Menu
віртуальний музей
Дисидентський рух в Україні

Огляд історії дисидентського руху. Лекція Євгена Захарова

15.04.2020

7 лютого в Харківському літературному музеї відбулася лекція Євгена Захарова, на якій він розповів про те, що таке дисидентство та які течії воно мало в СРСР, чому і як люди ставали дисидентами, чим відрізнявся дисент на Сході та Заході України, скільки було дисидентів і як з ними боровся КҐБ.

Добрий вечір. Мені дуже приємно бути в Літературному музеї, зустрітися з вами на цю тему. Я хочу сьогодні зробити огляд дисидентського руху та разом з вами усвідомити, що це за феномен, яке він мав значення.

Слово «дисидент» походить з латини і на цій мові означає «незгодний». Так зазвичай називали тих, хто виступає проти загальноприйнятої оцінки, системи речей тощо. Спочатку це слово використовувалось у релігійній площині, так називали тих, хто притримується неканонічних релігійних поглядів. Наприклад, у Польщі так називали всіх некатоликів, у Великій Британії в Середні віки також були релігійні дисиденти тощо. Але в наш час це слово зазвичай використовують для того, щоб виокремити людей, які не погоджуються із загальноприйнятими державними настановами, і поведінка яких не вписується в ті норми поведінки, які домінують в тій соціальній системі, де людина існує. Ще таких людей називають «інакодумці», але тут є велика різниця, бо інакодумців значно більше. Людей, які думають інакше, дуже багато, а дисиденти не тільки думають інакше, а ще й діють інакше. Я спробую вам представити спектр різних моделей поведінки людей у тому соціумі, який був у СРСР, зокрема, в Україні в ті роки. Зазвичай кажуть, що дисидентський рух зародився наприкінці 1950-х років і завершився в 1987 році, коли фактично почалася так звана «перебудова». Це той період, про який треба говорити, коли йдеться про дисидентський рух.

Хочу запропонувати вам такий експеримент. Уявіть собі, що ви перенеслися в часі на 50 років назад і знаходитесь в Радянському союзі на початку 1970-го року. Яке життя там на вас чекає? Перше, що слід зауважити — країна абсолютно закрита, виїхати з неї неможна. Поїздка за кордон — це як подарунок від влади, адміністрації, партії тощо. Особливо в так звані капіталістичні країни — щоб туди поїхати, треба пройти обов’язкову інспекцію в КҐБ. І в кожній групі, яка їхала за кордон, обов’язково був хто-небудь з цієї «контори». Я думаю, всі знають, що КҐБ (я зазвичай використовую російську абревіатуру) — це комитет государственной безопасности — Комітет державної безпеки при Раді Міністрів СРСР. Це, фактично, таємна ідеологічна поліція, яка стежила за тим, щоб люди, які мешкають в Радянському союзі, жили так, як їм прописують. Щоб вони були в певних межах і за ці межі нікуди не виходили. Так от, КҐБ стежила за всіма людьми всюди, де вони існували.

Зазвичай, в кожній академічній групі в вузах мав бути той, кого називали «стукач» — людина, яка є сексотом, негласним співробітником КҐБ, який доносить на своїх знайомих студентів, які з ним вчаться. В кожному виробничому колективі обов’язково мав бути такий сексот, у кожній делегації, яка їде за кордон тощо.

Це зараз можна поїхати за кордон, донедавна треба було отримати візу, зараз вже безвізовий режим і з країнами Європейського союзу, а тоді це було абсолютно неможливо. Я, наприклад, вперше виїхав за кордон у 1991 році, майже в сорок років, вже після того, як розпався СРСР. А до того я навіть про це й помислити не міг, це було абсолютно неможливо. Більше того, мені навіть в КҐБ заборонили їздити до моїх родичів, які мешкали в прикордонній смузі в місті Балтійськ, це колишній Піллау на Балтійському морі. Бо там був державний кордон, і в прикордонну зону неможна було потрапити, треба було брати дозвіл у ОВІРі. ОВІР — це Отдел виз и регистрации. Тобто, фактично дозвіл давався в КҐБ. І от, в один прекрасний момент мені заборонили їздити в Балтійськ, і моїй матері також. У батька там була рідна сестра та велика родина, ми дуже товаришували. Але в якийсь момент ми припинили туди їздити, бо нам це заборонили. Такий приклад є дуже характерним.

Далі — одна партія, одна ідеологія, і все, що з цього випливає. Одна лінія поведінки, і відхилятися від неї убік абсолютно неможна. Була цензура, неможна було друкувати те, що ти хочеш. Був так званий Главлит, який перечитував абсолютно всі твори, які виходять друком. Абсолютно всі — і в науці, і в мистецтві, і в літературі. Я, навіть, коли захищав дисертацію за фахом «електричні машини», мій автореферат мав пройти через цей Главліт. Що вони там вишукували, мені важко сказати, але тим не менш. І дуже багато чого заборонялося. Ось таке, прямо скажемо, доволі вбоге життя було в 1970-му році, п’ятдесят років тому. І виникає питання: що ж люди очікували, на що вони сподівалися?

Зовсім нещодавно, в серпні 1968-го року, були введені війська країн Варшавського договору до Чехословаччини, і фактично все керівництво Чехословаччини було заарештоване. Їх привезли в Москву, де їх примусили каятися, відмовлятись від всіх своїх планів тощо. Між іншим, тільки один з членів уряду та керівників Чехословаччини категорично відмовився від цього, нічого не підписував і не визнавав. Його просто помістили окремо та навіть не хотіли випускати назад до Чехословаччини. І, все ж таки, інші домоглися, щоб його віддали, і він поїхав з усіма. Тобто, фактично Чехословаччина була окупована, і це був державний переворот. А люди всюди в країнах Варшавського договору дивилися з великими сподіваннями на так звану «празьку весну», коли намагалися зробити так званий «соціалізм з людським обличчям», коли сподівалися, що там буде значно краще життя, ніж було до «відлиги». Слід сказати, що у сталінські часи фактично в усіх країнах Варшавського договору також були тоталітарні режими, були політичні репресії. І всюди була «відлига», в одних країнах — раніше, скажімо, в Югославії, Угорщині, в інших — пізніше, скажімо, в НДР вона була в 1960-му році.

У СРСР «відлига» почалася з 1956-го року, після відомого виступу Хрущова «Про культ особи та його наслідки» на ХХ з’їзді КПРС. Ця дуже велика доповідь була прочитана в усіх відділах компартії на усіх підприємствах, установах, вузах тощо. Тобто всі комуністи, які прийшли на ці збори, це почули, дуже багато людей. Йшлося там про злочини Сталіна, і Хрущов дуже багато чого розповів. Зокрема, він натякнув, що Кірова вбили, і ще було багато натяків, і багато чого сказано відверто. Тоді ж, в 1956 році було масове звільнення політв’язнів, близько двох мільйонів людей повернулися. Як казала Анна Андріївна Ахматова, дві Росії зустрілися: та, що саджала, і та, що сиділа, та поглянули одна одній в очі.

Тоді процеси йшли доволі швидко, і люди, особливо молодь, почали усвідомлювати, що вони не розуміли, що відбувається. Вони побачили, що те, у що вони вірили, виявляється, зовсім не відповідає тому, що було насправді. Що історія переписана, що багато що було зманіпульовано, що все було не так. Що були масові політичні репресії, що багато людей вбили, що з війною все було те так, як розповідали раніше і так далі. Тоді панували оце бажання знати правду і такі настрої — знати більше, мати більшу свободу, ніж була раніше, за часів Сталіна, особливо це було характерне для молодих людей. Якщо подивитися записи тих часів, скажімо, концерти Окуджави чи Візбора, поетичні вечори кінця 1950-х і початку 1960-х років, зустрічі молоді на площі Маяковського, де просто читали поезії один одному, то можна побачити великий ентузіазм, оптимізм та бажання кращого у людей. У цьому сенсі дуже великий вплив мав фестиваль молоді в Москві в 1958-му році, коли приїхало багато іноземців і з ними, як виявилося, можна спілкуватися, брати книжки тощо. Хоч це було під контролем, але тим не менше, цього було дуже багато.

Все це фактично й запустило процес «відлиги». Крім того, ті, хто повернувся з таборів, бажали говорити про те, що вони пережили. Тоді хлинули просто потоком спогади колишніх в’язнів і така література, і взагалі, це було в тренді. Навіть у прозі тих письменники, які раніше були абсолютно нейтральні, обов’язково з’являлась історія, де дуже добра людина була репресована, потрапила до табору, повернулась, і погані люди, які її гнобили, і так далі.

Все це було в парадигмі «поганий Сталін, добрий Ленін», тобто глибше це не йшло. Переосмислення ролі Леніна ще не сталося, і до цього не дуже доходило, й таку літературу не друкували, як відомо. Але, тим не менше, все це йшло, і все це розвивалося. І держава раптом почала розуміти, що в неї уходить земля з-під ніг, вона вже не може все контролювати, як це було раніше. А керівництво держави залишалось комуністичним, це було принципово. І була реакція, скажімо, на події в Угорщині, які були достатньо жорсткими та кривавими, там багато людей загинуло, причому з обох боків. Після подій в Угорщині радянське керівництво почало лякатись розвитку подій. Була зустріч Хрущова з активом КҐБ на початку 1957-го року, і фактично були запущені політичні репресії в СРСР.

