негідними радянського вчителя виявилися: шкільний вечір на тему «Плекаймо рідну мову»; нап΄ята на гіпсову голову «вождя світового пролетаріату» кепка; Франкова оцінка вчення К. Маркса; відмова вступити в комсомол…
На допитах (у кримінальній справі № 2910 П є 39 протоколів) І. тримався гідно. Формально визнав свої «помилки», які пояснював як особистими факторами (загибель братів і сибірське заслання), так і загальнонародними (русифікаторська політика в Україні).
Звільнений з-під варти 29.01.1966 р. за ст. 7 КК УРСР як такий, що не є суспільно небезпечним. Згодився виступити з каяттям на зборах односельчан, де його передали «колективу трудящих для перевиховання й виправлення». В інституті його не відновили.
Усе подальше життя І. було «ходінням по муках» під недремним оком КГБ. Тривалий час був безробітним. Маючи хист до малювання, оформляв дитсадки, будинки культури, дачі. Працював учителем у Яворівському р-ні Львівської обл., та невдовзі був звільнений. Знаходив тимчасове помешкання у друзів на дачі, в майстерні, на горищі. Працював електриком, муляром, малярем, кочегаром. Щоб уникнути постійних цькувань, їздив як лісоруб на заробітки в Іркутську обл..
У грудні 1969 р. І. підписав листа 16 колишніх політв’язнів Голові ПВР УРСР О. Ляшкові «Знову „камерні” справи?» з протестом проти нового ув΄язнення С. Караванського та з вимогою ґарантувати гласність політичних судових процесів.
Наприкінці 1960-х повернувся до рідного села. Відновив зв΄язки з недавно звільненим В. МОРОЗОМ. 29.04.1970 р. зайшов до нього в Івано-Франківську – і натрапив на трус. Кагебісти його теж обшукали, за дві години відпустили. Але знову брутально схопили на вулиці, порвали на ньому одяг, завезли в КГБ, намагалися відібрати паспорт. Затриманий заявив, що паспорт – не компетенція КГБ. Тоді його відвезли в міліцію. Узявши письмові пояснення, через 7,5 години відпустили. Його скарга від 1.05.1970 опублікована у ч. 2 «Українського вісника». Це стало приводом для нових переслідувань.
1984 р. був живосилом запроторений до психлікарні. Повернувся в село виснажений і змарнілий. У грудні 1985 І. працював на відновленні після пожежі «дачі Підгорного» в Підлютому біля Осмолоди. Одного разу його покликав невідомий. Більше художника живого не бачили. По якімсь часі у сільраду повідомили, що він потрапив під потяг неподалік станції Роздільна Одеської обл.. Знівечене тіла не можна було впізнати. Особу встановили за знайденим у кишені непошкодженим паспортом. Офіційна версія – самогубство. На думку друзів, глибоко віруючий греко-католик не вдався б до такого чину.
І. добре знав Святе Письмо. Грав на кількох музичних інструментах, гарно співав. В україномовного часописі «Наша культура» (Польща) були опубліковані його ґрунтовні дослідження про В. Стефаника «Поет Любові» (1981) та «Син землі». Останнє написав в Ірпені, де тимчасово проживав і працював електриком у Будинку творчості. Опубліковане 1983 р. в Польщі. В Україні друкувалися його статті про Лесю Українку й Т. Шевченка, але під чужим прізвищем. Рецензував збірку новел Григора Тютюнника «Запах деревію», роман Ірини Вільде «Сестри Річинські», альбом писанок, книгу «Василь Стефаник у критиці та спогадах», нове видання «Руської трійці».
І. – автор романсу «Тернова ружа» (1972, муз. Галина Менкуш), присвяченого В. ЧОРНОВОЛУ. Після того, як тріо «Золоті ключі» виконало сповнений туги романс у палаці «Україна» в Києві, він був неофіційно заборонений як ідейно шкідливий і націоналістичний. Його «Колискова» звучить голосом Ніни Матвієнко у фільмі І. Миколайчука «Пропала грамота» (І. – художник цього фільму). Відомі пісні Г. Менкуш на вірші І. «Загаси білу ватру», «Сад любові».
Після загибелі І. багато його творів пропало.

Бібліоґрафія:
1.
