Дисидентство в Україні. Євген Захаров у програмі «Твій ранок» (відео)

 865905.02.2020

Директор Харківської правозахисної групи Євген Захаров у «Твоєму ранку» на телеканалі «UA: Харків» про відмінності дисидентства в Західній і Східній Україні та популярні самвидавні твори.

Ким були дисиденти в Радянському Союзі, що вирізняло їх на Харківщині, і яких переслідувань вони зазнали? На цю тему поговоримо з директором Харківської правозахисної групи Євгеном Захаровим. Євгене Юхимовичу, доброго ранку, вітаю в нашій студії.

– Доброго ранку.

– Хто такі дисиденти, і чому їх так названо? Звідки це слово?

– Слово це польське, воно походить з релігії. Це були ті, хто притримувався неканонічних поглядів, тобто це інакодумці, які, власне, висловлювали свої думки публічно, відкрито і так далі. В СРСР стали називати дисидентами тих, хто тим чи іншим шляхом виступав проти єдиної ідеології, єдиної партії, за свої права, насамперед – за свободу поглядів, свободу слова, свободу зібрань тощо. Власне, дисидентський рух і набув таких форм. Насамперед, це було розповсюдження самвидаву, тобто тієї літератури, яка не проходила через цензуру, яку відмовлялися публікувати офіційні видавництва, тому що вона не відповідала загальній лінії партії і так далі, і її розповсюджували самі: друкарська машинка, фотоспосіб тощо.

– А про які часові рамки ми говоримо? Дисидентство – це з якого по який рік?

– Дисидентство рахують з початку 1960-х років і по 1987-й рік.

– А чому це розвинулося тоді, саме у 1960-ті?

– Була відлига, як відомо, після 1956-го року, після ХХ з’їзду КПРС, коли стало зрозуміло, що люди нічого не знали, чи мало знали, про минулу історію, коли масово випустили політв’язнів сталінського періоду в 1956-му році. Тоді люди стали думати про те, що це було, що взагалі означає ця політика Радянського Союзу.

– Виходить, що провідниками дисидентства як раз і були, в тому числі, ці колишні в’язні?

– Так, зокрема, і колишні в’язні також, безперечно. І, власне, відлига і почалася з того, що оці колишні в’язні та молодь зійшлися разом і почали продукувати різні тексти, пісні, був самвидав і магнітофонний також, були перші виставки нонконформістських художників тощо. Це охоплювало головним чином великі міста СРСР: Москва, Ленінград, Київ, Харків, Одеса, Дніпро, Львів, безперечно.

– До речі, які були національні особливості, характерні для України?

– У національних республіках більше домінувала саме боротьба за національні права – національний рух. В Україні це було насамперед у Західній Україні, де ще були свіжі традиції УПА, де це добре знали та пам’ятали, але в другій половині 1950-х років вже відбувся перехід на мирні форми спротиву, на той же самвидав. Крім того, це були молоді люди, які намагалися все ж таки, так би мовити, офіційно пробитися – публікуватися, робити виставки і так далі. Це був рух шістдесятників. І от, у Західній Україні як раз домінував національно-демократичний рух, а в Східній Україні – більше загальнодемократичний.

– А на чому він ґрунтувався? Ви сказали, там – традиції УПА, а тут, у Східній Україні?

– У Східній Україні більше тяжіли до московських правозахисників, і тут все це ґрунтувалося на традиціях загальнодемократичного руху ще в царській Росії та СРСР. Тут відновлювали історію опозиційних партій у перші роки після жовтневого перевороту і так далі. Одним з важливих питань була саме історія країни, бо її весь час фальсифікували, перетворювали на дещо відмінне від того, що було насправді. Це бажання знати історичну правду і довести її до всіх теж було дуже сильним.

Був самвидав і літературний – проза, поезія, – і історичний, це були доволі великі історичні розвідки на різні теми, насамперед, про історію Другої світової війни. Скажімо, була така знаменита книжка доктора історичних наук Олександра Некрича «1941, 22 червня», яка вийшла друком і яку доволі швидко заборонили, весь її наклад звідусіль вилучили, щодо неї була велика дискусія в Інституті історії. Був самвидав філософський, культурологічний, була публіцистика, в тому числі економічна. Зокрема, була книжка Миколи Руденка «Економічні монологи», яка ходила в самвидаві.

