Микола МУРАТОВ, Москва
СПОГАДИ ПРАВОЗАХИСНИКА
70-річчю Івана Геля, колишнього голови Комітету захисту Української Католицької Церкви, та 20-річчю виходу УГКЦ з підпілля присвячується
Для мене все почалося в серпні 1987 року з наполегливого дзвінка у двері моєї квартири Йосипа Терелі. Візит був несподіваним, без телефонного попередження, як того вимагали тогочасні правила конспірації. «Миколо, замовляй переговори із Західною Німеччиною», – він дає мені телефон пані Ганни-Галі Горбач, українки з ФРН, яка допомагала надавати розголосу подіям в Україні, зокрема про переслідування активістів УКЦ. Хоча я як дисидент тоді вже цілком відбувся (зазнавав адміністративних репресій та був звільнений з роботи), але на рожен волів не лізти, тобто прагнув не дратувати КДБ спілкуванням з іноземцями й підписанням гучних відозв, телефоном на Захід не дзвонив. Але Йосипові відмовити не міг і розмову замовив. Так було передано й оприлюднено декларацію про вихід УКЦ з підпілля.
Це був один з останніх візитів Терелі до Москви, він готувався до еміграції в Канаду і передавав кермо правління в Комітеті захисту УКЦ відомому правозахиснику й не менш довголітньому політв'язневі Іванові Гелю.
Необхідно зробити невеликий відступ і коротко висвітлити ту ситуацію, що склалася з гласністю та перебудовою на 1987 рік у СРСР. На той час більшість політв'язнів уже була звільнена, за статтями 70 та 190-прим КК РРФСР (антирадянська агітація та наклеп на радянський лад) уже не саджали, і найголовніше, у Москві можна було більш-менш вільно спілкуватися дисидентам між собою та з іноземною пресою. Спілкування із західними дипломатами теж не присікалося. До України такий лібералізм ще не дійшов, і більша частина інформації звідти доходила до світової громадськості через Москву. В Україні місцевий КДБ, як і раніше, тримав опозицію на короткій дистанції: фізично заважали зборам навіть у приватних будинках, знімали з потягів, саджали на 15 діб за сфабрикованими адміністративними справами, цькували в пресі. Був навіть випадок арешту за статтею 187-прим КК УРСР (завідомо неправдиві вигадки, що паплюжать радянський лад) Івана Макара у Львові. А такий важливий момент піару (як тепер кажуть), як пресконференція для іноземних журналістів і зустріч із західними дипломатами, був можливий тільки в Москві.
Зазначу також, що інтерес Заходу до подій в Україні, на мій погляд, у той час навіть перевищував середньостатистичний інтерес до подій у СРСР загалом, оскільки майже кожен другий політв'язень у СРСР був «українським націоналістом» і під забороною була п'ятимільйонна християнська конфесія на Західній Україні.
А ввели мене в коло української опозиції правозахисники Юрій Руденко та Василь Барладяну, з якими я познайомився в кулуарах журналу «Гласність», що видавався С. Григорьянцем і Л. Тимофєєвим. Юрко та Василь відродили в мені «українство» й визнали мій дисидентський рівень достатнім для представництва національно-демократичних і релігійних кіл України в Москві.
Так моя простора, за радянськими мірками, квартира в Київському районі, поблизу кінотеатру «Україна» і за 3 хвилини ходи від метро «Багратіонівська», на кілька років стала представництвом української релігійної та суспільно-політичної опозиції України в Москві.
Повторю, що на початок 1987 року КДБ фізично та юридично перестав перешкоджати так званим «антирадянським акціям» у приватних квартирах у Москві. Тому перші публічні представлення кліру УКЦ, що вийшов з підпілля, західним журналістам, телевізійникам і дипломатам відбулися в мене на квартирі. Тут наприкінці 1987 року єпископи та священники УКЦ уперше постали перед західними ЗМІ у священницькому вбранні.
