Історикам належить вивчити вплив Жовтневої революції 1956 року на тоталітарну імперію, в якій Угорщина була лише одним з уділів та однією з «держав народної демократії». Угорщина асоціювалася в багатьох із процесом Райка1. Як оцінити міць спричиненої цим новим Жовтнем ланцюгової реакції, якщо сьогодні, 1976 року, Угорщина вважається в Москві одним із найнежиттєздатніших «загонів» соціалістичного табору, коли спротив набув у СРСР відомого нам розмаху (він стає тим чинником, який тепер необхідно враховувати в європейському балансі сил)?
Щоранку під час півгодинної прогулянки забетонованим майданчиком на даху Луб’янки я дивився, як із труби вилітали шматки горілого паперу... Завдання істориків та суддів виявляться непростими.
Чи буде історикам корисна моя розповідь? Уривчасті спогади підлітка, парижанина «білогвардійського» штибу, який 1948 року опинився на батьківщині Леніна в Ульяновську. 1952 року я, попри все, став студентом одного столичного інституту (сталінський апарат бував недосконалий навіть на піку своєї всемогутності). Моя суб’єктивність безсумнівна: до того, що лишилося в мене від ліцею Жансон та школи Сен-Жорж, 1949 року додався вирок моєму батькові – десять років таборів за «співпрацю з міжнародною буржуазією» (він в’язень Дахау, нагороджений французькою медаллю Опору), – тож із п’ятнадцяти років я, звісно, плекав до комунізму осмислену ненависть, чітку й продуману відразу: лукаве поняття «сталінізм» мені видавалося очевидним. Саме все це визначає поле мого зору, скеровує погляд і пам’ять.
Публічне читання
Весна 1956 року, Москва, одна з авдиторій інституту. За розкладом має бути лекція з діалектичного матеріалізму, але раптом натомість з’являється декан факультету, в руках у нього брошура з червоною обкладинкою. Лекція, заявляє він, замінюється прослуховуванням таємного документа, зміст якого не підлягає обговоренню. Записи категорично заборонено.
Текст довгий, студенти-добровольці читають по черзі. Присутні всі викладачі кафедри наукового комунізму. Доповідь називається «Про культ особи та його наслідки». Голоси читців спочатку трубні, з літургійними інтонаціями, як у дикторів московського радіо. Але поступово вони стають невиразними, слабшають, обличчя бліднуть і... червоніють. Наприкінці тригодинного читання – кілька непритомностей. Декан іде, щоб повернути брошуру в партком, який відправить її з озброєним фельд’єгерем в інші вищі навчальні заклади, науково-дослідні інститути, конструкторські бюра та лабораторії.
Це остання стадія процесу, що почався в день смерти Сталіна. До цього були різні симптоми, багато сигналів. Чи треба перераховувати? Публікація «Відлиги» Еренбурга (злі язики називали цю книгу «Сльотою»), світлі прямокутні плями на стінах, що лишалися від здертих уночі зображень Вусатого, надходження в продаж журналу «Польща», а в ньому малюнки, які не дуже відповідали соціалістичному реалізму, тощо. Одним словом, комуністична віра була серйозно, але ще не невиліковно, хвора. Берія, найвправніший її цілитель, був поспішно ліквідований своїми підручними: вони не помилялися, коли побоювалися за власне здоров’я. Найбільш правдоподібна гіпотеза: Політбюро гадає, що часткове визнання, початок операції «Довіра» (і яка радість ослу штовхнути мертвого лева!) поверне колишню славу соціалістичній утопії, поверне до життя колективний гіпноз. Статистично розрахунок виявляється правильним. І сьогодні маси, чий стан так добре описав Гедрік Сміт2, не припиняють утомлено бідкатися: ех, проживи Ленін ще хоча б кілька років!
Повернімося до слухачів «Доповіді», що мали вуха, аби чути. Облишмо тих, хто через душевну простоту, переборовши страх, забувався у звичній аполітичності, водночас цинічній та покірній, у виснажливих злиднях або в алкоголі. І, що дуже суттєво, не забуваймо про дарвінівську здатність до виживання та самовідновлення номенклатури, про точність її вибору, коли йдеться про кооптацію власної зміни. Важливий відступ: молода комсомольська інтелігенція нічого не знала про масштаби Архіпелагу. Їй нічого невідомо про повстання в таборах задовго до XX з’їзду, про танки, які пройшлися по в’язнях Норильська, Воркути, Караганди (танки ті самі, що в Будапешті й Празі). Заколот 17 червня у Східному Берліні, названий «неонацистською провокацією», теж лишився непоміченим.
