Сталінські репресії стали суворим випробуванням і для дітей репресованих батьків. Серед мільйонів таких дітей опинилася і Лідія Козлова, батька якої заарештували 1937-го року. У 1939 році вона вийшла заміж за журналіста і поета Марка Глузберга. У роки війни перебувала в евакуації спочатку в Харкові, а потім у Сталінградській області та в Омську. 1946-го року повернулася до Харкова, де жили батьки її чоловіка. Закінчила Київський текстильний інститут. Працювала інженеркою в Харківському обласному управлінні побутового обслуговування. До США приїхала 1997-го року. Нині мешкає в Сакраменто.
Я народилася у квітні 1919 року в Києві і прожила там до серпня 1941 року. У 1937 році ми з мамою на все літо поїхали відпочивати в село на річці Дніпро. Повернувшись до Києва, ми дізналися, що в кількох моїх шкільних друзів заарештували батьків, зокрема й у моєї найкращої подруги Зої Радченко. Її батько, Григорій Іванович Радченко, старий більшовик, учасник ленінського підпілля, часто приходив до нас у школу на революційні свята, розповідав про свою роботу в підпіллі, про партію більшовиків і про те, як вона утворилася, про її значення для нас, підростаючих будівельників комунізму. На той час, про який ідеться, Григорій Іванович працював директором великого підприємства «Дніпролісосплав».
Я була вражена звісткою про арешт цієї чесної, відданої партії людини, з якою я особисто була дуже добре знайома, бо часто бувала в них удома. Коли я розповіла про те, що сталося, батькам, мій батько відреагував дуже дивно для мене. Він вимовив таку фразу: «Коли не їдять часник, тоді немає запаху».
Вражаюче, скільки людей вірили у винуватість репресованих, доки репресії не торкалися їх самих. Таким був розкладницький, одурманливий вплив сталінської пропаганди, яка використовувала всю міць державних засобів масової інформації для промивання мізків не одного покоління радянського народу. І треба визнати, вони чудово досягли успіху в цьому, бо й донині навіть тут, в Америці, можна почути, що за Сталіна в тюрмі сиділи тільки злочинці, що, власне, і спонукало мене взятися за перо.
Повертаючись подумки в ту страшну осінь і зиму 1937 року, я згадую, що щодня один-два моїх однокласники приходили до школи заплаканими, вбитими горем. Нічні арешти наростали, як снігова куля.
А за кілька днів до кінця 1937 року вночі у нашу квартиру подзвонили. Я прокинулася і почула розмову у великій кімнаті. Коли я одяглася і вийшла туди, то побачила двох чоловіків у військовій формі та двох молодих людей у цивільному. Військовий пред’явив батькові ордер на арешт і на обшук. Вони провели обшук, нічого не знайшли й запропонували батькові йти за ними. Він одягався і весь час повторював, щоб ми з мамою не хвилювалися, що це непорозуміння, що вранці все з’ясується і він завтра буде вдома. Вони забрали його, і я більше ніколи не бачила свого батька.
Час минав, але нічого не з’ясовувалося. Куди ми тільки не ходили і не писали, щоб дізнатися про його долю! Відповіді не було.
У школі тим часом наш звільнений комсомольський секретар скликав комсомольські збори й оголосив, що ставить питання про виключення дітей ворогів народу з комсомолу. Але оскільки більша частина нашого класу вже потрапила в цю категорію, збори відхилили пропозицію секретаря, мотивуючи тим, що наші батьки ще не засуджені. А на початку 1938 року вийшла постанова, що діти не відповідають за батьків, і ми всі залишилися в комсомолі.
Після арешту батька мама ще з кількома такими ж бідолахами поїхала до Москви шукати захисту в Надії Костянтинівни Крупської. Зараз зрозуміло, наскільки це була безнадійна затія, але тоді люди чіплялися за будь-яку надію. До Крупської, звісно, вони не потрапили, бо вона вже була під домашнім арештом, і до неї нікого не пускали.
Мама приїхала ні з чим, а за кілька днів після повернення з Москви її теж заарештували. Дружинам ворогів народу висували стандартне тоді звинувачення: «Знала і не сказала». Без суду і слідства цим нещасним жінкам давали по 10 років і відправляли в табори, де вони вмирали від рабської виснажливої праці. Тих, хто дивом примудрявся вижити в таборі, відправляли на поселення до Сибіру.
Тільки після смерті Сталіна моя мати повернулася до Харкова, де я жила з чоловіком та дітьми. Повернулася вона цілковитим інвалідом у фізичному й розумовому сенсі. Цілими днями сиділа вона на ліжку, втупившись в одну точку і не кажучи ні слова. Через кілька місяців вона померла, так нічого й не розповівши про своє табірне життя.
