Сотрудничество гестапо и НКВД, коллаж

На Дернбурґштрассе в Берліні серед інших «каменів спотикання», що нагадують перехожим про жертв нацизму, є латунна табличка, на якій викарбувано кілька дат. Вона встановлена на тому місці, де до війни стояв будинок бізнесмена Макса Цукера. Після приходу Гітлера до влади він вирішив емігрувати з Німеччини й переїхав до сина, що жив у СРСР. Рішення виявилося фатальним. 1937 року Макса Цукера заарештували співробітники НКВС за звинуваченням у шпигунстві, а 1939 року, після підписання пакту Молотова — Ріббентропа, депортували до нацистської Німеччини. На кордоні його зустрічали співробітники ґестапо. Як єврея та уродженця Польщі, Макса Цукера відправили до варшавського ґетто. 23 жовтня 1941 року на вулиці ґетто його забили до смерті есесівці.

Документи, нещодавно виявлені в архівах КДБ УРСР, відкритих для дослідників після революції 2014 року, свідчать про те, як НКВС передавав ґестапо біженців із Німеччини, які сподівалися знайти в СРСР порятунок від Гітлера.

Протокол, датований 5 січня 1938 року, підписаний наркомом Єжовим і прокурором Вишинським. У ньому перелічено імена 45 громадян Німеччини, Австрії та інших країн, засуджених до висилки з СРСР. Після того, як Сталін і Гітлер стали союзниками 1939 року, видачу біженців нацистам поставили на потік. До літа 1941 року НКВС переправив до Німеччини сотні людей. Більшість становили члени розгромленої Гітлером Компартії Німеччини. Комуністів та євреїв, які шукали в СРСР порятунку від нацизму, Сталін відправляв до Гітлера.

Член політбюро КПН і депутат Райхстаґу Гайнц Нойман та його дружина Марґарете 1935 року були видворені з нацистської Німеччини і приїхали до СРСР. 1937 року Ноймана заарештував НКВС і стратив. Його дружину, як «суспільно небезпечний елемент», 1938 року засудили до п'яти років таборів і відправили до Караганди. 1940 року її депортували до Німеччини. Про це Марґарете Бубер-Нойманн розповіла в мемуарах «Між двома диктаторами»:

…У ніч із 31 грудня 1939 на 1 січня 1940 потяг рушив. Він віз сімдесят зламаних людей… Через сплюндровану Польщу ми їхали далі, до Брест-Литовська. На мосту через Буг на нас чекали співробітники апарату іншого європейського тоталітарного режиму — німецького ґестапо. Троє людей відмовилися перейти цей міст: угорський єврей на прізвище Блох, робітник-комуніст, засуджений нацистами, і німецький учитель, чиє ім’я я забула. Їх потягли до мосту силоміць. Лють нацистів, есесівців одразу ж вилилася на єврея. Нас посадили до потяга й відвезли в Люблін… У Любліні нас передали ґестапо. Саме тоді ми змогли переконатися, що нас не просто видали ґестапо, але що НКВС також передав СС матеріали, що стосувалися нас. Так, наприклад, у моєму досьє було зазначено, що я дружина Ноймана, а Нойман був одним із тих німців, яких найдужче ненавиділи нацисти...

Марґарете Бубер-Нойманн була ув’язнена в концтаборі Равенсбрюк, де їй дивом вдалося вижити.

Ернст Фабіш (1910–1943) був членом молодіжної організації німецької компартії. Після приходу до влади націонал-соціалістів став одним із лідерів антифашистського спротиву. Ордер на його арешт виписало ґестапо, але йому вдалося 1934 року втекти до Чехословаччини, а потім до СРСР. Працював на будівництві електростанцій у Сталінську (Новокузнецьку) і Підмосков'ї. У квітні 1937 року Ернста Фабіша заарештував НКВС, шість місяців він провів у радянських в'язницях, а в січні 1938 року його депортували до Німецького Райху. На кордоні його заарештувало ґестапо. У в'язниці Ернст Фабіш захворів на туберкульоз, після п'яти років ув'язнення 1943 року його вбили в концтаборі Освенцим.

Співпраця НКВС та ґестапо розпочалася ще до підписання пакту Молотова — Ріббентропа, і спочатку йшлося саме про депортацію німецьких громадян на батьківщину: це були формальні контакти для уточнення часу прибуття та кількості депортованих. У 1939–1940 роках, після підписання пакту, на території Польщі, розділеної двома державами-союзницями, відбулося кілька так званих «конференцій» між співробітниками НКВС і ґестапо — насамперед вони були присвячені способам придушення польського спротиву. Історик Роберт Конквест вказує, що відбулося чотири такі конференції. Документи про ці переговори досі засекречені в радянських архівах.

Німецький історик Вільгельм Менсінґ створив сайт «НКВС і Ґестапо», присвячений долям німців, які втекли від Гітлера і були заарештовані в СРСР, відправлені до ГУЛАГу, страчені або видані нацистам.

