ХЛОПЦІ, ЩО ВІДКРИЛИ НАГОТУ КОРОЛЯ

 440404.10.2019

автор: Олекса Різників

­­(Доопрацьовано 30 вересня 2019 р, напередодні 60-тиріччя арешту 1.10.1959)

 

Олекса Різників (псевдонім – Олекса Різниченко) – шістдесятник, (скоріше п’ятдесятник, бо за листівку 1958 року арештований 1 жовтня 1959 року), член Спілки письменників України, автор двох десятків книг поезії та прози – «Озон»,  «Терновий вогонь», «Наодинці з Богом», «Одноримки. Словник омонімів», 2002, «Складівниця української мови. 9620 складів нашої мови», 2003, «Іллейко, з Бога турейко», містерія «Бран», «Спадщина тисячоліть. Чим українська мова багатша за інші?» (5 перевидань), «Маюнелла» (написана 1969 р., відновлена 20 лютого 2014 р), «Словогрона Духу. Новий кореневий словник», 2015р., «УкраМарс» та інші.

Лауреат літературних премій ім.ім. Павла Тичини (1995р), Костянтина Паустовського, Тараса Мельничука, Степана Олійника, Бориса Грінченка, Ярослава Дорошенка, Тодося Осьмачки, Леоніда Череватенка, Юрія Горліса-Горського, Євгена Маланюка (2019).

Він був двічі репресований в Одесі органами КДБ – у 1959 і в 1971 роках. Засуджений на півтора року, вдруге – на 5 з половиною. Ось його розповідь про першу репресію, яка сталася 60 літ тому – 1 жовтня 1959 р.

 

Що король — голий, бачили дуже багато людей. І всі розуміли, що вголос про це говорити не можна – поплатишся свободою чи й головою. Осмілювалися про це сказати тільки великі правдолюбці або ж діти, як отой хлопчик у казці Андерсена "Нове вбрання короля". Діти, як правило, ще не є свідомими того, що за це їм загрожує, або ж, коли й свідомі, то природній потяг до Правди-Істини переважає у душі їхній усякий страх і вони встигають, перш ніж злякатися, вигукнути:

— А король — голий!

Тоді починалася метушня.

Одні мерщій ховали очі, щоб хтось не помітив, що і вони бачать нагість короля, інші — роззиралися по боках, чи хто бува не помітив, що і вони бачать...

Шевці, які пошили в дурні короля і увесь народ, запевняючи, що Нову Матерію здатні бачити лише розумні люди, лякалися найбільше. Ці ілюзіоністи, чи, точніше, "матеріалісти" чудово знали, що її, тої Матерії, насправді нема, але розраховували на силу Слова: "обізви людину сто разів свинею — і вона зарохкає", "скажи сто разів халва, і в роті стане солодко".

І тут вони, ці "матеріалісти", використовують той самий прийом, по­чинають кричати: "Лови брехуна!", як ото злодій, тікаючи, робить вигляд, що він ловить, доганяє злодія, репетує: «Лови!!»

За ким підуть люди, кого почують? А король? Чи стане йому соромно за наготу свою? Чи муситиме й далі робити вигляд, ніби він вірить у те, що одягнений?

61 рік тому я був одним із тих хлопців, які закричали: «А король — голий!» Хоча ні, не закричали, а тихцем написали про це у листівці та поширили цю звістку по Кіровограду й Одесі вночі, нишком. Мав минути ще не один рік, поки ми й інші зрозуміли, що треба робити це не потай, не нишком, а говорити про це вголос, як згодом це чинили академік Сахаров, Іван Дзюба, теж нині академік, Микола Руденко, Святослав Караванський, Вячеслав Чорновіл.

Та тоді, влітку 1958 року, ми, виховані школою, і розмовляли нишком, і писали ту листівку конспіративно, аби ніхто із сторонніх не знав, не почув про це, про наші наміри, навіть про наші думки!

У м. Первомайську Миколаївської обл., куди мої батьки ще 1948 року переїхали з Донбасу, з Єнакієвого, тікаючи від голоду була група юнаків, об’єднаних потягом до писання віршів. Літературна студія існувала тут з 1951 року, її відвідували ми, ще учні школи – Микола Вінграновський, Віталій Колодій, Станіслав Павловський, Андрій Ярмульський, Ісаак Савранський, Станіслав Швець, і я, грішний. Першого вірша мого районна газета надрукувала 5 травня 1952 року. Ми виступали по школах, по радіо, звикаючи до слова «поет».

1958 року я закінчив Одеське державне театральне художньо-технічне училище і отримав направлення до Кіровоградського українського музично-драматичного театру ім. Кропивницького. Навесні почав там працювати електроосвітлювачем. Замешкав у гуртожитку, де було двійко кімнат. Щовечора, а коли й удень, ішли чудові українські п’єси, які я ще з Одеських театрів, де практикувався, знав чи не напам’ять. У бібліотеці читав «Введение в индийскую философию», «Моя жизнь» Махатми Ганді, писав вірші, переважно російською, хоча й дивувався, що деякі актори у приватному житті послуговувалися російською.

Частенько вихідними днями навідувався до батьків, які мешкали на третій частині міста Первомайська, на унікальному місці, на Богополі, це такий трикутник між двома річками, що зливаються – Богом і Синюхою. Колишні мої літстудійці роз‘їхалися хто куди – Миколу Вінграна сам Олександр Довженко забрав до Москви, у ВДІК, на режисерський факультет, Андрій Ярмульський і Віталій Колодій – до Одеси, Станіслав Павловський – до Києва. Боже, нема вже нікого з них на цій Землі грішній!!

Я, відвідуючи батьків, стрічався з колегами по літературному об’єднан­ню — Володею Барсуківським, Іваном Галиняком, Станіславом Швецем, Валентиною Кравчук та іншими.

