На кладовищі в селі Мала Сердоба Пензенської області стоїть скромний пам'ятник: хрест із написом «Тут спочиває прах померлих від голоду в СРСР». З 1930 по 1934 роки в селі помер кожен четвертий, трупи ховали у братських могилах.
Хрест поставили 1992 року з ініціативи сина репресованого вчителя Михайла Долгова, і це єдиний у Росії пам'ятник жертвам штучного голоду, що виник через сталінську політику колективізації. Кількість жертв Голодомору оцінюють у 9,4 млн осіб. В Україні загинули 4 мільйони, у Росії – 2,5 мільйона, у Казахстані – 1,5 мільйона, у Білорусі – 1,5 мільйона.
Американська письменниця Кетлін Вітковскі-Тарр 12 разів приїжджала до Росії. Її цікавить життя селян за радянської влади, голод і репресії. У поїздках її супроводжувала знімальна група документального фільму «Велика брехня». Режисер Ігор Рунов, який живе в Нью-Йорку, зацікавився роллю США в трагічних подіях початку 30-х років. Тоді уражена Великою депресією Америка продавала Сталіну обладнання для заводів й отримувала гроші, виручені від продажу відібраного в радянських селян зерна. Про те, що в СРСР помирають селяни, на Заході не знали. Московський кореспондент «Нью-Йорк Таймс» Волтер Дюранті, лауреат Пулітцерівської премії, таємно працював на Сталіна і використовував свій вплив, щоб дискредитувати повідомлення про те, що відбувається катастрофа таких масштабів. Зокрема, багато в чому завдяки цим репортажам, президент США Рузвельт, за його власним визнанням, пішов на встановлення дипломатичних відносин із СРСР. У лютому 2019 року відбулася прем'єра фільму «Містер Джонс», у якому розповідається про конфлікт Дюранті та британського журналіста Ґарета Джонса, який став свідком Голодомору.
«Стратегію „Великої брехні“ сформулював Гітлер у „Майн Кампф“, але вперше застосував на практиці Сталін для того, щоб приховати наслідки жахливого рукотворного голоду в Радянському Союзі на початку 30-х років. Головна героїня фільму „Велика брехня“ їде в сьогоднішню Росію. Подорожуючи країною, вона зустрічається з останніми свідками Голодомору, які вижили. Згодом вона розуміє, що розпочата більшовиками сто років тому війна з власним селянством ще не закінчена. Для неї стає очевидною та двоїста роль, яку зіграли американські ЗМІ та бізнес на початку 30-х років у Радянській Росії. Але ще дивовижнішим стає для неї зв'язок тих давніх подій з атмосферою тотальної недовіри і брехні, яка стала звичною в нашому „світі, що пережив правду“», – розповідають автори фільму «Велика брехня».
Режисер Ігор Рунов за радянських часів працював у Зовнішторзі та МЗС, пішов із державної служби 1991 року, після чого працював у різних міжнародних організаціях, закінчив кіноакадемію в Нью-Йорку. «Велика брехня» – його третій документальний фільм – 2019 року буде показаний на кількох фестивалях. Кошти від прокату режисер хоче спрямувати на будівництво пам'ятника жертвам Голодомору в Росії. Анна Грем, вдова скульптора Ернста Неізвєстного, дала згоду використати для цієї мети одну із задуманих ним, але не завершених робіт.
Про фільм «Велика брехня» Ігор Рунов розповів Радіо Свобода
– Чому ви вирішили зібрати кошти на пам'ятник і як домовилися зі спадкоємцями Ернста Неізвєстного?
– Ідея виникла, коли вже фільм завершувався, наприкінці минулого року. Я дізнався, на свій подив, що на сьогодні в одинадцяти країнах створено чотирнадцять меморіалів, присвячених жертвам Великого голоду 30-х років.
– Навіть в Австралії!