Моя представницька діяльність була оформлена у вигляді членства в Українській Гельсінській групі, куди мене кооптував В'ячеслав Чорновіл наприкінці 1987 року. Я став також представляти «Український вісник» на правах корпункту і «Християнський голос» — орган Комітету захисту УКЦ, очолюваного Іваном Гелем. Моє прагнення надати легалізації УКЦ правового характеру, а це було можливо і в межах радянського законодавства про культи, призвело до того, що я став підписуватися в пресі та зверненнях до влади СРСР як юридичний консультант Комітету захисту УКЦ.*>
Підрахунок, звісно, не вівся, но за період 1987–1990 років я прийняв у себе на квартирі кілька десятків пресконференцій та зустрічей. Серед учасників цих зустрічей найчастіше були Іван Гель, єпископ Павло Василик та Іван Маргітич, Софрон Дмитерко та Филимон Курчаба — це від УКЦ. Найбільше потоваришували з Іваном Гелем, Василем Барладяну, владикою Павлом Василиком та Зіновієм Красівським. В'ячеслав Чорновіл, Михайло та Богдан Горині, Василь Барладяну, Павло Скачок, Олесь Шевченко та інші кияни також були частими моїми гостями. **> ***>
То був час, насичений подіями. Серед них особливо запам'яталися пов'язані з 1000-річчям хрещення Русі-України, правозахисною конференцією, організованою редакцією журналу «Гласність», візитом президента Рейгана, голодуванням греко-католиків на Арбаті, прийомом в Американському посольстві з нагоди візиту до Москви конгресменів, відвідини делегацією УКЦ Ради в справах релігій при Раді міністрів СРСР.
Улітку 1988 року, в розпал перебудови, в СРСР широко відзначали ювілейну дату — 1000-ліття хрещення Русі. До Москви з'їхалися представники всіх релігій та християнських конфесій, зокрема й делегація з Ватикану. Представники Святого престолу виявили бажання зустрітися з греко-католиками. Делегація в кількості 10 осіб (8 духовних осіб, серед них Ф. Курчаба, П. Василик, брати Симкайли, Петро Зеленюх і двоє мирян: Іван Гель та Зіновій Красівський).
-----------------------------------------------------------------------------------------------------
* У моєму розпорядженні була ксерокопія книги для службового користування «Законодавство про релігійні культи», я її простудіював і вважав себе фахівцем з релігійного права.
** Типове моє заняття тих років:
– дзвінок Івана Геля з а/п Внуково, вони прилетіли на пресконференцію. Я сиджу й поглядаю у вікно. Під'їжджають на таксі. Готуємося до пресконференції.
– дзвонить В'ячеслав Чорновіл: зняли з потяга, депортували до Львова з Києва. Запрошую до Москви, приїжджає. 2–3 дні ходимо по посольствах і представниках іноземної преси, надаємо розголосу свавіллю КДБ в Україні.
*** Особливо теплі та дружні стосунки встановилися з Іваном Гелем, В'ячеславом Чорноволом, Зіновієм Красівським, о. Петром Зеленюхом та о. Ярославом Лесівим і єпископом Павлом Василиком. Із Чорноволом і Гелем дружили родинами.
----------------------------------------------------------------------------------------------------
Зупинилися в мене, вранці на таксі поїхали до готелю «Совєтская». Готель оточений міліцією та огороджений кордоном, ми з Іваном Андрійовичем проводили духовенство до дверей, на мить забарилися, і тут двоє здорових чекістів у цивільному грубо виштовхнули нас з оточення. Я був трохи шокований, Іван Андрійович переніс це стоїчно. Чекаємо 1–1,5 години, виходять наші отці, фотографуються перед входом і шукають вихід через огорожу та натовп роззяв. Раптом міліціонер, що стояв поруч, відсуває огорожу, розштовхує роззяв і завмирає перед нашими владиками за командою «струнко». Я шокований вдруге, але вже в позитивному сенсі. Це була перша поява греко-католицького духовенства на публіці, визнання УКЦ де-факто.
Цій події передувало одне публічне дійство, що проводилося, якщо можна так висловитися, у всесоюзному масштабі. Зусиллями редакції самвидавного журналу «Гласність» у лютому-березні 1988 року було організовано I міжнародну конференцію з прав людини в СРСР. Організація цієї конференції показала межі, до яких комуністи готові були терпіти тоді опозицію: тільки в приватних квартирах. Три банкетні зали, орендовані організаторами для відкриття, загальної дискусії та закриття конференції, були закриті КДБ за допомогою санітарної, пожежної та технічної інспекцій м. Москви, відповідно. Тоді «відщепенці, що не відображають громадської думки в країні, розповзлися по приватних квартирах» — майже цитата з тодішньої «Советской России».
На національну та релігійну секції були запрошені українські правозахисники й духовенство. Українському КДБ вдалося зірвати національну секцію, усіх зняли з потягів і літаків у Львові, Києві, Одесі, Дніпропетровську тощо. Були присутні тільки українці зі США та Канади. Із прибалтами вчинили так само. А ось вірмени й грузини приїхали! У кулуарах відкриття конференції я не втримався й підійшов до Звіада Гамсахурдіа, повідомив йому про зняття і тимчасове затримання всієї української делегації та спитав, як йому органи дали приїхати? «А хто вони такі? Вони не посміли так вчинити з нами, хоча наказ, вочевидь, був», – відповів майбутній президент Грузії з легким кавказським акцентом.