Що цікаво, все це йшло поруч. З одного боку — свобода, поезія, література, журнал «Новый мир» і так далі. А з іншого боку — репресії проти тих людей, хто відхилявся від лінії партії, хто хотів більше, ніж дозволено тощо. Взагалі, за післясталінські часи політичні репресії були найбільшими саме в цей період, після Угорщини. Безперечно, не такі репресії, які були за сталінських часів, вони вже були іншими, але були.

Поступово стали «закручувати гайки», зняли Хрущова. Ще було коливання, що і як робити, але після справи Даніеля та Синявського в 1965-му році радянське керівництво остаточно вирішило, що треба згортати «відлигу», всі ці свободи, і взяло курс саме в цьому напрямку. Це був перший політичний процес, на якому суспільство повністю підтримало підсудних, вони не визнали себе винними, такого нікого раніше не було в СРСР, вони захищали себе, адвокати захищали їх, вимагали визнати їх невинуватими, за них стало все суспільство, за них заступалися західні комуністичні партії, західні письменники тощо. Була ідея створити політичний процес, на якому залякати всю інтелігенцію, а вийшло все навпаки.

Юлій Даніель

Саме зі справи Даніеля та Синявського фактично і починають відлік дисидентського руху. Хоча, на мій погляд, це треба починати раніше, ще з кінця 1950-х років, коли було доволі багато підпільних комуністичних організацій, які бажали змінити лад. Вони так себе мислили, що це буде підпільна партія, яка поступово розшириться, буде мати багато членів, і коли вони будуть в змозі, вони, так би мовити, усе це зроблять. Але все це дуже швидко розкривалося, і всі потрапляли в табори, і такого було доволі багато.

 

Ольга Різниченко: І Лук’яненко також?

 

Лук’яненко, так, це Українська робітничо-селянська спілка. В Україні також були такі організації. От, Оля згадала про Левка Лук’яненка, це так звана справа юристів, про яку дізналися значно пізніше, вона була в 1961-му році. Це була підпільна організація, яку створили партійні працівники. Сам Левко Григорович був правником, до речі, вчився на одному курсі з Горбачовим. Він був членом компартії, працював у райкомі партії на Західній Україні. В організації був ще інших юрист, Іван Кандиба, його друг, був міліціонер Вірун, тобто, це була така організація, але підпільна. Але вже були ненасильницькі засоби боротьби. Для цієї епохи характерна відмова від застосування насильства, все це був виключно ненасильницький спротив.

Все ж таки, слід сказати два слова про справу Даніеля та Синявського. Вони були письменниками, які друкувалися на Заході під псевдонімами. У Андрія Синявського був псевдонім Абрам Терц, у Юлія Даніеля — Ніколай Аржак. Синявський друкувався, починаючи з 1956-го року, і це тривало до 1965-го року, а Даніель почав друкуватися в 1960-му році, тому надрукував менше. Це тривало доволі довго, поки їх не вирахували й не заарештували у вересні 1965-го року.

Андрій Синявський

Синявський був доволі відомим літературним критиком, він разом з Меньшутіним написав книжку «Поэзия первых лет революции» — докладний опис тодішньої поезії. Він був автором великої вступної статті до видання Бориса Пастернака у великій серії «Библиотека поэта», це найбільша збірка творів  Пастернака, яка виходила у СРСР. Це було в 1965-му році, як раз у той рік, коли його було викрито.

До речі, викрили його таким чином. Він скористався однією цитатою, яку він міг побачити тільки в спецхрані. Це побачили, а далі було просто: взяли список всіх літераторів, які мали можливість прийти в спецхран і там працювати, і одразу ім’я Синявського було вирахувано. Одразу після цього за ним стали стежити, дуже швидко вирахували Даніеля та арештували їх. Дали сім років позбавлення волі Синявському, п’ять років Даніелю, незважаючи на все це заступництво. Був дуже великий рух за їхнє звільнення, допомогу їм.

Фактично тоді оформився дисидентський рух. Люди перезнайомилися, почали діяти разом. Була створена так звана «Белая книга» по процесу Даніеля та Синявського, до якої зібрали абсолютно всі документи з цього процесу — і стенограми, і обвинувальний акт, вироки, останні слова Даніеля та Синявського. Це створив Олександр Гінзбург із своїми товаришами — Олексієм Добровольським, Юрієм Галансковим і Вірою Лашковою. За те, що вони це зробили, знов таки, їх заарештували та репресували, це був процес чотирьох в 1967-му році. Після того була велика підписна кампанія на їхній захист, і так далі.

(фото Гінзбурга)

Гінзбург ще в 1961-му році почав видавати самвидавний журнал «Синтаксис», де він друкував нову поезію, яка не пробилася до читача. Там друкувалися молоді московські та ленінградські поет — Бродський, Кушнер, Ахмадуліна та ще багато хто. Після того частина з них вже почали друкуватися офіційно, там було багато поетів, які потім стали дуже відомими. Вийшло чотири номера журналу, а потім це все також поламали, бо самвидав неможна було пробачити.

Що таке самвидав? Слово це народилося ще в 1940-ві роки. Був такий поет Микола Глазков, який ще тоді не друкувався, переписував свої поезії до зошитів і підписував: «самсебяиздат». Таким чином цей термін зародився та потім перейшов у «самвидав». Тобто самвидав — це такі твори, які не друкують офіційні видавництва, які не проходять цензуру, але людям вони цікаві, і вони їх розповсюджують самі, передаючи один одному. Якщо мені це подобається, я це передрукую та передам далі. Тобто до самвидава література відноситься саме за характером її розмноження — друкарська машинка, фотоспосіб, по-різному. Самвидав був дуже широким — і поезія, і проза.

Відомо, що Солженіцин встиг надрукувати «Один день Ивана Денисовича», за який йому навіть Хрушов планував надати Ленінську премію, але цього не сталося, і ще декілька оповідань. Останній був виданий у 1966-му році. «Раковый корпус» був вже набраний в журналі «Новый мир», але це було заборонено, і тоді цей номер «Нового мира» вийшов тоненьким, без цього роману, бо нічим іншим його вже не встигали замінити. І вся проза Солженіцина була в самвидаві: «Раковый корпус», «В круге первом», «Август Четырнадцатого» — початок епопеї «Красное колесо» тощо.

Були інші чудові твори в самвидаві, скажімо, «Верный Руслан» Георгія Владімова, як на мене, це дуже сильна проза, історія вартового пса, якщо не читали — раджу. Це велика література, насправді. Перша частина ділогії Юрія Домбровського, «Хранитель древностей», була опублікована, друга частина — «Факультет ненужных вещей» — не була надрукована та була тільки в самвидаві. Юрій Домбровський — старий сталінський зек, який дуже добре писав, і велика частина його творів пішла в самвидав, хоча дещо друкувалося й офіційно, як, до речі, й у Владімова. Те ж саме було і з Войновичем, і так далі.

Самвидав був філософський, культурологічний, історичний. Було багато історичних творів, де йшлося про те, яка насправді була історія. Бо історію переписували, нею маніпулювали, як каже мій колега та друг Василь Овсієнко, історія — це не те, що було, а те, що написали. Саме це було за радянських часів. Дещо потрапляло й в офіційний друк. Була така стаття Василя Кардіна «Легенды и факты» в «Новом мире» в 1966-му році, де він розповідав, що не було ніяких героїв-панфілівців, що ніхто не казав, що «позади Россия, и отступать некуда», що 23 лютого 1918-го року не було ніяких боїв, і не було ніякої Червоної армії, а був тільки декрет товариша Троцького про створення цієї армії і так далі. Тобто, він розповідав багато фактів про те, які усталені історичні стереотипи насправді були легендами, і цього не було. Але широко це не могло бути в офіційному друці. І коли, скажімо, доктор історичних наук і професор Олександр Нєкріч написав свою книжку, невеличку брошуру «1941, 22 июня», де він давав свою оцінку тому, що сталося на початку війни, і чому все так сталося, цю книжку доволі швидко заборонили, забрали з усіх бібліотек і архівів, звідусіль. Її просто не стало, вона стала таким раритетом, і так само було й з іншими історичними працями.

Був такий філософ і культуролог Григорій Померанц, він нещодавно помер, дуже відомий, сильний філософ. Він весь був в самвидаві, майже не друкувався офіційно, лише одна-дві-три статті може колись були. Його дисертацію так і не було надруковано, ми її нещодавно надрукували, а так вона більше ніде не виходила взагалі.

