ЛУК’ЯНЕНКО ПРО БЕРДНИКА

автор: Лук’яненко

Лук΄яненко Левко Григорович. З часів неволі. Книга п΄ята: Одержимі. – Київ: Тамподек ХХІ – 2012, с. 390 – 401;

Лук΄яненко Л. Шлях до відродження : в 13 т. Т 9 : З часів неволі : Одержимі / Левко Лук’яненко – К.: ТОВ «Юрка Любченка», 2014. – 648 с. (С. 390 – 401).

Олесь Бердник

Під час мого попереднього і судового слідства він поводився мужньо й порядно. Знайомлячись із матеріялами попереднього слідства у своїй справі, я бачив сміливі й розумні відповіді Бердника на питання слідчих. Думав: слава Богу! Адже тверда позиція кожного наступного арештованого члена Української групи сприяння виконанню Гельсінських угод (УГГ) – це наша спільна моральна перемога над комуністичною окупаційною владою.

Його арештували 6 березня 1979 року і судили в м. Кагарлику Київської області 21.12.1979 року. Призначили 6 років позбавлення волі в таборах особливого режиму та 3 роки заслання. Позаяк це друга політична судимість, то суд визнав його рецидивістом і відбувати кару його спрямували були до нас у в’язницю. Прибув 16.05.1980 року. Усі питали один одного, чому дали шість і три, а не 10 і 5, як усім українським рецидивістам? Його не питали. Навіщо питати? Адже кожен в’язень сам розповідає свою справу тим людям, з якими починає сидіти, а потім його розповідь у скороченому вигляді стає відома всім. До неї повертаються тоді, коли опиняється в камері в новому складі і хтось виявляє бажання послухати розповідь особисто. І всі розуміють, що розповідь – це одне, а ще треба подивитися, як людина поводитиметься: поведінка підтверджуватиме його розповідь чи, може, надаватиме факти іншого змісту?

Одного разу невдовзі після приїзду ми на прогулянці опинилися в сусідніх прогулянкових двориках. Я спитав, що нового в Києві, хто продовжує нашу справу? Він почав говорити, що Захід узявся використовувати нашу діяльність у тому сенсі, про який ми не могли здогадуватися. У його словах прозвучали нотки непевности щодо правильності того напряму боротьби, на який ми стали. Це мене здивувало. Надворі світило ясне сонечко і приємно гріло перше червневе тепло, а від слів Бердника повіяло холодом. Хотів задати йому багато питань, але мент із високого помосту крикнув припинити балачки і за п’ять хвилин вивів із прогулянки та завів до камери. Він ніби нічого такого поганого й не сказав, але на мій оптимізм відповів не оптимістичними словами, а чимось незрозумілим. Цей сумнів, мов цвяшок, стояв питанням у голові.

Головна продукція, яку виробляли в’язні, – це прикріплювання електророзподільних панельок до електрошнурів для прасок: між електроконтактними пластинками треба вставити капроновий ізолятор і відповідно затиснути спеціяльними плоскогубцями. Робота не важка, але за зміну треба зробити понад 6 тис. штук – це вельми багато і примушувало до дуже великої швидкости, що і втомлювало. Інша робота полягала в тому, щоб цю панельку прикріпити ґвинтиками до електрошнура за допомогою механічної викрутки. Також робота не важка, та норма ж величезна: 522 шнури.

Бердник трохи походив на ці роботи та й перестав. Нібито сказав, що виробляти норму не зможе, а це означає, що йому не дозволять купувати в тюремному ларку харчів на 2 рублі. Він високий чоловік, в’язенські харчі погані, безвітамінні, та ще й мало для середнього зросту людини, а для нього, високого, їжі мало й поготів. Треба виробляти норму, бо ноги простягнеш. Його співкамерники пропонували йому допомогу, доки сам не навчиться швидко робити й виробляти норму виробітку.

Може, за місяць по тюрмі пролетіла чутка, що Бердника як художника взяли на роботу малювати комуністичні гасла, плакати, транспаранти тощо. Гасла мають комуністичний зміст. Робота ця ідеологічна, і того завжди вважалося, що чесний політв’язень не повинен братися за таку роботу. Коли нашу камеру повели в черговий раз у “кінозал”, то до стін було прихилено багато дикти, картону, дерев’яних рейок та іншого матеріялу для виготовлення наочної агітації. Бердника не було, і ми спитали мента, чи це Бердник скоро оздобить тюрму свіжою художньою наочною агітацією? Він підтвердив.

