АНТОНЕНКО-ДАВИДОВИЧ Борис
автор: Гомза Ярослав
Ярослав Гомза. Спогад про Бориса Антоненка-Давидовича.
(Із книжки: Ярослав Гомза. Статті, спогади, вірші. Видавництво «Гайдамака», Очеретяне, 2002 р.)
ЦЕ БУЛО В ІРПЕНІ
Це було 9 серпня 1979 року, у день його вісімдесятиріччя. Цього дня я провідав Бориса Антоненка-Давидовича в його київській квартирі. Привітний господар, як завжди, посадив мене біля столу, де "любив сидіти Симоненко", і над яким висіли світлини П. Куліша, М. Хвильового. М. Рильського та інших діячів української культури. Десь за чверть години пролунав дзвінок: прийшли нові гості, не знайомі мені раніше поет Володимир Сіренко та інженер Борис Довгалюк, обидва з Дніпродзержинська. Привітавши Бориса Дмитровича з ювілеєм і порозмовлявши хвилин десять, Сіренко запропонував проїхати в Ірпінь, де у Будинку творчості саме відпочивала його знайома поетеса Ганна Світлична з Павлограда.
Дорогою Борис Дмитрович розповідав про різні випадки з життя В. Сосюри і про свої з ним добрі стосунки. Вершиною їх було, мабуть, те, що на початку 60-х років Сосюра приніс йому поему з присвятою "Козакові 2-го Запорізького від козака 3-го Гайдамацького полку..." Через кілька днів під час чергового обшуку КГБ вилучило в Бориса Дмитровича цю поему і подальша доля її невідома, як невідома навіть і назва поеми. Може, це було "Розстріляне безсмертя"?
Сіренко домовився з директором пансіонату, і ми опинилися у Світличної. Мене вразив вигляд поетеси. На ліжку лежала, на перший погляд, нормальна жінка, але вона простягла Сіренкові руку для вітання, я побачив надзвичайно худі, тонесенькі, як патички, руки.
Крім нас, там була дитяча письменниця Лариса Письменна і Л. Карпенко – молода жінка з Дніпропетровська, яка доглядала Світличну. Потім підійшов поет Іван Гнатюк з Борислава. Так, сидячи за столом із пляшкою вина, ми провели у дружній бесіді кілька годин. У центрі уваги, крім господині, був, звичайно, Борис Дмитрович. Він розповів епізод з першої Декади української літератури в Москві, в якій брав безпосередню участь.
Українських письменників мав прийняти сам Йосиф Сталін, який нещодавно перед тим став генсеком ВКП(б). А треба сказати, що українські письменники після його праці "Марксизм і національне питання" мали до Сталіна особливу повагу і надію на те, що він, як представник нацменшин, не допустить до розгулу великодержавного російського шовінізму.
Спочатку з присутніми розмовляв "опікун" українських письменників Лазар Каганович, безбожно калічачи українську мову.
Та ось настав час зустрічі з божком. Сталін увійшов, підозріло оглядаючись на всі боки. Його спитали:
– Йосиф Віссаріонович, яка різниця між нацією і національністю?
– Нація – ето єсли какой-то народ живйот на адной терріторія, імеєт адин общий історія, общій язик. Національность – ето еслі какой-то народ жівйот на адной терріторія, імеєт адин общій історія, но не імеєт общій язик. Как у вас, украінцев, – адин не панимаєт другой.
Усі здивовано переглянулись. Хтось, здається, Пилипенко, сказав:
– Але ж українську літературну мову творили як письменники Східної, так і письменники Західної України, як наприклад, Шашкевич, Федькович, Франко.
– А еті Шашко, Федько, Франко на украінскій язик переведени?
Усім стало не по собі – і сміятися ніяково, і мовчати незручно.
Пождавши трохи, Сталін повторив:
– Я спрашиваю: еті Шашко, Федько, Франко на украінскій язик переведени?
Знову напружена мовчанка. Сталіна це почало дратувати і він підвищеним тоном ще раз спитав:
– Я спрашиваю: еті Шашко, Федько, Франко на украінскій язик переведени? Ілі ви не панімаєте мой вопрос?