У книзі «Із Руру до ГУЛАГу» він розповідає про німецьких робітників, що стали жертвами Сталіна. На початку 1930-х у газетах Рурського вугільного басейну публікувалися оголошення із запрошеннями працювати в радянському тресті «Союзвугілля»: гірникам обіцяли нечувану зарплату. Шахтар Фріц Балтес 1931 року уклав договір у радянському торгпредставництві в Берліні та вирушив у Кизел на шахту ім. Калініна, де дослужився до десятника. 15 жовтня 1937-го його заарештували. Слідчий НКВС Близняк одразу ж почав його бити. Чекістам потрібно було вигадати змову, і на роль ще одного німецького шпигуна-шкідника обрали шахтаря Франца Вінтера, який підписав такий самий договір у радянському торгпредставництві. «Під час моїх допитів я зазнав найжорстокіших тортур. Мені вибили вісім зубів. Через удари в ліве вухо в мене розірвалася барабанна перетинка, тож сьогодні я на це вухо більше не чую», — розповідав він згодом.

7 січня 1938-го постановою Політбюро ЦК ВКП(б) «Про організацію показового процесу в Кизелі» Свердловському УНКВС дозволили провести відкритий показовий процес «над диверсантами, що орудували в Кизелівському вугільному басейні». Балтеса й Вінтера засудили до розстрілу, але потім замінили найвищу кару на 25 років виправно-трудових таборів. Їх відправили в розподільчий табір Котласа, звідки вони писали листи з проханням про допомогу до посольства Німеччини. 2 травня 1940 року їх привезли до Брест-Литовська, де німецькі прикордонники перевели їх через кордон на територію Німеччини. Тепер Вінтер і Балтес опинилися в руках ґестапо і були ув'язнені до Люблінської в'язниці. Це лише одна з безлічі історій, розказаних у книзі «Із Руру до ГУЛАГу».

Вільгельм Менсінґ відповів на запитання Радіо Свобода:

— Коли ви почали своє дослідження? Чи пов'язане воно з історією вашої родини?

— Можу точно сказати, як усе почалося: це сталося, коли я прочитав збірку «У лещатах НКВС», у якій уперше розповідалося про долю сотень емігрантів із Німеччини до СРСР, особливо членів німецької компартії. У цій книзі я знайшов імена безробітних, які поїхали на початку 30-х до Радянського Союзу, сподіваючись кудись влаштуватися й допомогти будівництву соціалізму. Багато з них зникли в СРСР, а когось заарештували й повернули на батьківщину. З історією моєї родини це ніяк не пов'язано. Я ніколи не був членом соціалістичної чи комуністичної партії й особисто не знав жертв сталінського терору. Я керувався міркуваннями людяності (пам'ятати жертв, не забувати про злочинців) і бажанням дізнатися істину. Але є й інша причина. Довгий час я досліджував комуністичну політику в Німеччині. 1983 року я опублікував дослідження про вплив компартії на журналістику, літературу і мистецтво, а 1989 року вийшов двотомник про відродження німецької компартії. Тож я був добре знайомий із комуністичною історією та світоглядом.

— Чому ви вирішили написати книгу «Із Руру до ГУЛАГу»?

— Коли я прочитав збірку «У лещатах НКВС», я почав питати рурських істориків, чи готові вони взятися за дослідження долі емігрантів із Руру, які поїхали до сталінського СРСР, а потім повернулися до гітлерівської Німеччини. І всі без винятку відповіли, що вони так зайняті історією нацистських часів, що в них немає на це часу. І тоді я вирішив, що мушу зробити це сам. Я не можу дозволити, щоб цих людей забули.

— Чи відомо достеменно, скількох німців у СРСР заарештували під час Великого терору і скількох депортували до Німеччини? І за яким принципом їх репресували?

— Я не бачу жодної логіки в сталінських репресіях і сумніваюся, що хтось її розуміє. Точне число теж невідоме, але можна приблизно встановити, скільки людей було вислано після підписання пакту між Сталіним та Гітлером. На моєму сайті перераховано 325 осіб. Я вважаю, що їх було не більше ніж 350. Водночас приблизно 80 громадян Німеччини та Австрії отримали дозволи покинути СРСР без депортацій.

— Як склалася доля депортованих?

— Більшість уникла арешту. Наймолодших відправили служити до вермахту. Частину (колишніх) членів компартії відправили до концтаборів, кільком вдалося вижити. Майже всі євреї стали жертвами Голокосту, лише небагатьом вдалося виїхати до Великої Британії, США та інших країн.

— Чому ви вирішили створити сайт, присвячений співпраці НКВС та ґестапо, і чи отримуєте відгуки?

— Я вирішив створити цей сайт після публікації «Із Руру до ГУЛАГу». Було неможливо вмістити в книгу всі матеріали, які я мав, інакше вона стала б занадто дорогою, тож я вирішив їх зібрати на спеціальному сайті. Потім, коли я почав вивчати інші аспекти сталінського терору, особливо еміграцію та рееміграцію, я зрозумів, що публікація імен в інтернеті — найкращий спосіб привернути увагу всіх, хто цікавиться темою. Звернення з боку істориків та нащадків людей, про яких я пишу, свідчать, що я вибрав правильну форму.

— Чи є цікаві документи на цю тему в архівах Штазі? Чи намагалися ви знайти щось в архівах КДБ?

— У сховищі архівів Штазі зовсім небагато документів на цю тему. Сталінські репресії були табуйованою темою для СЄПН. Коли наприкінці 50-х в НДР реабілітували реемігрантів, які постраждали в СРСР, було суворо заборонено говорити як про репресії, так і про реабілітацію. Я бачив чимало документів з архіву