Відлуння часу (В. Стефаник) // Дніпро. – 1969. – № 6. – С. 143-144;
Знову „камерні” справи? (Під слідством політв΄язень Святослав Караванський) [Лист 16 колишніх політв’язнів Голові ПВР УРСР О. Ляшкові] // Український вісник, вип. І. Січень 1970 (самвидав); також: // Чорновіл В. Твори: У 10-и т. – Т. 3. («Український вісник», 1970-72) / Упоряд. Валентина Чорновіл. Передм. М.Косів. – К.: Смолоскип, 2006. – С. 100-102;
Лист Б. Гориню від 8.10.1970 // Горинь Богдан. Не тільки про себе: Роман-колаж: У 3 кн. – Книга друга (1965–1985). – К.: Унів. вид-во ПУЛЬСАРИ, 2008. – С. 421;
Скарга Прокуророві УРСР від 1.05.1970 // Український вісник, вип. ІІІ, жовтень 1970 (самвидав); також: // Чорновіл В. Твори: У 10-и т. – Т. 3. («Український вісник», 1970-72) / Упоряд. Валентина Чорновіл. Передм. М.Косів. – К.: Смолоскип, 2006. – С. 236-238;
Запах деревію: Спостереження над прозою Григора Тютюнника // Дніпро. – 1970. – № 8. – С. 153-156;
Син землі: Есей про В. Стефаника // Наша культура (Варшава). – 1983. – № 7.
2.
[Скочок Павло]. Запис суду в Івано-Франківську над учителем Озерним 4–7 лютого 1966 року // Чорновіл В. Твори: У 10-и т. – Т. 2. «Правосуддя чи рецидиви терору?». «Лихо з розуму». Матеріали та документи 1966 – 1969 рр. / Упоряд. Валентина Чорновіл. Передм. Лесь Танюк. – К.: Смолоскип, 2003. – С. 243-245, 271-273;
Мороз В. Заява Прокуророві УРСР від 2.05.1970 // Український вісник, вип. ІІ, травень 1970 (самвидав); також: // Чорновіл В. Твори: У 10-и т. – Т. 3. («Український вісник», 1970-72) / Упоряд. Валентина Чорновіл. Передм. М.Косів. – К.: Смолоскип, 2006. – С. 234-236;
Пашко А. До публікації творів Володимира Іванишина // Пашко А. На вістрі свічки: Поезії. – Балтимор – Торонто: Смолоскип, 1991. – С. 63-66.
Іванишин І. Плугатар недоораної царини [пам’яті Володимира Іванишина] / Іван Іванишин // Новий час, 1992. – 5-11 берез.;
Піхманець Р. З когорти витязів: нарис життя і творчості Володимира Іванишина / Р. Піхманець // Галичина: науковий і культурно-просвітній часопис, 1998. – № 1. – С. 119-126;
Іванів Б. Автор „Тернової ружі” / Богдан Іванів // Рожнятівщина. Край бойківський чарівний. – Брошнів: Таля, 2001. – С. 24;
Малюта І. Ішов до тебе: про Володимира Іванишина / І. Малюта // Шлях перемоги, 2001. – 18 липня; Ішов до тебе... // Укр. культура. – 2001. – № 6. – С. 32-33;
Піхманець Роман. З когорти витязів: про Володимира Іванишина / Р. Піхманець // Реабілітовані історією. – Івано-Франківськ: „Місто НВ”, 2004. – С. 232-237: http://vk.com/doc-23020767_41964379?dl=28aabb49a7217e1962 ;
Менкуш Г. Сад любові Володимира Іванишина // Літ. Україна. – 2009. – 19 листопада;
Рух опору в Україні: 1960 – 1990. Енциклопедичний довідник. / Передм. Осипа Зінкевича, Олеся Обертаса. – К.: Смолоскип, 2010. – С. 262; 2-е вид., 2012. – С. 288:
Наш геніальний земляк Володимир Іванишин: http://mistatree.org/blogs/dub/nash-gen-alnij-zemljak-volodimir-vanishin.html , 6.11.2012
Малюта Іван. Агов! – К.: Вид-во ім.. О.Теліги, 2012. – С. 26-30.

Харківська правозахисна група. Склав Василь Овсієнко 1-3 червня 2013 року.
 Поділитися
MENU