Напругу зняв Кулик:
– Да, да, Йосиф Віссаріонович, переведени, переведени.
– Так в чом же дело? Зачем подимать здес етот вапрос?
Так божок упав з п’єдесталу...
Відтак Світлична попросила Сіренка прочитати одну зі своїх поезій. Він прочитав вірш:
У видавництво дід Гомер
Свої поезії припер,
Редактор так сказав Гомеру:
– Не піде, бо нема паперу.
Скипів, розсердився Гомер
І вірші за кордон відпер...
Там хтось знайшов рулон паперу
І видав книжечку Гомеру.
............................................
Щоб був папер, старий Гомер
В тайзі рубає ліс тепер.
Вірш був досить актуальний і всім припав до вподоби.
У дальшій розмові Борис Дмитрович дорікнув Л. Письменній, що ніхто з українських письменників навіть не привітав його з днем народження, хоч він є член Спілки.
– Просто ніхто не знає, Борисе Дмитровичу, – відповіла та.
Невдовзі ми повернулись до Києва. Я побув у Бориса Дмитровича ще з півгодини, але розмова якось не клеїлася.
Заночував я тоді у Варвари Губенко-Маслюченко, дружини Остапа Вишні. До Бориса Дмитровича вона ставилася з глибокою повагою, але дружні стосунки між ними не склалися, бо Борис Дмитрович досить критично ставився до творчості її чоловіка, особливо за вживання такого ганебного для нас суржика.
За чаєм розмова велася про все потроху, в основному на літературно-культурницькі теми. А рано-вранці я від’їхав автобусом на Ромни.
Зустріч в Ірпіні не пройшла незавваженою від "недремного" ока КГБ. Викликали Ларису Письменну, яка страшенно перелякалася і нагородила хтозна-чого. А Ганна Світлична написала, що Борис Антоненко-Давидович – старик, що вижив з розуму, а я, мовляв, пиячив! Але вірш Сіренка пішов гуляти по Києву і був досить популярний.
Тут, до речі, хочеться згадати іншу Світличну – Леоніду, Льолю, як її ніжно називали, з якою я познайомився кілька років до згаданої зустрічі на квартирі Бориса Дмитровича якраз перед її від’їздом у Сибір до чоловіка, Івана Світличного, з яким я був знайомий лише заочно. Вічна слава вам, друзі!
(Опубл. в газ. “Східний часопис”, Донецьк, 1992, № 12, та в збір. “Зона”, К., 1993, №4, ст. 154-156)
СПОГАД ПРО ДОРОГУ ЛЮДИНУ
Про Бориса Антоненка-Давидовича я почув ще десь 1942 року завдяки його збірці "Землею українською". Прочитавши її, я навіть зробив спробу написати вірш, де мовилося про те, як
"...нас Антоненко-Давидович
Землею українською водив."
Докладніше я пізнав Бориса Дмитровича після публікації в "Літературній Україні" (1968 року) його статті "Літера, за якою тужать" (про літеру Ґ). Я написав авторові листа з підтримкою його позиції. Листування між нами стало досить активним після виходу його книжки "Здалека й зблизька".
Хочу ж я розповісти про незабутні зустрічі з мудрою і скромною людиною. Починаючи з середини 70-х років, я кілька разів, коли повертався під час літньої відпустки з Карпат, провідував Бориса Дмитровича в його київській квартирі. Якось там зустрівся з Леонідою (Льолею) Світличною, з чоловіком якої, Іваном, я до цього трохи листувався. Іншим разом зайшла до Антоненка-Давидовича колишня редакторка (по суті – цензор) творів Бориса Дмитровича. Вона здивовано вигукнула по-російськи:
– "У Вас все новые люди! И это все националисты?"
Вечори звичайно минали в дружній цікавій бесіді про стан українського народу, його культуру, мову, історію. Ті ж питання ми обговорювали в нашому активному листуванні, яке тривало майже до самого його відходу в життя вічне. Частина листування, що випадково вціліла після обшуку КГБ, опублікована в часописі "Зона", ч. 11 за 1996 рік. [Тут нема цієї публікації. Пропускаємо повторення. – В.О.].