Допомагаючи колгоспникам збирати врожай, ці молоді люди, бачачи єгипетське рабство та злидні, які можна порівняти зі злиднями найбідніших країн, думали: допомагаємо трудівникам сільського господарства!
Від ревізіонізму до спротиву
Час між березнем і жовтнем 1956 року. Зняття Молотова напередодні приїзду Тіто. «Комуніст», щомісячник ЦК, публікує теоретичну статтю Карделя3 про самоуправління підприємств. Народжується міф про «людське обличчя комунізму». У нього, хоч як це парадоксально, вірять молоді люди, що шукають єдиного Weltanschaung у двох крайнощах соціалістичного табору: у Белграді (самоврядування, майже відсутня цензура) та в Пекіні, де закладено сад «ста квітів» (урожай зберуть пізніше, та ще й який!). З ГУЛАГу повертаються перші реабілітовані. При звільненні їх змушують підписувати зобов’язання про нерозголошення пережитого. Але вони шукають, знаходять одне одного, і в них з’являються слухачі. Матісс і Сезанн повертаються на свої колишні місця в Пушкінському музеї, звідки їх витіснила постійна виставка подарунків трудящих усього світу до сімдесятиріччя товариша Сталіна.
Атмосфера ейфорії. Але вже пробивається нетерпіння, зміни здаються надто повільними. Воля мислити «реалістично, як Ленін» стає все наполегливішою. Закордонні радіостанції, що досі були рупором американського імперіалізму, стають вартими якщо не довіри, то принаймні уважного вслуховування.
Час із березня по жовтень 1956 року був одним із найнебезпечніших: єдиний для соціалістичної утопії реальний шанс зберегтися в модифікації «з людським обличчям». Ще хочеться сподіватися – і люди починають заново відкривати для себе праці молодого Маркса, останні статті Леніна... Це навіть не Фронда, а Реформація. Природною була спокуса довіритися колегіальному керівництву партії, яке не приховувало б, що само перебуває в пошуках шляхів повернення до «суворості Леніна та холодної чистоти Дзержинського». Принаймні під час цього короткого затишшя ніхто, наскільки мені відомо, не був заарештований КДБ з ідеологічних мотивів.
Кінець жовтня – початок листопада я провів у прибалтійських республіках, де завдяки своєму французькому корінню часто виявлявся першим москвичем, що переступав пороги домівок. Реакції моїх балтійських господарів і мої власні збігаються. Радіо постійно увімкнене. Ми знову знаходимо надію, свою надію. Трусило в Польщі. Тепер угорський землетрус. У Каунасі, в День поминання померлих, на цвинтарі – перша масова маніфестація. У місто вводять війська (через два роки одного з промовців я зустрів у Дубравлазі). Із повідомлень Бі-бі-сі ми розуміємо, що відбувається щось більше, ніж просто косметичний ремонт. Нарешті люди повстали. Другого листопада бачу сльози литовців, щойно відсидівших десять років у Сибіру. Нам видається ясним, що буде далі. Танки не змушують на себе чекати.
Однак мета цих рядків у тому, щоб спробувати визначити витоки спротиву в російській метрополії. Політбюро опанувало себе. Люди в КДБ тепер знають, яка доля чекала на їхніх угорських колег.
Я бачу, як лектори Агітпропу, направлені в гуртожиток, де я живу, наражаються на мовчання авдиторії. У кінотеатрах показують документальний фільм про жахи угорської контрреволюції. Успіх такий, що через десять днів його знімають з екранів. Я зустрічав багатьох людей, які по три-чотири рази ходили милуватися видовищем розбирання статуї «Йосипа Гуталіна» і з ледь прихованою втіхою дивилися на повалених чекістів…
Повернення до «нормального життя» брутальне. На прийомі в китайському посольстві Хрущов віддає хвалу Сталіну: «Його помилки не повинні затьмарювати його досягнень у побудові нового суспільства. Він був вірним і справжнім марксистом-ленінцем».
Партократія відчула, що загроза нависла над самим її існуванням. На початку 57-го виходить директива КДБ: не дати людям втратити павловський рефлекс рятівного страху. Необхідні арешти та процеси в усіх містах, починаючи з обласних центрів. Весь Союз у результаті виявився представлений у контингенті зеків мордовських таборів. На кілька місяців їхня популяція була зведена до невеликого числа справжніх воєнних злочинців і сотень тих, хто досі не дочекався реабілітації. Політзеків скоро стане понад півтора десятка тисяч. Відновився мікросвіт концтабору! Поділюся своїми тюремними спогадами. Кожному з нас слідчий КДБ ставив те саме питання: «А в Будапешті ви були б по який бік барикад?».