Згадайте, який був тоді час. Микита Хрущов тільки-тільки розкрив страшний механізм культу особи, висвітлив засоби та способи нищення людей; не­щодавно було введено «союзницькі», себто імперські, війська до Угорщини. У величезній імперії бродило-вигравало нове вино. Ми, сп’янілі від випарів його, були чомусь певні, що такі групи, як наша, є у кожному місті та містечку. Як ми говоримо "про політику" — так і вони говорять. Як ми не любимо диктаторську «партію», так і вони не люблять, як ми пишемо листівку — так і вони пишуть. Так, так, ми вирішили боротися з диктатурою компартії єдиним доступним нам способом – листівками.

Ми писали її на березі річок Бога і Синюхи, аби здалеку бачити, коли хто буде підходити. Ми зашивали того тонесенького аркуша у манжет штанини, ми вигадували і домовлялися, якими таємними словами писати у листах про нашу справу. І хоч в кінці кінців ми з Володимиром Барсуківським лишилися удвох, все одно ми підписали листівку «СОБОЗОН», що мало означати "Союз борьбы за освобождение народа".

 

Володимир Барсуківський,

філолог, член НСЖУ

 

Удвох ми її й друкували у кабінеті Первомайського харчокомбінату, де працював Володя Барсуківський. Робили закладки по 9-10 аркушів тонкого паперу з копіркою. Тож до дня поширення мали до 30 листівок. Поширювати вирішили в Одесі, куди Володя їхав до матері на так звані жовтневі свята, і по Кіровограду, де я працював.

Поширювати листівку треба було тільки на "жовтневі свята", які насувалися. Щоби був дошкульнішим удар по комуністах, які стали, по суті, новим експлуататорським класом, визискувачем народу. Це їм я присвятив тоді вірша, написаного за канонами Маяковського, тоді мого улюбленого поета.

 

ВАМ!

Вам, не знающим с жира делать что,

Тратящим тысячи на пустяки,

Как вам не стыдно отделываться мелочью,

Брошенной в ладонь народной руки!?

О ней толпы крика гуляют везде,

Лезут в глаза, в уши и в рот,

А шепотку о том, что вами народ раздет,

Не откроют даже ворот!

 

Витяги із "Постановления о перепредъявлении обвинения" від 30 грудня 1959 р., складеного старшим слідчим Рожком.

"20 июля того же года 1958 Барсуковский приехал к обвиняемому Резникову в г. Кировоград для составления антисоветской листовки, при этом привез с собой записаные им на листке бумаги отдельные политические выражения и слова для включения их в текст антисоветской листовки. Там же, в г Кировограде, 21 июля 1958 года Резников и Барсуковский составили образец антисоветской листовки и переписали ее собственноручно в двух экземплярах, а также договорились между собой розмножить ее на пишущей машинке Швеца.

Перед отъездом из г. Кировограда, в целях конспирации, по предложению Резникова, Барсуковский обменялся с ним рукописными текстами антисоветской листовки и зашил ее в манжет своих брюк...

В конце июля или начале августа 1958 г. Барсуковский потерял имевшуюся у него антисоветскую листовку, в связи с чем решил вновь выехать к Резникову в г. Кировоград для написания другой листовки.

10 августа 1958 г. к Резникову вторично приехал обвиняемый Барсуковский и привез с собой собственноручно написанный им текст утерянной листовки, восстановленный по памяти. Резников совместно с Барсуковским с экземпляра антисоветской листовки, хранившегося Резниковым, собственноручно написали с него 2 экземпляра листовки, внеся в ее текст некоторые изменения и дополнения. Тогда же они вновь обсуждали планы по приобретению типографского шрифта, способах и местах распространения этих листовок..."

А ось іще цитата із тієї ж Постанови про перепред’явлення звинувачення.

"Будучи в г. Кировограде, Резников днем 7 ноября 1958 г. одну антисоветскую листовку опустил в почтовый ящик на ул. К. Маркса, дом 56, а вечером того же дня пять штук таких листовок отдал для распространения В.В.К., при зтом сказал В., что, если он распространит листовки, то будет считаться членом "СОБОЗОНА". После этого в тот же вечер Резников одну антисоветскую листовку положил на входные ворота строительного техникума по Театральному переулку, № 3, одну положил на железную ограду дома № 4 по ул. Декабристов, одну заложил за табличку входной двери Аптеки М 4 по ул. Володарского, 56, одну положил на железные ворота дома № 97/59 или же № 93 по ул. Гоголя, т.е. лично распространил по городу пять антисоветских листовок, о чем в завуалированной форме сообщал в письме Барсуковскому в декабре 1958 г".

Отакі дії, отака пропаганда.

9 листопада 1958 року мене забривають до морфлоту, везуть у Севастополь, і я навчаюсь рік у школі радіометристів.

 


 

Влітку за велінням КДБ, яке уже натрапило на слід СОБОЗОНу, мене скеровують до Одеси і прилаштовують на 16-й станції Великого Фонта­ну, де тоді містився береговий пост сигналізації і спостереження за вхо­дом до порту, і я кілька місяців проходжу там службу, де за мною спостерігають і сигналізують. Того літа до Одеси повернувся Володя Барсуківський, відпрацювавши у Первомайську два роки після технікуму. Нас з ним зводять, щоб далі спостерігати. І першого дня жовтня 1959 року роблять обшуки у мене в "кубрику", у Володі, у моїх батьків у Первомайську, у Швеця...

Але, здається мені, пора познайомитися з тою листівкою, яку увесь час слідчі органи обзивали антирадянською. Читаючи її, порахуйте, скільки разів ми виступали проти РАД, антиРАД:

 

ОБРАЩЕНИЕ К НАРОДУ

ДОРОГИЕ ДРУЗЬЯ И ТОВАРИЩИ!

К вашему уму и сердцу обращаются люди, нашедшие в себе силу и мужество выступить против ненавистной диктаторской политики партии и теперешних правителей.

ДРУЗЬЯ!

Взгляните на мир прозревшими глазами, откиньте пелену лживих слов, которыми опутывает Вас с помощью газет и радио кучка захвативших власть коммунистов.

