ГОРИНЬ МИХАЙЛО МИКОЛАЙОВИЧ

 913619.04.2005

автор: Б.Захаров. Виправили В.Овсієнко та М.Горинь.

(нар. 17.06.1930, с. Кнісело Жидачівського р-ну Львівської обл. – п. 13.01.2013, м. Львів)

Видатний шістдесятник, організатор самвидаву, один із лідерів правозахисного і національно-визвольного руху 60–90-х років.

Народився в с. Кнісело Жидачівського р-ну Львівської обл.. Його батько, Микола Михайлович (1905 – 1988), був головою сільської “Просвіти”, керував районною нелеґальною організацією ОУН, репресований польською та радянською владою. Родина матері, Стефанії Данилівни (з роду Грек, 1911 – 2003), теж була політично активною. У грудні 1944 Михайло з матір’ю був депортований радянською владою, та по дорозі на заслання, ще в Галичині, їм удалося втекти. Переховувалися в родичів по сусідніх селах. 1949, щоб не вступати в колгосп, сім’я перебралася в м. Ходорів.

1949 – 1954 рр. навчався на відділенні логіки і психології Львівського університету. 1953 р. був виключений за відмову вступити в комсомол, але, завдячуючи ректорові академіку Євгену Лазаренку, відновлений. Мав зв’язки з підпіллям ОУН, виготовляв і розповсюджував листівки.

1954 – 1961 рр. працював учителем логіки, психології, української мови і літератури, директором шкіл, завідував районним методкабінетом, був інспектором Стрілківського райвно. З 1961 на науковій роботі. Був одним з організаторів першої в СРСР експериментальної науково-практичної лабораторії психології і фізіології та гігієни праці при Львівському заводі автонавантажувачів. Автор низки методичних розробок для вчителів, статей у галузі психології праці. Готував дисертацію, склав кандидатський мінімум.

У травні 1962 р. налагодив контакти з київськими шістдесятниками Іваном ДЗЮБОЮ, Іваном ДРАЧЕМ, Іваном СВІТЛИЧНИМ, Дмитром Павличком та іншими. Один з організаторів і член президії Львівського Клубу творчої молоді “Пролісок” (1963). Тут проводилися дискусії та концерти, одночасно в кулуарах розмножувалися і поширювалися тексти українського самвидаву, зокрема стаття Івана Світличного та Євгена Сверстюка «З приводу процесу над Погружальським», а також стаття Євгена Пронюка «Стан та завдання українського визвольного руху», що стала програмним документом українських шістдесятників.

Г. організував виготовлення та розповсюдження самвидаву (машинопис та фотодрук), політичної літератури, яка видавалася за кордоном.

Заарештований 26.08. 1965 за звинуваченням у проведенні антирадянської агітації і пропаганди (ч.1 ст. 62 Кримінального кодексу УРСР). 18.04. 1966 на закритому засіданні Львівського обласного суду в одній справі з братом Богданом ГОРИНЕМ, Іваном ГЕЛЕМ, Михайлом ОСАДЧИМ і Мирославою ЗВАРИЧЕВСЬКОЮ засуджений на 6 р. таборів суворого режиму.

Хвиля арештів 1965 р. принесла в політичні табори Мордовії пожвавлення: там з’явився самвидав, був налагоджений вихід інформації в Україну і за кордон. Національні групи політв’язнів консолідувалися в акціях протесту. За пропаганду і розповсюдження самвидаву серед в’язнів 18.07. 1967 суд Зубово-Полянського р-ну Мордовської АРСР присудив Г. 3 р. ув’язнення у Володимирській тюрмі. Звідти він теж зумів передати в Україну інформацію про становище в’язнів. Тим часом Іван ГЕЛЬ видав самвидавом книжку Г. „Листи з-за ґрат” (1971).
Звільнений 26.08. 1971 р.. У Львові, де мешкала сім’я, його не прописали. Під загрозою бути звинуваченим у “дармоїдстві” мусив улаштуватися машиністом на будівництві хімкомбінату в Рівненській обл. З вересня 1972 працював кочегаром у котельнях Львова, з 1977 – психологом на заводі “Кінескоп”. Опікувався родинами політв’язнів.

Брав участь у виробленні основоположних документів створеної 9.11. 1976 р. Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінкських угод (Українська Гельсінкська Група), де визначив собі місце в другому ешелоні. Після арештів засновників УГГ бере на себе видання її Інформаційного бюлетеня, підготував №№ 4-7.