Самвидав влада також переслідувала. Крім самвидава книжкового, ще був магнітофонний самвидав. Фактично, всі пісні бардів — Висоцького, Окуджави, Галича, Юлія Кіма, Візбора — це теж не розповсюджувалось офіційно. Це можна було переписувати, але КҐБ стежив й за тим, хто це робить, влаштовував обшуки, забирав ці записи. Вони робили все, щоб активність клубів самодіяльної пісні вщухала, і так далі.

Те ж саме відбувалось і щодо художників-нонконформістів, які писали не так, як бажала влада. Не було ніякого соцреалізму, всі вони були модерністи, і вони влаштовували виставки просто неба. Була відома історія, коли таку виставку зім’яли бульдозерами тощо. Відомо, як Хрущов кричав на Ернста Нєізвєстного, і так далі. А деякі художники навіть потрапили до психлікарні, скажімо, як Михайло Шемякін. Це відома історія, що його визнали душевнохворим, і він потрапив туди.

Так от, влада вирішила з усім цим покінчити та почала репресувати тих, хто розповсюджував самвидав. Була така стаття 187прим у кримінальному кодексі УРСР, 190прим у кодексі РСФСР і аналогічні статті в кодексах інших радянських республік. Її було введено в липні 1967-го року, і вона карала за антирадянську агітацію і пропаганду та розповсюдження завідомо неправдивих вигадок, які порочать радянський державний і суспільний лад. Зауважу, що тут йшлося про розповсюдження. Міра покарання була від штрафу в 100 радянських рублів до трьох років позбавлення волі. Цю статтю доволі активно використовували. Як правило, коли людину за це саджали, вона отримувала максимум — три роки позбавлення волі. Взагалі, за цією статтею можна було посадити й за анекдот — просто сказати, що це наклеп на радянський лад. Але у КҐБ — а саме вони займалися тим, що вишукували тих, хто розповсюджує самвидав — був дуже простий підхід. Вони викликали до себе людину, і, якщо бачили, що людина її боїться, вона залякана й від всього відмовляється, каже, що ніколи більше не буде такого робити — вони досягнули своєї мети. Ця профілактика була, так би мовити, успішною, і ця людина їх більше не цікавить, вона більше не буде розповідати такі анекдоти.

Там, де я працював, було двоє молодих людей, які дуже цікавилися міжнародною політикою. Вони слухали радіо «Свобода», BBC, «Голос Америки», читали все, що могли знайти про міжнародну політику, дуже добре на цьому зналися. І постійно в курилці, коли поїдуть до колгоспу чи на якесь будівництво — їх, як всіх молодих інженерів, посилали туди працювати — заводили про це розмови, бо їх це цікавило. Обох, як вони потім розповіли, таємно викликали до КҐБ і сказали, що так себе поводити неправильно, «думайте про свої родини, про своє майбутнє. Будете так себе вести — у вас ніколи не буде зростання ні в зарплатні, ні в посаді, так і будете інженерами на сто двадцять рублів. А якщо будете продовжувати — буде ще гірше для вас, бо нас це не влаштовує.» І вони заткнулися, попросту кажучи, припинили обговорювати. Тобто, в цьому випадку це також була успішна профілактика.

Під час таких викликів завжди намагалися зробити людей сексотами і намагалися та отримати інформацію на тих, хто цікавив КҐБ. Якщо людина не погоджувалася, не боялася, не бажала йти на розмову, тим більше, на співробітництво, то вона фактично фіксувала свою нелояльність до КҐБ, а значить, і до радянської влади загалом. І вона вже ставала кандидатом на майбутню посадку, за нею продовжать стежити і так далі.

Друга політична стаття, яка тоді існувала — це стаття 70-та кримінального кодексу РСФСР (стаття 62 кримінального кодексу УРСР) — антирадянська агітація та пропаганда з метою підриву радянської влади, а також зберігання літератури такого змісту. Якщо за статтею 187прим могли покарати тільки за розповсюдження, тобто того, хто приніс самвидав, а той, хто читає, не має бути покараний, то тут термін покарання можна було отримати навіть за зберігання. Перша частина статті була від півроку до семи років позбавлення волі плюс заслання від двох до п’яти років. Друга частина статті була, як правило, для тих, хто вже один раз відбув покарання за першою частиною, і там вже було від трьох до десяти років позбавлення волі та до п’яти років заслання. Причому ті, хто засуджувався за 70-ю статтею (нашою 62-ю), кваліфікувалися як особливо небезпечні державні злочинці, і вони утримувалися не в кримінальних таборах, а окремо від кримінальників. А ті, хто потрапив під статтю 187, були з кримінальниками у звичайних таборах по всьому Радянському союзу. До речі, одним з перших, хто отримав три роки за цією статтею, був В’ячеслав Чорновіл. За те, що він написав книжку «Лихо з розуму» про долі тих, хто був заарештований і засуджений у 1965-му році, під час так званої першої хвилі арештів в Україні.

В’ячеслав Чорновіл

З 1967-го року за статтею 190 в Радянському союзі загалом посадили 1609 людей. За 70-ю статтею з 1959-го року по 1987-й посадили 6503 особи в Радянському союзі в цілому. Я пізніше скажу, як вирахувати кількість засуджених в Україні.

Те, що я казав про виклики до КҐБ, це була так звана профілактика, і профілактували тих, хто поводив себе не так, як треба: читав самвидав, якось на цьому попався, щось говорив тощо. З 1967-го року по 1974-й було профілактовано, викликано до КҐБ, 121 з половиною тисяча людей. З 1975-го по 1986-й — в середньому 20 тисяч людей на рік. Це доволі багато. Якщо взяти тих, хто був засуджений по 70-й статті, та подивитися, хто з кола цих людей був профілактований, то вийде, що на одного засудженого по 70-й статті припадає 96 профілактованих. Тобто, це доволі велика група людей. Щодо тих, хто був засуджений за статтею 190, то там на одну засуджену людину припадає 25 профілактованих. Якщо все це зібрати разом, то вийде, що загальні масштаби тих, хто був засуджений за цими двома статтями і потрапив під профілактику, це приблизно 700-800 тисяч людей у всьому СРСР. Але це далеко не все.

Хто ще цікавив КҐБ, ким вони займалися? Тими, хто намагався збігти з цього комуністичного чи соціалістичного «раю». Таких людей було багато. Відома історія про «самольотчиків», які намагалися угнати літак в Ленінграді в 1971 році. Вона найбільш відома тому, що їх засудили до смертної кари, весь світ став на їхній захист, і їм замінили смертну кару на великі терміни покарання. До речі, була історія, коли таки захопили літак і перелетіли на ньому за кордон. Плили на човнах, таємно переходили сухопутний кордон. Було дуже багато спроб, декому це вдалося. Цих людей стандартно саджали на 10 років позбавлення волі за зраду Батьківщині. І вони також сиділи в тих самих таборах, де були особливо небезпечні державні злочинці, що й ті, хто був засуджений за 70-ю статтею. Таких людей, скажімо, з 1959-го року по 1974-й було 2240. Теж багато.

Далі, така група людей, як ті, хто боровся за свободу еміграції. Їх теж було дуже багато. Це ще одна група людей, яких можна віднести до дисидентів. Почалося це в 1970-1971-му році, це період, коли перші люди поїхали з СРСР, і цей рух поступово став масовим. У євреїв були великі проблеми з цим. Тих, хто їхав першим, вважали ледь не ворогами народу. Тих, хто був у партії — одразу звідти виганяли, з роботи виганяли, тих, хто був студентом — одразу виганяли з комсомолу та з вузів, де вони вчилися, цькували на всіх зібраннях і так далі. І їх не випускали з країни, це треба було буквально виривати з великими труднощами.

В Харкові перші такі емігранти були в березні 1971-го року, я як раз знав обидві ці родини. Одна — це родина Хаїма Співаковського, який ще в 1948-му році зовсім молодою людиною був засуджений як сіоніст, отримав десять років, але відсидів менше. Друга родина — вони були мені дуже добре знайомі, бо наші родини товаришували — це Олександр і Веліна Волкови. Олександр Волков був піаністом і викладачем консерваторії, Веліна Волкова була викладачем англійської мови в технічному вузі. Так само, вони дуже важко виїжджали з СРСР, але поїхали. Потім цей потік все наростав і наростав, але в них були свої проблеми з КҐБ і так далі.

Наступна велика група людей, які репресувались радянською владою за «неправильну» поведінку — це так звані релігійники. Це теж дуже велика група дисидентів. Це були люди, які належали до різних релігійних течій, зокрема, протестантських. Були баптисти, умовно кажучи, «правильні» та «неправильні». «Правильні» — це ті, кого визнавала радянська влада, вони були офіційні, зареєстровані. Але були й «неправильні» баптисти, яких було значно більше і які були в підпіллі, таємно збирались і їх переслідували. Великою проблемою для молодих людей була служба в армії, бо баптистам і членам інших протестантських громад заборонено брати до рук зброю, вони цього не можуть собі дозволити. І вони масово відмовлялися від служби в армії. Альтернативної служби тоді не було, і вони до 28-ми років встигали двічі отримувати термін за 72-ю статтею кримінального кодексу за відмову від служби в армії. Перший раз — рік-два, другий — два-три роки. Таких людей було багато, декілька тисяч. Ця категорія людей, до речі, так і не була реабілітована. Особливо жорстко ставилися до свідків Єгови, це було завжди — і за часів Сталіна, і в нацистській Німеччині їх розстрілювали, вони там так само відмовлялися від служби в армії, йшли в табори або гинули в Радянському союзі. І в післясталінські часи саме до цієї конфесії були дуже серйозні репресії.