Борис Дмитрович пригадав, як його засудили до розстрілу. (Він був репресований 1935 року, а реабілітований 1956-го). Врятувала його випадковість. Слідчий справи був родом з Кубані, а заарештований письменник добре знав історію краю. Це зацікавило слідчого, який на слідстві просив Антоненка-Давидовича розповідати про рідну Кубань. Уже завершилося слідство, проте розповідь про Кубань підсудний ще не закінчив. Тоді слідчий каже: "Расстрелять мы успеем вас и позже, а так как у нас есть разговор, то расстрел можно отстрочить". Згодом надійшла телеграма, щоб скасувати взагалі всі розстріли.
Дуже цікавим оповідачем був Борис Дмитрович. Ми не зчулися, як опинилися у Світличної… [Пропускаємо повторення. – В.О.].
Востаннє я провідав Бориса Дмитровича влітку 1983 року, майже за рік до завершення його земного шляху. Підійшовши до під’їзду будинку, я побачив, що поблизу стоять якісь двоє "роботяг" з "тормозками" в руках. На той час хворого Антоненка-Давидовича доглядала пані Михайлина Коцюбинська. Коли я з’явився, вона саме збиралася вийти ненадовго в місто і тому радо попросила мене провести Бориса Дмитровича трохи прогулятися по вулиці. Ми вийшли всі разом. Біля під’їзду ще тинялися ті два "роботяги" з "тормозками". Коли ми повернули з вулиці на алею, я оглянувся і побачив їх уже на вулиці. Вони йшли за нами. Вони мали “роботу" – стежити за “ворогом народу". Боялися його і немічного та старого.
Я звернув на це увагу Бориса Дмитровича. Він сказав просто: "Їх, знаєте, скільки тут ходить? І то щодня. Я вже звик". Помер Борис Дмитрович весняного сонячного 9 травня 1984 року. Довідавшись про це, я цілий день не виходив із хати, мене стискало горе, бо я втратив дорогу людину.
(Опубл. в "Українській газеті", К., 1999, № 14)
Вас може зацікавити
Інтерв’ю
Євген Захаров: ‘...І тоді ми створили ХПГ’. Євген Захаров
Спогади
Відкритий лист Олекси Різниківа Івану Дзюбі. Олекса Різників
Дослідження
Реакція Івана Світличного на покаяння Івана Дзюби: лист 1974 року з Пермського табору. Євген Захаров
Інтерв’ю
До 90-річчя Михайлини Коцюбинської
Події
«Сховала харчі на видному місці». Голодомор у долях дисидентів. Юлія Рацибарська
Дослідження
Бабий Яр, или Память о том, как в народ превращалось строптивое племя. Эммануил (Амик) Диамант
Дослідження
Бути вільними у невільній країні: історія про Ганну Юрченко та Олексу Тихого. Дмитро Білько
Події
Огляд історії дисидентського руху. Лекція Євгена Захарова
Інтерв’ю
Персоналії / Український національний рух
КОСОВСЬКИЙ ВОЛОДИМИР ІВАНОВИЧ. Василь Овсієнко
Події
Дисидентство в Україні. Євген Захаров у програмі «Твій ранок» (відео)
Спогади
ХЛОПЦІ, ЩО ВІДКРИЛИ НАГОТУ КОРОЛЯ. Олекса Різників
Дослідження
Особистість проти системи. Любов Крупник
Події
Серіал «У доступі відмовити». Марина Агальцова
Події
Серце, самогубство чи вбивство? Як загинув Василь Стус. Василь Овсієнко
Дослідження
Роль адвокатів на судовому процесі «Спілки визволення України». Любов Крупник
Періодика
Є перший довідник з періодики самвидаву!. Геннадій Кузовкін
Дослідження
Дослідження
Єврейське питання в УРСР: дискримінація в хрущовську епоху (1953-1964 рр.). Кирило Каштанов