Разве не улыбаетесь Ви иронически, читая газеты или слушая ра­дио, разве не возмущаетесь подлой ложью и двуличностью, сквозящей в каждой фразе, в каждом выступлений?

Они кричат о свободе и демократии, но это — свобода в клетке, а народовластие задушено и подменено властью верхушки партии.

Они кричат о богатстве народа, о подъеме его благосостояния, но народ, между тем, беднее, чем до революции.

Робочий на свою мизерную зарплату не может прокормить себя, не говоря уже о семье.

А как живет крестьянин? Землю, политую потом дедов и отцов, у него отобрали. Загнанный в колхоз, не имеющий никакой заинтересованности, никакой привязанности к земле, он уходит в город, чтобы не видеть сельского убожества.

Но что найдет он там?

Такое же бесправие, нищету и забитое существование. Нехватка продуктов, обуви и одежды, дороговизна и убогие заработки это все достижения за сорок с лишним лет, в течение которых народ не видел ничего, кроме войн, разрухи, голода, произвола и обмана.

Неумная и диктаторская политика партии коммунистов, как внутри, так и вне государства, приводиш мир к расколу, к необузданной гонке вооружений с затратой неисчислимых народных средств и вносит в сердца людей смятение и страх за свое будущее.

ДРУЗЬЯ И ТОВАРИЩИ!

Мы желаем братства, истинного братства, а не вражды между народами всех стран мира!

Довольно раскалывать мир на два так называемых "лагеря"!

Долой фашистскую диктатуру партии!

Нам нужна подлинная свобода взглядов, слова, печати!

Ми стоим за признание религии и церкви государством!

Долой атеистическую пропаганду!

Да здравствует подлинная свобода народа!

 

Союз борьбы за освобождение народа (СОБОЗОН)

 

Ну що? Скільки разів ми назвали Ради? Жодного?

То ж бо й є, що листівка повністю антипартійна, а не антирадянська. І це не дивно - ми знали і тоді, що реальна влада належить партії, а Ради — то так собі, для створення видимості народовладдя. Та й, з другого боку, Ради були і в Київській Русі, і у козацтва, і Центральна Рада була у роки визвольних змагань. Отже, слідчі органи КДБ свідомо перекручу­вали факти, звичайно ж, з відома тієї самої партії, яка привласнила, брутально узур­пувала владу, забравши її від Рад, але настирливо називала її, владу, ра­дянською. Як писав Маяковський, "мы говорим одно, а подразумеваем другое..."

 

УРИВОК З ПРОТОКОЛУ ДОПИТУ 1 ЖОВТНЯ 1959 р.

Допрашивает подполковник МЕНУШКИН, нач. особого отдела КГБ в/ч42860.

ВОПРОС: Среди изъятых у вас сегодня при обыске документов и записей имеется стихотворение, озаглавленное "ВАМ". Расскажите, какие мотиви побудили Вас к написанию этого стихотворения и что Вы хотели им выразить?

ОТВЕТ: Действительно, среди изъятых у меня сегодня при обыске различних записей имеется напечатанное мною в 1957 году стихотво­рение "ВАМ". Последнее является попыткою подражания Маяковскому, которий в недалеком прошлом был одним из любимих мною поэтов, и я увлекался его произведениями раннего периода. Как видно из тек­сти этого стихотворения, я пытался виразить в нем идею существующего в Советском Союзе социального неравенства, а точнее, имущественного неравенства между отдельними слоями населения.

ВОПРОС: Какие слои населения Вы имели в виду в этом стихотворении, в частности, кого подразумевали под "раздетым народом" и людь­ми, "о счастьи кричащими, а втихомолку пьющими сок их?"

ОТВЕТ: Под употребляемыми в моем стихотворении "ВАМ" выра­женнями: "... что вами народ раздет","... вам ли, о счастьи кричащим, а втихомолку пьющими сок их..." я имел в виду людей, получающих низкую зарплату в пределах до 400 рублей, и, с другой стороны, население, получающее зарплату в пределах 2000 – 3000 рублей и свыше.

ВОПРОС: Ваш ответ непонятен и нелогичен, если учесть, что зарп­лату в 2000 – 3000 руб. получают и квалифицированные рабочие и значительное количество людей умственного и физического труда, работающих на благо советского народа?

ОТВЕТ; Я считаю, что людям с низкой зарплатой также нужно одеваться и питаться. Кроме того, ко второй категории людей, раздевающих народ, кричащих о его счастьи, а втихомолку пьющими сок их, я отношу спекулянтов и взяточников.

ВОПРОС: В изъятых у Вас при обыске записках имеется в одной из тетрадей рассказ, датированный 16.7.58 г. и озаглавленный "А все-таки хорошо! (письмо в газету)". Кому он принадлежит и кем написан?

ОТВЕТ: Упомянутый выше рассказ "А все-таки хорошо! (письмо в газету)" написан мною и принадлежит мне.

ВОПРОС: Что Вас побудило написать этот рассказ?

ОТВЕТ: Меня побудило к написанню этого рассказа все, что там написано. Мне казалось, что все то, что изложено в зтом пародийном "письме", соответствует действительности.

ВОПРОС: Не находите ли Вы, что Ваше, с позволения сказать, "произведение" носит пасквильный характер, а именно: в своем рассказе "А все-таки хорошо!" Вы пытаетесь отдельные моменты возвести в степень, обобщить их и таким образом опорочить экономическое положение советского народа и те мероприятия, которые проводятся партией и нашим правительством по повышению его жизненного уровня?

ОТВЕТ: Нет, не нахожу. Своим рассказом "А все-таки хорошо!" я хотел сказать, что нужно видеть не только хорошее, но и плохое, кри­чать о нем, чтобы быстрее искоренять это плохое...

 

Зверніть увагу на спокійний тон бесіди, на оте велике «В» у зверненні до мене: Вы; на мій легкий гумор: "Меня побудило... все то, что там написано..."

Що ж, це перший день арешту. Перший допит. Перше зіткнення з холодною бездушною машиною Імперії.