Так от, безперешкодну поїздку до Москви на зустріч із делегацією Ватикану українським греко-католикам довелося залагоджувати через Ватикан.
Улітку 1988 року, за деякий час до 1000-ліття, Комітет захисту миру під керівництвом Генріха Боровика вирішив організувати круглий стіл з релігійними дисидентами. Мене запросили виступити від УКЦ. Із другої спроби (знімали з потяга) вдалося приїхати і єпископу із Закарпаття Іванові Маргітичу.
У райдужну картинку з релігійними свободами в СРСР не вкладався розповідь єпископа Івана Маргітича про повсякденне життя УКЦ і мій правовий аналіз релігійних свобод в Україні. Свій 5-хвилинний виступ я закінчив так: «Противники легалізації УКЦ стверджують, що на цій Церкві не хрест, а оунівський тризуб, а ви що, хочете бачити там „щит і меч“?» Засідання знімали на телекамери, частину виступу владики Маргітича показали по одній із програм ЦТ, а мій виступ — ні. Наскільки мені відомо, доти влада не допускала подібних публічних виступів в офіційній установі на захист УКЦ.
Мій виступ мав для мене один наслідок: мене викликав заступник директора НДІ морфології людини АМН СРСР, де я тоді працював МНС-ом, і після питання «Яку ти там Церкву захищаєш?» запропонував мені звільнитися «за власним бажанням», що я із задоволенням і зробив. Після цього звільнення на всі питання офіційних осіб про моє місце роботи я відповідав: «Ніде, я професійний революціонер».
Відносно нещодавно з мемуарів одного українського чекіста я дізнався (для себе), що уповноважений Ради в справах релігій при Раді міністрів СРСР, союзних республік по областях за посадою був одночасно й начальником відділу обласного КДБ з контролю за релігійною діяльністю. Отже, і союзне релігійне відомство теж було штатним підрозділом КДБ СРСР. Але тоді ми про це тільки здогадувалися.
Спецслужба, якою був КДБ СРСР, настільки щільно проникла в релігійне середовище, що, за словами Сандро Ріга (відомий релігійний дисидент, в'язень психлікарень), зримо стала учасником сповіді: під час цього таїнства священник думав, що сповіданик — агент КДБ, а сповіданик — що священник із цієї організації.
Розмова в Раді в справах релігій при Раді міністрів СРСР
26 жовтня 1988 року до Москви для зустрічі в Раді в справах релігій при Раді міністрів СРСР прибула представницька делегація Української Католицької церкви у складі 22 осіб. Делегацію очолив єпископ зі Львова Филимон Курчаба, у складі делегації були єпископи: Софрон Дмитерко, Павло Василик, Іван Маргітич, Іван Семедій, 7 священників і 10 мирян, переважно ветерани та інваліди Великої Вітчизняної війни. Голова Ради Харчев К.С., попри попередню домовленість, делегацію не прийняв. Заввідділу Рубцов О.М., який повідомив про це, послався на те, що голова нічого нового зараз сказати не може, питання, мовляв, не таке просте й вимагає вирішення в найвищих сферах. Загалом, відсутність відповіді на багаторічні звернення греко-католиків України з вимогою відновити легальний статус УКЦ — це краще, ніж відмова. Але по суті це продовження адміністративного переслідування та психологічного терору, що посилився після виходу УКЦ з підпілля в регіоні Західної України. Штрафи на суму понад 50 карбованців за Указом про порушення правил проведення демонстрацій і мітингів уже не виняток, обшуки та конфіскації культового майна, грубі пропагандистські кампанії в пресі з наклепами та розпалюванням релігійної ворожнечі, нескінченні затримання та інші обмеження свободи пересування аж до адміністративних арештів — таким було повсякденне життя кліру та вірних УКЦ. Сюди варто додати й приватні призови молодих священників на перепідготовку до Радянської армії, і конфіскацію 100 примірників Біблії у Львові, що обурила всіх. Таким був, коротко, лейтмотив висловлювань членів делегації.
Вислухавши конкретні скарги за фактами переслідування за релігійні переконання, заввідділу Рубцов О.М. та його заступник Шаріпов З.Ш. обіцяли (вкотре вже) вивчити це питання й подати на розгляд керівництва. Мабуть, прийом справив на співробітників певне враження, вони взяли копії актів конфіскації, постанов про накладення штрафів, заяви від 60 громад (двадцяток) на реєстрацію їхніх релігійних об'єднань.
Однак, як і раніше, залишилася незрозумілою юридична сторона справи та позиція Ради, зазначив я. Згідно з Положенням про Раду в справах релігій при Раді міністрів СРСР, затвердженим постановою Ради міністрів СРСР від 10 травня 1966 р. № 361, вона повинна:
п. 3
а) Стежити за забезпеченням права громадян СРСР сповідувати будь-яку релігію...