Так само були проблеми в тих, хто належав до східних християнських конфесії. В Україні, як відомо, було дві заборонені церкви — Українська автокефальна православна церква, яку заборонили фактично ще 1920-х років, і Українська греко-католицька церква, яку заборонили після Другої світової війни. УГКЦ примушували стати православною, хтось погодився, хтось — пішов у табори, хтось пішов також у підпілля. У вас буде лекція Мирослава Мариновича, він буде про це розповідати детальніше, бо це йому дуже близько. Його дід був священиком греко-католицької церкви, якого примусили перейти до православ’я, він про це згадує в своїх спогадах.

Нелі Немиринська

Це Нелі Немиринська — український адвокат, яка захищала дисидентів. Ми видали книжку з описом десяти таких справ. Однією з цих справ був процес, на якому вона захищала Бідію Дандарона, який жив в Алма-Аті та був буддистом, і його за це репресували. Нелі Немиринську запросили з Луганська, і вона поїхала в Алма-Ату захищати Дандарона.

Загалом, було дуже багато людей, яких репресували саме з релігійних мотивів. Була єдина стаття, за якою була автоматична реабілітація в законах про реабілітацію, як мінімум, в Україні та в Росії. Це незаконне відправлення релігійних обрядів, 209-та стаття кримінального кодексу.

Я перерахував майже всі групи, якими займалося КҐБ. Чому я це зробив? Я вважаю, що найкращим визначенням поняття «дисидент» є наступне. Дисидент — це той, кого таким вважало КҐБ. Суто інструментальний підхід. Тобто, всі ті люди, за якими стежили... А засоби стеження були одні й ті ж, це перлюстрація всіх поштових відправлень, це стеження на вулицях, так звана наружка, прослуховування телефонів, обшуки квартир, на роботі тощо. Всі ці методи використовувалися дуже активно, і все це було, так би мовити, доволі нерадісно, але, тим не менше, все це можна було пережити. Так от, всі ті люди, якими займалося КҐБ, і є дисидентами.

Слід сказати, що п’яте управління КҐБ було створено в тому ж 1967-му році з ініціативи Юрія Андропова. Він тоді став головою КҐБ СРСР і запропонував створити п’яте управління виключно для переслідування дисидентів. Його створили, й у центральному апараті було чотири відділи. Один займався, умовно кажучи, демократами, правозахисниками. Це насамперед самвидавники та ті, хто говорив про свободу слова, свободу зібрань, свободу інформації, ті, хто намагався знати справжню історію, тобто відстоювали такі загальнокультурні, загальнолюдські, загальнодемократичні цінності. Другий відділ займався національними рухами, так званими націоналістами. Третій — релігійниками, релігійними рухами. Четвертий — «відмовниками» — тими, хто отримав відмову в виїзді в еміграцію, таких було дуже багато.

Ще трохи були соціально-економічні рухи. Але, по-перше, вони були невеликі, по-друге, вони були трохи окремо. Були намагання створити незалежні профспілки, до речі, саме в Україні, саме на Донбасі. Цих людей також доволі жорстко переслідували. Я можу назвати імена двох людей, це Володимир Клебанов і Олексій Нікітін, які потрапили до психлікарні, я ще скажу про це окремо.

Аркадій Левін, Генріх Алтунян, Петро Григоренко, Владислав Недобра та Володимир Пономарьов

Це фото відноситься приблизно до 1973-го року. В центрі — генерал Григоренко, одна з центральних фігур загальнодемократичного руху, але водночас і національно-демократичного. Етнічний українець, він довгий час мешкав у Москві, але ніколи не забував, що він українець. Він був одним із ініціаторів створення Української Гельсінкської групи. Поруч з ним на фото — чотири людини, які підписали лист на його захист у 1969-му році, і були за це репресовані, виключно за це. Вони отримали по чотири роки. Це Аркадій Левін, Генріх Алтунян, Владислав Недобора та Володимир Пономарьов. Я був дуже добре знайомий з усіма ними і товаришував з ними близько. Познайомився з ними вже після того, як вони повернулися.

Ця історія відбулася в 1969-му році. Григоренко на початку травня того року поїхав у Ташкент, щоб бути там громадським захисником на процесі проти кримських татар. Його там обдурили, бо він приїхав, коли процес ще не розпочався, і його запроторили до психлікарні. Григоренко там був у дуже важких умовах. Це було не перше його потрапляння до психлікарні. Людина була абсолютно здорова, я б навіть сказав, тяжко здорова. Але, тим не менше, це був один із засобів боротьби з інакодумцями, дисидентами — запроторювати їх до психлікарні. Григоренко був такою жертвою, однією з багатьох. Тоді був оприлюднений його щоденник, який він зміг передати через свого адвоката в Москву і який широко розповсюджувався в самвидаві, в яких важких умовах він був. Тоді, в травні, буквально за три тижні після того, як його посадили, був написаний лист на його захист, який підписали 56 людей. Це було перше звернення Ініціативної групи з прав людини — першої дисидентської асоціації, яка була створена саме в травні того ж 1969-го року. Було 15 людей, і ще 41-на особа їх підтримала своїми підписами. Загалом, цей лист підписали десять харків’ян, які були знайомі з Петром Григоровичем. Генріх Алтунян був членом ініціативної групи, і ще дев’ять харків’ян підписалось. Із цих чотирьох засуджених троє були однокласниками, всі вони 1933-го року народження і вчилися в 36-й школі, товаришували. До речі, вся ця компанія ще в 1954-му році почала святкувати день смерті Сталіна та святкувала весь час, поки вона була в змозі зібратися. Володимир Пономарьов трохи молодший, він 1938-го року народження.

Сталося так, що Петро Якір і Віктор Красін, які були ініціаторами цього листа, спрямували його не в ЦК КПРС, а в комітет з прав людини ООН, і навіть не поставили до відома тих, хто його підписував. Із 56-ти підписантів посадили тільки цих чотирьох підписантів на три роки позбавлення волі. Від них вимагали, щоб вони сказали, що не підписували листа в ООН. Жоден з них не став цього робити, як і всі інші підписанти не стали казати, що вони не підписували листа в ООН, жодна людина не відмовилася. Зараз вони всі вже, нажаль, приєдналися до більшості.

Мустафа Джемілєв

Це Мустафа Джемілєв, який дуже рано почав брати участь в дисидентському русі, та який, між іншим, також був членом Ініціативної групи з прав людини, один з 15-ти. Взагалі, рух кримських татар за повернення на історичну батьківщину до Криму був одним з найміцніших, найбільш масових національних рухів. У ньому брав участь фактично весь народ. І ті засоби боротьби, які в них були, значною мірою визначили те, що було в інших дисидентів. Зокрема, «Хроника текущих событий», її ідея та форма була списана з аналогічного бюлетеня кримських татар.

«Хроника текущих событий» почала випускатися в 1968-му році. Це був бюлетень, в якому збиралась інформація про порушення прав людини, політичні переслідування в усьому СРСР. Це регулярно друкувалося та розповсюджувалося. Це було найбільш відоме видання, яке всі передруковували та розповсюджували. Саме з «Хроники текущих событий» брали інформацію на закордонних радіоголосах.

В’ячеслав Чорновіл зробив в Україні аналогічне видання — «Український вісник», він був ініціатором цього видання. «Український вісник» відрізнявся від «Хроники текущих событий» тим, що тут були не тільки відомості про переслідування, але й літературний самвидав, і вони намагалися навіть вставляти малюнки художників. Це були великі самвидавні томи, які також розповсюджувалися. Фактично все, що там було, гуляло окремо. Іван Світличний, наприклад, вважав, що цього видання краще не робити, бо це буде викликати нові репресії, як і сталося. Але Чорновіл його не послухав і став видавати вісник. І Іван Олексійович й сам його активно розповсюджував. Чорновіл встиг зробити п’ять випусків «Українського вісника», після чого був заарештований і посаджений. Шостий-сьомий випуски зробили Степан Хмара, Олексій і Віталій Шевченки, вже коли сиділи. Але, коли Чорновіл повернувся, він почав облік заново, почав випускати вісник у 1987-му році з шостого номера. Не дуже вони могли домовитись.