Малювання і майстрування наочної агітації в цій кімнаті виводило Бердника з-під постійного нагляду в’язнів і давало можливість таємно зустрічатися з чекістом Чипкасовим. Це нам уже не подобалося.

За місяць-другий трапилася притичина, яку ніхто не передбачав. Чекіст приніс у свій кабінет ковбасу і ще якісь делікатеси, розклав на своєму письмовому столі і наказав старшині привести Бердника. Старшина чи не дочув, чи переплутав, чи, може, й навмисно заплутався і викликав із камери не Бердника, а Ребрика (прізвища ж співзвучні!), й повів до кабінету Чипкасова. Відчинив двері, Ребрик ступив до кабінету. Чипкасов зиркнув – і до старшини: “Ти кого привів, разтудить твою мать! Негайно назад і веди, кого сказано!” Ребрику вистачило часу нюхнути й побачити делікатеси, якими чекіст підгодовує зрадників.

Цей факт був однозначний. Він лягав у ряд, що пояснював, чого йому – рецидивісту – суд відміряв шість років ув’язнення і три роки заслання проти всіх українців-рецидивістів, яких засуджували до 10 і 5 років відповідно. Невдовзі його перевели на полегшений, безкамерний режим. Гель Іван переказував нам, що Бердник почав агітувати його покаятися і просити владу про помилування. Обуренню його не було меж, як і нашому.

Потім його вивезли в КДБ УРСР у Київ на перевиховання. У вересні 1982 року перевели на суворий режим у зону ВС–389/35 (станція Всехсвятська). Влітку 1983 року знову взяли до Київського КДБ на перевиховання і там зігнули в дугу. І цей високий чоловік упав на саме дно: 14 березня 1984 року написав покаянну заяву.

Бердник був одним із засновників Групи і прекрасно знав, що надихала нас до діяльности національна патріотична свідомість, а не якісь там імперіялістичні центри. Друге: щоб потрапити в “ворожі тенета”, треба зустрітися бодай один раз бодай з одним закордонним ворогом Союзу РСР. Бердник прекрасно знав, що ніхто з десятьох членів-засновників УГГ не зустрічався з такою людиною, яка могла б зловити в свої тенета. Він зводив наклеп на самого себе й на нас. І його відступництву від Декларації УГГ та зраді членів Групи немає виправдання. Його зрада нагадала мені вересень 1976 року. Тоді Микола Руденко і Бердник приїхали до мене в Чернігів і ми обговорювали ідею створення Української Гельсінської групи. Бердник у двох словах розповів про перше засудження за політику і показав цікаве фото.

Він – високий, стрункий чоловік, трохи старший середнього віку. Темно-русе волосся з нерівними пасмами сивого рівно звисає з голови до самих плечей і трохи розсипається по плечах. Він стоїть, притулившись спиною до стовбура велетенського дерева з глибоко порепаною корою. Руки трохи відведені в боки від тулуба і звідти проглядає та ж сама кора. Людина, яка тільки один раз у своєму житті бачила зображення Ісуса Христа, глянувши на це фото, тут же вигукне: “Ісус Христос!”. Справді, аналогія повна.

Бердник – художник і письменник, і композиція фото не випадковий щовчок об’єктива фотоапарата, а добре обдумана і свідома. Отже, для нього Христос – зразок. Христос свідомо пішов на хрест за ідею. Фото Бердника заявляє: він готовий піти на розп’яття за ідею.

І тут у мене – його однолітка з “трошки” іншою біоґрафією – виникає сумнів, чи зможе він донести свій хрест до кінця, як зумів його донести Христос? Цей хрест не театральний, який носять з однієї сцени на другу. Цей хрест несуть тільки один раз, щоб поставити його на своїй власній могилі. Смерть – не та п’єса, де людина хоче козирнути перед публікою. У ній людина стає перед Вищим Суддею з оголеною душею і без будь-яких зовнішніх шат, того навіщо ця поза Христа – коли ще сам не знаєш, чи донесеш Хрест до кінця?!

І коли він відійшов від товстенного стовбура величезного дерева (здається, дуба), то почав хитатися. Те дерево справді дихало незмірною потужністю, бо його велике коріння так вросло в землю, що вона аж піднялася навколо стовбура і утворила помітне підвищення. Крони не видно, але отой стовбур і горбик піднятої корінням землі створювали враження поєднання землі з природою чи, навпаки, української природи з українською землею і навіювало думку про правічну могутність. Бердник відчуває її і задля продовження її у віках приносить себе в жертву: хай я загину, але живе ця українська могуть! Хай краплини моєї крови й молекули тіла удобрять ґрунт і підживлять її для продовження у віках! О, як здорово! На ґрані Землі і Космосу! Уява підносить у небо і наповнює серце гордістю за самого себе.