Ось допитують мого співучня по училищу радіометристів, Мокляка Володю.

"Резников заявлял, что в жизни у нас (т.е. в СССР) существует несправедливость, так как имеются большие различия в размере заработной платы. Говорил, что в Америке рабочие якобы лучше обеспечены, чем в Советском Союзе. В подтверждение этого он заявлял, что в Америке на трех робочих имеется одна автомашина, а у нас автомашин мало и дорого стоят. Этот разговор между нами был в мае 1959 г. в учебном корпусе во время перерыва. Исходя из этого разговора, я сделал вывод, что Резников проявляет недовольство устройством жизни в СССР..."

Страшний злочин, пане Мєнушкін!

13 грудня 59 року його знову допитують, і перше питання:

"На допросе 22 октября 1959 г. Вы показали, что Резников в вашем присутствии допускал политически вредные высказывания. Уточните, как реагировали присутствовавшие на подобные высказывания Резникова".

ОТВЕТ: 22 октября 59 г. я, в основном, рассказал все. Дополнительно я вспомнил, что Резников среди сослуживцев по радиотехнической школе высказывал недовольство освобождением  от занимаемдй должности маршала Жукова, в частности, он заявлял, что Жуков имел большие заслуги и его освободили от должности в то время, когда он был в Югославии. Это Резников считал вероломством  и говорил, что Жукова, якобы, боялись, поэтому так с ним и поступили.

Ну, а це ще жахливіше!!

А ось покази Валентина Венделовського, на час допиту зав. секретною (!!?– знай наших!) частиною:

ВОПРОС: По каким конкретно вопросам и в чем заключались неправильне (?? – О.Р.)) мнения его по политическим вопросам?

ОТВЕТ: Примерно до 27 мая 1959 г. в нашей печати очень широко обсуждался вопрос о заключении мирного договора с Германией и превращении Западного Берлина в свободный город. В связи с зтим Резников примерно в то же время обращался ко мне, в окружении других лиц, с вопросом: "Почему Советский Союз возражает против проведення "свободных" выборов в Германии?"

Я дал ему объяснение, соответствующее позиции нашего Советского правительства. Не соглашаясь со мной, Резников заявлял, что это не демократично. Более резко своих мнений  по этому вопросу в беседах со мной Резников не высказывал, хотя с подобным вопросом Резников ко мне обращался несколько раз и при этом говорил мне, что я говорю ему  не свои мнения, а мнения советской печати. Из этого я заключаю, что Резников имел иные мнения по этому вопросу...

Резников был неправ в оценке творчества Маяковского, поэзию которого, критикующую недостатки нашего движения первых лет советского государства, Резников автоматически переносил на более поздний и даже современний период нашего развития, хотя перед творчеством Маяковского Резников преклонялся...

Як вам така закрученість?! "поэзию которого... переносил на более поздний период..." ? Боже наш, Боже наш, який період ми з вами пережили! Ви вдумайтесь у ці питання і відповіді, вникніть у ту примітивно-дурнувату атмосферу, яка нас оточувала, якою ми дихали, за межі якої ми не могли, не мали права виборсатись! "Не сметь свое суждение иметь!" Тим більше — висловлювати його! І наскільки ми зараз вільніші, розкутіші, сміливіші, мудріші!..

Ось стор. 62 першого тому справи. Відповідає Анатолій Зайченко, мій однокашник по училищу радіометристів, допитуваний, ясна річ, у дні мого арешту.

"Резников, например, высказывал, что, якобы, у нас в СССР очень трудно приобрести необходимую вещь, а в капиталистических странах это сделать легко. Особенно Резников спорил по поводу покупки легкових автомашин и товаров широкого потребления. По этому вопросу с Резниковым многие спорили и доказывали ему неправильность его взглядов."

Га? як вам це? "Читайте, завидуйте — я гражданин Савейскава Саюза!" — казав Маяковський. Але ж далі, далі читаймо!

«Очень часто Резникова критиковал матрос Мокляк Владимир, который по поводу высказываемых Резниковым мнений прямо говорил ему: "Комсомолец, а чепуху говоришь».

Резников среди личного состава пытался доказывать, что у нас в СССР, якобы, очень низкая оплата труда в колхозах. По этому вопросу даже я лично пытался опровергнуть неправильные мнения Резникова".

Влітку 1958 року я, працюючи в театрі, мешкав у кімнатці, яка була гуртожитком театру — там нас було троє. Ось допитується Володимир Кубишкін, початкуючий актор, хорист, високий і незграбний трохи:

"Эти стихи мне не нравились, так как они по своєму содержанию упаднические, пессимистические и чувствовалось преклонение перед Есениным... Помню факт. Вскоре после того, как Резников стал работать, я читал книгу "Голубая стрела". Резников спросил меня, что я в ней нахожу хорошего. Я: что она о заброске шпионов. Резников, выслушав это, заявил, что это ерунда, зачем я этим  интересуюсь, ведь они же меня не трогают. Я вновь возразил Резникову, что речь идет не о личном и личных интересах, а о подрыве нашей экономики и могущества общественного строя. В этой полемике мы очень поспорили, но Резников так и остался при своих мнениях. С этого времени Резников никогда не затевал со мной разговоров, касающихся нашей советской действительности и мы даже перестали вместе ходить на роботу".

Так-так, правду сказав. Мені просто стало нецікавим з ним спілкуватися. Та його в театрі і називали «кугутом».

Допитують художника театру Віктора Соченка.

ВОПРОС: Как вы можете охарактеризовать Резникова в политическом отношении?

ОТВЕТ: Мне трудно это сделать я мало его знал. Стихи читал. Один рассказ о каком-то нищем или слепом. Содержание я не помню, впечатление нехорошее, так как в рассказе все описываетея в мрачных красках. Я сказал Резникову, что так можно писать только о жизни старой царской России. Увлекался стихами Есенина, некоторие читал наизусть... Материально обеспечен Резников был плохо, и это сказывалось зачастую в том, что у него были упаднические настроения. Он мне говорил, что ему тяжело сводить концы с концами, и в этом отношении был недоволен своим положением.