Упродовж 1981 року в помешканні Горинів було 6 обшуків. Під час обшуку 23.03 йому підкинули сфабрикований від імені УГГ документ у зв’язку зі справою Івана КАНДИБИ, а 28.11 – текст на 15 стор. під малограмотною назвою “Соціальні дослідження механізму русифікації на Україні” (треба було б “соціологічні”).

3.12. 1981 р, після 13-годинного обшуку, Г. знову заарештований. У слідства не було доказів проти Г.. На знак протесту проти фабрикування “справи” він оголосив голодування і відмовився брати участь у попередньому розслідуванні. Десятого дня стався серцевий напад. 25.06. 1982 р. Г. засуджений за ст. 62 ч. 2 і ст. 179 КК УРСР (антирадянська агітація і пропаганда та відмова дати покази у справі І.КАНДИБИ) на 10 р. позбавлення волі в таборах особливого режиму та 5 р. заслання. Визнаний особливо небезпечним рецидивістом.

12.11. 1982 прибув етапом до табору ВС-389/36, с. Кучино Чусовського р-ну Пермської обл., де, нарешті, був прийнятий співкамерниками до УГГ. Обговорював з Юрієм ЛИТВИНОМ проблему реформування УГГ, написав психологічні нариси про співкамерників Олексу ТИХОГО, Валерія МАРЧЕНКА, Юрія ЛИТВИНА, про Василя СТУСА.

Хворів запаленням нирок, гіпертонією, аритмією. У травні 1984 у Г. стався інфаркт міокарда. 28.11. 1986 р. етапований до Львова, де після другого інфаркту його поклали до лікарні. Повернули етапом на Урал. Улітку 1987 року стояв перед загрозою загибелі. У зв’язку з «перебудовою» помилуваний 2.07. 1987 р. 1990 реабілітований.

Уже в липні 1987 р. В’ячеслав ЧОРНОВІЛ і Г. відновили видання машинописного журналу “Український вісник”, який став органом УГГ. Восени 1987 разом з В.ЧОРНОВОЛОМ дав інтерв’ю закордонній журналістці Марті Коломієць, у зв’язку з чим влада розгорнула кампанію за видворення їх із СРСР. Вони звернулися до урядів усіх держав, щоб їх не приймала жодна країна. 11.03. 1988 р. Г., Зиновій КРАСІВСЬКИЙ і В’ячеслав ЧОРНО-ВІЛ підписали “Звернення Української Гельсінкської Групи до української та світової громадськости” про відновлення її діяльности. В.ЧОРНОВІЛ та брати Михайло та Богдан Горині виробили і 7.07. 1988 р. на мітингу у Львові оприлюднили “Декларацію принципів Української Гельсінкської Спілки”, створеної на основі УГГ. М.Горинь став членом Виконкому УГГ.

11.08. 1988 Управління КГБ Львівської обл. винесло Г. офіційне попередження у зв’язку з його “антирадянською діяльністю”. Його неодноразово затримувала міліція, зокрема, в Чернівецькому університеті, куди приїхав з доповіддю для студентів, він був заарештований на 15 діб.

У вересні 1988 р. Г. організував і очолив Робочу групу захисту українських політв’язнів, яка увійшла до Міжнаціонального комітету захисту політв’язнів. Він учасник декількох нарад представників національно-демократичних рухів народів СРСР.
Улітку 1989 Г. працює в Києві в оргкомітеті Народного Руху України за перебудову. На Установчому з’їзді (8 – 10.09) обраний головою секретаріату НРУ, був головою Політради і співголовою НРУ.

У березні 1990 – квітні 1994 Г. – депутат Верховної Ради України від Залізничного в.о. № 260 м. Львова. Працював у Комісії з питань суверенітету, міжреспубліканських і міжнаціональних відносин, очолював підкомісію зв’язків з українцями, що проживають за межами України. Входив до Народної Ради.

Г. ініціював і організував найбільші загальнонаціональні акції, що сприяли консолідації нації і призвели до проголошення та утвердження незалежності України: “Ланцюг єднання” між Києвом і Львовом 21.01. 1990 р., Свято козацької слави (Запоріжжя, літо 1990), Конґрес національних меншин (Одеса, листопад 1991), “Дитяча дипломатія” (поїздки дітей зі Східної України в Західну і навпаки на Різдво і Великдень), Ліґа партій країн Балто-Чорноморського реґіону (1994), 50-річчя Української Головної Визвольної Ради (1994).
З травня 1992 до жовтня 1995 Горинь – голова Української Республіканської партії. Один із засновників Республіканської Християнської партії (травень 1997), член її Центрального Проводу. З грудня 1992 року очолював Конгрес національно-демократичних сил (КНДС). 1996 заснував Центр досліджень проблем громадянського суспільства.