А потім слідча камера Київського КДБ з в’язничною несмачною їжею. Слідчі дозволяють харчові передачі. Ними можна приправляти тюремну бурду і робити її їстівною. Виявляється, цих додатків малувато, і до того ж, передачі дозволяє слідчий, а він може й не дозволити. Коли не дозволив і довелося харчуватися тільки тюремною їжею, то виявляється, що її мало. Голод загострив думки і з захмарних мрій про розп’яття задля Української свободи він опустився на землю і відчув щось зовсім інше: не хрест на плечах перед українською Голготою, а неприємне бурчання кишок і смоктання під ложечкою. Воно з днями переходить на весь шлунок і починає боліти. Не вельми. Спочатку потрошки. Згадав Христа. Його ж не тримали місяцями під слідством, Його не морили голодом. Його арештували римські воїни, кати дали в руки хрест, повели на гору і розіп’яли. А коли б Його потримали кілька місяців упроголодь, коли б Його упродовж цих місяців психічно виснажували допитами та зображеннями з одного боку перспективи довгих страждань у в’язниці з цілком імовірним закінченням смертю, а з другого боку можливістю повернутися до нормального життя, коли душа розривається між двома берегами й місяцями не знаходить собі пристанища?

Ці муки роздвоєности між бажанням залишитися вірним ідеалам свободи і бажанням уникнути страждань відчули КДБісти і того зменшили кару. І той, хто зображав із себе розп’ятого за Україну Христа, виявився найслабкішим із 41 особи, репресованої за УГГ. Один із сорока одного! Позер! – ось що означало його фото, яке він мені показав у Чернігові в день нашого знайомства разом з Миколою Руденком у вересні 1976 року.

Постійна проголодь, не голод, не голодівка протесту, а проголодь затуманила мозок, і він зломився, уклякнув на коліна перед чекістами і написав заяву. Чекісти сказали оприлюднити її і він спрямував її до «Літературної України», яка опублікувала її 17 травня 1984 року. Ось це словоблудіє:

ЗАЯВА

14 березні цього року Президія Верховної Ради УРСР прийняла рішення про помилування Бердника О. П., який у відповідності з радянським законом відбував покарання за злочинну діяльність. Президія врахувала, що він розкаявся, суворо засудив свої вчинки, запевнив, що не допустить будь-яких дій, які можуть завдати шкоди інтересам нашої країни, і зробить усе можливе, щоб спокутувати свою провину.

О. П. Бердник звернувся до редакції газети «Літературна Україна» з проханням опублікувати його заяву, яка подається нижче.

«Гуманний акт вищого законодавчого органу республіки – Президії Верховної Ради України, – що повернув мені можливість вільно жити і працювати, ще раз ствердив правомірність і найглибшу вірність мого рішення – остаточно розірвати будь-які зв΄язки з ідеями та силами, котрі могли б принести шкоду Батьківщині.

Тому, хто не відчував болю блукань і падінь, важко збагнути мою радість воскресіння. Але я б хотів, щоб цю мою радість весняного оновлення і звільнення від ворожої ідеологічної павутини розділили всі правдиві друзі.

Мені довелося звідати гіркоту падіння, коли недопустима безвідповідальність у вчинках і недооцінка суворих законів класової боротьби на світовій арені, викривлені оцінки деяких подій суспільного життя в СРСР привели до того, що я скоїв тяжкий злочин перед Батьківщиною, дав можливість ідеологічним недругам використати моє ім΄я, документи та листи у ворожій кампанії наклепів і хули,спрямованій проти рідної країни. Я був покараний у відповідності з радянським законом.

Спочатку я шукав різні причини для пояснення того, що відбулося. Але такі пояснення нітрохи не зменшували тяжкої вини. Тому я обрав інший шлях – єдино вірний: піддати все, що трапилося, уважному, суворому аналізу розуму і почуття, щоб вибратися з ворожої трясовини. Ключ для цього один – чесність перед своїм народом.

Беззастережне осудження вчинків, що привели мене на лаву підсудних, допомогло в рішучому самоочищенні від амбіції, образ, ложних концепцій, самооблещень. Я чітко зрозумів, що найменше загравання зі світом імперіалізму і псевдодемократична безвідповідальність в ідеологічному зіткненні з ворогами миру неминуче приводять в стан недругів рідної Вітчизни. Це допомогло безжально відсікти найменші сумніви відносно мого місця в битві ідей, суворо осудити свою вину і вернутися до рідного вогнища, до матері-Вітчизни.