– Навіть в Австралії, уявляєте? На Сардинії стоїть пам'ятник. А в Росії досі не існує жодного меморіалу жертвам Голодомору. Сама ця тема виявилася заручницею складних політичних відносин з Україною. Хоча ще 2003 року 58-а сесія Генеральної Асамблеї ООН одноголосно, включно з Росією та Україною, ухвалила спільну заяву з цього питання. А якщо вже й ділити загиблих за національною ознакою, то з 10 мільйонів близько трьох мільйонів були росіяни. І невідомо, скільки росіян загинуло в Україні, у Казахстані, в Білорусі. До речі, у всіх цих країнах шанують пам'ять загиблих і створено відповідні меморіали. Тому й виникла ідея створити такий пам'ятник у Росії, щоб привернути увагу людей до цієї трагічної сторінки російської історії. Я звернувся до Анни Грем, вдови знаменитого скульптора Ернста Неізвєстного – автора багатьох меморіалів у пам'ять про жертв політичних репресій у СРСР. На мою радість, вона відразу погодилася надати для цієї мети один з наявних гіпсових макетів, який залишився нереалізованим і який емоційно та стилістично дуже відповідає цій темі.
– А де пам'ятник має стояти в Росії?
– Думаю, рано чи пізно меморіали жертвам Голодомору мають бути зведені в усіх районах, які постраждали в ті роки від «прискореної» колективізації. Зокрема, у Краснодарі, Ставрополі, Ростові, Поволжі та інших районах. Переконаний, що загиблі від голоду 30-х років мають бути прирівняні до жертв політичних репресій. Сподіваюся, що ідея створення такого меморіалу отримає підтримку в Росії – зокрема і через наш фільм – з боку населення цих регіонів, громадських організацій.
– Ви пишете, що ідеєю фільму завдячуєте Олександру Миколайовичу Яковлєву…
– Так, ми з ним говорили на цю тему наприкінці 90-х, коли фонд «Демократія», який він очолював, опублікував розсекречені архіви про згортання «нової економічної політики (НЕП)». А познайомився я з ним задовго до цього, оскільки він із моїм батьком стажувався в Америці наприкінці хрущовської відлиги. А тісніше ми спілкувалися з ним наприкінці 70-х років, коли він був послом СРСР у Канаді, а я готував кандидатську дисертацію з канадсько-американських відносин. Уже після його смерті, 2011 року Фонд видав тритомник «Голод в СРСР», де було наведено документальні дані про масштаби цієї трагедії і про те, як вона була організована Сталіним і його командою.
– Ви під час зйомок часто зустрічали людей, які пам'ятають голод?
– Двоє з моїх героїв розповідають про особисті враження, які збереглися в їхній пам'яті про події тих років. Але враховуючи, що йдеться про події 1931–33 років, очевидно, що таких свідків стає дедалі менше. Це було однією з основних причин, чому ми поспішали зі зйомками.
– У фільмі йдеться про те, що розпочата більшовиками сто років тому війна із селянством ще не закінчена. Як сьогодні ця війна ведеться?
– Нещодавно я прочитав спогади О. М. Яковлєва, в яких наводиться датований 2001 роком його лист на адресу Президента В. В. Путіна. У ньому він попереджав про небезпеку покладатися цілком на індустріальні, форсовані методи збільшення сільськогосподарського виробництва на шкоду селянству та дрібним виробникам. На жаль, сьогодні всі його пророцтва починають збуватися. На сьогодні отримувачами 90 % усіх держкредитів стали два десятки найбільших агропромислових сімейних холдингів. За цих умов на підтримку дрібних виробників грошей майже не залишається. І тут доречно згадати знамениті столипінські реформи початку XX століття, які завершили звільнення селян від кріпосного права, що розтягнулося на пів століття. Вони ґрунтувалися на гарантованому наданні дешевих кредитів дрібним виробникам на придбання сільгосптехніки і гарантовану закупівлю у них отриманої продукції. У результаті за якихось п'ять років життя в селі пожвавилося, а Росія вийшла на лідерські позиції у виробництві основних сільгосппродуктів. Сьогодні головна проблема полягає в тому, що за більшовицькими гаслами нарощування індустріального сільгоспвиробництва поза державною увагою опиняються селяни, які позбавляються можливості працювати на землі. Прихильники такого підходу часто кивають на досвід США та Європи. Але там ці процеси зайняли десятиліття. При цьому левова частка державних витрат виділялася на підтримку та працевлаштування саме дрібних товаровиробників, про яких у Росії сьогодні абсолютно забули. Щоб у цьому переконатися, досить виїхати за межі Московської області.