Навесні 1938 року стало відомо, що з Київської товарної залізничної станції ночами відходять состави, у яких відправляють на Північ ворогів народу. Ми з однокласниками організували на станції нічні чергування. Щоночі група з трьох осіб (двоє хлопців і одна дівчина) проводжала в дорогу состави з ув’язненими. Ми ходили вздовж вагонів і вигукували прізвища наших заарештованих батьків. Охорона відганяла нас, але ми поверталися знову. І ось одного разу під час мого чергування з одного вагона відгукнувся батько Зої. Він дуже зрадів, побачивши нас, і передав Зої, що засуджений на 20 років. Мені ж він сказав: «Лідо, не ходи більше сюди, ти батька не зустрінеш!»
Минуло 15 років, настав 1953 рік. Навесні помер Сталін. Хрущов, як заведено говорити, розвінчав культ Сталіна на XX з’їзді КПРС, і тільки після цього почали повертатися репресовані.
Повернувся і Григорій Іванович, батько Зої. Він був повністю реабілітований і отримав хорошу квартиру в центрі Києва (з колишньої квартири його сім’ю виселили відразу після його арешту). Дізнавшись про його повернення, я приїхала до Києва з надією хоч щось дізнатися про мого батька. Григорій Іванович розповів, що батька звинувачували у шпигунстві, і після чергового виклику на допит він до камери не повернувся. З камери в камеру в’язні, перестукуючись, передавали звістки про події у в’язниці. Одного разу таким шляхом надійшла звістка, що мого батька вбили під час допиту.
Незабаром я отримала відповідь на свої незліченні запити: мене викликали до Києва на слухання справи про реабілітацію мого батька. Я прийшла в призначений час. Усе відбувалося як на засіданні суду. Викликали начальницю відділу кадрів тресту «Укрполіграф», де до арешту мій батько працював головним інженером. До цього він багато років пропрацював директором Інтернаціональної друкарні, де друкувалися книги іноземних письменників. У батька були великі здібності до мов, він знав кілька іноземних мов. Наприклад, коли зав’язалися дружні відносини з Китаєм, він самостійно вивчив китайську, щоб читати книги китайських авторів в оригіналі.
На суді з’ясувалося таке. Коли влітку 1937 року заарештували головного інженера тресту «Укрполіграф», батька, як досвідченого фахівця, призначили на його місце. Жінка, начальниця відділу кадрів, сказала, що, перевіряючи його анкету, вона виявила, що він щомісяця відвідує латвійське посольство і відправляє своїй матері в Ригу 100 рублів. У неї була вказівка про всі подібні випадки повідомляти в органи, що вона і зробила, а те, що потім батька звинуватили у шпигунстві, — у цьому вона не винна.
Після суду мені стала зрозумілою картина смерті мого батька. На допитах чекісти вибивали з нього зізнання в тому, що він латвійський шпигун. Знаючи його чесність і непохитність, я розумію, що він не визнавав себе винним, і під час одного з допитів вони забили його до смерті. Багато заарештованих, які мали за плечима досвід підпілля, як-от Григорій Іванович, відразу підписували свої звинувачення, щоб уникнути тортур, і деякі з них повернулися з таборів після смерті Сталіна.
Але мій батько не мав стосунку до партії більшовиків і тим паче не мав досвіду виживання у в’язниці. Він чесно трудився на своєму місці й наївно вважав, що лояльність до більшовиків і сумлінна праця — гарантія від несправедливих звинувачень. За це він поплатився своїм життям, як і багато інших безневинно репресованих, убитих у в’язницях або загиблих у таборах від голоду та виснажливої праці. Від них не залишилося навіть могил, куди можна було б прийти, щоб пом’янути їх. Усе, що в мене є на згадку про батька й матір, — це їхня фотографія та довідка про реабілітацію батька.
Я наважилася розповісти про гірку долю моїх батьків тому, що днями в новинах я почула, що до 60-річчя Перемоги над фашистами в Росії хочуть встановити пам’ятник Сталіну. Мені стало жахливо боляче, що такому нелюду, який загубив мільйони людей за часів колективізації та масових репресій, який оголосив зрадниками і відправив у радянські табори солдатів і офіцерів, що потрапили в німецький полон, який вимагав перемог за будь-яку ціну, не рахуючись із людськими втратами, збираються ставити пам’ятник у Москві. Яка коротка пам’ять у цих людей!
