Сьогодні, 5 липня, день пам'яті чудової поетки, мужньої людини Ірини Ратушинської (1954–2017).
Не раз писав про неї. Нагадаю, але, головне, – десяток її віршів.
У Києві, у вересні 1982 року було заарештовано «за виробництво антирадянських віршів» випускницю фізичного факультету одеського університету Ірину Ратушинську.
У мене в руках перший том її віршів, що вийшов легально в нас, де я був автором передмови. Це вже січень 1993 року. Авторка вже на волі, але книжки виходили тільки на Заході. І це – перша ластівка. На книзі автограф і мами Іри, Ірини Валентинівни Ратушинської, і самої Іри: «Дорогому Жене. От Иры – со всякими хорошими эмоциями.Ратушинская.17 октября 1993 года».
То що ж сталося? Із задоволенням передрукував би свою передмову, але електронної версії я не маю, та й велика вона, на шість книжкових сторінок. Тож розповім коротко.
Жила-була в Одесі дівчинка. Вчилася в 107 школі на Толстого. Писала вірші. Тато – інженер, мама – вчителька російської мови. Дівчинка весела, з чудовим почуттям гумору. В університеті, звісно, захопилася КВК, все як у людей… Але вона багато читала. Але вона багато думала. І вірші виходили зовсім не КВКівські, а сумні. А ще вона з раннього дитинства дружила з хлопчиком – Ігорем Геращенком, він жив у Києві, і єдине, про що вічно сперечалися, – яке місто краще: Одеса чи Київ…
Ігор передруковував самвидав. Тож до кола читання потрапили і Орвелл, і Солженіцин, і Сахаров. 1979 року Іра Ратушинська обвінчалася з Ігорем Геращенком і переїхала до Києва. Як видно, тоді вона й потрапила під нагляд КДБ. На заслання відправили Сахарова, нібито на прохання трудящих. Ірина написала листа до Москви, в Кремль із протестом.
Хлоп'яцтво? Ні, позиція.
— Ми не могли їм завадити робити гидоту, — розповідала Іра, — але ми позбавляли їх права робити це від нашого імені. Щоб потім своїм дітям в очі було не соромно подивитися.
Таких акцій було кілька. І ось прийшли з КДБ з обшуком. Нічого не знайшли, окрім віршів Ратушинської. І п’ять віршів оголошують антирадянськими. На запитання слідства вона взагалі не відповідає. Її «справу» розробляють в Одесі, Києві, Москві. Допитують знайомих. І тут можна порадіти. Так, це вже не тридцяті. Ніхто не дав обвинувальних свідчень. Але все одно – за вірші – 7 років позбавлення волі й 5 років заслання. Відбувала термін у жіночій колонії суворого режиму для особливо небезпечних злочинниць. У Мордовії.
Не буду про це розповідати. У кого вистачить сил, прочитайте автобіографічну книгу Ратушинської «Сірий — колір надії». Ірина розуміла, що робить, на що йшла. Ось її вірші 1977 року, одні з п’яти, найжорсткіші, що фігурували у справі.
Ненавистная моя родина!
Нет постыдней твоих ночей.
Как тебе везло
На юродивых,
На холопов и палачей!
Как плодила ты верноподданных,
Как усердна была, губя
Тех — некупленных
и непроданных,
Обречённых любить тебя!
Нет вины на твоих испуганных —
Что ж молчат твои соловьи?
Отчего на крестах поруганных
Застывают
слёзы твои?
Как мне снятся твои распятые!
Как мне скоро по их пути
За тебя —
родную,
проклятую —
На такую же смерть идти!
Самой страшной твоей дорогою —
Гранью ненависти
и любви —
Oпозоренная, убогая,
Мать и мачеха,
благослови!
Її намагалися «ламати» і в таборі. Протести ПЕН-клубу, статті в газетах світу. Все це дратувало кадебістських начальників. Від Ратушинської вимагали прохання про помилування, а отже, визнання провини. Тримали в карцері. Вона хворіла. Сказали, що ніколи не стане матір’ю. Але не зламали. І вірші писала в зоні. Веселі. І навіть знущальну кулінарну книгу про зеківський харч. А в США, в Англії виходили її книжки. З передмовою Йосипа Бродського, зі статтею Василя Аксьонова. Тож у мене були великі попередники. Ба більше, її вірші переклали англійською. І перед зустріччю з Горбачовим хтось із радників дав книгу віршів Ратушинської прочитати Рейгану. Той подивився на фото дівчинки, прочитав вірші, за які вона отримала термін. Йому було про що поговорити з Горбачовим.