– Задум Сталіна, який затіяв війну із селянством, був зрозумілий. А чого хоче від селян нинішня влада?
– Якщо Сталіну потрібно було в класових інтересах нагодувати пролетаріат, що зростав, то зараз ідеться про те, щоб задоволеними залишилися жителі міст, мегаполісів – головний електорат. І хоча через санкції кредитів Росії не дають – як і на початку 30-х років, – але поки що надходжень від нафти й газу вистачає, щоб оплатити імпорт «дорогої» їжі. А «дешеву» їжу в змозі забезпечити ті самі агропромислові комплекси. Отже, відповідаючи на ваше запитання – нинішній владі від селян нічого не потрібно. Як і самі вони не потрібні.
– Ви знімали у Псковській, Архангельській, Пензенській областях. Спустошення сільських районів вражає?
– Ідеться навіть не про спустошення. Буквально вигорають цілі села – часто разом із безпомічними мешканцями. Це особливо часто відбувається навесні, коли за традицією на селі йде «пал» – палять торішню траву. Про це в нас розповідає Архип, молодий чоловік із Псковської губернії – колись однієї з найбагатших на півночі Росії.
Символіка вогню у фільмі невипадкова. Слово «голокост» у словнику Вебстера тлумачиться як масове винищення людей. Але є й інше, первісне значення цього слова. У перекладі з давньогрецької мови воно означає жертвоприношення, «підношення богам шляхом його спалення» на вівтарі.
Не все увійшло до фільму, були й суто кафкіанські картини. Запам'ятався «будинок з привидами» на території однієї із занепалих дворянських садиб на Псковщині. Коли я почав допитуватися, мені пояснили, що там живе два десятки безхатьків. Це нічні істоти, їх рідко бачать, бо назовні вони виходять тільки вночі – розім'ятися, добути їжу…
– У фільмі є чудовий монолог 94-річної бабусі, яка каже, що німці молилися в церкві, жодної цеглини не зачепили, а прийшли наші й церкву розібрали. І висновок робить наприкінці, що, якщо зараз буде війна, то наші один одного переб'ють.
– Правильно, мені теж подобається цей вистражданий і оплачений усім її життям монолог баби Каті – так її всі звали в селі. На превеликий жаль, вона померла невдовзі після зйомок. У фільмі вона розмірковує не тільки про релігію, а й про характерні для того часу доноси і зраду. Баба Катя не була знайома з поезією Белли Ахмадуліної, але їй була добре знайома «до зради таємнича пристрасть» homo sovieticus. Ці рядки, як ви пам'ятаєте, послужили назвою останнього автобіографічного роману Василя Аксьонова.
– Як ви познайомилися з вашою головною героїнею, письменницею Кеті Вітковскі-Тарр?
– Із Кеті я познайомився на початку 90-х років. Журналістка за освітою, Кеті працювала в той час віце-президенткою Торгової палати Аляски, і ми разом готували перший «десант» американського бізнесу на радянський Далекий Схід. Пізніше вона повернулася до своєї основної професії і вирішила написати книгу про Росію. Дізнавшись про це, я подумав, що цікаво було б об'єднати ці дві теми – сталінських репресій, Голодомору і того, як Сталіну вдалося обдурити весь світ, включно з Америкою, приховати цей злочин. І Аляска могла послужити цікавою відправною точкою такого аналізу. Адже рішення про її продаж Америці було продиктовано не тільки політичними причинами, а й необхідністю залучення капіталів в індустріальний розвиток Росії. А виручені від продажу гроші пішли на будівництво залізниць. 70 років потому Сталін проблему прискореної індустріалізації вирішив зрозумілішим для нього людожерським способом. Відібране в селян зерно він витратив на закупівлю в Америці півтори тисячі промислових підприємств. 2008 року Дума ухвалила резолюцію, де йдеться про те, що й донині ці заводи та фабрики можуть слугувати своєрідним пам'ятником жертвам Голодомору.
– Доволі цинічне зауваження.