Цей період з 1965-го по 1972-й роки — період, коли дисидентський рух був дуже активним. Він був найбільшим у столицях, в Україні — в великих містах: Києві, Харкові, Одеса, Дніпро та, безперечно, Львів. Цей рух в Україні був дуже різним. У Харкові, в Дніпрі переважав загальнодемократичний рух, тут було мало українського самвидаву. Людей, які були потім репресовані саме як буржуазні націоналісти за український самвидав, за боротьбу за національні права, було дуже мало. Тих, кого було репресовано по 70-й статті, в Харкові було всього двоє. Це Ігор Кравців і Анатолій Здоровий. Ще був Юрій Дзюба, який емігрував після того, як відсидів, але в нього все було перемішано, не можна сказати, що він був, так би мовити, чистий національний демократ. У обох, Кравціва та Здорового, знайшли роботу Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Ця книга найбільш відома в українському самвидаві, найбільше розійшлася, були сотні її копій, вона була перекладена на багато мов, видана за кордоном.

У цей період український та російський рухи були дуже близькі. У Москві навіть не вважали, скажімо, Льоню Плюща українським націоналістом, українським демократом. Льоня Плющ, київський математик, взагалі починав розмовляти російською мовою, він же українцем став пізніше, фактично. Вивчив українську мову, почав спілкуватися українською. В Москві його вважали своїм. Але він дуже багато зробив, щоб український самвидав перекласти російською мовою, організовував це в Росії, і так цей самвидав ставав більш відомим. Тобто, Плющ був таким перехідним містком між українським і російським дисентом. За характером, особливо в Києві, Харкові, Одесі, Дніпрі, це був інтелігентський рух, дуже близький до московського. І взагалі, дорога до Мордовських таборів, де сиділи люди по 70-й статті, йшла через Москву, і вони всі тоді перезнайомилися, передружилися. Хоча багато хто й раніше товаришував, скажімо, Юлій Даніель і Лариса Богораз, чоловік і дружина, були дуже близькі із Світличними, ще з 1950-х років. Бо Юлій Даніель перекладав українських поетів російською мовою, а Іван Світличний був його критиком, радником тощо, вони бачились часто. А коли Івана посадили, Лариса постійно писала йому листи українською мовою в табір. Те ж саме було й з Євгеном Сверстюком. Тобто, між українськими та російськими дисидентами були дуже близькі товариські стосунки, про це можна окремо довго говорити.

У період 1967-1972 років був, як висловлювався генерал Григоренко, «разнузданный разгул демократии». Поширювався самвидав, влада не могла цього побороти, і в 1972-му році вирішили покласти цьому край. Були зроблені деякі спецоперації і в Росії, і в Україні. В Україні це був так званий «Генеральний погром». 12 січня 1972 року заарештували дуже багато людей, близько сотні. Близько двох тисяч людей таскали на допити в цих справах. Багато кого вигнали з роботи. Всі українські проекти були повністю припинені. Створення словників, енциклопедій, музичні гурти — все це було повністю припинено, фактично заборонено. Люди тоді жили під дамокловим мечем, що завтра за тобою прийдуть, заберуть, тому треба мовчати. Багато хто навіть боявся спілкуватися українською мовою на вулиці, скажімо.

До речі, я пам’ятаю історію того періоду в Харкові, коли вчительку української мови, яка повісила в кабінеті української мови гасло «Шануйте рідну мову!», звільнили з роботи за український націоналізм. Якби вона написала «Уважайте родной язык!», нічого б не було, це абсолютно очевидно. Взагалі, тоді була розпочата насильницька русифікація. В школі можна було спокійно відмовитися від вивчення української мови та літератури, і, на превеликий жаль, це робили саме українці, багато хто.

Зіновій Антонюк

На цьому фото Зіновій Антонюк, це мій дуже близький друг і певною мірою вчитель. Йому зараз 85 років, він зараз дуже слабкий, не встає з ліжка останні два тижні. Він дуже глибока людина, написав кілька книжок, які я вам рекомендую. Зіновій народився в 1934 році ще в довоєнній Польщі, на Холмщині. Після війни його родина переїхала до Львова, він вчився у Львові, згодом став киянином. Антонюк, до речі, мені говорив, що він цінує український національно-демократичний дисент саме на Сході значно більше та серйозніше, ніж на Заході. Бо на Заході це було масовим і це було просто, інакше не могло бути. Все це — діти й онуки вояків УПА, всі знають ці пісні, ці традиції, свята тощо. На Західній Україні національно-демократичний рух був масовим і він не був інтелігентським, він був народним. Це були й селяни, й робітники, і в селі, і в містах. А от чим далі на схід, тим більше все це концентрувалося в містах, а на селі майже нічого не було. І тим меншим ставав національний фактор, саме відстоювання національних прав ставало все менше й менше. Київ був у цьому сенсі окремо, там були такі постаті, як Дзюба, Світличний, Сверстюк, Стус, Антонюк та інші.

Репліка з залу: Олекса Тихий.

Олекса Тихий — це Донбас. Він надто багато сидів...

Репліка з залу: Я ж і кажу. Юрій Литвин. Він же також звідти.

Так, але з Донбасу це були одиниці. Але дуже яскраві. Іван Дзюба звідти, Іван та Надійка Світличні теж, між іншим, село Половинкине біля Старобільська. Це цікава історія, можна окремо про це говорити більш детально.

Отже, в 1972-му році в Україні всіх посадили, а в Росії так звана справа № 24. Коли Петра Якіра та Віктора Красіна заарештували, вони всіх здали, назвали сотні імен. З Якіром гебешники поїхали по Москві, приїжджали до когось, він казав: «Слухай, я тобі давав оцю самвидавну книжку, поверни, будь ласка...» Тобто, він здав просто всіх, і Красін так само. Вони публічно покаялися, їм таки дали покарання, але дуже помірковані, дуже швидко їх звільнили. Красін дуже швидко емігрував, в Якір... Він дуже багато пив, не міг без цього. І цією горілкою його фактично й зламали. Давали трошки випити, а потім казали: «Давай, розповідай — ще дамо».

В якийсь момент стало ясно, що випускати «Хронику текущих событий» немає сенсу, бо треба писати тільки про самих себе. Все коло було здане. Тоді «Хронику...» припинили видавати, тільки в 1974-му році поновили. Власне, Сергія Ковальова саме за це й посадили в 1974-му. Влада тоді тріумфувала: все затихло, всіх вони, так би мовити, розбили, посадили тощо. Але, насправді, дуже швидко все відроджувалося, цей рух доволі швидко оговтався. Прийшли нові люди.

В таборах був дуже великий опір, і про це можна говорити окремо. Дуже багато інформації звідти передавали, цілі книжки. Скажімо, книжки Валерія Марченка «От Тарусы до Чуны» та «Живи как все» він написав у таборі та передав звідти, після того вони були надруковані на Заході. Я знаю, як це робилося, може, іншим разом розкажу.

У 1976-му році почався гельсінкський період. Це була чудова ідея Юрія Федоровича Орлова, визначного фізика, члена-кореспондента вірменської академії наук, професора. Після Гельсінкських угод до нього прийшла ідея створити громадське об’єднання, яке буде перевіряти дотримання радянською державою тих угод, які вона підписала, та які стали частиною її внутрішнього законодавства. Ідея була просто чудова. І Орлов 10 травня 1976-го року створив Московську Гельсінкську групу, яка саме цим і займалася. До неї увійшли Петро Григоренко, Людмила Алєксєєва, Соф’я Калістратова — адвокат, яка захищала багатьох дисидентів, а також багато інших.

Петро Григоренко вмовив старого приятеля Миколу Руденка, який був письменником, прозаїком та поетом, колишній парторг Спілки письменників, до партії вступив на війні. І Руденко заснував Українську Гельсінкську групу, яка оголосила про своє створення 10 листопада 1976-го року. Тих, хто увійшов до цих груп, нещадно репресували. В Україні було десять засновників УГГ. Частина з них була колишніми сталінськими зеками, зокрема, Левко Лук’яненко, Оксана Мешко, Олекса Тихий. Були й молоді люди — Мирослав Маринович і Микола Матусевич. І два письменника — Олесь Бердник і Микола Руденко. Група займалася переважно захистом національних прав. Її документи були присвячені й іншим питанням, хоча вона більше концентрувалася на цьому.

Доволі швидко УГГ була змушена більше повідомляти про репресії проти членів самих груп, яких саджали один за одним. І на свободі лишилася одна Оксана Мешко, яку згодом також затримали та дали їй заслання. Хоч не посадили, слава Богу, їй же було багато років тоді, сімдесят. Але ті, кого саджали, вступали до групи знову. Взагалі, Українська Гельсінкська група може бути темою окремої розмови. Василь Стус, коли повернувся з табору після першої відсидки, також вступив до цієї організації, що стало причиною його другого арешту та терміну, який він вже не пережив — десять років позбавлення волі. Це було в 1980-му році.

Ще слід сказати про каральну психіатрію, я про це вже згадував. Це був один із засобів боротьби з дисидентами, і слід сказати, що він використовувався дуже широко. Деякі дослідники відносять до жертв психіатричних репресій ледь не третину всіх радянських дисидентів. З цим можна погодитись, якщо рахувати таку практику. Скажімо, в Москві тих, хто намагався пробитися в посольства, просто затримувала міліція та направляла до психлікарні. Це навіть було в одному з документів Московської Гельсінкської групи, що тих, хто намагається потрапити до приймальні ЦК КПРС, до приймальні Верховної ради СРСР, тих, хто скаржиться, направляють до психіатричної лікарні щоденно 12-15 людей.