б) Здійснювати контроль за дотриманням законодавства про культи...
Має право:
п. 4
д) Входити з поданням про скасування наказів, інструкцій, рішень... та інших актів, що суперечать законодавству про культи, до органу, який видав відповідний акт...
«Чому, – поставив я питання, – щодо українських греко-католиків Рада не виконує своїх обов'язків?.. Адже відмова в реєстрації громад УКЦ на Західній Україні є прямим порушенням Положення про релігійні об'єднання в Українській РСР, затвердженого Указом ПВР УРСР від 1 листопада 1976 року. Не кажучи вже про акти вищої юридичної сили: Конституції СРСР та УРСР», – намагався наголосити я.
На поставлені таким чином автором цих рядків питання відповіді отримано не було. Довелося відповідати самому запитувачу. І у відповіді не було нічого нового.
Процес фізичної ліквідації УКЦ проводився під приводом придушення партизанського руху націоналістів і був частиною плану «умиротворення» цього регіону України, ніби ідеологічним завершенням військових операцій. Військова структура ОУН (Організація українських націоналістів) припинила своє існування, політична структура розпалася. Однак апаратові придушення, що склався і частково осів на Західній Україні у вигляді адміністративного апарату, потрібен був видимий «ворог», і таким «ворогом» стала УКЦ. Надалі з кінця 40-х років і дотепер апарат придушення «буржуазного націоналізму» на Західній Україні у своїх відомчих, вузькокорисливих цілях дезінформує центральне керівництво про підступність уніатських священників та інших «буржуазних націоналістів», отримуючи лаври борців з «ворогами соціалізму». За всі ці роки цей апарат придушення згуртувався в кадебістсько-міліцейсько-партбюрократичну мафію і стримує природний процес демократизації суспільного життя, вміло дезінформуючи керівництво країни про небезпеку «залишків уніатства». Тому відновлення легального статусу УКЦ для них рівносильне втраті свого соціального престижу та високооплачуваної роботи.
Другою, не менш важливою причиною багаторічного ігнорування законних прав українських греко-католиків є нехристиянська позиція Російської Православної Церкви, точніше, тих її ієрархів, які не бачать або не хочуть бачити тієї непривабливої ролі РПЦ, ворожої щодо братів греко-католиків. Невже православні владики забули, що брати те, що тобі ніколи не належало, грішно?
Позиція РПЦ була незрозуміла з позиції її історії. Будучи державною релігією, російське православ'я ніколи не дозволяло собі підминати під себе цілі християнські конфесії, навіть ісламські народи зберегли свою віру. А скеровувані «вождем народів» російські православні ієрархи вчинили такий гріх. І досі в процесі відновлення історичної справедливості й правди Божої вони заодно з атеїстами... Усе це я змусив вислухати сторону, що приймала.
Більш ніж тригодинна розмова добігала кінця. І все-таки, попри те, що питання про легалізацію знову відкладається, не можна було не помітити людської уваги та живого блиску в очах співробітників Ради. Не було тієї холодної байдужості чиновників, яка була типовою в застійні часи.
28 листопада 1989 року по Львівському телебаченню виступив уповноважений Ради в справах релігій при РМ УРСР по Львівській області Ю. Решетило. У своїй заяві він визнав право українських греко-католиків на реєстрацію своїх релігійних громад. Ще до цього 29 жовтня священнослужителі та паства Преображенського храму у Львові оголосили про свій перехід у лоно УКЦ. Кадебістсько-церковній ієрархії РПЦ це не могло не сподобатися. І вони пустили в хід перевірену свою зброю — брехню й наклеп. У пресі було розв'язано кампанію з подачі РПЦ про терор проти кліру та мирян Православної церкви на Західній Україні.
Будучи в Римі в листопаді 1989 року, я ніби передбачив це й попросив у Блаженнішого кардинала Мирослава Івана Любачівського, тодішнього глави УКЦ, довіреність на право представляти інтереси УКЦ в СРСР.
Користуючись цією довіреністю, за порадою Івана Геля, я інспірував у кількох районних судах м. Москви справи про захист честі, гідності та репутації УКЦ проти Московської Патріархії, ТАРС, газет «Советская Россия», «Правда» та Центрального телебачення. У всіх випадках, крім випадків проти ТАРС і «Советской России», мені було відмовлено в прийомі позову. Суддя Свердловського районного суду м. Москви прийняв позовну заяву й призначив попереднє засідання. На жаль, далі справа не пішла, бо у Львові втратили інтерес до цих процесів, залишили мене без доказової бази. Моя місія добігала кінця: мавр зробив свою справу, мавр може йти. На жаль, я досі не знаю, чи користувалися греко-католики моїм планом легалізації УКЦ як суспільного інституту. Коротко він був таким:
1. Скликання собору УКЦ з метою формального оголошення недійсними так званого рішення Львівського собору 1946 року. Це на рівні Церкви.