У 2001 р. Г. брав активну участь у підготовці до Всесвітнього форуму українців.

19.05. 2000 Г. обраний Головою Української Всесвітньої Координаційної Ради (УВКР). На чолі делегацій УВКР з метою досліджень та співпраці з закордонним украї-нством відвідав українські громади європейських країн, зокрема, Польщі, Росії, країн Балтії, Словаччини, Сербії, Бельгії, а також громади Сибіру – в Тюмені, Новоси-бірську, на Камчатці, в Южносахалінську, Владивостоці, про що в УВКР видана книжка «Ми – українці». Пішов у відставку посади Голови УВКР 19.08. 2006.

Дружина Ольга, з дому Мацелюх, 1952 р. за зв’язки з підпіллям була засуджена на 25 р. ув’язнення, 5 р. позбавлення громадянських прав, з конфіскацією майна, звільнена 1956 р.; донька Оксана 1964; син Тарас 1972 р. н.. Брати Горині – відомі політичні діячі: Богдан – політв’язень у 1965-68 рр. і народний депутат України в 1990-98 рр.; Микола – голова Львівської обласної Ради і облдержадміністрації (1992-96).

У листопаді 1992 р. Г. нагороджений Орденом за заслуги (Польща), 1998 – українським орденом „За заслуги” ІІІ ступеня, у червні 2000 – орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня, у листопаді 2005 – орденом „За заслуги” ІІ ступеня, 8.11. 2006, як член УГГ, – орденом «За мужність» І ступеня.

16.01. 2009 р. «за вагомий внесок у справу консолідації українського суспільства, розбудову демократичної, соціальної і правової держави та з нагоди дня Соборності України» Президент України Віктор Ющенко нагородив Г. орденом Свободи.

Помер у Львові, похований на Личаківському цвинтарі.

Бібліоґрафія:
І.
Листи з-за ґрат. – Харків: Харківська правозахисна група, «Фоліо», 2005. – 288 с., фотоіл. (Перше, машинописне видання – у самвидаві Івана Геля, 1971).
Запалити свічу у пітьмі. Міфи, реальності і наші завдання. Статті, виступи, ін-терв’ю. – К.: УРП, 1994. – 88 с.
Я вам скажу таке… Інтерв’ю М.Гориня Вахтанґові Кіпіані та Василеві Овсієнку 7 та 19 грудня 1999 р. http://archive.khpg.org/index.php?id=1222015125&w
У нас була велика місія // Боґуміла Бердиховська, Оля Гнатюк. Бунт покоління. Ро-змови з українськими інтелектуалами. – К.: Дух і літера, 2004. – С. 185–234 http://archive.khpg.org/index.php?id=1275246765&w
Запалити свічу / Харківська правозахисна група; Упорядник В.В.Овсієнко; Худо-жн.-оформлювач Б.Є. Захаров – Харків: Права людини, 2009 р. – 328 с, фотоіл.
Михайло Горинь. Вибране. [Львів, 2010, без видавничих даних]. – 460 с.
ІІ.
Вячеслав Чорновіл. Лихо з розуму. – Львів: Меморіял, 1991. – С. 39-52.
Вісник репресій в Україні. Закорд. предст.-во УГГ. Ред.-упоряд. Н.Світлична. Нью-Йорк. 1980–1985 рр. – 1981: 4, 5; 1982: 1-2, 2-23, 4-28, 6-1, 9-10; 1984: 4-25, 5-56; 1985: 1-24, 4-22.
Георгій Касьянов. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-1980-х ро-ків. – К.: Либідь, 1995. – С. 10, 23, 47, 51, 55, 56, 73, 91, 94, 173, 174, 195, 198, 201.
Тарас Батенко. Свіча Михайла Гориня. Штрихи до портрета. Бібліотека журналу “Республіка”. Серія: політичні портрети. – К.: УРП, 1995, № 2. – 64 с.
Українська Гельсінкська Група: До 20-ліття створення. – К.: УРП, 1996. – С. 12-13.
Анатолій Русначенко. Національно-визвольний рух в Україні. – К.: Вид.-во ім. О.Теліги. – 1998. – С. 116, 142, 146, 152, 154, 155, 156, 165, 182, 184, 262, 263, 269, 271, 274, 275.
Українська Громадська Група сприяння виконанню Гельсінкських угод: Докумен-ти і матеріали. В 4 томах. Харківська правозахисна група; Укладачі Є.Ю. Захаров та В.В. Овсієнко; Харків: Фоліо, 2001. – Т.1. – 8, 14-16, 26, 31, 33, 37-40, 45, 47, 51, 64-66, 81, 172, 174; Т. 2. – 114; Т. 3 – 150,176, 221, 239-244.
Борис Захаров. Нарис історії дисидентського руху в Україні (1956–1967). Харків-ська правозахисна група; Худ.-оформ. Б.Захаров. – Харків: Фоліо. – С. 30, 72, 80, 83-87, 89, 119, 126-127.
Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Єв-ропи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Частина 1. – Харків: Харківська правозахисна група; „Права людини”, 2006. – C. 160–163. http://archive.khpg.org/index.php?id=1113893629
Рух опору в Україні: 1960 – 1990. Енциклопедичний довідник / Передм. Осипа Зі-нкевича, Олеся Обертаса. – К.: Смолоскип, 2010. – С. 160–162; 2-е вид.: 2012 р., – С. 176–178.
Остапа Світлана. Ми – українці: Експедиції Української Всесвітньої Координацій-ної Ради: Літ.-худож. вид. / Світлана Остапа; Вступ. сл. Михайла Гориня. – К.: Вирій, 2005. – 80 с.: іл..
Олександер Ткачук. Особистість та історія: час Михайла Гориня http://archive.khpg.org/index.php?id=1240858965&w 27.04.2009.