Я помню, что Резников увлекался абстрактным искусством, любил рассматривать в журнале "Польша" иллюстрации  художников-абстракционистов, восторгался ими и доказывал, что живопись эту нужно уметь понимать.

ВОПРОС: При каких обстоятельствах и в связи с чем Резников, беседуя с вами, возводил клевету на советскую действительность, проводимую компартией и Советским правительством политику?

ОТВЕТ: Открыто антисоветских высказываний со стороны Резникова я не слышал. Не могу припомнить, чтобы он сознательно возводил клевету на нашу действительность, коммунистическую партию цли советское правительство...

Порівняйте запитання і відповідь. Самим питанням у свідомість свідка втовкмачується думка: Різників — «антисоветчик». Та Соченко був, мабуть, твердим горішком.. На жаль, я його майже не знав...

Так само досліджувалася ноосфера Володі Барсуковського, його "упаднические и пессимистические стихи". Володя дуже точно проаналізував причини виникнення у нас таких настроїв і таких намірів:

"... Ми читали друг другу свои стихотворения (я и Резников), находили много общего в высказываемом. На работе я увидел и соприкоснулся с жизнью, что называется, вплотную, увидел двуличие, бюрократизм, и это очень поразило мое сознание, привыкшее во всем усматривать что-то романтичное и возвышенное, в книгах, кроме того, я углядел почему-то только хорошее, а в жизни, наоборот, видел только много отрицательного. Я боролся с самим собой, искал мучительно выхода и не находил.

Несколько раз с Резниковим касался нашей жизни, и мы почему-то находили, что она устроена плохо. Как устроить лучше? мечтали и спрашивали себя мы, романтически настроенные".

Га? Який чудовий аналіз, яке проникнення у нашу юнацьку психологію!

Але ось тут дійшов я до основного, що трапилося зі мною в камері. 16 жовтня у газеті «Правда», яку мені щодня закидали через «кормушку», я прочитав, що у Мюнхені 15.10.1959 р., себто, напередодні, помер Степан Бандера. Через дві-три години слідчий, пронизливо дивлячись мені в очі, повідомив те саме. Я, інтуїтивно відчуваючи якусь підступну пастку, здається, запитав у нього, хто це такий? Хоча я дещо знав про боротьбу УПА, бо в училищі був один демобілізований з війська хлопчина, що перебував-служив на окупованій Совєтами території Західної України і за чаркою щось розповідав…

Така – зумисне простакувата – моя реакція на це повідомлення, та ще мої писання російською мовою, та ще мої листи батькам російською («Здравствуйте, дорогие папа и мама… Ваш сын Алексей») привели до того, що слідчі надалі на теми України зі мною не говорили.

А я – раптом – в камері! – сам – приходжу до істини!! 

Сталося це так. Лежу я на тапчані і читаю Іллі Еренбурга книжечку «Годы, люди, жизнь». І зустрічаю там розповідь про те, як автор із Франції переїздить кордон з Бельгією. І так собі між іншим повідомляє, що мова у Бельгії французька. Це в мені зачіпає якісь струни. Я ще раз перечитую. Логічно випливає думка – а чому ж тоді Бельгія існує незалежно від Франції?? Раз мова одна, то має бути одна держава!!

І тут моя думка перескакує на нашу країну. А чому ж ми з Росією в одній державі? У нас же різні мови!! Я у школі вивчав українську і російську! Дві мови! Різних!! Значить, ми маємо бути окремими державами!!

Можете уявити, що раптом почалося у душі моїй?  Мене досі дивує ота емоційність, з якою я зробив своє відкриття. Я бігав по камері, я рвав волосся на голові!! Серце мені заходилося!  Як це так, щоб я був такий неосвічений!? Мені 20 років, а я не знаю, що Україна в неволі! Та  вона ж має бути самостійною, незалежною державою!! Чому ж я напам’ять знаю перші два томи Маяковського, а Тараса, а Лесі Українки, а Івана Франка не знаю!? Так це ж мої поети! Я ж українець!!!  Чому ж я писав Ваш син Алексей?? Я ж українець, а отже я – Олекса!! Чому ж я Рєзніков? Я ж маю бути Різників, або Різниченко!! І взагалі – як я міг забути про свій народ?

І це буяло у душі моїй кілька днів. Я дав собі слово поступати на українську філологію, якщо не розстріляють, чи не дадуть років 10-15.

Пізніше у містерії «БРАН» я це описав такими словами:

 

Я в еміграції духовній
у юності перебував.
Був яничаром майже повним,
і власну мову забував!
Якраз тоді душа Степана,
осиротівши в чужині,
шукала душу безталанну,
щоб знак життя черкнуть на ній.
І я цей знак прийняв, як хлосту!
Він душу юну роз’ятрив –
і яничарство, мов короста,
опало з мене – я прозрів!
Побачив раптом Україну,
дітьми́ забуту, в кайданáх!
До неї,
ставши на коліна,
заговорив словами сина,
благав: прости мене, страдна!...

 

Тим часом слідство йшло своїм ходом. Я досі вдячний Богу, що мені вистачило глузду не казати про своє відкриття нікому! Навіть отому підсадному, що був у камері! І це мене врятувало. Бо якби слідчі дізналися про моє раптове українофільство, мав би я років 7! Про цю можливу перспективу я дізнався уже в таборі, де полонені воїни УПА роз’яснили нам з Володею наш малий строк – по півтора року.

Ми з Володимиром майже щиро, майже усе розповіли, покаялись, намагаючись не втягувати інших. Судив нас військовий трибунал Одеського військового округу, оскільки я – військовий моряк.

 До дня суду і я, і Володя, з яким нас звели разом 1 січня 1960 року, знайшли спільну мову щодо України, бо він, хоч і одесит, з мамою розмовляв українською, як і я зі своїми батьками.