2. На рівні парафій у межах тодішнього законодавства про культи достатньо було оформити протоколом рішення парафіяльної двадцятки про розірвання договору з православним кліром і запрошення греко-католицького священника.
Усі події, в яких мені доводилося брати участь, та інформацію, яку мені передавали телефоном і особисто, я публікував у російсько- та україномовній пресі на Заході, її озвучували на радіо «Свобода». Мою діяльність не залишала поза увагою і комуністична преса в Україні, і органи в Москві та на місцях. Одного разу після нальоту на мою квартиру мене доправили до місцевого відділку міліції й намагалися «оформити» на 15 діб адміністративного арешту. Але не було того ентузіазму, як 3–5 роками раніше. Це вже була з їхнього боку «мишача метушня», хоча погрози мені телефоном і поради «подумати про своїх дітей» (у мене росли дві доньки) завдавали чимало неприємних хвилин. Найбільше мені запам'яталася погроза моїх недоброзичливців «порізати мене в Харкові на шматки». Як патологоанатому, мені це було особливо «цікаво» чути.
Не обходилося й без оперативно-агентурної розробки. Уже під час другої зустрічі з Йосипом Терелею в 1987 році він мені заявив, що якась жінка на Закарпатті (!?) довірливо повідомила йому, що той чоловік-лікар, до якого він їздить у Москву, — офіцер КДБ. Я у відповідь пожартував: «Йосипе, це брехня, я ще не офіцер, а всього лише прапорщик».
Були підстави й серйозніші. Десь у 1989 році дзвонить мені у двері незнайомий поляк, студент. Він привіз ротатор (шовкодрук) та інструкції, як ним користуватися. Це треба було передати до Львова. У цей час у мене перебував Василь Барладяну, який увечері того ж дня збирався повертатися до себе в Одесу. Оскільки ніякого конкретного терміну доставки мені не повідомили, не відомо було й кому персонально у Львові треба передати цей друкарський апарат, що важив, до речі, понад 20 кілограмів, то ми вирішили з Василем передати його через Київ на адресу В. Чорновола. Провівши Василя Барладяну, я вважав на цьому свою місію закінченою.
Зробивши зупинку в Києві, Барладяну на вокзалі поклав апарат в автоматичну камеру схову й телефоном повідомив Олесеві Шевченку чи Миколі Горбалю (точно не пам'ятаю) номер комірки та код, а коли ті приїхали по пристрій на вокзал, комірка була вже порожня. Чиста робота КДБ.
Звісно, якби я знав важливість цієї справи, то я б сам повіз ротатор до Львова, але мені треба було ще збиратися, і не факт, що я б його довіз, а через Василя прилад наступного дня був уже в Києві.
Після зникнення розмножувального пристрою мені влаштували справжній допит: спочатку Степан Хмара з властивою йому безапеляційністю звинуватив мене у співпраці з КДБ (щоправда, потім на засіданні УГС у Києві взяв свої слова назад), розмовляв зі мною на цю тему і Зіновій Красівський, який спеціально для цього приїхав до мене додому. Найнеприємнішу розмову на цю тему я мав із Богданом Горинем у Львові, якому й призначався цей апарат. У всіх трьох розмовах я монотонно повторював, як мені несподівано принесли пристрій (був дзвінок з Лондона, щоб я сьогодні був цілий день удома й чекав на гостей), але конкретного адресата у Львові не вказали, я передав його в найкоротші терміни до Києва і так далі.
Інший випадок стався під час виборів до Верховної Ради України 1990 року. Мені експрес-поштою з Америки доставили два великі рулони з наліпками «Голосуйте за кандидатів РУХу», телефоном просили передати до Києва. Я того ж вечора передав це з провідником київського потяга, номер вагона повідомив телефоном Сергію Набоці. Однак до Києва посилка не прибула. Провідниця повідомила, що на передостанній станції перед Києвом її забрав молодий чоловік, назвавши адресата. Знову чиста робота.
І знову мені довелося пояснювати, що я зробив усе максимально швидко і не моя провина, що тільки на п'ятий дзвінок до Києва я отримав згоду зустріти потяг, а за такої «гласності» провал був неминучий.