Опосередковано це підтверджується тим, що, коли у 1988-му році СРСР, якого вигнали зі всесвітньої психіатричної асоціації після справи Григоренка, якого на Заході визнали повністю здоровим, намагалися туди повернутися, то їм почали наводити факти психіатричних репресій. І тоді протягом року в другій половині 1988-го — першій половині 1989-го року з психіатричного обліку було знято більше двох мільйонів людей. Це дуже велика цифра, страшна просто.

У нас був такий, умовно кажучи, клієнт, Микола Вальков, який мав декілька термінів по 70-й статті та був визнаний психічно хворим. Під час другого терміну, ще до суду його послали на обстеження та визнали психічно хворим. Вальков був у обласному інтернаті для психохроніків у селі Стрілеча. Я їздив до нього багато разів, провідував його, возив йому передачі тощо, підтримував його. Йому поступово полегшували режим — спочатку він не міг виходити на вулицю, потім йому дозволили прогулянки, згодом — виходити за межі лікарні, потім йому дозволили їздити, він до нас приїздив багато разів, в офіс ХПГ навіть приїздив тощо. Це закінчилося тим, що його взагалі звільнили. Так от, його лікар, дуже літня людина, який раніше був головлікарем цього інтернату в Стрілечі, розповідав мені: «Вы представляете, звонит мне секретарь райкома: "Слушай, вот этот ходит ко мне, жалуется на меня всё время! Посади его! Я не могу больше его терпеть, он меня замучил! Забери его!" И мы забирали!» Розумієте? От, психіатр, який такі речі розповідає про свою роботу.

У 1990-му році я багато займався тим, що намагався зняти психіатричний діагноз тим, кому він був поставлений. Люди були на обліку, але це ж бувало по-різному. Сам характер хвороби, яку було записано, міг бути різним. Могли зняти з обліку, але, якщо людину вважали хворою, лікували, скажімо... Був такий Володимир Григорович Кравченко. На його нещастя, він мешкав поруч з родиною секретаря харківського обкому партії. Вони навіть товаришували. А потім дружини розсварились, той щось зробив не так, цей образився та почав на нього скаржитися. Скаржився-скаржився, поки його не відправили до психлікарні. Кравченко навіть потрапив до Дніпропетровської спецпсихлікарні. Я сам бачив ці документи, що цікаво, комісія йому написала: «до спецлікарні», і в справі було перекреслено та написано «Дніпропетровської спецлікарні». Хтось це зробив, розумієте? І Кравченко там пробув певний період. Слава Богу, він вижив. У нього було хворе серце, йому після першої ж пігулки стало дуже зле, і йому зняли всі ці пігулки та просто «не лікували». «Тяжко здорова» була людина, насправді. Абсолютно здорова. Говорити, що він хворий, дуже важко. Я не лікар, звичайно... Але йому таки зняли діагнози. Тобто я тоді, в 1990-му році, зміг зняти діагноз приблизно десяти людям, я вже не пам’ятаю точно.

У психлікарні були Льоня Плющ, Микола Плахотнюк, Петро Рубан і ще багато хто. В Росії — Петро Григоренко, Наташа Горбаневська, Лєра Новодворська, також багато хто. Взагалі, ми написали список цих людей, але з ним ще багато роботи.

Анатолій Корягін

На цьому фото — Анатолій Корягін, він якраз має прямий стосунок до цієї історії. Одна з дисидентських асоціацій — це Робоча комісія з розслідування використання психіатрії в політичних цілях. Вона була створена ще в 1960-ті роки, до неї входив Саша Подрабінек, Слава Бахмін. У них були експерти-психіатри Леонард Терновський, Олександр Волошанович, я їх всіх знаю. До речі, у Волошановича батьки жили в Харкові, він приїздив сюди постійно. Коли його мали посадити, він вибрав поїхати на Захід. Емігрував, мешкає в Британії, приїздив сюди зі своєю дружиною-англійкою, дітьми.

А Корягін — психіатр, сибіряк, приїхав звідти, тут захистив кандидатську дисертацію та працював у лікарні в Харкові. Коли не було експерта, він став експертом цієї комісії. Тобто, він обстежував людей і писав їм висновок, що вони, там, здорові, чи не писав, якщо в нього були сумніви. Коли він вважав, що він не може взяти на себе відповідальність і сказати, що людина здорова, він цього не писав. Скажімо, Євгену Анцупову він не дав такої довідки. Хоча, на мій погляд, Женя Анцупов був людиною здоровою, це один з дисидентів, який отримав термін по 70-й статті в Харкові.

Корягін був не просто експертом, він був людиною дуже активною. Він поїхав до Дніпропетровської спецпсихлікарні. І його там прийняли за явно гебістського психіатра, бо він був такий, знаєте, арійської зовнішності, умовно кажучи — високий, красивий, білявий, очі такі сталеві та суворі. Людина жорстка була, насправді, сувора. І Корягін прийшов до Дніпропетровської спецпсихлікарні, і там вирішили, що з Харкова приїхав психіатр з НДІ їх перевіряти. А він обстежив Нікітіна, влаштував форменний скандал. А в нього лексика була, як у комсомольця 20-х років, тільки навпаки, отак: «Сатрапы! Душители свободы! Палачи! Что вы делаете?! Вы держите здоровых людей в больнице! Ты, врач, как ты мог?! И ты, еврей, позоришь свою национальность! Ты его держишь в этой больнице! Всё, я его увожу». Й увіз. Корягін забрав Нікітіна, але потім дуже швидко посадили його самого, а Нікітіна знову повернули до тієї ж самої психлікарні. Це доволі сумна історія. А Корягін отримав 7+5 років, витримував страшенні голодування, дуже довгі. В нього було здоров’я на чотирьох, лишилося на одного, можна сказати. Він ростом приблизно 1,85, спортсмен, лижник, мисливець і дуже фізично сильна людина. І Корягін схуд до сорока кілограмів у таборі, його можна було на руках носити. Слава Богу, не помер, залишився живий.

Ще була одна цікава інституція — фонд допомоги політв’язням. Він виник у 1974-му році, після того, як Олександр Солженіцин отримав Нобелівську премію та всю її, мільйон доларів, передав до цього фонду. Він був заснований за кордоном. У ньому були й інші перерахування за праці Солженіцина, та інші письменники туди робили благодійні внески. Там було доволі багато коштів, і на ці кошти допомагали родинам політв’язнів тут, яких були тисячі, як ви почули. Були певні правила, певна технологія. Звітували про те, як ці кошти витрачаються, без вказування імен і так далі. Правила були такі: на дитину в родині політв’язня давалося 60 рублів на місяць, давали подарунки на Новий рік, день народження, Різдво та Пасху. Також давали кошти на поїздку на побачення для всієї родини. Окрім того, ще було багато такого, як продукти, речі тощо. Були іменні посилки. Наприклад, йшло багато посилок саме на родину Корягіна. Він залишив дружину, мати та трьох синів, одному було чотири роки, другому — десять, а третьому — чотирнадцять. І без нього було дуже важко, але ця допомога була суттєвою.

Щоб все це працювало, треба було, по-перше, якимось чином з доларів у Сполучених Штатах зробити радянські рублі в СРСР. По-друге, треба було знати політв’язнів, їх родини, адреси, щоб люди розуміли, як до цього ставитись, щодо інформації і так далі. Передавати це регулярно, тобто, треба було мати людей, як зараз би сказали, представників фонду в областях, які все це якимось чином отримують, розносять, звітують і так далі. Все це було не так просто, як ви самі розумієте.

Що цікаво, розпорядників фонду переслідували страшно, саджали один за одним. Або саджали, або виштовхували на еміграцію. Тих, хто робив це на місцях, тільки за це, я би сказав, не саджали. Просто по собі суджу, бо в 1980-ті роки, поки фонд був, я був єдиною людиною в Харкові, яка була знайома з усіма родинами дисидентів, які сиділи, у місті. І я просто це отримував і розвозив, розносив по місту. Це були Алтунян, Корягін, історик Євген Анцупов, Олександр Парицький, Юрій Тарнапольський, Женя Айзенберг... Слід сказати, що євреям цей фонд не був особливо потрібен, у них був свій фонд, і дуже багатий. Тобто, там допомога була значно більша, ніж у цьому фонді для політв’язнів. Але було дуже багато іменних посилок, їх просто надсилали.

Найбільш важким було знаєте що? Отримати ці кошти, долари перевести в рублі. Бо долари — це було страшно, 80-та стаття, за неї розстрілювали, як відомо. Відома історія Рокотова, якого розстріляли за валютні операції, ввівши цю статтю вже після того, як він скоїв злочин. Тобто, порушивши принцип заборони зворотньої сили закону. Тому з доларами було дуже ризиковано, інакше це робилося.