Звільнений від вантажу ложних уподобань і містифікованого обов΄язку перед тими, хто творив апологію так званого «правозахисту», я в правдивому світлі уздрів зловіщі задуми західних спеціальних служб – спробу створити організовану «опозицію» в СРСР, використовуючи її потім для розпалювання на Заході антирадянської істерії в пресі, по радіо і телебаченні.

Розуміється, в них не могло бути й мови про бажання «сприяти» виконанню Хельсінкських угод. Це чітко виявилося при моїх бесідах з такими співробітниками колишнього американського консульства в Київі, як Портер, Суорць або кореспондент газети «Вашингтон пост» в Москві Пітер Оснос, котрі висловлювали настирливі прохання отримати критичні, тенденційні матеріали про життя в СРСР, які можна було б використати для ідеологічних диверсій.

За такі матеріали хапалися також представники зарубіжних українських націоналістів. Їхні газети й часописи роздували кадило фіміаму різним новоявленим «опозиціонерам», жадаючи лише одного – закласти якомога більше ідеологічного динаміту в свідомість широких кіл української еміграції та в душі нестійких людей в Радянській Україні.

Час відкрив те, що було старанно закамуфльовано, навіть для найлегковірніших людей. Про циніків я не говорю – вони одразу знали, з ким мають справу! По-перше, гостра критика недоліків або зловживань підтримується партією та урядом, якщо вона спрямовується по конструктивному річищу і стимульована турботою про поліпшення справи. Численні критичні матеріали, що публікуються в пресі, незрівнянно гостріші, ніж «документи», які передавались на Захід легковірними людьми. Але вся справа в тому, що ця «критика» адресувалась не керівництву країни, а недругам СРСР з метою дискредитації радянського ладу. Тут годилася в господарстві західних антирадянщиків, як говорив один з гоголівських персонажів, «будь-яка мотузочка». По-друге, всі канали передачі тенденційних матеріалів на Захід (це мені відомо напевне) знаходилися в руках американських та інших західних кореспондентів, співробітників прес-агентств, посольств, консульств, – і все це координувалося спеціальними центрами імперіалістичних держав, котрі не лише інспірували всю цю «правозахисну» кампанію, а й провокували несвідомих, нестійких людей на антирадянські дії, грубо порушуючи Хельсінкські угоди й дух розрядки.

Це не треба доводити! Все це лежить на поверхні. І хай пани з спецслужб та їх нахлібники з емігрантських кіл не сунуть під ніс дипломатам та конгресменам різні «протести» й «документи» про «правопорушення» в СРСР, про якісь ідеологічні переслідування, бо від початку до кінця – це справа їх рук.

Хельсінкські угоди – воістину чудова політична акція 35-ти держав, варта захоплення. Це прояв колективної мудрості народів, котрі воліють утвердити ступені нових стосунків у світі, де не буде насилля і війн, щоб відкрити еру безмежного співробітництва та радісної творчості. Чи можна робити якийсь «вибір» між великою справою загального миру і явною провокацією ідеологічних диверсантів?

Тому я маю право сказати всім, хто блукає по ідеологічних манівцях, хто клюнув на приманку класового ворога, став на шлях зради й емігрував на Захід: «Спробуйте на хвилину одсікти образи, амбіції, озлобленість, жадобу взяти реванш у долі, безумовну трагічність і драматизм особистої ситуації і чесно, об΄єктивно відповісти на запитання: – Чи можете ви стверджувати, якщо бажаєте бути на стежці правди, що передача тенденційних матеріалів на Захід через дипломатичних представників і кореспондентів, матеріалів, що потім широко використовуються в наклепницьких атаках супроти Вітчизни, – що все це сприяло виконанню Хельсінкських угод, головний девіз котрих: «Мир і безпека в Європі?!» Чи можете ви зі спокійною совістю заявити, що вся ця багатолітня ідеологічна какофонія допомагала взаєморозумінню між народами, сприяла довір΄ю, створювала атмосферу миролюбності й спокійного діалогу?!»

Навпаки! Така діяльність перетворюється в міну уповільненої дії, якою пробують зруйнувати тонке плетиво розрядки міжнародної напруженості. Таємне стало явним. Я збагнув, що спецслужби Заходу намагались інспірувати створення т. зв. «правозахисних» груп, а потім використати їх для впливу на громадську думку Заходу в ворожих соціалізму цілях.

Чи можна це назвати сприянням виконанню Хельсінкських угод?!