Окремо кілька слів про українську діаспору в Москві. Основну масу цих людей становили на той час номенклатурні працівники та кар'єристи радянського менталітету. Спілкування з цими «комсомольцями» мені жодної радості не приносило, тому я досі не вхожий у жодне з громадських об'єднань українців у Росії. Я не такий українець. Тому заклики Михайла Гориня проводити роботу серед російських українців не викликали в мені ентузіазму.
До середини 1991 року я відчув відчуження, намітилася розбіжність моїх поглядів на устрій незалежної України та поглядів колишніх політзеків, що стали депутатами й головами. На мій погляд, адміністративними заходами не можна українізувати російськомовний південний схід країни. Це викличе реакцію відторгнення, як сталося з русифікацією України загалом, як це сталося зі спробою оголосити греко-католиків православними. Я вважав і вважаю, що федералізація України в 1991 році зміцнила б українську державність і не призвела б до такого розколу, який намітився зараз. І чому б не зробити російську мову другою державною? Адже реальна двомовність українців — це факт. Існують же в Європі двомовні й навіть тримовні країни, і не одна. Це Бельгія, Швейцарія, Швеція. Будучи уродженцем Донбасу й відвідуючи своїх родичів у Донецьку, я бачив, як народ опирається зворотній дерусифікації. Наприклад, усіх дістала реклама на ТБ, а українською вона взагалі нестерпна для тамтешніх жителів.
Сили номенклатурно-бюрократично-кадебістського реваншу, що почали відроджуватися в Росії, напевно, спробують скористатися цією недалекоглядністю українських державників.
Своє ставлення до непривабливих сторін перебудови та поточної політики в СРСР, блокування дисидентів з комуністами в Україні в період агонії СРСР я висловив у жарті в стилі інформаційного повідомлення до 1 квітня 1990 року. Микола Данилович Руденко назвав це памфлетом:
Київ (пресслужба УРП-КПУ)
Як передає наш кореспондент, ім'я якого встановлюється, на I сесії новообраного демократичного парламенту УРСР проголошено Декларацію про вихід України зі складу СРСР на засадах госпрозрахунку. Президент СРСР Михайло Горбачов негайно визнав незалежність Української госпрозрахункової республіки й окремим указом, підписаним «М. Горбач», запропонував їй свій політичний притулок. Незабаром Президент разом із президентською радою та радою федерації переїдуть в Україну. Слід нагадати, що це вже другий переїзд вищого радянського керівництва в іншу місцевість. Першим такий переїзд в історії нашої країни здійснив Ленін 1918 року з Петербурга до Москви (не плутати з Радіщевим)*, і досі там перебуває, оскільки питання про резиденцію Мавзолею виходить за межі компетенції вищих органів влади СРСР.
Інші радянські соціалістичні республіки приєдналися до незалежної України на засадах федеративності. Столицею оновленої таким чином федерації призначено м. Київ, за яким конституційно закріплено звання «Батька й матері городів руських». Ухвалено рішення про зміну назви, гімну та герба держави. Гербом Союзу Радянських Госпрозрахункових Республік (СРГР) затверджено Тризуб на тлі Серпа і Молота. Слова гімну починатимуться так: «Ще не вмер Союз нерушимий...» і закінчуватимуться плюралістично. Після гострих дискусій було ухвалено рішення вважати державним будь-який прапор, що буде більш-менш жовто-блакитним на червоному тлі, з розмірами не менше 10 на 15 метрів.
Майже одноголосно було ухвалено Закон СРГР «Про виключення Литви, Латвії та Естонії зі складу федерації без права вступу в міжнародні відносини з іншими країнами». Уряд СРГР добровільно взяв на себе зобов'язання забезпечувати населення Прибалтики продовольством — за існуючими нормами, і одягом — по сезону.
Ухвалені поправки до Конституції СРГР стануть правовою основою закінчення негативних явищ у всіх сферах соціально-економічного та громадянсько-політичного життя в нашій країні. Ідея самоврядування органічно поєднана з принципом регульованої ринкової економіки: Президент СРГР здійснює керівництво загальносоюзним Ринком і призначає міністрів галузей Ринку. Влада на місцях здійснюється директорами республіканських, обласних, міських та районних Ринків. Отримав конституційне закріплення принцип, згідно з яким у разі розбіжності Законів СРГР і Госпрозрахункової республіки, діють Статути Збройних сил СРГР. Розширилися права радянських громадян, зміни та доповнення до Конституції передбачають право кожного громадянина СРГР накладати вето при вирішенні питання про відокремлення Госпрозрахункових республік. Внесено відповідні зміни до Закону «Про порядок вирішення питань, пов'язаних з виходом союзної республіки з СРГР».