Чотири з половиною роки із семи відсиділа Ратушинська. Відпустили тяжко хворою. Тетчер запросила на лікування до Англії. Випустили. І відразу ж позбавили громадянства.
Тож коли ми в Одесі випускали книгу Іри, вона перебувала в Англії. І взагалі це була таємнича історія. Якось одного дня до мене в кабінет «Вечорки» зайшов незнайомий чоловік. Назвав своє прізвище – Бородкін Володимир Михайлович. І каже — мені порекомендували вас, сказали, що тільки ви зможете написати передмову до книги Ратушинської. Перше відчуття — якась провокація. Але. А раптом щось реальне. Не можна згаяти такий шанс. Розговорилися. Мій співрозмовник щойно повернувся з Лондона, де познайомився з Ірою та Ігорем. У них на той час уже народилися діти.
І тут КДБ «прорахувався». Якщо книгу буде видано в Одесі, Ірина Борисівна дає і нові, ніде доти не публіковані вірші. І книга вийшла. У серії «Бібліотека одеської літератури». Лише 1998 року Іра та Ігор повернулися до Москви. У Ратушинської вийшло кілька романів. Один із них – «Одесити», вона писала сценарії для телесеріалів, понад 40 серій «Моя прекрасна няня» написано нею.
Ті, хто бачив кінофільм «Інтонації великої Одеси», гадаю, запам’ятали епізод у неї вдома в Москві. Вже тоді вона боролася з раком. У червні 2017 року з Москви надійшла сумна звістка. Скінчився земний шлях Ірини Ратушинської.
Покажу ще один її вірш, написаний у зоні. Запам’ятайте її такою, якою вона постає в цьому чудовому тексті.
А если не спится – считай до ста,
И гони эти мысли прочь.
Я знаю: меня уже не достать
И уже ничем не помочь.
Так не рви, сгорая в ночном бреду,
Белый бинт последнего сна!
Может быть, я скоро опять приду –
И тогда ты меня узнай.
Я буду ребенком или кустом –
С ладошками нет нежней,
А ты нагадай мне с хорошим концом
Сказку – да подлинней.
Я буду травою или песком –
Чтобы было теплей обнять,
Но если я буду голодным псом –
Ты накорми меня.
Я цыганкой дерзко схвачу за рукав,
Или птицей метнусь к окну –
Но ты меня не гони, узнав,
Ведь я просто так – взглянуть.
А однажды в снег или, может, в дождь
Ты в каких-то чужих краях
На котенка озябшего набредешь –
И опять это буду я.
И кого угодно, в любой беде,
Тебе будет дано спасти.
А я к тому времени буду везде,
Везде на твоем пути.
Октябрь 85
ЖХ – 385/2 ПКТ
А тепер ще і ще вірші.
Мандельштамовской ласточкой
Падает к сердцу разлука,
Пастернак посылает дожди,
А Цветаева – ветер.
Чтоб вершилось вращенье вселенной
Без ложного звука,
Нужно слово – и только поэты
За это в ответе.
И раскаты весны пролетают
По тютчевским водам,
И сбывается классика осени
Снова и снова.
Но ничей еще голос
Крылом не достал до свободы,
Не исполнил свободу,
Хоть это и русское слово.
1984
И за крик из колодца «мама!»
И за сшибленный с храма крест,
И за ложь твою «телеграмма»,
Когда с ордером на арест, –
Буду сниться тебе, Россия!
В окаянстве твоих побед,
В маяте твоего бессилья,
В похвальбе твоей и гульбе.
В тошноте твоего похмелья –
Отчего прошибет испуг?
Всё отплакали, всех отпели –
От кого ж отшатнешься вдруг?
Отопрись, открутись обманом,
На убитых свали вину –
Всё равно приду и предстану,
И в глаза твои загляну!
1984
Когда-нибудь, когда-нибудь
Мы молча завершим свой путь
И сбросим в донник рюкзаки и годы.
И, невесомо распрямясь,
Порвем мучительную связь
Между собой и дальним поворотом.