Ми стали національно-свідомими людьми, зрозуміли, що, за словами В. Висоцького, "все, что писал поэт, — это бред". І ми відмовлялися від минулого "бреду", ми вирішили присвятити себе Україні, визволенню її із колоніальної залежності. І тому, коли мені 19 лютого суддя Горбачов запропонував говорити останнє слово, я твердо пообіцяв створити, збудувати друге життя, прочитавши вірша, написаного у ніч перед заключним днем судових засідань (суд тривав з 15 по 19 лютого 1960 року).

 

Я долго думал.
Дни и ночи.
И как машину в мастерской,
своєю собственной рукой
я жизнь свою не между прочим,
а специально разобрал,
и каждый день, как винтик малый,
и каждый месяц, словно вал,
я со вниманьем небывалым
пересмотрел и перебрал.

 

О сколько грязи, сколько пыли…
Когда, откуда, почему
детали эти запылились —
я не пойму!
Нет, не пойму.

 

Я все прочистил, все я смазал
суда, раскаянья слезой,
пересмотрел душевным глазом —
и вот они передо мной:
 

из тех же мускулов и кожи,
из тех же глаз,
из тех же рук —
другую жизнь собрать я должен
и я клянусь,
что соберу!

 

Суддя Горбачев мало не аплодував мені і дав нам по півтора року таборів суворого режиму, хоча прокурор прохав дати мені чотири, Володі — три. Прокурор навіть протест  писав, але Верховний суд залишив нам по півтора року.

Дорогою до Мордовії ми співали українських пісень, посилено опановували розмовну нашу, півзабуту нами, рідну мову, писали вірші і листи додому уже – українською. А ще я складав у столипінському вагоні такого вірша, сповненого вибачень перед Україною:

 

Жевріють на обрії зорі,
і місяць, самотній юнак,
когось вигляда на просторі,
але не знаходить ніяк.

Мовчать тополеві алеї,
схилилися верби сумні,
верхів’ям своїм над землею
вклоняючись низько мені.

Прости, дорога Україно,
я вперше лишаю тебе.
незвідана доля закине
мене за Уральський хребет.

Чарівнії ночі духм’яні,
як довго не бачити вас?
Як довго в важкому чеканні
Вбирати в багаття прикрас?

Як довго надією душу,
жалем і тугою палить?!
Я вірність тобі не порушу.
та серце щось дуже щемить…

Про тебе там хто нагадає,
чарівна веснянко моя?
Лиш місяць, що зараз сіяє,
і там буду бачити я.

 

У мордовському таборі нас поселили в переповнені бараки,  аж на третій ярус.

Тож Зелені свята ми стрічали серед клечання, яким прикрасили воїни УПА бараки. І я написав отакого вірша:

 

Лапате листя клена
схилилося до мене.
Я кленом цим зеленим
вквітчав свою постіль.
В цей тихий вечір синій
я знов до тебе лину,
далека Україно,
і знов молю: "Прости!
Прости, моя кохана,
страднице безталанна,
навіки нездоланна,
дорожча за життя,
що я не знав про тебе,
що я не чув про тебе,
не бачив те, що треба,
за купою сміття.

Тепер я бачу, ненько,
твої хати біленькі,
твої річки бистренькі,
степи твої й поля,
козацькії жупани,
сміливі отамани,
твої відкриті рани,
страдалице моя...

А я співав про квіти,
про сум душі своєї
і мову, рідну мову
вже починав втрачать,
Дозволь же над тобою,
Над долею твоєю
оновленому серцю,
коханая, ридать".

 

А хіба треба ридати? Чи щось інше необхідно робити?

Такі питання, сміючись і дещо кепкуючи з мене, почали ставити мені мої нові товариші по неволі – колишні воїни Української Повстанської Армії, яких у таборі  було понад тисячу! Здорові, сильні, красиві люди, взяті в полон пораненими,  вони не падали духом, хоча і мали максимальні строки – по 25 років!

У таборі 80-90 відсотків населення — українці. Здається, що голов­ний ворог імперії — це ми. Воїни УПА переважали, вони мали строки по 10-15-25 років. Усіх їх брали в полон пораненими, лікували, іноді дуже довго! А потім судили і … давали смертну кару. Через кілька страшних місяців чекання розстрілу їм міняли вирок на 25 років каторги..

 Жахливо, але багато тисяч було розстріляно, та ці, яких я застав у таборах Мордовії, уже відсиділи по 8-10-13-15 років. Вони раділи хрущовській відлизі, яка здавалася раєм після жахливих років сталінських  мордувань. До того ж, у таборі того літа засідав народний суд, і щоденно провадив пересуд, бо ж натоді  вийшов новий Кримінальний Кодекс, де найдовшим був строк 15 років замість колишніх 25. Тож суд звільняв щодня по 25-30 осіб, з формулюванням «да атсіженнава». Десь до вересня ми вже опустилися до першого ярусу ліжок.

 Якось так вийшло, що ці люди взяли шефство над нами, молодими, давали читати потрібні книги, розповідали про свої «карні справи», вчили нас мови, історії України, особливо історії визвольних змагань, патріотичних пісень. Ну і, звичайно ж, українського славня – «Ще не вмерла Україна». Від них я дізнався про тризуб, синьо-жовтий прапор, про надзвичайну історію «Просвіти», про «Січі», які були у кожному селі, про Симона Петлюру і Євгена Коновальця…

Я зрозумів, що їхні сотні, чоти, рої були прямим продовженням козацьких сотень і армій…Так, це було уже справді наше військо, яке чітко знало, що воно бореться за Україну!

 Часто вони розповідали про бої з фашистами і кагебістами. Але частіше про те, як їх переслідували, винищували фашисти. Хлопці переконували мене в тому, що вони не співпрацювали з окупантами, бо ж совєтська пропаганда підло і підступно, постійно звинувачувала їх у цьому. Та я й сам зрозумів правду, коли побачив, з яким презирством, з якою зневагою і огидою ставились УПівці до кількох  бувших поліцаїв, які і тут, у таборі, принижено співпрацювали з адміністрацією, що вважалось ганебним для всіх нас.