Питання порядку денного, присвячене утворенню Ради міністрів, поки що відкладено. Однак персональний склад майбутніх членів уряду ухвалено одноголосно. Серед них Масол і Чорновіл як найбільш популярні політичні діячі, Лук'яненко та Івашко — лідери найбільших політичних партій, Драч і Деркач, брати Горині, сестри-василіанки, подружжя Калинців, отці-редемтристи, однофамільці Шевченки. Втім, деякі міністерські призначення вже зроблено. Івана Макара затверджено Головою Держкомлісу. В'ячеслава Чорновола — головою Держкомвидаву зі збереженням посади губернатора Галичини. Іван Гель очолюватиме Раду в справах релігій та атеїзму. Директор української редакції радіо «Свобода» Богдан Нагайло, якому надано радянське громадянство, запрошений на посаду голови Держтелерадіо. Відомого письменника й публіциста Василя Барладяну, що емігрував цього місяця на Захід, після позбавлення радянського громадянства вирішено іменувати «Наш Солженіцин».
Ст. 6 Конституції СРГР, що викликала нескінченні суперечки й нездоровий ажіотаж, набула, нарешті, свого остаточного вигляду — керівною і спрямовуючою силою оновленого радянського суспільства визнано блок партій КПУ-УРП-НДУ (РУХ), що взяв нову назву — ОУН (а, б, в..., е, ю, я). Комітет Державної Безпеки вирішено перетворити на Комітет Захисту УКЦ та УАПЦ від РПЦ, який очолить генерал-полковник Громов, звільнений з посади командувача Київським військовим округом.
Певну напруженість на сесії викликала заява Степана Хмари про впізнання ним серед народних депутатів понад 300 агентів КДБ, що становить 2/3 спискового складу. Кризи вдалося уникнути завдяки своєчасному Указу Президента Горбачова «Про здачу народними депутатами СРГР мисливських рушниць, столових ножів і теслярських інструментів на території виборчих округів Української Самостійної Госпрозрахункової Республіки». Цей указ сколихнув патріотичні верстви виборців, серед яких почався неформальний рух «За добровільну здачу виделок». Як завжди, грубо перекручуючи факти, підривні засоби масової інформації, особливо журнал «Огонек» і Ленінградське телебачення, назвали цей народний рух ознакою «остаточного вирішення продовольчої проблеми». Така, що дослівно збігається, негативна оцінка свідчить про наявність єдиного центру ворожої перебудові «гласності», тому викликає подив затягування ухвалення Закону «Про захист честі та гідності Президента, його сім'ї та призначуваних ним осіб». Завтра сесія продовжить свою роботу.
*) Радіщев здійснив подорож у зворотному напрямку (прим. НДІ при мавзолеї Леніна)
Сподіваюся, ювіляр правильно оцінить мій сарказм.
«Владико, скількох православних священників Ви особисто зарізали?»
Інтерв'ю з єпископом УКЦ Павлом Василиком 18 серпня 1990 року.
I. Владико, в листопаді минулого року, напередодні візиту М.С. Горбачова до Італії та його зустрічі зі Святійшим отцем Іваном-Павлом II, Папою Римським, Рада в справах релігій заявила про визнання права українських греко-католиків на легальне існування. Яке юридичне та фактичне становище УГКЦ зараз?
Відповідь: Після визнання світською владою нашого права на легалізацію, що на ділі означало припинення кримінальних та адміністративних репресій, у Західній Україні, де наша Церква була переважаючою конфесією, почався масовий перехід вірян з нав'язаного їм силою православ'я у віру їхніх батьків. Причому, заздалегідь передбачаючи ваше запитання, скажу, що ніякого «насильства» з нашого боку не було й бути не могло, оскільки, по-перше, у нас немає апарату насильства. Апарат насильства перебуває в руках нецерковної влади, а її симпатії, як і раніше, на боці Російської Православної Церкви. По-друге, конфесійний вибір людини є питанням совісті, а совість людини завжди вільна. Практично ж перехід здійснювався рішенням релігійної громади запросити для задоволення їхніх релігійних потреб священників, які перебувають під юрисдикцією єпископату УГКЦ, що перебуває в канонічній єдності зі Святійшим Престолом у Римі. Слід зазначити, що такий вибір релігійного об'єднання ніяким чином не суперечить чинному законодавству про культи. Просто влада наприкінці минулого року припинила адміністративне стримування релігійної переідентифікації християн на Західній Україні. Потім, коли в березні цього року на виборах до місцевих рад нашого регіону України перемогли національно-демократичні сили, почався процес фактичної реабілітації нашої Церкви як юридичної особи. В Івано-Франківську нам повернуто Кафедральний Собор, ухвалено рішення і про передачу нам нашої святині — Собору Св. Юра, резиденції глави Української Католицької Церкви у Львові. Однак представники Московської Патріархії відмовляються покинути приміщення. Таким чином, іде процес повернення нашій церкві культових будівель і майна, що узгоджується з президентським Указом про реабілітацію всіх жертв позасудових репресій, точніше, з духом цього Указу. Адже сталінські позасудові органи репресій — це не тільки «трійки» та ОСО МДБ, це і Львівський псевдособор 1946 року, організований чекістами, що змусив нашу Церкву піти в підпілля, це й партійні рішення «про зміну національного складу населення» Північного Кавказу, Криму, Поволжя та частково Західної України. Хоч і повільно, але йде реабілітація і цієї категорії жертв безбожної влади.