Першим розпорядником фонду в 1974 році став Олександр Гінзбург. У лютому 1977 року його посадили, коли почались репресії проти членів Московської Гельсінкської групи, Гінзбург також був її членом. Після нього розпорядником певний час була його дружина Аріна Жолковська-Гінзбург. Після того, як вона поїхала на еміграцію, розпорядниками стали втрьох Кронід Любарський, Мальва Ланда та Тетяна Ходорович. Їх також виштовхнули в еміграцію в тому ж 1977-му році, і розпорядником фонду став Сергій Ходорович, двоюрідний брат Тетяни Сергіївни Ходорович. Він був розпорядником п’ять років, він втримався, але він більше нічим не займався, це було суттєво. Всі інші займалися ще багато чим — публічна діяльність, підписання листів і так далі. А Сергій — виключно фондом. П’ять років він протримався, але його посадили також. Він дуже важко сидів, його віддали на поталу кримінальникам, його страшенно били. Погана історія, описана в його спогадах, які є в інтернеті. Після того, як посадили Сергія, останнім розпорядником фонду був перекладач Андрій Кістяковський, той самий, який переклав «Ніч ополудні» Кестлера, перший перекладач Толкієна. Але він дуже мало був, проти нього почалися спецоперації, крім того, він захворів, у нього була онкологія, і він склав повноваження. Був кінець 1983-го року, і не знайшлося нікого в Москві, хто б за це взявся, на превеликий жаль. Але й без того збирали кошти вскладчину для родин політв’язнів. Я сам цим займався всі 1970-ті роки, постійно.

Все це закінчилося в 1987-му році, коли всіх політв’язнів випустили. Коли настала «перебудова», перше, що зробив Горбачов після квітневого пленума 1985-го року — наказав припинити всі політичні справи, нікого більше не саджати, а ті справи, що є, передати до прокуратури, скажімо, зі статті 190 не переводити в 70-ту, щоб не було нових вироків. Добре розуміли. що це таке. Горбачов це припинив у 1985-му році, і протягом двох років це поступово зійшло, нових вироків і нових посадок вже майже не було, за рідкісними виключеннями. А потім він з Яковлевим планував масове звільнення політв’язнів на весну 1987-го року.

Але, як завжди, в’язні все це розуміють значно краще. Анатолій Марченко в серпні почав голодування з вимогою звільнення всіх політв’язнів, голодував 110 діб і помер за загадкових обставин, немов би серце не витримало. Він вже зняв голодування, вже Лариса збиралася їхати на побачення, і тут звістка, що він помер у Чистопольській тюрмі. Це сталося 8 грудня 1986-го року. Я нагадаю, що на той час вже вийшли фільми «Покаяние» та «Легко ли быть молодым», уже почав кардинально змінюватися журнал «Век ХХ и мир», уже був «Огонёк» із Коротичем.

Світ просто вибухнув після смерті Толі Марченка. І Горбачов за тиждень подзвонив Сахарову та сказав буквально таку фразу: «Андрей Дмитриевич, я прошу вас вернуться в Москву и заниматься своей патриотической деятельностью». В Сахарова ж телефону не було взагалі, там стояв міліцейський пост, і до нього неможна було зайти. З травня 1984-го року, в Горькому. Було навіть невідомо, що він голодує, його постійно охороняли міліціонери. Коли він з дружиною йшов на прогулянку, то попереду, ззаду, зліва та справа були менти, і так він гуляв. І підійти було неможливо, було затримано 18-ть людей, які намагалися якось до нього дістатися. І тут в один день зняли міліціонера, поставили телефон, подзвонив Горбачов. За тиждень, 17-го грудня він вже був у Москві. І все це дуже швидко закрутилося, дуже швидко.

Наприкінці лютого — на початку березня 1987-го року було масове звільнення політв’язнів. І починається вже інший період, не дисидентський. Почалися перші журнали. Травень 1987-го року — журнал «Гласность», редактор Сергій Григорьянц, червень — Лев Тімофєєв, журнал «Референдум». У серпні 1987-го року почала виходити «Экспресс-Хроника» — перша та єдина всерадянська правозахисна газета. І пішло-поїхало. І все це був вже не самвидав. Все це друкувалося, тиражі замовляли в країнах Балтії, возили, розповсюджували. продавали. Все це було дуже швидко, і про це можна говорити окремо, але це вже буде інший період, не дисидентський.

На цьому я поставлю крапку. Я намагався зробити цей огляд загальним, щоб просто було зрозуміло, що таке дисидентський рух.

Останнє, що я хочу сказати. Після того, як в 1968-му році розтоптали всі сподівання на щось краще, перед людьми постало питання: що буде далі? Чи можна на щось сподіватися взагалі? Чи можна чекати чогось від соціалізму? Ця компанія, яка була на фото (Петро Григоренко, Аркадій Левін, Генріх Алтунян, Владислав Недобора та Володимир Пономарьов), всі вони вірили в соціалізм з людським обличчям, і ще тоді, після виходу, вони залишалися марксистами, між іншим. Вони дуже довго мінялися. Генріх Алтунян був парторгом курсу своєї академії, членом партії тощо.

І тоді фактично постало питання: що буде далі? І люди почали розуміти, що нічого особливо доброго чекати неможна. В самвидаві були такі роботи, зокрема, в яких писалось, що економіка буде гинути, і нічого доброго не буде. Були доволі точні прогнози, як вона загине, що Радянський союз розпадеться. В книжці Амальріка «Просуществует ли Советский союз до 1984 года?» це було сказано. І тоді частина людей, які сказали собі «Тут немає чого робити, треба звідси їхати», емігрували. Частина людей, які вирішили, що вони хочуть залишатися тут, лишилися. А частина людей вирішила пристосуватися.

Маринович це формулює як конфлікт між моральним інстинктом та інстинктом самозбереження. Інстинкт самозбереження диктує закрити очі та не бачити, що відбувається, і просто жити, як живеться, щоб отримувати від життя задоволення. Інстинкт же моральний диктував розуміння того, що те, що відбувається, це насправді злочин проти людини, що режим нелюдяний, жорстокий, що з ним неможна співіснувати. Інстинкт моральний фактично посилав людину на боротьбу з цим режимом у тій чи іншій площині.

Між цими можливостями пристосуванства та дисиденства — цілий великий спектр поведінки різних людей, які по-різному себе вели. І можна розповісти багато конкретних історій. Скажімо, Драч і Коротич, шістдесятники, відомі поети, лідери — вони пристосувалися. Вони були членами партії, їздили за кордон, стали радянськими людьми. Ліна Костенко пішла у внутрішню еміграцію, нікого не зрадила. Але, вона, якщо й була дисиденткою, активно не діяла. Хіба що підписувала листи на захист, це вона робила. Інші, такі як Світличний, Дзюба, Сверстюк, фактично стали дисидентами. Дзюба, як відомо, потім покаявся, там складна історія, не буду в це вдаватися. Але він нікого не здав, жодну людину не зрадив, нікого не назвав, на відміну від Красіна та Якіра. Решта — пішли в табори тільки за те, що називали речі своїми іменами, як казав Сверстюк. Світличний, Сверстюк, Плющ, Антонюк, Стус, Чорновіл і багато інших.

Спектр поведінки був дуже різний. Хтось обрав долю внутрішнього емігранта, хтось був більш активний. Хтось все ж таки намагався робити кар’єру за радянських часів, але не зраджуючи при цьому свої моральні цінності. Але, насправді, ситуація доволі жорстка. Як правило, в житті будь-якої людини буває момент, коли вона має вибрати між тим, щоб зробити поступок моральний, відмовитися від якихось радянських благ, або аморальний — взяти блага та зрадити себе та довколишніх. Якщо вона взагалі такі речі розуміла. Було ж дуже багато тих, хто нічого не розумів, хто був далеким від цього.

Приблизно так. Дякую вам за увагу.

 

Ольга Різниченко: Ти ж говорив, що ти вирахуєш, скільки всього з України сиділо?

 

Так, вибачте, зараз розповім. Я даю цифру сорок відсотків. Не тільки тих, хто сидів, а й дисидентів взагалі. Я це спеціально рахував. Кількість арештантів. Справа в тому, що в нас є база даних радянських політв’язнів. Я по ній просто простежив, скільки було українців. Я тут кажу тільки про 70-ту та 190-ту статті, наші 62-га та 187прим. Якщо взяти ці списки, там сорок відсотків українців, вихідці з України, скажімо так. Вихідці та ті, хто мешкав в Україні. Ми склали список осіб, які були репресовані за політичними мотивами в післясталінські часи, там три тисячі людей. Три тисячі, якщо взяти від них сорок відсотків — це і буде загальна кількість (1:41:30).

