Сьогодні виповнюється 90 років від дня народження Лариси Йосипівни Богораз.
Вона була однією з найближчих мені людей. Дружба з нею перейшла у спадок від мами, Марлени Рахліної, яка вчилася з Ларою на філологічному факультеті Харківського університету в 1944–1949 рр. У них була чудова компанія – Борис Чичибабін, Юлій Даніель, Марк Айзенштадт, Йосип Гольденберґ, Володимир Портнов… Мама описала ці роки в романі у віршах «Филфак». «Писати про молодість так солодко…»
Лара була людиною рідкісної чарівності та шляхетності. Вони просто постійно світилися на її обличчі. Все життя вона робила вчинки, які збоку здавалися героїчними, а для неї були цілком природними – як дихати. Щойно їй виповнилося 18 років, вона поїхала до батька на заслання, незважаючи на протести, сльози та благання матері – наново знайомитися: коли його заарештували, вона була маленькою дівчинкою.
Після закінчення університету переїхала до Москви, вийшовши заміж за Юлія Даніеля. У березні 1951 року народився первісток – Сашко Даніель.
У 1961–1964 – аспірантка сектору математичної та структурної лінгвістики Інституту російської мови АН СРСР, працювала в галузі фонології. У 1964–1965 жила в Новосибірську, викладала загальну лінгвістику на філфаці Новосибірського університету. У 1965 захистила кандидатську дисертацію.
Багато з того, що вона робила, було вперше. У 1965 вона організувала фактично першу громадську кампанію в СРСР у зв'язку з арештом та засудженням Андрія Синявського та Юлія Даніеля, повернувшись до Москви одразу після арешту Даніеля. Ця кампанія поклала початок правозахисному рухові в СРСР. На початку 1968 року вперше публічно звернулася до світової громадськості (разом із Павлом Литвиновим) у зв'язку з брутальними порушеннями законності під час суду над Олександром Ґінзбурґом та його товаришами (т. зв. «процес чотирьох»). 25 серпня 1968 р. вийшла на Лобне місце в Кремлі разом із 7 іншими правозахисниками, протестуючи проти введення військ до Чехословаччини. Отримала чотири роки заслання, відбула їх у Чуні Іркутської області.
У 1966–1967 Лариса допомагає Анатолію Марченку в роботі над книжкою про табори й тюрми 60-х – «Мои показания». У 1971 році Анатолій став чоловіком Лари, вони оселилися в Тарусі. У 1973 вона народила другого сина – Павла Марченка. Життя текло на тлі постійного переслідування КДБ, прослуховування, зовнішнього спостереження… У 1975 році Толю заарештували й дали чотири роки заслання. У березні 1981 року – шостий, уже останній арешт: Толя помер після тривалого голодування в Чистопольській в'язниці 8 грудня 1986 року.
Дорога в політичні табори в Мордовії та Пермській області лежала через Москву. Хто тільки з родичів політв'язнів не перебував у гостинній квартирі Лариси на Ленінському проспекті дорогою на побачення і назад! І політв'язні, звільнені з таборів, знаходили тут собі перший притулок. Багато українських шістдесятників та їхніх родичів пройшли через її квартиру. Із кількома українськими в'язнями сумління Лара дружила й регулярно писала їм у табори – українською мовою, звісно. Особливо близькими були стосунки з Іваном Світличним та його дружиною Лелею. Вони подружилися сім'ями ще наприкінці 50-х, коли Юлій Даніель перекладав вірші українських поетів російською мовою. Лара переклала багато документів українського самвидаву російською мовою перед відправкою на Захід. Пізніше саме вона вивезла з побачення з Анатолієм Марченком інформацію про схованку, у якій були заховані номери «Українського вісника», підготовлені Степаном Хмарою, Олесем та Віталієм Шевченками, поїхала до Львова й передала їх Олені Антонів.
У 1989 році Лара стає співголовою відтвореної Московської Гельсінської групи, у 1991–1996 проводить серію просвітницьких семінарів для правозахисників Росії та інших країн колишнього СРСР. Ті семінари справді багатьох просвітили…
У 1996–2001 роках Лара була зовнішньою оцінювачкою роботи Харківської правозахисної групи. Вона отримувала й читала бюлетень ХПГ «Права людини», приїжджала на наші конференції, зустрічалася зі співробітниками. Ми постійно з вдячністю відчували її діяльну участь. Її допомога, її поради були просто безцінними!
Лара була дуже прив'язана до України, передусім до рідного Харкова. Хоч куди б вона їздила, вона всі міста порівнювала з Харковом! Ми обійшли з нею всі її пам'ятні місця – будинки, де вона жила, школи, де навчалася, різні будівлі університету. Вона взагалі хотіла навіть отримати українське громадянство, але була змушена облишити цю ідею, дізнавшись, що треба буде відмовитися від російського.
Лара написала чудові спогади «Сны памяти». Усіляко рекомендую!
Уже понад 15 років її немає в цьому світі. Але відчуття таке, ніби вона незримо присутня, все бачить, все знає. І я постійно думаю – а що б вона сказала з того чи того приводу, як би вчинила?
Ось що написала моя мама наступного дня після її смерті.
Всех умнее, всех живей,
всех милей, смелей…
Разве плохо было ей
с нами на Земле?
Ах, Лариса, мой дружок!
Кто ж тебя украл?
Для чего тебе рожок
зорю проиграл?
Но не вся же ты ушла!
С нами, живы, есть
твои славные дела,
благородство, честь!
И вовеки не умрет
вихрь твоих примет,
твой стремительный полет –
вечности привет.
7 квітня 2004 р.
Сьогодні вся родина збереться під Вільнюсом у домі Павла Марченка – діти, онуки та правнуки. Сашко, Пашко та всі-всі-всі, я хотів приїхати, але не зміг! Подумки з вами!