II. Ваше Преосвященство, хотілося б дізнатися кількість парафій, що повернулися в лоно УГКЦ.
Відповідь: Загальноцерковна статистика поки що відсутня, поки що в нас немає канцелярії та відповідного обліку в масштабах усієї митрополії. Однак можу сказати, що в Івано-Франківській єпархії діє близько 600 парафій УГКЦ. Парафій, що перебувають під юрисдикцією Московської Патріархії, майже немає. В інших областях нашого регіону ситуація дещо інша. Там майже половина перейшла під юрисдикцію Української Автокефальної Православної Церкви.
III. Ви вже трохи торкнулися питання, що хвилює всіх християн і нехристиян, про звинувачення греко-католиків в агресивних і протиправних діях. Починаючи з кінця минулого року центральна й українська республіканська преса, посилаючись переважно на кола Московської Патріархії, постійно повідомляє про прямо-таки релігійну війну й терор, розв'язані уніатами проти православного духовенства та мирян. Якби я особисто не знав Ваше Преосвященство, то я, їй-Богу, серйозно запитав би Вас: Владико, скількох православних священників Ви особисто зарізали?
Відповідь: Це не так смішно, як вам здається. Але ви в певному сенсі маєте рацію у своїй іронії. Справді, наклепницька кампанія щодо «агресивності та злочинності уніатів» доведена партійною пресою до абсурду. Візьмемо хоча б так зване насильницьке захоплення храмів. Я вже говорив про це, хочу тільки додати, що церква — це не фортеця, і ніяких штурмів ми не робили. Що стосується «замахів на життя священників», як про це сказано у Зверненні синоду УПЦ (екзархату РПЦ) від 09.08.1990 року, то тут нам приписують і природну смертність, яка зросла, можливо, при втраті православним духовенством парафій. Тут і загальнокримінальна злочинність, що зросла в боговідступницькому суспільстві, яку списують на нас, тут і навмисне надання релігійного забарвлення конфліктності нашого життя загалом, що зросла. У цьому відношенні показовим є випадок смерті о. Василя Бочала, колишнього настоятеля церкви в с. Залісся Золочівського р-ну Львівської області. 19 листопада 1989 року парафіяни проголосували за повернення в лоно католицької церкви й о. Василь втратив місце, а коли намагався перешкодити греко-католицькому Богослужінню, то від емоційного напруження в нього стався вже третій за ліком інфаркт міокарда і він помер дорогою до лікарні. Про смерть о. Бочала, що настала в результаті «насильницьких дій», а то й про «вбивство уніатами» писала й показувала вся комуністична преса.
А що стосується мене (владика посміхається), то могло бути якраз навпаки, коли на мене в травні цього року в будівлі облвиконкому накинулася група ревнителів православ'я — жінок. Порвали рясу, зірвали хрест. Та не тільки я зазнавав нападу, в лютому цього року був жорстоко побитий о. Петро Зеленюх, греко-католицький священник з Львівської області. Невже православні отці вчать цього свою паству?..
IV. Якщо можна, владико, кілька слів про себе.
Відповідь: Народився в довоєнній Польщі 1926 року, навчався до 1946 року в медучилищі, потім за допомогу пораненим партизанам УПА (Українська повстанська армія), «суджений» військовим трибуналом МДБ і до 1956 року перебував у сталінських таборах. Одним з репресованих греко-католицьких єпископів був висвячений у сан священника прямо в таборі. З 1958 по 1962 роки був засуджений уже за виконання пастирських обов'язків. У серпні 1987 року був одним з ініціаторів виходу Церкви з підпілля.
Червень-липень 2007 року.
Знімки з архіву М. Муратова:
Знімок «Львів, січень 1988».
Павло Скочок, Іван Гель, Микола Муратов, В'ячеслав Чорновіл, о. Петро Зеленюх з Яворівщини. Львів, січень 1988. Знімок з архіву М. Муратова.
Знімок «Ватикан. Листопад 1989».
Микола Муратов і Євген Сверстюк у Папи Івана-Павла ІІ. Ватикан, листопад 1989. Знімок з архіву М. Муратова.