И мы увидим, что пришли
К такому берегу Земли,
Что нет безмолвней, выжженней и чище.
За степью сливы расцветут,
Но наше сердце дрогнет тут:
Как это грустно – находить, что ищем!
Нам будет странно без долгов,
Доброжелателей, врагов,
Чумных пиров, осатанелых скачек.
Мы расседлаем день – пастись,
Мы удержать песок в горсти
Не попытаемся – теперь ведь всё иначе.
Пускай победам нашим счет
Другая летопись ведет,
А мы свободны – будто после школы.
Жара спадает, стынет шлях,
Но на оставленных полях
Еще звенят медлительные пчелы.
Ручей нам на руки польет,
И можно будет смыть налет
Дорожной пыли – ласковой и горькой.
И в предвечерней синеве
Конь переступит по траве
К моей руке – с последней хлебной коркой.
1984
Призвание
Сегодня Господу облака
Вылепил Микеланджело.
Ты видишь – это его рука
Над брошенными пляжами.
Над морем и городом их несет
И над шкурой дальнего леса,
И – слышишь – уже грохочет с высот
Торжественная месса!
Сегодня строгую ткань надень
И подставь библейскому ветру.
Смотри, какой невиданный день –
Первый от сотворенья света!
Исполнится всё – лишь посмей желать,
Тебе – и резец, и право!
Ликуют тяжелые колокола,
И рвется дыханье, и вечность мала:
Безмерна твоя держава!
Отныне ты – мастер своих небес:
Назначишь ли путь планетам?
Изо всех чудес – поверить себе –
Труднейшее чудо света!
Но какими ты вылепишь облака –
Таким и взойти над твердью…
Так встань перед миром!
Прямей!
Ну как?
Отважишься ли – в бессмертье?
1985
Лукавый старец, здесь ты не солгал.
Остановить высокое мгновенье
Нам не позволит вечное сомненье:
А может, выше будет перевал?
Ведь наш зенит еще не наступил,
И дымный запах будущей победы
Тревожит нас, и мы стремимся следом,
По-юному исполненные сил.
Но истинная наша высота
Неузнаваема, пока мгновенье длится:
Наполеон Аркольского моста
Прекраснее, чем под Аустерлицем!
И кто посмеет, будто птицу влет,
Стоп-кадром сбить пернатую минуту?
По счастью, мы и сами, в свой черед,
Безудержны в стремлениях и смутах.
Всегда на шаг за завтрашней чертой,
Во всех свершеньях наперед повинны!
И если время скажет нам «постой» –
Пройдем насквозь, плечом его раздвинув.
1985
Словам – огня, и крепости – вину,
И легкости – смычку, и дерзкой славы!
И прадеды с улыбкою лукавой
Из темных рам отпустят нам вину –
За то, что хоть на вечер, хоть на час
Мы оживим забытую эпоху.
А если натворим переполоху –
Вольно ж им было просыпаться в нас!
1986
Время складками ложится
И стекает по плечам.
Слышно: площадь веселится –
Ожидают палача.
Пьяны люди, сыты кони –
То ли хохот, то ли пляс…
В каждом доме на иконе
Беспощадно смотрит Спас.
Кто там в сумерках кружится?
Погоди, еще светло!
Время петлями ложится.
Глядь – под горло подошло.
1986
В Италии барочны облака,
И Тибр тугими петлями ложится,
А с выпуклых холмов слетают птицы,
И каждая дуга божественно легка.
Откуда мне известны наперед
Дождями полусмытая тропинка,
На солнечных часах проросшая травинка
И времени такой неспешный ход,
Как будто впереди все те века,
Что в эту землю врезали дороги.
И рано говорить об эпилоге,
Когда так бьется каждая строка
И хочет жить…
В горах смеются боги.
А смерть не видит нас издалека.
1987
Так просто, так просто создать нашу землю:
Пускай она странных сердец не приемлет –
Но в колоб тугой закатать, да покруче,
А то что осталась – пустить бы на тучи
Немыслимых форм, сумасшедших изгибов –
Чтоб помнились мальчикам, грянув и сгинув.
Да зябких ракит подпустить наважденье,
Да льдам обозначить ночное движенье,
Да перечной россыпью птиц – на полсвода,
Да детского плача, да смутного года.
1988