Тому я ще тоді для себе визнав УПА воюючою стороною у другій світовій війні і сприймав їх як героїв справедливої визвольної війни, рівних козакам Хмельницького і Мазепи.

У таборі я здружився із Сашком Григоренком, теж бувшим військовим, як і я. Він служив аж в Азербайджані, написав кілька віршів, де згадав-похвалив угорців (пригадую слова: «підіймає прапор Імре Надь!»), прочитав їх у казармі. Другого дня його арештували, судили і дали аж 6 років. Тож воїни УПА нам пояснили, що якби ми у листівці вимагали свободи українському народові, а не якомусь абстрактному, нам би дали так, як Сашкові.

 

Сашко Григоренко

 

Але тоді, 1960-го року ще тривала хрущовська відлига і десь у вересні 1960 Сашкові на прохання матері зменшили строк на три роки, що ми бучно відсвяткували за чаркою чаю…

Сашко присвятив мені отакого вірша:

 

ОЛЕКСІ РІЗНИКОВУ

В краю чужім звела нас доля, 
Мабуть, для того, щоби ми 
Сказали людям правди голі 
Й самі зосталися людьми.


І ми йдемо шляхом чесноти, 
Йдемо без гімнів і без од, 
Щоб нам не міг очей колоти 
За лицемірство наш народ.

У світ письменства, світ строкатий 
Ми переступимо поріг 
І мусим те удвох сказати, 
Чого до нас ніхто не зміг.


Щоб наше серце променисте 
До читача могло дійти, 
То мушу я творити змісти, 
Творити форми мусиш ти.


Слова незвичні, дивні теми, 
Не чута досі гострота – 
Хай все це з віршу, із поеми 
У душі людські заліта.


І як би деякі не злились, 
Нам будуть слати і хвали,
Бо, друже, так уже судилось, 
Щоб ми поетами були.


Та не забудь, що в дні похмурі 
Звела нас доля, щоби ми 
Були в своїй літературі, 
Крім всього, чесними людьми.


                                   21.VII.61 р.

 

Ці Сашкові слова були мені напуттям і наказом усі ці 60 років. Усе,  що я писав і творив – освячене його словами.

Олександр Григоренко був прекрасний поет, схожий трохи на Миколу Вінграновського і зовнішністю, і талантом. 1962 року він після звільнення незрозуміло і трагічно загинув. Але його не забули: рік тому на Січеславшині земляки (з моєю участю і співпрацею) видали до ювілею Сашка (він з 1938 р.) чудову книгу його віршів і спогадів про нього - «Залізна відданість вкраїнському народу» (Дніпро, Журфонд, 2018, 305 стор.).

 

Цікаво, що хрущовська відлига поширювалася навіть до того,  що фотограф тоді заходив до зони, фотографував нас, і ми платили готівкою, яка була у наших кишенях!! 

 

Сергій Бабич, 3 роки за листівки. Вол.Барсуківський і я…
Ми у таборі, на головах – петлюрівки, шиті тут же воїнами УПА.

 

Незабутніми стали для мене оті гігантські співки-співання посеред табору, коли 200-300-400 хлопців співають наших народних  пісень! А менти бігають навколо і кричать “Прєкратітє пєть націаналістіческіє пєсні!!” Ніхто на них не звертає уваги, бо вся  громада самовіддано, зі сльозами на очах виводить слова Шевченка, оці чудові слова козацьких невільників-бранців:

 

Ой заграй, заграй, буйнесеньке море,

Та й попід тими байдаками,

де пливуть козаки,

тільки мріють шапки

та й по цей бік, та й за нами.

 

Ой Боже наш Боже, хоч і не за нами,

Неси ти їх з України,

Почуємо славу, козацькую славу,

Почуємо, та й загинем!

 

Тоді я зрозумів, що для них, як і для козаків, головним було – не гроші, не їжа, а слава! Слава, Україна і Свобода! Вони часто, будучи оточеними ворогами, підривали себе з останнім вигуком: “Слава Україні!”

Такої любови до України я ще не стрічав на волі, таких патріотів я ніколи не бачив. Це працювало в унісон з моїми новими настроями, і романтична любов моя до України набирала більш реального, прозаїчного змісту, хоча романтика і містичність, глибокий пієтет і сентименталізм не вивітрилися й досі.

Звільнився я 1 квітня 1961 року. Сашко писав з табору, що почалися «заморозки», «закручують гайки». І причиною стало те, посилилася боротьба за незалежність України. А це для партії було «смерті подобно». Ось один лише приклад:

7 листопада 1960 у Львові відбулася перша організаційна зустріч інакомислячих однодумців. А 21 січня 1961 були заарештовані Іван Кандиба, Степан Вірун, Василь Луцьків, Олександр Лібович та Левко Лук’яненко, пізніше Іван Кіпиш та Йосип Боровницький.

Отут партія почала вже діяти з усією сталінською жорстокістю: у травні 1961 Львівський обласний суд засудив Лук’яненка до розстрілу за ст. 56 ч. 1 і 64 КК УРСР. Звинувачення було побудоване на першому проекті програми УРСС (?). Винуватили в тому, що він «з 1957 виношував ідею відриву УРСР від СРСР, підривав авторитет КПРС, зводив наклепи на теорію марксизму-ленінізму». Через 72 доби Верховний Суд замінив розстріл 15 роками позбавлення волі. Інші дістали строки від 10 до 15 років позбавлення волі. Це при тому, що статтями 17 і 125 радянської конституції відповідно було проголошено право виходу кожної союзної республіки з СРСР та свободу слова для кожного громадянина.

 

З Левком Лук’яненком мені пощастить зустрітися у концтаборі № 36 після другого арешту, який стався знову ж у жовтні, але 11 числа 1971 року, за три місяці до великих арештів 1972 року.

Але то вже інша історія, яку я розповім іншого разу.

Одеса.

Олекса Різників, письменник,

двічі репресований Совецького Союза.