Борис Захаров, Василь Овсієнко, Харківська правозахисна група. 05.1998. Останнє прочитання 4.08.2016.


 Поділитися

Вас може зацікавити

Дослідження

Реакція Івана Світличного на покаяння Івана Дзюби: лист 1974 року з Пермського табору. Євген Захаров

Дослідження

Реакція Віктора Некрасова на покаяння Івана Дзюби. Євген Захаров

Дослідження

«Генеральний погром»: як це було. Борис Захаров, Євген Захаров

Інтерв’ю

До 90-річчя Михайлини Коцюбинської

Спогади

Слідчий Кольчик. Василь Овсієнко, лауреат премії ім. В. Стуса

Події

«Голос українських політв’язнів»: правозахисниці з Луганщини Надії Світличній мало б виповнитись 85. Наталя Жукова

Події

Огляд історії дисидентського руху. Лекція Євгена Захарова

Персоналії / Український національний рух

КОЦУР (КОЦУРОВА) АННА. Василь Овсієнко

Події

Дисидентство в Україні. Євген Захаров у програмі «Твій ранок» (відео)

Спогади

Йосиф Зісельс: «Допитували 50 разів, але в жодному протоколі не було моїх свідчень. Брехати не хотів, правди сказати не міг». Йосиф Зісельс

Спогади

ХЛОПЦІ, ЩО ВІДКРИЛИ НАГОТУ КОРОЛЯ. Олекса Різників

Події

Серце, самогубство чи вбивство? Як загинув Василь Стус. Василь Овсієнко

Dissidents / Ukrainian National Movement

SOROKA Mykhailo Mykhailovych. Lesia Bondaruk

Dissidents / Ukrainian National Movement

KHOLODNYI Mykola Kostiantynovych. Vasyl Ovsiyenko

Дослідження

Микола Мушинка. Микола ЖУЛИНСЬКИЙ, академік НАН України

Персоналії / Український національний рух

ВОЗНА (КУШНІР) ГАЛИНА ПЕТРІВНА (нар. 16.02.1931, м. Житомир – п. 15.02.2017, м. Київ). Василь Овсієнко

Події

Виставка «Мустафа Джемілєв і українські шістдесятники: солідарна боротьба за спільну свободу». Ольга Багалій

Персоналії / Український національний рух

ЧОРНОВІЛ ВАЛЕНТИНА МАКСИМІВНА. Овсієнко В.В.

Праці дисидентів

БАБИЧ СЕРГІЙ ОЛЕКСІЙОВИЧ. Дорогою безглуздя. - Житомир: Рута. 2016. БАБИЧ Сергій Олексійович

Інтерв’ю

ҐУРДЗАН ВАСИЛЬ ВАСИЛЬОВИЧ. Інтерв’ю. Овсієнко В.В.

MENU