Ще одна цікава річ. На установчому з’їзді «Меморіалу» в 1988-му році, де була тисяча людей, чотириста були з України. Ті ж самі сорок відсотків. Якщо брати репресованих письменників — сорок відсотків. Це дивовижно, але такий збіг. Тому я вважаю, що сорок відсотків — це правильна цифра. Розумієте, ніхто не вираховував ці речі по республіках. Є дані загальної роботи КҐБ, так би мовити, по всьому Радянському союзу. Але, якщо отак підходити до загальнорадянських цифр, я рахую — сорок відсотків.

Професійні історики зі мною не погоджуються. Скажімо, Микола Бажан каже, що це забагато, насправді менше. Я з ним не погоджуюся, думаю, що не менше. Насправді — інакше. Якщо рахувати всіх релігійників, а якщо брати долю баптистів серед населення в Україні та Росії, то в Україні їх значно більше. І взагалі протестантів в Україні було більше. В Україні на сьогодні 18-ть протестантських церков. І всі вони були за радянських часів репресовані, окрім «правильних» баптистів. Всі інші були під дуже великим пресом.

Неля Яківна Немиринська їх захищала також. Вона подарувала мені велику мапу Радянського союзу з позначками в тих місцях, де були баптистські громади, де репресували людей. В Україні таких позначок дуже багато. Вона все це знала, зналася з ними всіма. Взагалі, абсолютно феєрична жінка. 1928-го року народження, вона нещодавно померла. Вона навіть встигла попрацювати з нами на початку 2000-х як адвокат у конкретних справах щодо катувань. Десять справ, вона захищала Миколу та Раїсу Руденок, двічі Йосифа Зісельса, Вітю Нєкіпєлова, Бідію Дандарона. Ще був такий Худенко, голова радгоспу, герой соцпраці, якого також посадили. Він раніше став займатися тим, що було дозволено пізніше. Між іншим, було дуже багато таких людей, їх ще прозвали економічними дисидентами. Наскільки їх можна вважати дисидентами — це питання, але це така окрема група. 86-та стаття, хищение в особо крупных размерах. Була своя такса: за тисячу викрадених рублів — рік позбавлення волі, вище 15-ти — розстріл.

 

Питання з зали: Який діагноз ставили в лікарні? Бо я зрозумів, що якусь несерйозну хворобу писати вони не могли. А якщо серйозна хвороба, то й серйозні препарати, які можуть убити здорову людину, вони можуть викликати звикання. Що робили з дисидентами в лікарнях та які діагнози їм ставили?

 

Насправді, тут досліджено не так багато, щоб можна було щось однозначно стверджувати. Якщо вірити тим даним, які опубліковані, що близько двох мільйонів людей було знято з обліку, то це взагалі справа неординарна. Є нещодавня публікація, був дуже здивований, коли вона з’явилася.

 

Ірина Багалій: В той час вийшла інструкція, що з обліку можуть знятися всі, хто хоче. Всі пішли й знялися.

 

Так, але наскільки вони були хворі? Це ж питання.

 

Ірина Багалій: Якийсь відсоток був, звичайно, здоровий.

 

Хтось був здоровий, а хтось був хворий. Але всіх зараховувати до жертв каральної психіатрії я б не став. Так ось, досліджено не так багато. Якщо брати тих людей, яких досліджували, з нашого кола, так би мовити... Академік Снежнєвський вигадав такий діагноз, як вялотекущая шизофрения. Його ставили всім поспіль, хто був у психлікарнях.

Лікували по-справжньому, як лікують від шизофренії, в тому числі важкими препаратами, й інсулінові шоки були, багато що було. І справді, ті, хто виходив після такого лікування... Льоня Плющ був страшний, абсолютно. Певний час він не був на себе схожий, не міг спілкуватись і так далі. Є такий Василь Спіненко, він абсолютно здорова людина, він досі живий. Він, абсолютно здорова людина, став абсолютно хворим. У нього це періодами, він то хворий, то здоровий. Микола Вальков, про якого я казав, був здоровий, але він сам розповідав, що, коли його «лікували», він був дуже поганий. Це ще залежить від загального фізичного стану людини, наскільки в неї сильний організм, щоб він міг переносити ці важкі препарати та наслідки після них.

Леонід Плющ

Випускали звідки тоді, коли давали підписку, що вони більше не будуть займатися тим, чим займалися, це слід підкреслити. Інакше можна було не вийти. Плющ — це, може, єдиний випадок, коли він вийшов після загальної боротьби за його звільнення, яка була в усьому світі. Цю боротьбу розкрутили його друзі, насамперед, Аркадій Левін, один з цієї харківської четвірки. Всі з ним тоді товаришували, й потім, до його смерті. Ще Тетяна Ходорович дуже багато ним займалася, і багато хто інший. Вони підняли на ноги буквально всіх, і Плюща таки звільнили. Вирішили, що досить, надто багато від нього проблем, хай він їде на еміграцію. І він емігрував, жив у Франції. Він позбувся всіх наслідків, які в нього були, і був цілком нормальною людиною.

Все ж таки ті, кого туди запроторювали, іноді були абсолютно здоровими. Іноді вони були акцентуантами, скажімо так, акцентуйовані особистості за Леонгардом. Можна було до них чіплятися через якісь особливості їхньої поведінки. Взагалі, знаєте, як радянські люди вважають: «Слухайте, той, хто іде проти радянської влади — божевільний. Ну як так можна? Нормальна людина цього робити не може». В головах людей не могло вміститися, що хтось може ставити під загрозу своє життя, родину, роботу, достаток, все, що є та може бути та поміняти це на табір, на якесь протистояння. Людям це було важко зрозуміти. І таке пояснення, що він був просто хворий, для них було цілком прийнятне. Це ще й сприймалося в суспільстві без проблем.

Головним було написати біографії тих людей, які туди потрапили, передати їх на Захід. Зісельс цим багато займався, але він це не афішував, робив це таємно. Здається, дванадцять біографій він склав і передав. Співпрацював з цією асоціацією. Книжки ж написали, «Карательная медицина». Саша Подрабінек, Бахмін, Пітер Реддауей, американець, який займався цією темою. Тобто, зробили гласною цю проблему, описали конкретні історії.

І найбільш гучна історія генерала Григоренка, якого піддали експертизі в Сполучених штатах, коли він туди приїхав, і щодо нього зробили висновок, що він здоровий і був здоровий. Тут, до речі, сидить проблема реабілітації цих людей. Бо, щоб їх реабілітували. треба довести, що вони є жертвами саме каральної психіатрії. Але мені важко собі уявити психіатричну комісію, яка скаже про людину... Можна сказати, що вона тепер здорова. Але, що вона була здорова тоді, коли її запроторили до психлікарні — я думаю, що це дуже важко визначити, як правило. Але щодо Григоренка американці сказали, що він здоровий і був здоровий. І це мало дуже великі наслідки для СРСР.

У того чоловіка, про якого я розповідав, Володимира Кравченка, було слабке серце, йому стало геть погано, і йому більше не давали тих важких ліків, і він вижив. Крім того, він туди потрапив доволі пізно, вже у 1985-му році. Він там був трохи більше року чи півтора роки. Але він був абсолютно страшний, коли вийшов. Я з ним познайомився вже після того, як він вийшов, він якось мене знайшов, і я займався його справою. Зняли йому діагноз, допомагали йому в різних його справах, заново соціалізуватися, так би мовити. Абсолютно здорова людина була.

 

Питання з зали: Зараз дисиденства нема, а що є?

 

Це інше питання, яке не входить до теми моєї лекції. Насправді, дисиденство було, є і завжди буде. Бо люди, які незгодні з чинною владою, завжди були, є і будуть. Питання в тому, як влада це сприймає. За часів Сталіна людей розстрілювали за такі речі. І без цього розстрілювали. Я бачив вирок, у якому написано: «Проходя мимо здания НКВД, издевательски улыбался». 10 років позбавлення волі.

У післясталінські часи це був так званий тихий терор. Репресували тих, хто висловлювався публічно, або був дуже впертим і не погоджувався припинити свою антирадянську діяльність. Був же навіть такий указ, за яким попереджали. Що людина попереджається, щоб вона припинила свою антирадянську діяльність, яка не карається кримінальним кодексом. Саме так і було написано. Якщо не припинить — вона буде покарана. І попередження за цим указом було обтяжуючою обставиною, коли її саджали. Саме тому всім давали три роки.

А зараз все ж таки у нас... Правда, сказала одна жінка: «президент не безсмертний» — і їй вже підозру. Це смішно, насправді, нічого з цього не буде. Але, ви знаєте, якісь намагання людей фактично переслідувати за їхні переконання та висловлювання постійно простежуються всі тридцять років незалежності. І про це можна окремо говорити. Я думаю, що дуже багато радянських якорів і в свідомості, і в практиках. Оцих радянських рудиментів, які заважають нашому суспільству. Я думаю, що це основна причина, чесно кажучи. Я навіть по це на сторіччя жовтневого перевороту написав статтю під назвою «Чому Ленін досі з нами». Радянський спосіб мислення дуже важкий і живучий, його дуже важко позбутися.

Рекомендувати цей матеріал