Якщо це «сприяння», то що тоді цинізм і містифікація, обман і найогидніша провокація? Роги імперіалізму та сіонізму виглядають із-за такого «сприяння»! Регіт Мефістофеля чується з-за спини «доброзичливців», котрі послужливо підняли на щит такі безвідповідальні заяви, породжені враженою амбіцією і неправомірними висновками з приводу тих чи інших явищ.

Давня мудрість застерігає: якщо тебе хвалить ворог – подумай, яку дурість ти вчинив! Подумайте ж над тим, чому за такі «документи» та «обвинувачення» вхопилися найреакційніші кола Заходу і особливо – українські буржуазні націоналісти. Чи хочете ви бути поряд з таким ярим фашиствучим лідером ОУН, як Стецько, котрий в одному з виступів сказав, що хай навіть в термоядерній війні загине половина населення України, та зате потім вони побудують свою «Соборну Україну». Ось так! «Соборна Україна» на кістках і попелі 25-мільйонів українців, серед радіоактивних руїн?!

Ось такий «месія» з божевільною маячнею про ядерне вирішення долі України простягає вам руки! Чи потиснете ви їх? Чи станете поруч з катами Бейрута, Гренади, Ольстера, В΄єтнаму?

Треба чесно визнати: ми висиджували «зозуляче яйце» ідеологічних диверсантів, вважаючи його своїм дитям. Та коли пташеня вилупилося і почало співати на весь світ ворожі пісні, тут уже – до дідька! Обманювати самого себе, холопствувати перед володарями «золотого тільця»?! В ім΄я чого? Для мене питання вирішено однозначно – я повертаюсь до себе, тобто до матері-Вітчизни. В радощах і в горі я буду з нею навіки!

Певен, що деякі з тих, насамперед М.Руденко, Л.Лук΄яненко, котрі попали в ворожі тенета, відійшли б від шляху антипатріотизму і добровільної самоеміграції, та заважає відсутність правдивої мужності – мужності глянути на себе ніби ззовні, вигнати з своєї психіки ложний образ несправедливо скривдженого і переслідуваного «борця за правду». Таких зцілити інколи неможливо! Треба вибухнути зсередини, спопелити шлаки містифікації й самооблещеня. І – народитися знову!

Що з того, якщо тебе викреслять хулителі й наклепники на Заході з своєї провокаційної обойми?!

Хочу сказати ще кілька слів перестороги тим, хто інколи прислухається до західних «голосів», хто жадає буржуазних приманок, хто потрапив у тенета імперіалістичних сирен. Пам΄ятаючи свій гіркий досвід, я кажу їм: «Відслоніть слух серця, гляньте на «маяки», що вас манять!»

Що можуть вони дати народам, крім стежки в нікуди, крім антагонізму і ворожнечі, крім бійки за більш ситий шмат грошового пирога, крім культу розпусти, бандитизму й насилля? Навіть космічна ера не допоможе їм оновити загниваючий соціум, а лише наблизить розв΄язку! Хіба не використовують вони потужність наукового генія для підготовки космічної війни?

Чи нам рівнятися з ними, нам, котрі прагнуть не лише ліквідувати бідність, неуцтво, безправність у світі, а й – перш за все! – виростити нову людину, здатну взяти на себе космічну місію преображення світу по закону краси, творчості й радості, спроможну понести естафету життя й розуму в інші світи?!

Чи здатні апологети грошового мішка до таких звершень?

Думаю – відповідь ясна. Її диктує історія. І ясною повинна бути позиція кожної чесної людини. Або з світом брехунів, містифікаторів, тиранів та кровопивць падати в морок небуття, або з рідним народом, з творцями нового світу, з соціалістичною співдружністю – прагнути до створення міцних щаблів людського життя, – створення великого, напруженого, але прекрасного!

Я назавжди йду по цьому шляху!

Щоб повністю виключити всякі спекуляції з приводу даної заяви, хай знають і друзі й недруги, що я щиро каюсь у вчиненому злочині і твердо заявляю, що ніколи не порушу законів своєї Країни.

Створювати «п΄яту колону» в рідній країні, ризикувати опинитися в стані зрадників Вітчизни – це не для мене!

Хочу бути з рідною матір΄ю-Вітчизною завжди – в час тиші і під грозою! Мати у нас одна, іншої не знайти!

Олесь БЕРДНИК.

Травень 1984 року.

Що можна сказати про цю писанину? Набрехав не тільки на Українську групу сприяння виконанню Гельсинських угод, набрехав на самого себе.

Фе !!!