– Так, у цьому плані ми в СРСР пройшли хорошу школу. Але що мене вразило: першими сталінську «Велику брехню» підхопила саме американська газета «Нью-Йорк Таймс» та її московський кореспондент Волтер Дюранті, який оголосив дані про голод, що просочилися, «злісним наклепом» на Сталіна і його стратегічний геній. Не менш наївно звучать сьогодні й міркування про те, що це була нібито «неминуча плата» за перемогу у Великій Вітчизняній війні, за викуваний у ті роки «щит батьківщини». Що ж це за «щит», який не захистив життя 42 млн радянських громадян, які загинули в цю війну? Ці цифри прозвучали з трибуни Думи два роки тому. На 15 млн осіб більше, ніж нам навіювали останні 40 років.
– Ваша героїня дивується байдужості, з якою російське суспільство сприймає цю «Велику брехню». Ви народилися в Радянському Союзі, і, напевно, вас це не дуже дивує.
– До цього неможливо звикнути, хоча способи боротьби з правдою стають дедалі витонченішими. Запущена Сталіним у 30-ті роки «Велика брехня» призвела до появи «Світу, що пережив правду» (Post-Truth World). І на цьому ґрунті лідери Росії та Америки, схоже, знайшли спільну мову. Що стосується останніх даних про втрати у війні, то знайшлися лише два російські інтелігенти, письменники, які не змогли змовчати – Віктор Єрофєєв і Данило Гранін. В одній з останніх своїх статей фронтовик Гранін написав: «Що таке 42 млн загиблих? Це не цифра. Це самотність». І поруч із «Безсмертним полком» я запропонував би створити «Забутий полк», записавши туди 15 мільйонів осіб, незаслужено забутих і викреслених із пам'яті держави.
– Зараз уже ніхто нічому не вірить. Лавина суперечливої інформації про радянську історію породжує всілякі міфи, і зростає кількість обожнювачів Сталіна. Уже до 70 % дійшло, якщо вірити останньому опитуванню «Левада-центру».
– За тими ж опитуваннями, більше половини нинішніх двадцятирічних нічого не знають про сталінські репресії. Плюс потік «Великої брехні», міфологізація радянського минулого… Тим гостріша необхідність створення правдивих фільмів, книг про той час. До таких робіт належить фільм Маріанни Яровської «Жінки ГУЛАГу», що нещодавно вийшов і увійшов до шорт-листа „Оскара“ (вона була виконавчим продюсером на нашому фільмі). Небувалий резонанс в інтернеті викликав днями фільм Юрія Дудя «Колима – батьківщина нашого страху», який набрав у YouTube понад 4 мільйони переглядів за кілька днів. Отже, не все ще втрачено. І сподіваюся, не за горами час, коли з вітрин і полиць магазинів зникнуть погруддя Сталіна – на зразок того, що я нещодавно купив у магазині Duty Free в московському аеропорту Внуково. Пам'ятаю, я тоді подумав: а що, якби хтось спробував у Берлінському аеропорту продавати погруддя Гітлера?
– Зайдіть у Москві до книгарні, і ви знайдете сотні книг, присвячених виправданню Сталіна і повних маячних вигадок: що Катині не було, репресій не було…
– Сьогоднішня ситуація мені нагадує Німеччину 70–80-х років, коли післявоєнна денацифікація зіткнулася із псевдопатріотичною хвилею. Остаточний перелом настав у 80-ті роки внаслідок суспільної дискусії, що отримала назву «Суперечка істориків». Прикметно, що поштовхом до нього послужив телесеріал «Голокост» із Меріл Стріп у головній ролі. При всій різниці ситуацій та історичного контексту думаю, що і російському суспільству доведеться пройти схожий шлях. Він має завершитися остаточним законодавчим засудженням Сталіна і комуністичної ідеології, визнанням суспільством відповідальності за все, що сталося з країною у ХХ столітті.
– Є досвід України, коли після «Революції гідності» заборонили компартію, прирівняли радянську і нацистську символіку, скинули пам'ятники Леніну, відкрили архіви спецслужб, зокрема і про те, що відбувалося під час Голодомору.
– Цілком правильно. Без цих кроків у напрямку вільнодумства та звільнення від страху неможливий рух уперед. І ніяка чергова велика брехня «на порятунок» не повинна стати тут на заваді. Цього вимагає від нас пам'ять про жертв сталінського режиму і комуністичної утопії. Попіл мільйонів людей, що згоріли у вогні Голодомору, стукає в серцях живих.
Опубліковано на сайті «Радіо Свобода» 26.04.2019