Доопрацьовано у вересні 2019 р.

 


 

Згодом я написав оцього вірша про подорож до концтабору:

 

ДАЛЕКИЙ РІК 60-Й

Мою персону нон грата,
тоді запальну й палку,
трактовано, як гранату,

 з якої зірвеш чеку –
і стиснуто межи грати
в чекістському кулаку.


У страсі, у струсі, в стресі
невидимих орд бійці
везли мене із Одеси,
розряджування митці,
в столипінському експресі
на íмперські манівці.

 

В тайгу, де ще лєший бродить,
де вихолощена мордва,
щоб там розрядить, знешкодить,
а може й – експлодувать.


О, як старались чекісти,
сплітаючи сіть тонку,
у душу, у мозок влізти,
щоб знову вправить чеку,
щоб нашу правду пречисту
ми мали не за таку.

 

О, як намагався ворог
до нас підібрать ключі,
щоб наш самостійний порох
зволожити, підмочить,
щоб наш ще не Рух, лиш порух
до свóїх команд привчить.


Але не могли ми, вперті,
прийнять від ЧК чеку:
хай ліпше на мить від смерті,
хай в їхньому кулаку –
зате у собі відверті!
Зате не на мотузку!!!


Але як ріки зимові,
убравшись іззовні в лід,
ми крили двигтіння крові
і вільної думки літ,
молились Волі і Слову.
Плекали Свободи плід.

 

А ось дуже симпатичний вірш нашою мовою. Я ним пишався і пишаюсь, бо гляньте, коли написаний! Та ще й по завданню Миколи Вінграна. Він часто мені дорікав, що я пишу не нашою мовою…

 

ЖОРЖИНИ

Жоржини, жоржини, жоржини,
Червоні жоржини, мов кров…
Чи знову зустрінемось, сину,
Мій рідний, побачимось знов?
Схилилася бідная мати
На груди синочка свого,
Прим’яла рука кострубатий
Новенький солдатський погон.
Навколо колишеться море
голів і букетів, і сліз…
Який може бути в цім сором,
як біль лише в душу заліз?
Жоржини, жоржини, жоржини,
Червоні букети, мов кров…
Вертайся, вертайся, мій сину,
Вертайся живий і здоров…

------------------------------

І знов зацвітали жоржини,
і знов облітав їхній цвіт…
Вже син підійшов до Берліна,
синок дев’ятнадцяти літ.
І місяць за місяцем тане,
Вже й літо щасливе мина,
А мати неначе в тумані,
Всі ночі проводить без сна.
Нарешті вона, телеграма!
Так значить,  - живий і здоров…
І станція знову та сама,
Жоржини, жоржини, мов кров.


Які ж ви червоні, жоржини,
В те літо блідіші були.
Нарешті синочка стежини
Додому, до нас привели…
Колишеться море навколо
Голів і букетів, і сліз.
А хтось не приїде ніколи,
навіки хтось з поїзда зліз.
Жоржини, жоржини, жоржини,
Ви тяжчими стали нараз:
Хтось дуже подібний до сина
З вагону на нас позира.
Невже закінчились хвилини
І сліз, і чекання, і мук?!

 

…Простягнені сину жоржини
упали під ноги йому.
Стара захиталась, та збоку
чужий хтось підтримав її:
синочок її кароокий
без рук нерухомо стоїть…
ой сину мій, сину мій, сину!
Хоч погляд на рідную кинь!

 

Жоржини, жоржини, жоржини,
Чому ви червоні такі??!

 

3.10.1958 р.

 

Написаний за місяць до поширення листіки!!

 Поділитися

Вас може зацікавити

Спогади

Відкритий лист Олекси Різниківа Івану Дзюбі. Олекса Різників

Події

60 років з дня арешту Олекси Різниківа

Dissidents / Democratic Movement

TYMCHUK Leonid Mykolayovych. Vasyl Ovsiyenko

Dissidents / Ukrainian National Movement

RIZNYKIV (RIZNYCHENKO) Olexa Serhiyovych. Vasyl Ovsiyenko

Dissidents / Ukrainian National Movement

KHOLODNYI Mykola Kostiantynovych. Vasyl Ovsiyenko

Праці дисидентів

БАБИЧ СЕРГІЙ ОЛЕКСІЙОВИЧ. Дорогою безглуздя. - Житомир: Рута. 2016. БАБИЧ Сергій Олексійович

Спогади

СТРОКАТА Ніна «Я ПРИЙШЛА ДО ВАС З НЕВОЛІ». Зайцев Юрій

Спогади

БАБИЧ Сергій Олексійович. Дорогою безглуздя. Бабич Сергій Олексійович

Персоналії / Загальнодемократичний рух

ГОЛУМБІЄВСЬКА (ДЕНИЩЕНКО) ГАННА ВІКТОРІВНА. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

СУХОВЕЦЬКИЙ МИКОЛА МИХАЙЛОВИЧ. Овсієнко В.В.

Персоналії / Загальнодемократичний рух

СІРИЙ ВАСИЛЬ ІВАНОВИЧ. Овсієнко В.В.

Спогади

СТРОКАТА-КАРАВАНСЬКА НІНА АНТОНІВНА. Зайцев Ю.Д.

Інтерв’ю

ОВДІЄНКО МАРІЯ ГРИГОРІВНА. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

ОВДІЄНКО МАРІЯ ГРИГОРІВНА. Овсієнко В.В.

Спогади

ЛІСОВИЙ Василь Семенович. Спогади. Лісовий В.С.

Інтерв’ю

КАМПОВ ПАВЛО ФЕДОРОВИЧ. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

МОГИЛЬНИЦЬКА ГАЛИНА АНАТОЛІЇВНА. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

МОГИЛЬНИЦЬКА ГАЛИНА АНАТОЛІЇВНА. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

ШУПТА ДМИТРО РОМАНОВИЧ. Овсієнко В.В.

Спогади

ШУПТА ДМИТРО РОМАНОВИЧ. Шупта Д.Р.

MENU