В Україні, все ж таки, більш сильним був рух національний. Тут такі люди, як Іван Дзюба, його праця «Інтернаціоналізм чи русифікація?», яка була найбільш відома в Україні, найбільше поширювалася в самвидаві, була перекладена російською мовою, видана на Заході. Але не тільки, була книжка «Лихо з розуму» В’ячеслава Чорновола про першу хвилю арештів, про тих, кого тоді посадили, і багато іншого. Тут був «Український вісник» – це журнал, який єднав у собі і факти про політичні репресії, і літературний самвидав також. У цьому його відмінність від «Хроники текущих событий», де були тільки факти про політичні переслідування.

– А чому радянська влада все це не заборонила?

– Вона як раз намагалася це заборонити, і вона переслідувала тих людей, які цим займалися, їх саджали. Але важко заборонити рух, коли цим займаються тисячі людей, якими ці ідеї, так би мовити, вже опановані. Знаєте, оце ставлення до КПРС, до її керівної ролі, до того, що однопартійна система, єдина ідеологія, до того, що з економікою все гірше і гірше – це було очевидно всім, і це поступово ставало все більше і більше доконаним фактом у загальній свідомості.

– «Нагорі» це усвідомлювали?

– Безперечно, саме звідти і прийшла так звана перебудова. Оскільки к 1985-му року було зрозуміло, що так не може бути далі, це треба змінювати, інакше все буде дуже погано. Саме тому і була ця перебудова, коли, між іншим, Горбачов, Яковлев та інші, хто їх підтримував, фактично взяли на озброєння ідеї дисидентів, зокрема, статті Андрія Сахарова 1960-х років, і, власне, саме в тому напрямку й почали розвиток країни. Тоді були надруковані всі самвидавні книжки, за які раніше саджали.

– Євгене Юхимовичу, стосовно вашої статті, я прочитав її на сайті «Віртуальний музей дисидентського руху в Україні», там ви писали про різницю дисидентського руху в Східній і Західній Україні, і писали, що в Східній до національного і релігійного рухів додавався також правозахисний. Чому така відмінність?

– Я ще раз кажу, Схід був переважно російськомовний, і тутешня російськомовна інтелігенція тяжіла до Росії, до Москви, яка була все ж таки більш вільною, ніж Україна, ніж Харків, зокрема. Тому тут було значно більше діячів загальнодемократичного руху, які розповсюджували самвидав, збирали історичні факти, коли були репресії – допомагали родинам репресованих і так далі. Просто було мало людей, які були всередині національно-демократичного руху. В Харкові за ці речі за весь час було репресовано тільки двоє осіб, це Анатолій Здоровий та Ігор Кравців.

– За що?

– За самвидав. Кравціву інкримінували, зокрема, працю Дзюби, яку в нього знайшли, у Здорового – теж. Безперечно, в цих колах були ще й інші репресії – позасудові. А в тому, що стосується загальнодемократичного руху, цього було значно більше. Це почалося ще в 69-му році, коли посадили чотирьох харків’ян, а загалом десять харків’ян підписали перше звернення Ініціативної групи із захисту прав людини в СРСР, це було 20 травня 1969-го року. Загалом було 15 членів ініціативної групи, і серед них був один харків’янин, Генріх Алтунян, плюс 41 людина підтримала ініціативну групу своїми підписами, в тому числі ще дев’ять харків’ян. 

– Євгене Юхимовичу, ви переходили до Харкова, стосовно Харкова, наскільки чисельним цей рух був на Харківщині?

– Сказати, що він був дуже чисельним, я не можу, бо, все ж таки, тих людей, які були в центрі цього всього, навколо яких все гуртувалося, їх було не так багато. Але я мушу сказати, що дуже багато людей читали самвидав і його розповсюджували в Харкові. Багато людей давали кошти на допомогу родинам політв’язнів, я сам особисто ці кошти збирав, і тому я можу про це свідчити. Загалом, в Харкові, як і в інших містах, дисидентський рух користувався негласною підтримкою інтелігенції, яка підтримувала ці ідеї, розділяла їх, поважала тих, хто цим займався і так далі.

– Як ви самі стали дисидентом?

– Я просто народився і виріс у такій родині, де було багато репресованих за часів Сталіна, по-перше. По-друге, моя мати була дуже близькою з Ларисою Богораз і Юлієм Даніелем. Вона вчилася з ними у Харкові на філфаці. І, власне, через ці товариські стосунки це перейшло й до мене. Я з ними також дружив, і з Юліком, і особливо з Ларисою. Це джерело самвидаву, це все, фактично, визначило, і моє життя також.

Дякую, що прийшли.

– Будь ласка.

 Поділитися
MENU