Для молодих інтелігентів, що опинилися на роздоріжжі, Угорщина – це сигнал до дії. Оскільки їхня відправна точка – ортодоксальний марксизм, дія ця, природно, ревізіоністська, робітнича, ленінська, очищувальна й антибюрократична. «Західників» доброї російської традиції лише мала частка, з ухилом, найімовірніше, в американофілію. Підпільні збори, дискусійні гуртки (самвидав ще не народився), кустарні листівки. Це поки що час «словесної агітації та пропаганди». Будапешт для них усе ще є Злом. Щоб захистити країну від цієї зарази, потрібні зміни.
Дві представницькі групи: московська, Краснопєвцева (науковці: історики, сходознавці, інженери, комсомольські працівники – півтора десятка людей), і ленінградська, Трофімова (літератори, філологи…). Поширення листівок, спроби встановлення контактів на підприємствах, теоретичні дискусії, розробка програм, найліберальніші з яких – і це було екстримом – близькі до соціал-комуністичної програми, яка, як ми маємо приємність бачити, пропонується сьогодні, 1976-го, у Франції! (1981 року з обранням Міттерана надовго, і руйнівно, перемагає альянс комуністів і соціалістів. – прим. автора) Водночас відроджуються національні рухи: балтійський, український, єврейський, вірменський, православний та католицький прозелітизм. Індивідуальні дії: листівки, листи до керівних інстанцій, спроби організувати страйк. Обидві згадані, незнайомі одна з одною, групи Краснопєвцева і Трофімова після читання вироку співають «Інтернаціонал».
У ГУЛАГу (1957)
У ніч на 25 серпня 1957 року мене запрошує в гості Луб’янка – за вміщену в Le Monde відповідь французькому письменникові Веркору, який у репортажах цієї щоденної газети захоплювався новими садівниками соціалістичного раю, переконував читачів, що цього разу відбувся соціалізм із людським обличчям, те, про що так мріялося (і це після Будапешта!).
Зосередження учасників спротиву в таборах та їхнє об’єднання було трагічною помилкою (кажу це обдумано) лицарів Дзержинського. Ми нарешті зійшлися. Місцем нашої зустрічі став Архіпелаг. Без Угорщини блукальці ревізіонізму й навіть троцькізму ще довго почувалися б одинаками.
Прибалти й українці розповідають нам про своє повоєнне партизанське життя, про криниці, які Внутрішні війська МВС заповнювали дітьми. Ветерани-табірники згадують про тортури й масове моріння Свідки Єгови показують приклад активного неспротиву репатріанти та викрадені в Європі радянські перебіжчики пояснюють, що таке свобода католицький канонік веде курс томістської філософії мене просять згадати творчість Камю. Низка покарань учить виявляти стукачів, між нами відбувається відбір. Табір – школа мовчання й підпілля.
Стверджую, що з того «добірного клубу», яким були мордовські табори початку шістдесятих, ніхто (за поодинокими винятками) не вийшов носієм комуністичної утопії. Доказом того є те, що було потім. За колючим дротом Соснівки, у лікарняній зоні Барашево, під вежами Яваса зародився рух за права людини, жорстко засвоїли терпимість до тих, хто вірить чи мислить інакше (спочатку нерідко траплялися й бійки на ідеологічному ґрунті, я їх пам’ятаю через надбрівну дугу, розсічену через брак аргументів одним ленінцем, – сьогодні він подумує про еміграцію). 23 жовтня4 стало знаменною датою. Ефект від повідомлення в «Правді» про страту Імре Надя був величезним.
Нас було з тридцять чоловік у столипінському вагоні, яким нас із Москви везли в ті місця, про які в тюремній приказці мовиться: «Хто не був, той побуде, хто був, той не забуде». Серед пасажирів – зовсім молодий хлопець із типово російським, сільським обличчям. Розповідали про себе, дійшла його черга: родом із глухого села, в армії зробили танковим стрільцем. Його полк входить у Будапешт. Командир екіпажу визначає ціль і наказує відкрити вогонь. «Товаришу лейтенанте, помилка. Там перед магазином люди». Наказ повторюється. Рядовий Женя Мілін по переговорному пристрою принизливо відгукується про матір офіцера. Десять років суворого режиму за невиконання!
У таборі він жодного разу не пошкодував про скоєне, говорив лише про своє рідне село, газет не читав. І такий він був не один.
Стаття надрукована в журналі «Еспрі», січень 1977 р.
Переклад на російську Г. Делатицького